Китай поглинає російську «Силу Сибіру»
Найбільшими проривом візиту Путіна до КНР став «меморандум, який має юридичну силу», про будівництво газогону «Сила Сибіру – 2». Голова «Газпрому» Міллер ужив саме це формулювання, наполягаючи, що «це стане найбільшим та найбільш капіталомістким газовим проєктом у світі».
Зазначимо, у травні 2024 року, коли Путін їздив до Китаю, Міллера навіть не було внесено до складу офіційної делегації РФ. І ось це вже справді прорив. Але що за ним криється.
Протягом майже десятьох років проєкт «Сила Сибіру – 2» не зрушував із місця. Він може забезпечити прокачування до 50 млрд кубометрів газу щороку й принести «Газпрому» 10–11 млрд доларів США, а також дати змогу газифікувати низку сибірських міст і підприємств. Але головних проблем у цьому проєкті, як вказують профільні експерти, щонайменше чотири.
Перша – у «Газпрому» немає відповідних запасів газу. Він пообіцяв до 2049 року поставити Китаю 114 млрд кубометрів додаткового газу, але власних ресурсів йому бракує. Основні родовища вже працюють на межі, і, за оцінками експертів, без закупівлі газу в інших російських компаній виконати контракт неможливо. Але це не проблема. Адже весь газ, нафта та все інше належить Путіну. І перевести зі своїх «Роснафти» чи «Сургутнафтогазу» свій газ до свого ж «Газпрому» жодних проблем для нього не складе.
Друга – фінансування: будівництво ще на проєктному етапі оцінювали в 11–14 млрд доларів США. Зараз вже значно більше. Але «Газпром» перебуває у складному становищі через втрату західноєвропейських контрактів. Його чистий збиток у першому півріччі цього року становив 10,77 млрд рублів (130,7 млн доларів США). Дійшло до того, що уряд РФ офіційно повідомив, що не чекає на надходження дивідендів від «Газпрому» до держбюджету 2025 року.
Третя – технологічна. Інфраструктура «Газпрому» значною мірою залежала від американських та європейських технологій. Але через санкції вони також припинилися. Зокрема:
Штокманівське родовище (Баренцове море) – супергігант, але без західних технологій видобуток на глибині та в суворих умовах виявився неможливим; проєкт фактично заморожено.
Арктичний шельф (Карське море, Обська губа) – потребує унікальних платформ і систем буріння, які постачали норвезькі та американські компанії.
Амурський ГПЗ – один із ключових переробних заводів для «Сили Сибіру»: обладнання значною мірою було імпортним, запуск відставав від графіка.
Проєкти СПГ (наприклад, «Балтійський СПГ», «Арктик СПГ – 2») – російських технологій зрідження газу недостатньо, доводиться замінювати західні рішення китайськими, що знижує ефективність.
Компресорні станції та автоматика трубопроводів («Сила Сибіру», «Турецький потік») – значна частина обладнання надходила від Siemens і General Electric.
У підсумку «Газпром» змушений шукати китайські замінники, які часто поступаються за надійністю й ресурсом. До того ж абсолютно невідомо чи піде на це Пекін, і головне – за якою ціною.
Четверта проблема – правова. Адже Міллер підкреслив, що це «юридично зобов’язальний меморандум». Що на практиці це означає, добре знає, наприклад, Україна ще з часів Будапешту зразка 5 грудня 1994 року. Додаткової інтриги меморандуму Міллера додає той факт, що державні ЗМІ КНР та CNPC (китайська національна нафтогазова корпорація) зовсім не згадали про «найбільший та найбільш капіталомісткий газовий проєкт у світі».
Тому навіть російські експерти вже переймаються питанням «Що таке ˮюридично зобов’язальний меморандумˮ»? До чого саме він зобов'язує сторони? Вести переговори? Загалом це, як «смажений лід»: меморандуми не бувають юридично зобов’язальними, тоді їх називають угодами, договорами. А меморандум – це записка для пам’яті, про що саме говорили... Питання ключових умов угоди залишилося відкритим. Хто фінансуватиме будівництво, чи будуть зобов'язання щодо постачання та купівлі газу, як формуватиметься його ціна? Міллер заявив, що про це ще домовлятимуться. А ціна для Китаю буде нижчою від європейської. На скільки нижчою? І як можна говорити про щось ˮюридично зобов’язальнеˮ», коли немає цих ключових параметрів договору?»
У російських газових «кулуарах» вже відкрито подейкують, що Китай хоче, щоб «Газпром» продавав йому газ за цінами всередині РФ. Водночас якихось по-справжньому вагомих як економічних, так і політичних причин змінювати свою жорстку позицію у Пекіна немає. Якщо це правда, то Путіна і Міллера справді можна привітати з таким «проривом».
У будь-якому разі, навіть разом із «Силою Сибіру – 2» (який не зможе вийти на проєктну потужність щонайменше років десять), поставки газу до Китаю компенсують лише половину того експорту, що йшов до Європи, крім того, за значно вищими цінами, ніж до Китаю.
CNPC запропонувала обговорити збільшення постачань через «Силу Сибіру – 1» за старою угодою на 6 млрд кубометрів на рік. У разі реалізації цей проєкт може принести «Газпрому» 1,5 млрд на рік, виходячи із середньої ціни газу в 250 доларів США за 1000 кубометрів. Для порівняння: ціна газу в Європі на торгах склала 391 доларів США за той самий обсяг. Тож питання не в тому, скільки отримає Росія, а скільки вже втратила і втратить ще.
За великими витратами на будівництво нової газотранспортної системи і невигідними для «Газпрому» умовами постачання газу до КНР можна припустити, що друга «Сила Сибіру», ще до підписання остаточних контрактів, навряд чи буде прибутковою. Фактично Росія продовжить фінансувати дешевий газ для китайських споживачів.
А щодо мешканців РФ і, зокрема, Далекого Сходу та Сибіру, то Міненерго РФ ще в червні прогнозувало дефіцит газу: за даними відомства, до 2030 року нестача ресурсу складе близько 42 %. Визнав це й Путін, 4 жовтня, він заявив: «Ми знаємо, що в цілому ситуація з енергетикою на Далекому Сході вирішується, але є багато питань, які вимагають особливої уваги. У нас намічається дефіцит газу». І запропонував перейти на вугілля.
Тобто росіянам наказано терпіти й тішитися новим «великим економічним досягненням»: Китай нібито погодився на будівництво дуже дорогої труби і постачань газу за цінами, навіть нижчими ніж ті, що чотири роки тому діяли для Європи по вже готових трубопроводах.
Отже, «Сила Сибіру – 2» ще більше прив’язує РФ до КНР. І навіть після його запуску постачання до Піднебесної покриють лише близько половини того обсягу газу, який раніше йшов до Європи, до того ж за значно нижчими цінами. Ось така справжня ціна московського газового «прориву» в Китай.
Макс Мельцер
