Актор театру і кіно, телеведучий Геннадій Попенко з липня 2022 року перекваліфікувався на військовослужбовця. У цьому бажанні був наполегливим: його — людину без військового досвіду — тоді погодилися взяти не з першого разу. До того в Іванкові на Київщині йому довелося пережити разом із дружиною тимчасову російську окупацію.

Виконуючи безпосередньо оборонні завдання, встиг провести кілька сезонів телепроєкту, в якому детально розповідав про те, як НАТО вчиться у ЗСУ, воєнні здобутки захисників, розвідку та успішні спецоперації повномасштабної російсько-української війни.

Нещодавно новим місцем служби та реалізації культурних, освітніх і комунікаційних проєктів для Геннадія Попенка став Київський інститут Національної гвардії України.

Укрінформ розпитав актора-військовослужбовця про обов’язки та всі напрями відповідальності в період повномасштабної російсько-української війни. Серед них — діяльність у Культурних силах і нещодавня робота в команді комунікаційників Міністерства у справах ветеранів. Також актора-військовослужбовця можна назвати одним із координаторів волонтерського проєкту з плетіння маскувальних сіток у Київській області, що має шанси стати частиною історії нового художнього фільму, ідею якого вже підтримали експерти «Тисячовесни».

Не оминули й розмову про роль Михайля Семенка, яку зіграв у художньому фільмі «Будинок “Слово”. Нескінчений роман», та кіноперспективи.

ДИКТАНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ, КРОСФІТ І СЦЕНАРІЙ ПРО ІНСТИТУТ НГУ

– Геннадію, чим займаєтесь у Київському інституті Національної гвардії України? Чому саме цей заклад став місцем продовження служби?

— Ще у 2024 році на Запорізькому напрямку я серйозно травмував коліно, після чого зробили операцію, потім — тривала реабілітація. Далі — повторна травма. Лікарі визнали мене тимчасово непридатним до служби, тож я встиг попрацювати комунікаційником Міністерства у справах ветеранів України. У липні цього року зі зміною міністра відбулася ротація патронатної служби, частиною якої я був. Тож знову став «безробітним». І саме після закінчення тимчасової річної демобілізації прийшла повістка з того ж ТЦК, до якого стукався на початку повномасштабної війни. У 2022-му мене туди взяли не з першого разу.

Оскільки маю проблему з ногою, мені запропонували подумати, де і як хочу продовжувати службу. Розпитав про вакансії у знайомих. Один із них служить у Національній гвардії України. Він розповів про підрозділи, де потрібні люди, які займаються культурою. З’ясувалося, що є Київський інститут НГУ — раніше я про нього не чув, — де діє великий культурний центр, що розвивається та має амбітні плани.

До речі, віднедавна я почав звертати увагу на освітні заклади ще й тому, що моя старша донька-дев’ятикласниця, окрім закордонної освіти, яку теж розглядає як перспективу свого розвитку, придивляється до навчання за доволі неочікуваними напрямами в інститутах на кшталт КІНГУ.

– Яка ваша посада?

— Я стрілець роти охорони батальйону забезпечення навчального процесу. Маю службове відрядження до Культурного центру інституту. Найближчим часом має вирішуватися питання про оновлення штатного наповнення культурного центру. Важливим є те, що на рівні керівництва маємо розуміння важливості всебічної підготовки майбутніх українських офіцерів з опертям на українську культуру.

– Десять років тому ви на Суспільному були ведучим написання Диктанту національної єдності, а буквально днями організовували аудиторію для цього у Київському інституті Національної гвардії України. Чим ця подія запам’ятається курсантам?

— У День української писемності та мови в Київському інституті НГУ писати Диктант національної єдності разом із курсантами я запросив своїх друзів і знайомих — відомих особистостей. Це Володимир Ращук — актор, який зіграв багато ролей, зокрема у серіалі «Прикордонники» і художніх фільмах «Каховський об’єкт» та «Конотопська відьма». З нами писав Володя Кравчук, який отримав кінопремію «Золота Дзиґа» за найкращу чоловічу роль в одному з найкращих сучасних українських фільмів «Ти — космос». Ще — Даша Трегубова, красуня і розумниця. Дівчина, яка пише сценарії, знімає і продюсує фільми. Із нами також був завжди національно свідомий Сергій Фоменко — Фома з гурту «Мандри». Мої колеги також запросили блогерку, акторку дубляжу, викладачку сценічної мови Вікторію Хмельницьку.

Цією та іншими подіями Культурний центр Київського інституту НГУ долучається до всебічного формування українських офіцерів — людей із дуже широким світоглядом. Ставати розвиненими особистостями курсантам допомагають численні бінарні заняття, коли теми одночасно пояснюють викладач і фахівець-практик, а також занурення в культурну та соціальну проблематику.

– До організації і проведення яких ще подій ви були залучені за кілька тижнів служби у Культурному центрі Київського інституту НГУ? Які нові задуми реалізуватимете?

— Нещодавно хлопці змагалися на першість інституту з кросфіту — високоінтенсивних функціональних тренувань, що поєднують елементи важкої атлетики, гімнастики, бігу та кардіо. Далі на них чекає етап визначення найкращих на рівні Національної гвардії України.

Коли після змагань ми з учасниками записували невеликі інтерв’ю, стало зрозуміло, що в них поєднуються відмінна фізична підготовка, яка робить можливими виконання неймовірно складних вправ, та інтелект. Курсанти говорять так, що їхні вислови можна запозичувати для формулювання кредо власного життя. Бо вони в усьому прагнуть розвитку й удосконалення.

Я свого часу займався бойовими мистецтвами. І вже дивлюся на них як на тяглість традицій і досвіду в різних країнах, у різні історичні періоди. У японців є приказка про те, що всі шляхи ведуть на Фудзі. Тобто різними стежками всі йдуть до однієї вершини. Але одним сонце світить у спину, іншим — в обличчя.

Тому, щоб пройти шлях Воїна, важливе його виховання: дисципліна, повага до старших, засвоєння знань і вмінь. Усе це дуже дотичне до виховання курсантів. Так народився проєкт «Шлях воїна». Знайомимо курсантів із майстрами різних шкіл та напрямів єдиноборств. Це перетин фізичного та культурного виховання. Адже, окрім практики, справжній майстер ділиться й сенсами. Шлях Воїна тепер проходить через Культурний центр Київського інституту НГУ.

Важливим завданням, особливо в період повномасштабної російсько-української війни, є популяризація Київського інституту Національної гвардії України. Маємо розповісти, що ми робимо, чим відрізняємося від інших. Тож уже пишеться сценарій художнього фільму про інститут та створюється комікс.

ІЗ ПІДРОЗДІЛУ ОХОРОНИ НА КИЇВЩИНІ – У КУЛЬТУРНІ СИЛИ НА ЗАПОРІЗЬКОМУ НАПРЯМКУ

— Як ви долучилися до Сил оборони України у 2022 році?

— Я в армії з 7 липня 2022 року. До того кілька разів приходив до центру комплектування, але мене не брали, бо не мав військових навичок. Зрештою взяли до роти охорони. По суті, це мультифункціональний підрозділ. Чого тільки не робили. Працювали спільно з підрозділами МВС та СБУ. Проводили антидиверсійні рейди на Київщині, вздовж білоруського кордону. Здійснювали моніторинг дронами. Під час ворожих повітряних атак збивали ракети й дрони. Охороняли стратегічні об’єкти. Долучалися до розмінування територій і вивезення вибухонебезпечних речовин.

Так служив понад рік. Усі класні хлопці — десь мого віку і старші, переважно місцеві. Я хоч і народився у Полтаві, потім жив у Києві, але приріс до Іванкова, люблю цей край.

— Чим найбільше запам’ятався цей перший період служби?

— У нас були вдалі випадки саме тому, що ми місцеві. Скажімо, у напарника, з яким відбивали ворожу повітряну атаку, дружина працювала продавчинею в селі Оране — це за 25 км від Іванкова. Вона телефонує чоловікові й каже: «Наді мною ракета, ваш напрямок». Ми заряджаємо зброю і відпрацьовуємо по крилатій ракеті зі стрілецької зброї, знаючи, звідки вона летить. Ми не протиракетний підрозділ і не мали спеціальних переносних зенітно-ракетних комплексів. Проте мали влучання в двигун або паливний бак. А отже, ті ракети не досягли цілі.

Паралельно зі службою допомагав армії. За допомогою друзів «призвали» до війська з десяток машин. На одному з авто встановили турель, отримали кулемет. Тож працювали вже ефективніше.

Пильнуючи можливу появу ДРГ, ми відстежували переміщення підозрілих осіб. Якось надійшло орієнтування на певний автомобіль. Ми змогли відстежити його дистанційно. Адже, як місцеві, розуміли логіку руху транспортного засобу. І так само дистанційно «передали» його поліцейським. Для уточнення даних у населеному пункті Х вони його й зупинили.

— Як ви потрапили на Запорізький напрямок і стали частиною Культурних сил?

— Мене запросили перейти до спеціального підрозділу військовослужбовців із творчих і креативних професій у складі Збройних сил України «Культурний десант», який трансформувався в «Культурні сили». Він діє на базі 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка («Степові Хижаки», в/ч А1619). Загалом надавали психоемоційну підтримку військовослужбовцям уздовж лінії бойового зіткнення на Покровському, Харківському, Лиманському, Донецькому напрямках. Мене перекинули на Запорізький напрямок, призначили начальником групи.

Попередньо планували, куди ми їдемо, до кого з військових; визначали запит і потреби. Я відповідав за свій колектив творчих людей, яких треба було убезпечити. Забезпечував логістику, просування, співпрацю.

Щоразу, коли ми починали роботу з тією чи іншою бригадою, спочатку знайомилися з керівництвом, а потім аналізували, що відбувається у підрозділах. Щоб запропонувати той чи інший формат взаємодії, визначали, чи є в колективі проблеми, якого ступеня виснаження там фіксується, чи відчувають брак належної уваги.

— Які формати взаємодії Культурних сил із захисниками були найбільш затребуваними?

— Комусь потрібно було просто реально видихнути — поспілкуватися, відволіктися. Комусь — зарядитися позитивом: послухати жарти від коміків, подивуватися, де тимчасово подівся наручний годинник після візиту фокусника. До речі, у переважній більшості артистами були саме військовослужбовці.

Затребувані у військових підрозділах і історичні теми. Показували бійцям багато художніх і документальних фільмів у межах Національного туру «Кіно заради Перемоги!», який проводить асоціація «Дивись українське!». Популярним був фільм «Довбуш» Олеся Саніна. Кіно такого штибу дуже добре спрацьовує. Спершу хлопці приходять ніби на розвагу, аби розслабитися. А після перегляду триває подальша розмова. Відчуття таке, ніби зерна кидають у вже зорану землю.

— Як близько до лінії фронту працювали Культурні сили?

— Були випадки, коли ти сидиш на пагорбі, працюєш з одним розрахунком мінометників, а інший розрахунок із цього ж пагорба «насипає» москалям, і ти чітко бачиш, де розташовані ворожі позиції. Траплялося, що заїжджаєш на позицію, а нас уже відстежили — тоді дуже швидко змінювали плани, переміщалися в укриття, щоб не наздогнали ворожі дрони. Часто було доволі небезпечно, але водночас це не бойова робота.

«ВІТАЮ В ПРОЄКТІ, ПАНЕ СЕМЕНКО!»  

— Ви встигали бути ведучим телепроєкту «Загублений світ», кілька сезонів якого дуже відрізняються від попередніх і теперішніх. Дуже різнобічно, із кількома ексклюзивними експертами, у 10-му випуску 14-го сезону, наприклад, розкрили тему «НАТО вчиться в ЗСУ». Як і коли відбувалися зйомки?

— Ми записали, здається, три сезони про сучасне військо, технології та українську історію в актуальному контексті. Ми зміцнювали цим віру глядачів у силу та потенціал України. Сценарії, зрозуміло, писали дистанційно. Щоб працювати в кадрі, мені

доводилося відпрошуватися на вихідні із Запоріжжя до Києва: сідати за кермо машини, їхати вночі, зранку бути у студії. Записували впродовж двох днів, за один не встигали. І через ніч, з неділі на понеділок, я їхав у зворотному напрямку.

Це був шалений ритм. Але ми зробили дуже потрібну справу.

— Було несподіванкою побачити вас у ролі поета-футуриста Михайля Семенка з когорти Розстріляного відродження у фільмі «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» режисера Тараса Томенка. Як готувалися до ролі? Чи відразу ви були серед виконавців?

— Мені переказували, що Тарас Томенко не бачить мене в ролі Семенка. Хоча гримери відзначали нашу візуальну, фізіономічну подібність. Тарас пізніше запевнив мене, що не мав таких упереджень.

Я не раз співпрацював із Fresh Productions, які зробили цей фільм. Саме ця компанія, окрім інших акторів, які пробувалися на роль Михайля Семенка, запропонувала для кастингу і моє прізвище. Дякую їм за це. Дуже.

Я відповідально готувався, хотів довести, що можу зіграти цю роль. Почав вишукувати інформацію про те, яким був прототип, обрав поезію для читання. У магазині «Наукова думка» на Грушевського знайшов збірку віршів Семенка. На щастя, вона містила велику кількість фото. Подивився й документальні фільми в архіві. Але мені потрібна була інша інформація. Наприклад, щоб хтось розповів, як він вимовляв літеру «р». Чи змикалися в нього всі звуки? Чи він іноді цикав зубом? Чи він тягнув праву ногу? Усе для того, щоб створити максимально подібний візуальний образ. У байопіку має бути саме так — подібно до реального історичного персонажа.

До речі, свого часу у Полтаві я вчився в ліцеї № 1 з гуманітарним ухилом. Перейшов туди відразу в рік його створення — у перший рік незалежної України. У нас було дуже багато незвичних предметів, частина з них — факультативні: виразне читання, культурологія, стилістика мови, народознавство, етнографія. Було й поглиблене вивчення української літератури. Однак життя і творчість Михайля Семенка навіть ми не вивчали.

На кастингу я прочитав пару віршів. Тарас Томенко підвівся, потис мені руку і сказав: «Вітаю в проєкті, пане Семенко».

А перед зйомками я ще глибше занурився в образ Михайля Семенка. Коли познайомився зі сценаристкою Любов’ю Якимчук, вона дала мені почитати унікальні матеріали — листи його матері, яка в Харкові доглядала свого онука Мехасика. І без купюр описувала, як ці художники й поети себе поводять.

— Де відбувалися зйомки? Скільки було знімальних днів?

— Небагато. До Харкова з’їздили один раз, щоб зняти сцену біля Держпрому. Є сцена під дощем, де Хвильовий спілкується з антагоністом. Це і є єдина «харківська сцена». Решту знімали в Києві. Навіть локацію для зйомок дворика будинку «Слово» знайшли в столиці.

— У день відкриття 55-го легендарного Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» показували художній фільм «Житє» режисерів Євгена Матвієнка, Пилипа Іллєнка й Олександра Тіменка. У якій із його новел ви зіграли?

— У новелі «Борщик». Моя невелика роль — командира, який заходить до хлопців, що смакують рідну страву, і просить їх повернутися до воєнної справи. Режисер і продюсер жартували, що вони мікроскопом забивають цвяхи. Мені приємні, звичайно, ця аналогія та метафора, але насправді немає малих ролей. Є лише велике его. (Посміхається. — Ред.)

— Як ви дотичні до волонтерського проєкту, який постачає військовим маскувальні сітки?

— Ми з дружиною Іриною на початку 2022 року пережили в Іванкові на Київщині тимчасову російську окупацію. А з перших днів деокупації долучилися до створення волонтерського регіонального центру для вирішення гуманітарних питань. Згодом організували плетіння маскувальних сіток для фронту, об’єднавши волонтерів 12 навколишніх сіл. Ми з однодумцями маємо намір зняти художній фільм про врятовані такою народною турботою життя — ідею вже підтримали експерти «Тисячовесни».

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Євгена Котенка та надані Геннадієм Попенком