«Втома» інтелектуалів як вирок для Донбасу?

Вирахував (за суто науковою методою) причини поведінки тих наших інтелектуалів, хто змагається за радикальне «усікновення» Донбасу. Сміливі люди – вони відкрито закликають до порушення Конституції, у тому числі ст.157, яка просто забороняє всякі зміни, «якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України». Оговорюся: тут не маються на увазі всілякого штибу покидьки, які це роблять за московські срібники або з чисто ірраціональної люті до всього українського. Щодо них мають діяти геть інші статті.

ЕВРИКА

Метода методою, а початок був евристичним. Відкриття сталося, коли на сайті «Збруч» познайомився із роздумами нью-йоркського політолога (звісно ж, українського походження) Олександра Мотиля під промовистим заголовком «Донбас з воза – Києву легше». Якщо коротко, пан Олександр нині (під текстом стоїть дата 11 травня ц.р.) пропонує Києву залишити все, як є – і нехай Кремль надірветься із тим непідйомним Донбасом.

Не збираюся сперечатись із професором Рутгерського університету, який до того ж «викладав у Гарварді і Колумбії». Але не тому, що нічого сказати. Просто у даному випадку мене цікавить інше. І почну з назви самого сайту, де професор з’являється доволі регулярно. Можливо, я помиляюсь, але Збруч для галицького інтелектуала – це не просто одна з українських річок. Це щось на кшталт Стіксу з давньогрецьких міфів. Переплив – і ти вже десь у потойбіччі.

Тут колись проходив кордон між Австро-Угорською та Російською імперіями, потім – між Польщею та СРСР. Або, ширше – між Європою і, скажемо так, – Європою не цілком повноцінною. Гадаю, звідси й назва видання, де в пошані термінологія, що мало використовується у виданнях на схід від «Стіксу» – усілякі «інвазії» чи, там, «імплозії». Зрештою, основними авторами сайту є мешканці Львова, Івано-Франківська та Тернополя – але він чомусь не названий «Полтвою», чи «Серетом» (з його розкішним ставом у межах міста, де, наскільки мені відомо, розташована редакція), а саме «Збручем».

Як «автентичних» європейців, галичан накрила хвиля загальноєвропейського ж декадансу. Разом із Європою вони відчувають занепад життєвої енергії і не в змозі змусити себе опиратись зовнішнім викликам – будь то хвиля емігрантських безчинств – або російська «інвазія» на сході України. Тієї самої країни, яку значною мірою саме галичани вибороли (для себе?) наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття – і тепер воліють спокійно користуватись тим здобутком у своєму затишному світі.

Олександр Мотиль. Фото: zbruc

Напевне, мешканець Нью-Йорка Олександр Мотиль так не думає, та воно в нього проривається мимоволі: «Києву легше». Звичайно ж, стане легше, коли (і якщо) вдасться свої проблеми перекласти на чужого горба... Характерний нюанс. У вересні минулого року, коли росіяни ще демонструвати певну військову перевагу, й існувала вірогідність Донбас утратити – професор охоче на це погоджувався: «Нехай росіяни заберуть собі Донбас» (інтерв’ю на тому ж таки «Збручі» торік у вересні). Тепер, коли ситуація на фронті явно стабілізувалась, він знову не переймається. Отаке прагнення рівноваги.

КЛУБ ІМЕНІ КОРОЛЯ ЮРКА

Як на політолога, що вивчає ситуацію в Україні, пан Мотиль не надто обізнаний у наших реаліях. У лютневому (2015 р.) інтерв’ю він похизувався:

– Рік тому мої погляди про Донбас вважалися зрадницькими, тепер уже ні. Думаю, що й політики про такі варіанти вже розмірковують.

Між тим, ще в 2011-му часопис «Український тиждень» пропонував з’ясувати питання: «Чи не слід нам «ампутувати» Донбас і Крим». Наскільки пам’ятаю, ініціатором «ампутації» виступив відомий український письменник іванофранківець Юрій Андрухович. Не менш відомий політолог Сергій Грабовський (якщо вірити «Вікіпедії» – родом з Буковини, тобто теж «австро-угорець») не те, щоб палко його підтримав, але у сумі його аргументація зводилась до тези «А чому б і ні?». Утім, радикальнішим за всіх виявився ще один живий класик (пишу без жодної іронії) Тарас Прохасько.

Юрій Андрухович

Тарас зажадав, аби не Україна позбулась Донбасу, а Галичина – України. Між іншим – включно з Волинню. Правда, надруковано це було, якщо не помиляюсь, у суто регіональному виданні – газеті «Галичина» і на пару років раніше, ніж спалахнула «тижнева» дискусія. Прочитавши таке, я зателефонував йому і спитав, що це означає. «Ну, це так, тільки чисто теоретичні міркування», – відповів письменник і ніяких доводів наводити не став.

Сергій Грабовський. Фото: politikan

Не набиваюсь у друзі до класика, але з Прохаськом ми трішечки знайомі. У невимовно вже далекому 2005-у п’ятірка луганчан приїжджала на Прикарпаття «зближувати Схід і Захід» в рамках якогось проекту і чимось його зацікавила. У всякому разі, він узявся бути гідом у наших мандрах Прикарпаттям, а наостанок подарував по своїй щойно виданій книжці «З цього можна зробити кілька оповідань». Мабуть, це найкраще з того, що я читав українською.

Серед інших заходів тієї програми була зустріч з інтелектуальною елітою Франківська. Відкрив її поет Іван Ципердюк вельми своєрідним вітальним словом:

– Ми втомились допомагати нашим братам на Сході, – заявив поет енергійним басом. Ніхто оратору не заперечив, після чого спілкування втратило бодай натяк на змістовність.

Але ключове слово прозвучало: «Втомились». Або, якщо спробувати сформулювати це науковим «сленгом», після нетривалого (за історичними мірками) періоду наднапруження «український П’ємонт» перейшов у стан гомеостазу. Сьогодні тамтешня інтелектуальна еліта ладна змагатись хіба що за підтримання в своєму світі більш-менш комфортної рівноваги. Чого їм ніяк не вдається через пасіонарніших донеччан та дніпропетровців. То який висновок із такої сумної ситуації має зробити галицький інтелектуал? Правильно: відрубати Донбас, як перманентний збудник порушення спокою!

Наївні які.

Тарас Прохасько. Фото: BOOKLAND

АРИСТОКРАТИ

Взагалі, переоцінити роль «українського П’ємонту» у здобутті Україною незалежності важко. Але мені чомусь здається, якби не надпотужні шахтарські страйки в Донбасі, нічого у галичан не вийшло б. У той конкретний період у Кремля була політична зброя проти «бандерівців», а от проти «гвардії пролетаріату» комуністична влада на той час виявилась безсилою. І єдиний львівський політик, хто зумів укласти союз із лідерами шахтарського руху, був В’ячеслав Чорновіл. За іронією долі – уродженець Черкащини. Саме Чорновола висунув у 1991 році кандидатом на посаду президента трудовий колектив шахти ім. Менжинського у Первомайську на Луганщині. Бо відчули в ньому аристократа – в тому сенсі, як це поняття визначав великий іспанець Хосе Ортега-і-Гассет:

«Не може бути й мови про те, щоб на бурхливе кипіння мас аристократично відповісти манірною усмішкою, як версальський придворний. Версаль – я маю на увазі Версаль усмішок – не аристократія, він – смерть і тління аристократії, колись чудової...

Ні, хто жваво відчуває покликання аристократії, того видовище мас повинно порушувати і запалювати, як незайманий мармур збуджує скульптора. Соціальна аристократія зовсім не схожа на ту жалюгідну групу, яка присвоює собі одній право називатися «суспільством» і життя якої зводиться до взаємних запрошень і візитів» («Повстання мас», ч.ІІ).

Чорновіл – принаймні на ту історичну мить – приблизно так і реагував на процеси, що відбувалися в Україні в цілому та в Донбасі зокрема. Як результат – більше 84% голосів на референдумі 1 грудня 1991 року в обох східних областях. Сьогодні такого рівня діячі на політичному обрії не спостерігаються, хоча ситуація насправді така, що має збуджувати сучасного політичного «скульптора»: в Донбасі нанівець зруйнована стара система контролю за регіоном, дбайливо вибудувана кримінальними структурами (на Донеччині) і єфремовськими «комсомольцями» (на Луганщині), а окупанти на місці тої руїни навіть не намагаються розбудувати щось своє і тільки підтримують сяк-так рештки колишньої інфраструктури забезпечення життєдіяльності.

В'ячеслав Чорновіл . Фото: УКРІНФОРМ

Користатися цим слід уже сьогодні, не чекаючи, поки територія буде звільнена. Натомість закупорюються найменші – легальні – шпарини, через які ще можливе спілкування між двома Донбасами. Боїмося проникнення диверсантів? Інформаційних впливів? Економічного дисбалансу? А треба, щоб усього цього боялись там, по той бік лінії фронту. Зрештою, неможливо виграти війну, весь час сидячи в глухій обороні – особливо в умовах, коли неконтрольованими залишаються шляхи сполучення сепаратистських анклавів із їхнім «спонсором».

***

У мене таке враження, що значна частина нашої інтелектуальної еліти, як природжені гуманітарії, органічно не здатна відчути різницю між такими поняттями фізики, як статика та динаміка, і тому ці «люди гомеостазу» чіпляються за більш зрозумілу їм статику. Тим часом, у політиці перемагає динаміка і – вектор. Це комфортно – сподіватись на Путіна, який забере собі той незрозумілий (і тому ворожий до них) Донбас. І мріяти, як він ним же удавиться. Це неодмінно станеться, але на які «флуктуації» здатна до того часу конаюча імперія? Хто скаже достеменно?

А з іншого боку, той же Олександр Мотиль повідомляє («Донбас з воза): за даними ООН, з Донбасу виїхало 2 млн чоловік. І сам же зазначає, що «більшість тих біженців – це освічений і фаховий середній клас». Від себе ще додам: це найбільш енергійний і креативний клас, який навряд чи змириться зі статусом-кво. І як гадає пан політолог: політики на зразок Олега Ляшка відмовляться використати цей «контингент» (і взагалі явно неприродну ситуацію розірваності країни) у своїй боротьбі за владу? Нагадати, як такий собі Адольф Алоїзович вибудовував свою кар’єру?

То ж чи не ефективніше було б готуватися до власної інвазії? Динамічної.

P.S. Сподіваюся, ніхто не намагатиметься розсварити мене з галичанами? Завжди виступав на їхньому боці у внутрішньо-луганських «диспутах» на тему «бандерівської загрози». А що стосується отої нечисленної групи прибічників «ампутації», то я і їх не хотів образити. Утім, якщо вони таки образяться – то не я перший почав...

Михайло Бублик, Сєверодонецьк.