Жертовність героїв немарна
Народився у селі Дунаїв Кременецького району Тернопільської області. У 2001 році закінчив із золотою медаллю Дунаївську середню школу та поступив на навчання в Український державний лісотехнічний університет (сьогодні – Національний лісотехнічний університет України, Львів). У 2005 році отримав диплом бакалавра з відзнакою, а в 2006-ому – диплом спеціаліста з відзнакою. Очолював громадську організацію «Патріот Волині». У 2008–2009 роках, під час проживання у Вінниці, був керівником громадської організації патріотичного спрямування «Сколоти».
На початку 2012 року відстояв права громади і не дозволив побудувати в рідному Дунаєві завод, який би зруйнував екологію Кременецьких гір. Займався фермерством та відродженням рідного села. Брав участь в акції на захист української мови, що відбувалася у Києві біля Українського Дому. Був одним із тих, хто оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченка та протримався найдовше.. Був активним на Євромайдані, служив у 35-ій штурмовій сотні «Волинська Січ».
Ми збиралися одружитися після перемоги Революції Гідності. 19 лютого 2014 року, менш як за місяць до свого тридцятиріччя, від ран на Майдані Сашко помер… Я розповім, яким я знала його, яким він назавжди залишиться у моєму серці.
* * *
Ти би підстелив степ під голову й вивчав сузір’я, а на світанку жайвором здійнявся б у Небо зустрічати свого Прадіда – весняне Сонце! Ти би відклав геть усі свої справи і побіг в поле зустрічати перших лелек! Ти би погомонів наодинці з Невтомним Джерелом, від якого навчився працювати без упину, і вклонився йому, щоб зі своїх пригорщів напитися його води. Вона для Тебе була би цілющою. Ти б обіймав старого дуба, як свого рідного Діда, і просив у нього сили, щось ніжно шепотів би молодій калині, яку посадив біля батьківської хати. Ти би закликав молодь на вечорниці і, зі своїм парубоцьким запалом, вчив новому танку, грав на бандурі й співав своїх улюблених. У свою тридцять другу весну.
У Твою тридцять другу весну я почую Твій спів у піснях солов'я, пірну в глибину Твоїх добрих очей, дивлячись у синє небо. Вони були в Тебе блакитного кольору, коли в них відображалось небо, і змінювали свій відтінок на зелений, коли ми заходили туди, де сонце не торкалось їх промінням. Ти казав, що в Твої очі ще ніхто не дивився так, як я, коли я милувалася в них Твоєю душею. А Ти дивився в мої й читав у них радісні думки про Тебе, милий. А пам'ятаєш, я гладила Твоє чоло і запитувала, звідки Ти взяв зморшки? Тепер Твої зморшки в мене. Пам'ятаєш ту мою змерзлу квітку в горщику, яка вже більше року стояла сухою? Ти ще тоді так обережно доторкнувся до неї і запитав, чи я розмовляю з нею. Знаєш, через тиждень після того, як я повернулася з Твого поховання, на ній було багато-багато молодих стебел!
Ти завжди купував мені квіти, коли ми йшли з Майдану додому. А мені все шкода було, що зів'януть, і я просила не робити цього. І тоді Ти сказав: ”Знаю, Оленко! Я даруватиму тобі ціле море квітів, – я водитиму тебе в поля, де сміються в житах волошки й маки!” Коли я заблукала потім в Твоїх горах і вже не розуміла, куди далі йти, я вийшла до безкрайого поля маків… Ти подарував… Твоя мама казала, Ти завжди бігав фотографувати ці неймовірні миті, коли в житах квітнуть маки. Шкода, що деякі речі я так і не встигла сказати Тобі, бо чекала слушної миті. Тепер, як ніколи, розумію значення цих слів: ”Несказане лишилось несказанним”.
Прикро, що деякі Твої слова я слухала і не запам'ятала. Всі вони були цінними. Ти так легко міг пояснити мені ті речі, про які я запитувала в інших, а вони пояснювали, але не могли пояснити зрозуміло. Ми так любили закутуватись у картатого коцика, пити м'ятний чай із суницями й читати вірші з нашої книжки. Або дивитись на зорі.
У свій тридцять другий День народження Ти поглянеш на нас із пам’ятної дошки, яку встановлять твої вірні друзі на будинку, що в ньому жив у Вінниці. І ми багато говоритимемо про Тебе, і журба обійметься з радістю. Бо ж Ти ніс радість в наше життя, був наставником, тим, хто підтримає і підкаже, і запалить на нові звершення. І я з жадібністю буду вслухатися у кожне слово про Тебе, може, дізнаюся те, чого раніше не знала. Бо ж Твоя скромність не дозволяла Тобі розповідати про свої досягнення. Мене зачаровувала Твоя шляхетність у стосунках з людьми, у розмовах, вміння з доброзичливим ставленням пояснити свою думку в суперечці й часто прихилити співрозмовника на свій бік.
Я захоплювалася, що маєш такі глибокі знання з історії. Твої очі спалахували яскравими вогниками, коли з гордістю розповідав про славні дні визвольних змагань українців, про те, що Україна має чим пишатися, а розповідями цими дарував натхнення й іншим до пізнання нашого минулого. Якби твоє бажання навчати історії в школі втілилось, Ти був би прекрасним вчителем. Ти чітко знав, що потрібно робити й куди тримати життєвий курс, бо те розуміння давало Тобі саме знання того, як у минулому боролись за Волю України твої діди і прадіди. Тобі вкрай важливим був досвід наших пращурів, бо Ти черпав знання, ними здобуті, і брав приклад з тих, що увійшли в історію, як вірні сини України.
У наших розмовах урочисто цитував Шевченка, Франка, Симоненка й інших велетів слова і цим завжди приємно вражав мене. Таким було Твоє життя – їх найсильніші вислови Ти переживав всім своїм єством і вони ставали Твоїми внутрішніми рушіями, тим стержнем, що дозволяв Тобі гордо й мужньо йти життям. Мені ж було дивовижно стати Твоєю коханою, бо про таких, як Ти, я лиш читала раніше в книжках, а доля подарувала щастя зустріти Тебе в моїм житті. І слова Твого друга Володі Барцьося, що Ти своїми якостями, вчинками і життям, як той козак, що відродився в сучасності, є дуже влучними. І ці: «…Він вірив у Священний Героїзм, у вірність воїна своєму раз даному слову і обов'язку перед рідним народом, раз обраному шляху служіння Богу і Нації».
Ти живий у цих словах, що їх колись написав Олесь Бердник: "...Ти, Український Брате, невмирущий Дух правічних волхвів, войовників, сіячів і мандрівників, матерів і хліборобів, кобзарів і характерників, шукачів небувалого і козаків – лицарів Запорізької Січі, вірних дівчат, котрі не діждалися своїх коханих з кривавих походів. Ти – це Дух казки, що несе в глибинних символах великий смисл Буття. Ти – це пісня народу, весела й сумна, зажурлива й буряна, громова й нечутна. Ти – це любов і обурення повстанця, волелюбність і творчість ремісника, пісенника, будівника, поета, митця, садівника, мрійника, сіяча. Ти – це вічне прагнення до всеохоплення Сущого, до Преображення життя по закону краси й любові".
І найкращою розповіддю про життя Твоє і чин для людей, що хочуть дізнатись про Тебе, будуть спогади твоїх друзів, побратимів, знайомих.
Ці слова у стінах Львівського лісотехнічного університету, де навчався Сашко, промовив Ярослав Кріпиволя, побратим, з яким у мандрівках останнім шматком хліба ділилися, небом одним вкривалися: «Із Сашком ми познайомилися на Хортиці. Ходили разом шукати корені священного козацького дуба. Півторатисячолітнього. Такий він і є, Сашко. Той, що шукає корені роду. Зупинялися часто біля козацьких могил. Потім, пам’ятаю, запросив у сусіднє село, де разом з хлопцями ставив козацький хрест воїнам, які полягли за свободу краю. Із Сашком ми багато мандрували. Все разом. Він був неодружений. Перша наша спільна мандрівка була на Чернечу гору 22 травня, день перепоховання Тараса Шевченка. Тарас Шевченко помер 10 березня, у цей день 10 березня, ніби на зміну йому, народився Сашко. Але він їздив на могилу Кобзаря 22 травня. Символічно, в день повернення. Повернення до рідного, на рідну землю. Сашко теж сприймається мною, як той, який жив і живе поверненням до рідного. Сашко дуже глибоко і тонко відчував, що ми, кожен з нас, є тими листочками Дерева Роду нашого. Десь там глибоко, у коренях цього Дерева, ми переплетені, ми рідні у пращурах наших. І впаде один листочок – він буде боротись за цей листочок, щоб ти, українець, який Роду нашого, не впав. Бо впадеш ти і впаду я. Втрачаючи листя, Дерево всихає. Дерево Роду нашого. Сашко любив рідне. Любов буває різною. Можна сказати, що це про нього написав Іван Франко у вірші «Сідоглавому»:
Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала. …
В цьому вірші Сашко. Той, який вмів любити мовчки, своєю працею. Йому більше подобалися січові кошові, ніж гетьмани наші. Йому більше подобалася доля Юрія Шухевича, ніж доля Степана Бандери. Він борець. Він той, хто вірить, що життя можна змінювати. Людина вершить свій шлях сама. І коли уявити, що людина живе не на території, а на тій карті, що ми робимо з цієї території, то в кожного своя карта. У когось вона дуже багата. І там є багато можливостей. І там є річка, але є і міст, яким можна перейти на другий берег. У когось того мосту нема, він сидить і каже: «Все, це неможливо, це мені не під силу. Може хтось може вчитися у духовній, культурній столиці України, в місті Львові, але для мене це неможливо». А Сашко, хлопець із села, який вчиться в школі і збира суниці, їде до цієї столиці. Бо на його карті позначено, що «…так, я маю переправу через цю ріку. Я можу цього добитися». І він вступає, закінчує з відзнакою. Львів сильно змінив Сашка, саме в частині патріотичній. І той вогник, який жеврів у ньому, яскраво спалахнув великим полум’ям. Коли Сашко поїхав до Вінниці, саме він, у якого на карті позначено, що можливо змінювати життя, організовує людей, перший рух молоді в пам’ять жертв Голодомору. У Вінниці. Величезному місті, яке спало. А Сашко будив. Він був кобзарем, правдивим кобзарем. Він, правда, не вмів ще грати на бандурі досконало. Але кобзар – це не тільки той, хто грає і співає. Кобзар, в першу чергу, той, хто пробуджує людей, хто несе голос предків, голос волі до кожного, хто ще живий. Він будить того, хто тягне ярмо, але хоче прокинутись».
«Сашко неодноразово повторював мені, що ми можемо змінити молодь тільки власним прикладом. Саме для того він створив спортивну залу в селі, проводив національні свята і навіть вже помічав реальні результати роботи – молодь приходила і цікавилася… В нього було бажання податися в кобзарську школу. Він грав на бандурі, але хотів зробити кобзу своїми руками. Навіть в нас така домовленість була, щоб я йому дав матеріал, бо в мене на Літинщині є стара черешня. Він казав, що зробить кобзу і буде кобзарювати по селах. Казав, що це надзвичайно потужна справа, бо кобзар – це новинка, і якщо б у селі ввечері збирати людей, вони обов’язково прийшли б послухати. І тут же можна говорити про свою громадську позицію, про те, що робиться у світі. Він дуже хотів такого діла, – згадує друг Михайло Рюхов. – У 2008 році Сашко працював у Вінниці, мав більше двох десятків підпорядкованих йому людей і досить високу заробітну плату на той час, що й зараз мало хто отримує у Вінниці таку. А Сашко був невеселий, сказав, що невдоволений своєю роботою: ”Михайле, я не можу працювати на пана. Я поїду до себе додому і доведу, що я господар”. І вже за 2-3 роки він мав невелике фермерське господарство, техніку, автомобіль, зумів переконати брата, батька повернутися з роботи в Києві, повернутись у село і почати займатися своїм. І я постійно розповідаю про це знайомим, що означає покинути все через бажання волі! І довести, що таки господар на своїй землі».
Саме в той час Сашко написав у своєму записнику: «…Ось півтора року працюю у Вінниці. Зразу кажу, робота не до душі. Та Вінниця відкрила мою пам'ять про пращурів моїх та віру їхню. Бо ж народ мій величний і віра Свята. І ні москаль, ні єврей, ні поляк, і ніхто інший не вказуватимуть мені, як господарювати у своїй хаті і як жити на своїй, Богом даній Землі... Мушу вплинути на суспільство; мушу діяти і працювати; мушу змінити розвиток нації (деградацію, точніше кажучи) і впустити у правильне русло. Отож, насамперед, маю почати з себе… Кидаю роботу у Вінниці, вкорінююся у рідному селі і починаю нове життя, прокладаючи якісно нову дорогу задля перемоги Добра. Мушу стати поштовхом і рушієм суспільства до Гідного Світлого Майбутнього. Починаю із себе і зі свого села. І якщо мені вдасться змінити село і відвернути загибель, і відродити життя, то з гідністю скажу, що жив недаремно. Справа є важливою і святою!» (9 листопада 2008 року).
«Із Сашком Капіносом ми познайомилися 2009 року на одному з Маршів УПА... Сашко прочитав “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського і, кажучи поетично, “жив у іншому вимірі після прочитаного”. Він їздив до Холодного Яру і “ходив сторінками цієї книги”. Він жив Холодним Яром і всією Національно-визвольною війною того часу! Знаю, що мав Ваші, пане Романе (Роман Коваль), книги і, власне, на них і на історії того часу виховувався… Сашко був сильною і вольовою людиною. Він виділявся з усіх, з ким мені доводилося зустрічатися. Він притягував до себе якоюсь енергетикою. Сашко цитував на пам’ять цілі рядки, розділи з “Холодного Яру”» (Микола Ковальчук, витяг зі статті газети «Незборима нація»).
Про ту свою мандрівку в Холодний Яр Сашко залишив нам свій спогад в соціальній мережі:
«Проща до Тараса.
Тарас Шевченко – Пророк Української Нації, носій Українського Духу, що від Сяну до Дону просяк Українську землю Ідеєю Вольного Українства. Він заповідав нам - нащадкам: „...Кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!” та запевнив, що „... забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, слава України!” бо ж “…врага не буде супостата, а буде син і буде мати, та будуть люди на землі” …
...Минулоріч в мене та побратима, з яким відбудовували Січ на Хортиці, виникла ідея прощі до Тараса. Аналізуючи різні можливі варіанти, ми вирішили прокласти певний маршрут, який стосувався б пророчих Тарасових слів “…і повіє огонь новий з Холодного Яру”.
Нижче подаю коротко схему маршруту…
Мандрівка розпочалася на світанку 20 травня. Так, електричками за світловий день нам вдалося із Волині дістатися до Черкащини (м. Миронівка). Увесь день пройшов за гарними розмовами з людьми та милуванням українськими краєвидами. За Миронівкою в полі заночували, а тоді вранці гайнули до Канева…
У підніжжі Чернечої гори розбили намети, таким чином долучились до гарного товариства українців, що з’їхалися звідусіль: Черкаси, Нікополь, Київ, Тернопіль, Вінниця, Львів…
Облаштували наметове містечко та заготували дров на всенічну ватру, увесь вечір та ніч проминули за спілкуваннями, слуханням різних оповідок, співанням народних та Шевченкових пісень, читанням Шевченкового Слова, милуванням голосом бандур та піснеспівами кобзарів Тараса Силенка та Михайла Коваля з родиною. На світанку піднялися на Чернечу гору та, поклонившись нашому Пророкові Тарасові Шевченку, помолилися за майбутнє України, за добро та злагоду на нашій святій землі, за єдність та силу нашого народу…
Першу половину дня 22 травня ми провели у Каневі, де Славута-Дніпро омиває могутні свої кручі-береги,а вже під вечір вирушили у Холодний Яр…
Маршруткою з Канева через Черкаси дісталися до с. Худоліївка, а далі пішки дійшли до Медведівки, де й заночували на мальовничому пагорбі. Так сталося, що 23 травня у Медведівці ми взяли участь в святі з нагоди 242-ої річниці Коліївщини. У рамках свята відбулися урочистості біля пам’ятника Максиму Залізняку, що супроводжувалися спортивними змаганнями, піснями, танцями. Тож, відпочивши та смачно попоївши доброго козацького кулішу, ми рушили у Мельники. У Мельниках, біля пам’ятника Героям-Холодноярцям вшанували пам’ять борців-героїв Холодноярської Республіки та поклонилися могилі Василя Чучупаки… Під вечір через хутір Крисельці ми дісталися до Мотриного монастиря, де й заночували на узліссі за Монастирським ставком.
24 травня ми провели у цікавій та захоплюючій мандрівці холодноярськими лісами і ярами: саме тими гайдамацькими місцями, де гартувалася Воля та Слава Дідів наших Гайдамаків. І так на кінець дня дійшли до стародавнього Дуба Максима Залізняка де, помолившись Древньому, одпочивали під його величною кроною…
На ранок 25 травня, подякувавши Холодному Яру – істинно святому місцю нашої Землі, –завершували свою мандрівку Холодноярським лісом через с.Грушківку до залізничної станції Кам’янка, звідки й поїхали на рідну Волинь…
Ось так, описав я дуже коротко нашу прощу до Тараса…
Хочу сказати ще, що в усі дні нашої мандрівки нас супроводжували доброзичливі та щирі люди, мальовничі краєвиди та краса Черкащини, маса приємних та радісних вражень, гарний настрій…
Сьогоріч також їдемо у Канів… до Тараса. І хотілося б, аби кожен українець хоч раз у житті виділив жменьку свого дорогоцінного часу на прощу до нашого Пророка».
Аромат свободи у моєму волоссі… Так пахли Твої руки, коли Ти повертався з Майдану. Так пахло наше прагнення бути вільними. В ті дні наша Свобода мала аромат паленої ґуми. В перші дні Революції Гідності ти написав у соціальній мережі: «Думаю, що коли є хоч найменша можливість якимсь чином вплинути на майбутнє твоєї Нації та Країни, потрібно бути активним та впливати, поготів, коли життя дає шанс ще й творити та змінювати історію! Ще кілька днів тому я думав, що мою Націю важко сьогодні підняти на боротьбу за своє майбутнє... Та, дякувати Богу, я помилявся!
Сьогодні українці рішуче стають пліч-о-пліч на боротьбу! І боротьба ця правдива, з вірою та впевненістю у святу перемогу!
Нарід, нинішня справа залежить лише од нас!
Піднімайся та борись сьогодні, здобувай та перемагай!
З нами Бог і з нами Україна!
Слава моїй Нації та слава Героям! »
«Отак він і жив, як написано на стязі Холодноярської республіки: “Воля України або смерть”. Рідкісний характер! Я не можу сказати, що Сашко зовсім не помічав небезпеку. Але в питаннях рідних звичаю, мови, волі народу він був зірвиголовою. Безоглядно, вперто – і до кінця! Ніщо на світі – ні рідна мати, ні вмовляння друзів, ні погрози – НІЩО, окрім смерті, не могло його спинити в цих питаннях!» (Ярослав Кріпиволя)
В один з буремних днів січня 2014 року я хворіла, а Сашко вранці повертався з Грушевського. Я написала йому повідомлення: «Мій Герою, купи, будь ласка, півхліба». Він ніяковів, коли я називала його Героєм, і казав, що Герої – то хлопці, які життя своє віддали за нас. Своєму другові він казав, що на війні не без жертв, але головне, щоб ті жертви не були марними.
Наші славні козаки з Небесної Сотні віддали життя, щоб ми могли жити вільними. А наше завдання – продовжувати їх справу. Тож у важку хвилину, коли щось не виходить і здається, що немає сил, уявімо, як хлопці, мокрі і виснажені, тримали щити, і в них були сили. І тоді сили повернуться і до нас. Згадаймо, як віддали вони найдорожче, що в них було – життя – за нас з вами, і тоді ми не пошкодуємо свого часу, грошей і вмінь на якусь суспільно корисну справу і більше не будемо стояти осторонь того, що відбувається на нашій Батьківщині.
«Коли внутрішні війська прорвали барикаду біля Профспілок з боку Європейської площі, ми почастували їх збоку десятками коктейлів і підпалили прохід до нас. Потім я зібрав усіх хлопців і повідомив, що ми покидаємо двір, так як ситуація була абсолютно непідконтрольна. Ми мали відійти по Малій Житомирській. Вийшовши з двору, почали рух до Лядських воріт. В цей момент друг Кремінь запропонував повернутися на Майдан до побратимів. І всі, як один, дали згоду… Коли Сашко жбурляв каміння, видно було вогонь в його очах, запал до боротьби… Близько 22 години його слухавку підняв якийсь чоловік і сказав, що Сашко в лікарні з пораненням голови, в тяжкому стані. А вранці повідомили, що Сашка Капіноса з нами більше немає… » (Сашко Гуч, сотник 35 сотні ”Волинська Січ”).
За кілька годин до поранення Сашко сказав побратимові приблизно такі слова: «Смерті не боюся. Якщо мене й уб’ють, то знову десь народжуся малим Сашком для продовження боротьби!»
«Для нього не існувало смерті, бо ототожнював себе не зі своєю особою, а з усім нашим родом, якому життям своїм виборював дорогу в майбутнє!..» (Ярослав Кріпиволя).
«Найгірше померти в рабстві. Померти в бою за Вітчизну – для воїна найбільша радість. Але радість лише для того, хто пізнав себе як душу і прожив достойно. Хто пізнав себе як всепереможну, лицарську іскру Творця, котра священним полум'ям спалахує з новою силою в нащадках хоробрих русичів і козаків. От тільки хтось цю іскру у собі загасив, а хтось пробудив і, як Сашко Капінос, став до боротьби проти лицемірної фальші і брехні, став на захист рідної землі, рідного народу. Не зрадив, відстояв честь. За що йому і Слава!Сашко був гідним сином України. Навіки у наших серцях він залишиться прообразом отої парубочої чесності та благородства, яка є символом українства. Отож, мандри скінчились. Хай у щасті єднається з Богами твоя душа, Сашко!
Вічна пам'ять!» (Віталій Креслав).
реклама