Хто витворив Пектораль, «цап-відбувайло» другого рангу і «шлюбна політика» Московії
Вибрані дати. 4 – 9 лютого
4 лютого 1936 року народився український поет і археолог Борис Мозолевський.
Ім’я Бориса Мозолевського навіть в Україні знають далеко не всі, зате всі знають – ще з шкільної лави – знамениту скіфську золоту Пектораль. Ось її й знайшов 21 червня 1971 на розкопках кургану Товста Могила (Дніпропетровщина) археолог і поет Борис Мозолевський. Він керував і археологічною експедицією, і йому особисто зовсім випадково, якимось дивом, серед вже пограбованого багато століть тому скіфського поховання втрапив під руку під тонким шаром землі непомічений грабіжниками справжній скарб. До Києва безцінну знахідку Мозолевський привіз таємно, одягнувши її на шию і замаскувавши старою тілогрійкою.
Надзвичайно цікавим і досі нез’ясованим залишається питання - хто ж створив і Пектораль, і всі інші чудеса мистецтва, які ми сьогодні звемо скіфським золотом? Вважається, що, звісно, не скіфи, бо ж варвари, а тільки цивілізовані греки могли витворити таке чудо на замовлення скіфських багатіїв. Але.
Цитата з книги Мозолевського «Скіфський степ»:
«Більшість учених зараз схиляється до думки, що всі його вироби створювалися греками в північно-причорноморських колоніях, насамперед на Боспорі. Разом з тим, уже неодноразово висувалося припущення про можливість участі у виготовленні окремих категорій речей в античних майстернях і вихідців із варварського середовища, що пройшли школу грецького мистецтва і виробництва. Втілене у кращих витворах золотарства із скіфських курганів знання художником щонайменших подробиць скіфського життя і побуту, більше того – філософських підвалин скіфської людності, - дає можливість поставити це питання у всій його повноті. Для його розв’язання потрібен глибокий науковий аналіз усіх мистецьких витворів V – III ст. до н.е. Проте коли навіть буде остаточно доведено, що подібні витвори належать тільки грекам, це ніякою мірою не зможе принизити високих естетичних ідеалів степовиків, здатних замовити, а потім і належно поцінувати такі шедеври людського генія, як пектораль та речі, близькі до неї. Що ж до майстрів, які їх виготовляли, то греками вони були лише за походженням, душею ж давно вже стали скіфами».
Як бачимо, Мозолевський дуже обережно намагається заперечити усталену думку, що степовики скіфи не могли бути причетні до створення мистецтва, навіть якщо йшлося про таке мистецтво, яке відображало їхнє життя і їхнє уявлення про світ. Мабуть, у книзі, виданій у СРСР 1983 року, категоричніше сказати було неможливо, та й наукова добросовісність автора цього не дозволяла, бо згаданий ним глибокий науковий аналіз не зроблений і досі. Очевидно, що в такому аналізі мають бути зацікавлені насамперед ми, українці, бо ніхто, крім нас, не дуже й зацікавлений доводити, що скіфи – предки українців – не варвари стародавнього світу, котрі в сфері високого мистецтва тільки й могли, що замовляти його вироби у цивілізованих сусідів.
4 лютого 1881 року народився Климент Ворошилов.
Про цього радянського діяча є ціла гора найрізноманітнішої інформації. І правдивої, і ще більше – вигаданої, адже Ворошилов був такою собі «суперлегендою» радянського агітпропу. Додамо до цієї гори лише таке.
У радянських і російських пропагандистів є улюблений метод викривлення історії, котрий умовно можна назвати «лідер країни – «цап-відбувайло». Суть методу – списати на колишнього лідера усі гріхи влади, аби уберегти від критики саму її (трохи детальніше - тут).
Окрім «монархів» в історії СРСР було ще й кілька всенародно відомих «цапів-відбувайлів» другого, так би мовити, рангу, на яких теж списували відповідальність за якісь конкретні гріхи влади. Це – Берія, на якого дуже довго «вішали» головну провину за репресії сталінських часів, це – Суслов, якого виставляли головним винуватцем ідеологічної зашореності марксизмом-ленінізмом пізньорадянського періоду, і це дует Ворошилов-Будьонний, яких звинувачували у військових поразках 1941 і 1942 років, конкретніше – робили винуватцями «неготовності» Червоної армії до війни з німецьким вермахтом; мовляв, ці «кавалеристи» керували армією до війни і через свою розумову обмеженість не передбачили (типу «прогледіли»), що війна стала іншою, сучасною, а ці горе-вояки все ще мислили категоріями громадянської війни 1918 – 1920 років.
Хто насправді винен за 1941 рік, найкраще викладено у знаменитих «Криголамі» та «День «М» Віктора Суворова.
Те, що радянська пропаганда робила з Ворошилова «цапа-відбувайла» за чужі гріхи, не означає, звісно, що в нього їх взагалі не було. На совісті цього чоловіка (якщо вона у нього взагалі була колись) смерть тисяч, якщо не мільйонів, людей. І жодної, навіть найменшої, поваги чи вдячності він у нащадків не заслужив. Як, зрештою, і кожен з комуністичних лідерів сталінських, і не лише сталінських, часів. Але йдеться про те, що поширена практика радянських і російських істориків-пропагандистів покладати відповідальність на окремих осіб, аби відвести її від влади загалом, процвітає і сьогодні, коли давним-давно зійшли з історичної арени і Сталін, і всі його комуністично-радянські спадкоємці. Правильно розуміти, в чому саме винні ті чи інші державні керманичі, а в чому покладення на них провини є лише відволікаючим пропагандистським маневром, означає правильно розуміти, в чому саме конкретно має полягати зміна системи влади, до якої так прагнуть нині багато розумних і порядних людей в Україні й Росії.
Приміром, є великою помилкою вважати, що корупція в нинішній Україні живе і процвітає лише тому, що у найвищій владі чи близько від неї чомусь завелися ось такі конкретні корупціонери чи олігархи («Корупція має ім’я» - як любить повторювати депутат і журналіст Сергій Лещенко), і якщо їх усунути від влади (висловлюючись по-модному – розділити владу і великий бізнес), то й системної корупції не стане. Насправді ж, постійне нав’язування народу думки, що влада стане принципово кращою, зовсім як у західних демократіях, - варто лише поміняти на виборах чи указом поганого президента, прем’єр-міністра, депутата, міністра, главу держадміністрації (тобто – особи чи групи осіб, котрі в даний момент фактично грають роль «цапів-відбувайлів») – це і є пропагандистський, на жаль – і досі дуже й дуже ефективний, засіб збереження чинної корупційної системи влади і в Росії, і в Україні.
6 лютого 1689 року - весілля 16-річного російського царя Петра I та 19-річної Євдокії Лопухіної.
Хіба це історична подія?
Безумовно. Євдокія Лопухіна була останньою росіянкою, тобто – неіноземкою, - дружиною московського царя (імператора). Після неї російські монархи дорадянського періоду одружувалися лише на іноземних принцесах.
Історичне значення цього факту (до Петра І – росіянки, після – іноземки) полягає в тому, що в допетровській Росії (точніше буде сказати – в Московії) одруження царя мало надважливе політичне значення (власне, як і всюди в середньовічному світі). Справа в тому, що усі чоловіки – найближчі родичі царя (рідні й двоюрідні брати, дядьки, племінники) традиційно усувалися подалі від двору, аж до заслання чи тримання у в’язниці, бо могли претендувати на трон. Цим забезпечувалася стабільність влади монарха. Натомість родичі його дружини ставали найближчими до царя сановниками двору, вони отримували максимум влади, однак водночас самі не могли посісти місце монарха. Іншими словами, шлюб царя був найважливішою подією двірцевої, а отже – державної, політики, оскільки визначав впливовість (владу) тих чи інших боярських кланів.
Загалом, «шлюбна політика» була основним засобом розподілу влади в Московії. Мало хто навіть з любителів історії знає, що в Московії дівчат боярських родин ховали від стороннього ока не згірш, ніж жінок у гаремі мусульманських султанів та шахів. Це щоб унеможливити появу своїх Ромео і Джульєтт. За допомогою шлюбів боярські клани зміцнювали свої сили, вступали в політичні союзи між собою. І все, звісно, заради збільшення своєї влади в державі. Зовсім не випадково заборона царя одружуватися тому чи іншому боярину вважалася мало не найсерйознішим покаранням. До речі, до таких заборон особливо часто вдавався Борис Годунов, котрий вів відчайдушну боротьбу за те, щоб утриматися на троні (і не втримався). А тримався він на ньому непевно, хоча був ідеальним за своїми особистими якостями монархом, тому, що посів його, користуючись близькістю до царя Федора Івановича, яку йому дало одруження останнього на сестрі Годунова. Тобто, Годунов порушив неписане правило московського двору: родичі дружини царя не можуть зазіхати на трон.
Зрозуміло, що «шлюбна політика» сильно обмежувала реальну владу монарха, адже, приміром, 16-річного Петра І ніхто не запитував згоди на одруження з Євдокією. Тобто, він не міг вибирати собі найближчих до своєї особи сановників. Цар, по суті, був залежний від боярських кланів, його декларована всемогутність була лише ширмою, за якою ховалася реальна влада інших.
Петро І не був реформатором у сенсі зміни політичного ладу в Росії, але у справі зміцнення особистої влади він зробив справжній переворот, нещадно ламаючи усталені звичаї царського двору. Петро І вирішив здобути справжню, а не лише декларовану, владу абсолютного монарха (інше питання – яких успіхів він у цьому досяг). І почав саме зі зламу традицій «шлюбної політики». Євдокію відправив у монастир, наблизив до себе масу іноземців. У художніх фільмах про Петра І практично обов’язковим моментом є епізоди, коли цар одружує своїх фаворитів з числа неродовитих дворян чи взагалі «безродних» з боярськими дівчатами. Навіть окремий фільм на таку тему колись зняли – «Як цар Петро арапа женив» (де Володимир Висоцький грав головну роль – нареченого). Глядачі сприймають це як чудернацькі примхи всесильного монарха, а насправді це ніякі не примхи, це була його цілеспрямована політика на підрив могутності боярських кланів саме через ламання усталених за віки правил «шлюбної політики».
Таким чином, практика, за якою усі російські царі після Петра І одружувалися на іноземних принцесах, означала істотну зміну правил розподілу влади в Росії. Зрештою, в цьому і полягала суть і цієї, і всіх інших «реформ» Петра І. До речі, саме тому Петра І, а не Івана Грозного, слід вважати найбільшим ненависником бояр в історії Росії. Грозний страчував своїх бояр, але не ламав традицій, тому його всемогутність і гострота боротьби проти боярської влади явно перебільшуються істориками.
Нарешті, не треба думати, що всі ці «шлюбні» закони державної (двірцевої) політики царської Росії давним-давно пішли в небуття історії. Звісно, багато води сплило з тих часів, багато чого змінилося, однак деяке відлуння згаданих «шлюбних» і «антишлюбних» традицій російської монархії, продовжують жити в Росії і в наші, новітні часи (і в Україні теж(!) – оскільки наша нинішня політична модель влади є зі зрозумілих причин породженням російської). Зокрема, тверда впевненість і еліти, і суспільства, що дружина монарха (першої особи держави) не повинна мати політичного впливу в державі. І якщо в силу якихось обставин це правило порушувалося – виникали конфлікти і скандали. Так, вся гострота (публічність) історії з Григорієм Распутіним викликана тим, що під його впливом дружина Миколи ІІ втручалася у ті державні справи (у тому числі, в найголовніше – кадрові призначення), на які не мала права. А вже в наші часи, згадаймо – політичні опоненти Михайла Горбачова використовували для його дискредитації в очах суспільства плітки, що, нібито, його дружина Раїса Максимівна має величезний вплив на державні рішення, аж до взагалі абсурдного твердження, що вона, мовляв, навіть бере участь у засіданнях політбюро. Такі ж за смислом і формою (плітки) обвинувачення поширювалися і щодо дружини Віктора Ющенка. Тут справа не в тому, що Раїса Горбачова чи Катерина Ющенко не повинні були мати якоїсь ваги у вирішенні державних справ (звісно, не повинні, оскільки не займали жодних офіційних посад), а в тому, що сучасне і російське, і українське суспільство (звісно, йдеться про його консервативну більшість) так легко і чутливо реагує на самі чутки про таку можливість.
9 лютого 1667 року у селі Андрусові поблизу Смоленська укладено перемир'я між Річчю Посполитою і Московською державою, що завершило російсько-польську війну 1654-1667 рр.
Це був страшний для України мир. За його умовами Україна була поділена навпіл між Московією і Польщею, кордон пройшов по Дніпру. Запорізька Січ оголошувалася під спільним керівництвом. Насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну і Лівобережну Україну, остаточно був затверджений так званим Вічним миром 1686 року.
Річ Посполита у ті часи була Європою. Тобто, тоді Європа поділила Україну з Москвою. І без нас. Сьогодні все той же Кремль намагається повторити оборудку. Він знову хоче поділити з Європою Україну, щоправда, готовий віддати Європі лише, по суті, Галичину. По Дніпру йому мало. І в Європі знову, схоже, є ті, хто готовий ділити нас без нас з Московією.
Як все-таки любить повторюватися історія! Їй байдуже, що в світі з’явилися комп’ютери, айфони та різні там нанотехнології. В історії свої, незмінні й незалежні ні від чого закони. Тому вона повторюється, ніби перевіряючи - чи засвоїли за століття її уроки ці нерозумні люди? На щастя, ми, українці, все-таки сьогодні сильніші за наших предків XVII століття. Але чи мудріші? Чи зможемо змусити нашу українську історію не повторюватися?
Юрій Сандул, Оксана Федоряченко. Київ.
