Напередодні Росія відзначила День народної єдності — свято, яке мало стати однією з її сумнозвісних «скреп». Але не стало. Свято законодавчо закріпили наприкінці 2004 року, а вперше відзначили 4 листопада 2005-го. У календарі державних вихідних воно замінило 7 листопада — річницю Жовтневого перевороту.

Історичну основу (як і все в путінській Росії) також підібрали з ідеологічною неакуратністю. Свято пов’язали зі звільненням Москви ополченням Кузьми Мініна та Дмитра Пожарського 1612 року. Але 4 листопада не є точною річницею ані взяття Китай-города, ані капітуляції кремлівського гарнізону. Угоду про здачу підписали 5 листопада (за сучасним календарем), зброю гарнізон склав наступного дня. Дата 4 листопада виникла завдяки церковному вшануванню Казанської ікони Божої Матері. Тобто справжню історію не стільки згадали, скільки підігнали під поєднання державного патріотизму й православної сакральності.

Задум був зрозумілий: Кремлю потрібен був власний аналог дня народження держави, не пов’язаний ані з більшовиками, ані з розпадом СРСР. День Росії 12 червня для цього пасував погано: він нагадував про країну, втрату якої Путін називав найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Натомість 4 листопада пропонувало безпечнішу формулу: народ, церква, зовнішній ворог і Москва як центр, навколо якого всі нібито добровільно єднаються.

Є ще один аспект: на початку XVII століття тодішня Московія ще не приєднала до себе Україну та Білорусь, а отже, про єдність пізніше вигаданого нею «триединого русского народа» взагалі не йшлося. А після 2022 року — й поготів.

Мільйони є, а сенсу немає

На практиці «єдність» навіть усередині самої Росії швидко перетворилася на адміністративний ритуал. На нещодавньому круглому столі Ради Федерації, приуроченому до Дня народної єдності, його учасники натхненно доповідали про майже 2,3 млн «юнармійців», понад 2,7 млн учасників гри «Зарница 2.0» і більш ніж 50 тисяч ветеранів війни проти України, залучених до виховної роботи.

Аж раптом сам сенатор Сергій Пономаренко заявив, що ідеологічна робота з молоддю, на яку витрачають суми, співмірні з бюджетами цілих регіонів РФ, перетворилася на формальні звіти «заради галочки»: «Ми самі загнали себе в умови, де для нас ключовим аспектом патріотичної роботи є охоплення». За його словами, у регіонах відбуваються «нескінченні» відповідні заходи, хоча в них немає змісту: «Зараз усі регіони проведуть "хоровод єдності". Чи є це патріотичним вихованням? На мій погляд, ні. Бо сенсу в цій акції немає. І молодь активно брати в ній участь не хоче, її будуть на ці хороводи просто зганяти».

Це, мабуть, найточніший опис не тільки державної ідеології, а й усієї путінської Росії: є і мільйони учасників, і мільйони грошей, які виділяють і розкрадають на «патріотизмі». А сенсу немає.

Нефутбольні поля битви народів

«Російська мова та російський народ залишаються основою нашої державності», — так 4 листопада Путін розставив відповідні акценти й закликав припиняти будь-які спроби розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Але це лише слова. За офіційною риторикою про «братерство народів», «спільну історичну долю» та «єдиний російський народ» ховається ціла низка міжетнічних, міжрегіональних і релігійних конфліктів.

У 2006 році побутова бійка в карельській Кондопозі переросла в погроми вихідців із Кавказу. У грудні 2010-го після вбивства вболівальника «Спартака» Єгора Свиридова тисячі футбольних фанатів і націоналістів зібралися на Манежній площі в Москві; мітинг закінчився заворушеннями та нападами на людей «неслов’янської зовнішності». У 2013 році близько 600 мешканців міста Пугачов (Саратовська область) після вбивства місцевого жителя вимагали виселити всіх чеченців.

У 2018-2019 роках протистояння через угоду про зміну адміністративного кордону між Інгушетією та Чечнею взагалі переросло в масштабну політичну кризу. В Інгушетії відбувалися багатотисячні протести проти домовленостей Юнус-Бека Євкурова та Рамзана Кадирова. Це був дуже яскравий приклад того, наскільки умовним насправді є єдиний російський політичний простір.

У жовтні 2023 року в аеропорту Махачкали місцеві жителі влаштували справжнє полювання на пасажирів рейсу з Тель-Авіва. Перевіряли документи, намагалися прорватися до літака, діти збиралися «різати єврейців» (саме так вони і пояснювали на камеру). До цього аналогічні акції відбувалися в Хасав'юрті, де натовп шукав євреїв у готелі, а в Нальчику підпалили єврейський культурний центр.

Після теракту в «Крокус Сіті Холі» у березні 2024-го ксенофобський тиск на вихідців із Центральної Азії різко посилився. Тоді лише за перші шість місяців із РФ депортували 85,8 тисячі мігрантів — удвічі більше, ніж за той самий період 2023-го.

Останній випадок трапився 24 жовтня цього року, коли на московському стадіоні «Труд» відбувся матч аматорських команд націоналістичної «Русской общины» та чеченського «Терека». І начебто це було про «дружбу народів». Але на трибунах зібралися представники «титульної нації» з піротехнікою та націоналістичними гаслами. Гравці «Терека» відповідали на їхні образливі вигуки жестами у відповідь. Зрештою почалася масова бійка, у яку довелося втрутитися правоохоронцям.

Мігранти ходять «гуськом»

«Русская община» — мережевий націоналістичний рух, що виник наприкінці 2020 року й особливо розрісся після повномасштабного вторгнення в Україну. Його активісти патрулюють ринки, перевіряють «підозрілі» місця, пишуть доноси та беруть участь в антимігрантських рейдах. Рух фактично привласнює функції держави: вирішує, хто «свій», а хто «чужий», кому дозволено молитися, торгувати чи просто не бути схожим на етнічного росіянина.

Це не стихійний гурт розлючених футбольних фанатів. Серед його засновників — колишній координатор руху проти абортів Євген Чесноков, ексвіцеспікер Омської міськради й політтехнолог Андрій Ткачук та журналіст православного телеканалу «Спас» Андрій Афанасьєв. Тобто від самого початку «община» мала людей із досвідом політики, медіа та консервативних організацій. Саме ця суміш і зробила її зручною для Кремля.

Показовий рейд відбувся в Єкатеринбурзі у січні 2024 року. Разом із силовиками в ньому брали участь активісти «Русской общины» та спорідненої групи «Северный человек». Перевірили приблизно 150 людей; порушення міграційного законодавства знайшли лише у восьми, ще чотирьом видали повістки до військкомату. Затриманих змушували пересуватися «гуськом», а відео принижень опублікували. МЗС Киргизстану офіційно вимагало розслідування, але це ні до чого не призвело.

У Новій Москві створили чат-бот для доносів на мігрантів, за повідомленнями з якого провели 42 рейди: приблизно 100 людей притягнули до адміністративної відповідальності, 32 депортували. Human Rights Watch описує інший рейд у Єкатеринбурзі, після якого активісти запропонували перехожим безкоштовно розібрати товар затриманих продавців фруктів та овочів.

Міграційна математика vs ідеологія

Ще один промовистий доказ російської «єдності» — міграційна арифметика. У той час, коли Кремль дедалі активніше розпалює ксенофобію руками й голосами таких «общин», російська економіка гостро потребує тих самих «чужих». Якщо у 2024 році Мінпраці РФ визначило квоту в 155 929 дозволів на залучення іноземної робочої сили, то на 2027-й вона зросла вже до 382 857.

Пояснюється це просто: війна висмоктує людські ресурси на фронт і до підприємств ВПК, демографічна криза дедалі сильніше стискає ринок праці, а вихідці з Центральної Азії дедалі частіше відвертаються від Росії через падіння заробітків, міграційні рейди та ризик примусового вербування. Тож Москві доводиться шукати робочі руки далеко за межами звичних для себе територій — у Китаї, Індії, В’єтнамі, Бангладеш і Шрі-Ланці.

Це вже зовсім не американський «плавильний котел», у якому з різних народів поступово сформувалася спільна ідентичність. У Росії радше розігрівають східний казан: Кремль сам підкидає в нього дрова ксенофобії, а довкола нього влаштовує показові хороводи на тему народної єдності. І вогонь під цим казаном дедалі сильніший. І рано чи пізно він спалахне.

Макс Мельцер