Чому кремлівський «аятола» нервується через смерть Хаменеї

«Я навіть обговорювати таку можливість не бажаю», – так у червні 2025 року Путін відповів на запитання, що він робитиме, якщо Ізраїль і США вб’ють лідера Ірану Алі Хаменеї. За сім місяців після цих слів він заявив: «У нашій країні аятолу Хаменеї пам’ятатимуть як видатного державного діяча, який зробив величезний особистий внесок у розвиток дружніх російсько-іранських відносин, виведення їх на рівень всеосяжного стратегічного партнерства».

«Чорні лебеді» вже на Москві-ріці

Путіну не позаздриш. За перші два місяці  2026 року він уже втратив двох своїх «всеосяжних партнерів»: Хаменеї та Мадуро. Раніше до них долучилися сірійський диктатор Асад і експрезидент України Янукович. І все, що з ними трапилося, не інакше як «чорними лебедями», що все ближче Москвою-рікою підпливають до Кремля, назвати важко.

Головна зірка російської пропаганди Соловйов зовсім не риторично питає: «Які ж союзники у нас тепер залишилися: Білорусь, КНДР, Куба?»  і водночас скептично посміхається, замість відповіді. «Аналітики» на його каналі волають: «Чому американські кораблі не потонули? Де хвалений КВІР? Ось і все. Країна розвалюється, з нами буде так само». «Воєнкори» глузують самі із себе: «А по Ірану зараз б’є та сама ізраїльська армія, яка була деморалізована й позбавлена боєздатності нашими ж ресурсами вже певний час тому, чи якась інша? А це ті самі американці, в яких каналізація на авіаносці не працювала і все затопило фекаліями аж до втрати боєздатності?»

Але серйозних російських аналітиків цікавіть не фекальне, а генеральне питання: «А що станеться з російськими кредитами та інвестиціями в Ірані, якщо місцевий режим упаде або похитнеться і наступник верховного аятоли виявиться не настільки дружнім до Росії, якою виявилася наступниця нашого друга Мадуро? Що станеться з російськими кредитами Венесуелі? Що буде з грошима, які ми дали Асаду, Орбану, фельдмаршалу лівійському Хафтару, правителям Малі, Буркіна-Фасо, ЦАР, М’янми й іще безлічі далеких країн, які не дуже впевнено сидять на своїх престолах?

І чи не здається дивним і суперечливим, з одного боку, російському бізнесу вже багато років рекомендувати вкладати свої гроші всередині країни, а на державному рівні проходити щедрим сіячем, який засіває блискучі золоті рублі, долари і сольдо в кишені далеких і часто дуже дивних держав?»

Як РФ стала «учнем» Ірану

Питання насправді логічне. Після 24 лютого 2022 року та посилення західних санкцій Москва зробила саме Іран ключовим стратегічним партнером. У 2024–2025 роках Росія стала лідером за обсягом прямих іноземних інвестицій у цю країну, випередивши навіть Китай. Російські компанії, зокрема «Газпром» та «Зарубежнефть», підписали контракти на суму близько 8 млрд доларів США. З них близько 5 млрд доларів США вже перебувають на стадії активної реалізації. Спільно розробляються сім нафтових родовищ.

У січні 2025 року було погоджено маршрут газопроводу із РФ до Ірану через Азербайджан. Москва продовжує фінансувати та будувати енергоблоки АЕС «Бушер», інвестує мільярди доларів у створення альтернативного торгового шляху (INSTC), щоб обійти Суецький канал та європейські порти, виділила пільговий кредит у розмірі 1,3 млрд євро на будівництво залізничної ділянки Решт–Астара (162 км), яка з’єднає «РЖД» з іранськими портами в Перській затоці та інвестує в їхню модернізацію на Каспійському морі.

Після 2022 року Москва фактично перетворилася на «учня» Тегерану в питаннях виживання під екстремальним зовнішнім тиском. Бо Іран живе під ним понад 40 років і має величезний досвід. І, мабуть, саме ця, а не «шахедна», – найбільш успішна «технологія», яку РФ запозичила в нього.

Наприклад, «тіньовий флот»: використання старих танкерів із незрозумілою структурою власності, які, користуючись лазівками у морському суднохідному праві, вимикають транспондери та перевантажують нафту у відкритому морі. Лише зараз країни  Заходу взялися за це по-справжньому. І досвід, який США і країни Європи  накопичують у боротьбі з «тіньовиками» Мадуро, стане в пригоді надалі й на путінському морському напрямку.

Обидві країни відключені від SWIFT, тому іранська SEPAM була з’єднана з російською СПФП. Це дає змогу банкам двох країн проводити транзакції без використання долара чи євро. Москва перейняла іранську бартерну практику (наприклад, зерно або деревина в обмін на запчастини до турбін чи дрони), що не потребує валютних переказів.

Москва запозичила в  Тегерану схему «паралельного імпорту»: створення мереж-«прокладок» у різних країнах, через які закуповує товари подвійного призначення.  

Тегеран навчає Москву не лише технологічно, а й ідеологічно. Відключення інтернету та зв’язку, блокування світових сервісів та соцмереж, які давно поширені в Ірані, вже стали буденністю і в Росії. Тегеран поділився і моделлю «фінансового опору санкціям», зокрема державного регулювання курсу валют. До чого це призвело, найліпше скажуть цифри. Наприкінці минулого року один американський долар коштував 1,42 мільйона ріалів. Або інша, більш зрозуміла для українців цифра: станом на 2 березня 2026 року іранський ріал коштував 0,000033 гривні. Ось така реальна ціна ефективності іранської «економіки опору».

РФ не поживиться на війні в Ірані

Звісно, в Росії все це знають і небезпідставно вважають, що «наступна – вона». Хоча й поки що радіють стрибку цін на нафту, бо поживитися за коштом «друзів» – це дуже по-російськи. Проте варто пам’ятати, що щоразу, коли на Близькому Сході спалахує нова хвиля напруги, ціна нафти йде вгору, а Росія знову сподівається на  100 доларів США за барель.

Тож після останніх ударів по Ірану цей сценарій повторився. Однак стійких передумов для продовження такої тенденції немає. Навіть ще масштабніша ескалація (наприклад, із тотальним блокуванням Ормузької протоки) не означає довготривалого стрибка цін.

Визначальним чинником у нафтовій сфері вже давно став баланс пропозицій, а не кризи. Країни ОПЕК+ мають значні резерви, які, до того ж,  уже понад рік стримують. Якщо ціни різко зростуть, їхній інтерес (на відміну від росіян) полягає не в прибутку, а навпаки –  утриманні ринку від перегріву та падіння попиту. Саудівська Аравія, ОАЕ і Кувейт (яких Іран так завзято бомбить) уже сигналізували про готовність наростити видобуток у разі подальшого подорожчання.

Але це все короткострокові проблеми для Москви. Довгострокові –набагато серйозніші. Якщо все, що відбувається навколо Тегерану, призведе до його домовленостей із Вашингтоном (як це сталося в Сирії та Венесуелі), – цілком імовірне зняття санкцій поверне іранську нафту на світовий ринок, що матиме всі відповідні наслідки для путінської «бензоколонки». І саме тому нинішнє нервування кремлівського «аятоли» значно глибше, ніж просто втрата свого, вже четвертого, «всеосяжного стратегічного партнера».

Макс Мельцер