Уранці 10 листопада танкер Agioi Fanendes із приблизно 40 тисячами тонн російського дизеля зупинився в Атлантиці, не діставшись Нью-Йорка. Пункт призначення змінився на «очікує вказівок». Покупця не назвали, термінал не підтвердили, розвантаження не відбулося. Для першого вантажу «великої дизельної угоди» Дональда Трампа і Володимира Путіна це був майже кінематографічний фінал.

Те, що ця угода, оголошена, нагадаємо, 9 жовтня, нагадувала гру в дурника з краником, було зрозуміло одразу. За даними Financial Times, станом на 12 листопада вона не принесла американському ринку жодного бареля пального. Але місяць тому політичний задум був зрозумілий і без морського трекера. Тоді до проміжних виборів у США залишалося менше місяця, дизель коштував понад шість доларів за галон, а витрати на перевезення вже позначалися на ціні будь-якого товару, який хоча б раз перевозили вантажівкою.

Навіть питання про те, хто за задумом цієї «СДО» (спеціальної дизельної операції) зрештою мав залишитися дурнем, не виникало. Це — американські водії (читай: виборці), чиї голоси тоді були вкрай потрібні республіканському Білому дому перед проміжними виборами. Трамп хотів показати виборцям просту й зрозумілу картину: я зателефонував Путіну, на горизонті з’явилися танкери, ціни пішли вниз. Але ринок почув лише першу половину речення. Танкерів справді побільшало. Із дешевим дизелем для водіїв усе виявилося складніше. У підсумку республіканці з тріском програли вибори. Навіть у штатах, де слово «демократ» років сорок було ледь не лайкою.

США — не Росія

Це сталося тому, що ліцензія Мінфіну США № 135 послабила дію двох санкційних режимів, запроваджених президентськими указами. Проте імпорт російських енергоносіїв окремо заборонений законом Ending Importation of Russian Oil Act, ухваленим ще 2022 року. Він дозволяє скасувати заборону лише за визначених умов, пов’язаних із завершенням російської агресії проти України, та передбачає участь Конгресу в цьому процесі. І саме тут коса Трампа знайшла камінь. Адміністрація Білого дому наполягає, що ліцензія законна. Критики — від юристів до законодавців обох (!) партій — вважають, що виконавча влада не може за допомогою ліцензії скасувати пряму законодавчу заборону.

Суд остаточно цього питання не вирішив, але саме так американські санкційні двері перетворилися на конструкцію з двома замками. Білий дім свій відімкнув. Конгрес свій залишив закритим. Для телевізійної заяви одного ключа було достатньо. Для банку, страховика, портового оператора й покупця — ні.

Губернаторка Нью-Джерсі Мікі Шеррілл попередила термінали, що приймання російського пального може спричинити цивільну й кримінальну відповідальність. Вона послалася не лише на той самий закон 2022 року, а й на п’ятирічний строк позовної давності. Тобто політична обіцянка нинішньої адміністрації втратить силу раніше, ніж зникне ризик майбутнього позову.

Американські компанії зрозуміли натяк і відмовилися приймати вантаж. За даними The Washington Sun, представники адміністрації Трампа приватно переконували бізнес прийняти його й навіть пропонували значні знижки. Власники вантажів тижнями шукали покупців, але юридичний і репутаційний ризики виявилися дорожчими за дисконт. Пояснення просте: у російській системі наказ часто замінює контракт. В американській компанія спочатку телефонує своєму юристу. У цій історії саме він виявився сильнішим і за Путіна, і за Трампа.

Мільйони тонн із приміткою дрібним шрифтом

Наприкінці жовтня Greenpeace відстежував шість танкерів із приблизно 268 тисячами тонн російського дизеля, які прямували до США. Проте вже на початку листопада частина суден почала змінювати маршрути — у найкращих традиціях російського «тіньового флоту». Talisman попрямував до Бразилії, Leruo — до Середземного моря. Agioi Fanendes, який мав стати першим судном із підтвердженою поставкою до Нью-Йорка, спочатку перейшов у режим «очікує вказівок», а 10 листопада припинив рух до американського узбережжя.

Станом на 12 листопада публічного підтвердження розвантаження російського дизеля у США немає. Міністр енергетики країни Кріс Райт уже сформулював запасний критерій «успіху»: головне, щоб вантаж потрапив на світовий ринок, навіть якщо його купить інша країна. Отже, Білий дім уклав угоду з географічною страховкою. Якщо кремлівський дизель не причалить до Нью-Йорка, його можна продати комусь іншому й однаково оголосити це «внеском у глобальну паливну стабілізацію».

10 листопада голова МЗС РФ Сергій Лавров у стилі «Святогорськ — наш» заявив, що дизельна угода реалізується і вже допомогла знизити ціни у США. Це твердження, звісно, не підтверджується жодними даними об’єктивного контролю. Натомість офіційний представник Кремля Дмитро Пєсков був обережнішим і пояснив, що подібні комерційні відвантаження здійснюються регулярно, а весь обсяг обов’язково знайде кінцевих покупців.

Російські ЗМІ також просувають наратив про те, що «наше паливо будь-що знайде нові ринки збуту». Мовляв, складний ланцюжок торговельних перерозподілів дасть змогу замістити поставками до тієї ж Бразилії інші обсяги, які згодом придбають американські покупці, але вже з додатковою націнкою. Однак і це не так.

Перші 300 тисяч тонн, які Трамп обіцяв поставити «негайно», дорівнюють приблизно 2,25 млн барелів. За оцінкою CFR, цього вистачило б приблизно на три чверті добового споживання дизеля у США. Натомість головна проблема полягала не лише в масштабі поставки, а й у здатності Москви виконати обіцяне. На кінець вересня українські удари вивели з ладу російські нафтопереробні потужності обсягом близько 3,1 млн барелів на добу. Після липня експорт дизеля скоротився в середньому приблизно до 550 тисяч барелів на добу проти мільйона в першій половині року.

Саме тому в заяві Трампа обсяг у три мільйони тонн супроводжувався застереженням: «залежно від стану російських НПЗ». Тобто це угода з вбудованим аварійним виходом. Якщо заводи працюють — буде постачання. Якщо ні — президент попереджав.

Політична поставка прибула першою

Отже, економічний результат місяця «спеціальної дизельної операції» Москви та Вашингтона полягає в тому, що угода, яка мала знизити ціну для американського водія, цього не зробила. Політичний ефект від оголошення «СДО» виявився значно швидшим і помітнішим, ніж її реальний внесок у світову пропозицію пального. Замість оголошеної стабілізації ринку вона спричинила лише додаткову турбулентність.

І все це «дизель-шоу» дедалі більше виглядає не просто як дозвіл на торгівлю (нехай і цинічний та скандальний). Фактично адміністрація Білого дому долучилася до просування кремлівського дизеля, шукаючи для нього покупців і пропонуючи своє політичне прикриття.

Звісно, угода ще може додати певний обсяг до світової пропозиції, а російське пальне цілком імовірно знайде покупця в іншій країні. Тому називати її цілком «нульовою» було б неточно. Але й вважати її виконаною не можна. Пряму поставку до США не підтверджено, а суперечка між Білим домом і юристом портового терміналу нікуди не зникла. Отже, можна зробити висновок: кремлівська солярка справді перетнула Атлантику, але до американського берега дісталася лише політика.

Макс Мельцер