У десантно-штурмових військах Володимир Міненко з позивним Актор прослужив у розвідці переважно на Запорізькому напрямку два роки. Після дуже серйозних поранень і тижня в реанімації солдат повернувся в Київ понад рік тому.

Нині 39-річний актор репетирує роль у третій виставі режисера Давида Петросяна в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Як у постановках «Поліандрія» і «Троянство» знову порушуватимуть тему ставлення до українських захисників та взаєморозуміння цивільних із тими, хто обороняє нас від російських нападників.

Володимир Міненко вперше детально розповідає Укрінформу про службу в ЗСУ і пояснює, чому після фронту не хотів повертатися на сцену.

У РАЙОННИЙ ТЦК У КИЄВІ ЧЕРГИ СТОЯЛИ ДО 200 ОХОЧИХ ДОЛУЧИТИСЯ ДО ЗСУ

– Володимире, після  того як через поранення вас звільнили в запас, у вас не було бажання повертатися на сцену. Чому? Як переконали себе, що варто продовжити акторство?

– Я два роки провоював, дістав багато різних поранень. І повернувся. І справді не хотів знову йти в театр. Не розумів, в якому й де можу згодитися. Я ж раніше багато грав у незалежному Центрі сучасного мистецтва «Дах», у Владислава Троїцького: у проєктах  «Річард III. Пролог», містерійному дійстві «Пролог до Макбета», «Одруженні» за Гоголем та інших.

Після повернення з фронту якось зустрів на вулиці режисера Давида Петросяна, трохи поговорили про різне й розійшлися. За деякий час він мені зателефонував і запропонував: «Володю, а ти не хочеш спробувати зіграти?» Йшлося про «Поліандрію» за сучасною п’єсою Сергія Кулибишева.

З давньогрецької мови переклад слова є терміном, яким називають рідкісну форму полігамії, коли жінка перебуває в декількох шлюбних союзах із різними чоловіками. Вистава розповідає про вчительку Полю, до якої після війни несподівано повертаються, замість її чоловіка Андрія, двоє: той, якого вона звикла бачити раніше, та зовсім незнайомий, якого сформували воєнні будні в ЗСУ. Тобто це дослідження складних стосунків між людьми, яких змінила сучасна російсько-українська війна, представлене театральною мовою.

Зрозуміло, що ця тема мені близька: якими ми – і військові, і цивільні – стаємо після пережитих випробувань? Суспільство переважно не знає, як сприймати ветеранів і тих захисників, які повертаються з травмами. Тому я долучився до створення «Поліандрії»  як запрошений актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

– Коли і як ви – актор – долучилися до лав захисників України?

– Перед початком повномасштабної війни я пішов із театру «Дах», моя історія там закінчилася. Після 24 лютого 2022 року я просився до військкомату тричі, допоки мене нарешті покликали.  

Я мешкаю на лівому березі в Києві. Після початку повномасштабки, як і всі, намагався себе притнути до ТРО. Долучався десь облаштувати бліндажі для потреб оборони, комусь із сусідів купити їжу (бо кілька місяців столиця відчувала дефіцит продуктів і ліків) чи тероборонівцям – цигарки.

У Дніпровський районний ТЦК черги стояли до 200 осіб. Але мене не брали у військо, бо не мав  досвіду. Було відчуття, шо я нікому не потрібен.

Не стало театру – і мене охопив сум. Хотів від усіх сховатися. Щоб мене люди не бачили, влаштувався працювати вночі на Нову пошту.

Повістка прийшла взимку. На початку 2023-го я з радістю побіг у ТЦК. Дуже швидко прйшов ВЛК. І мене відібрали в десантно-штурмові війська. Далі в ДШВ пройшов відбір у розвідку: із шестисот людей обрали чотирнадцять.

– Скільки перебували в навчальному центрі?

– Дуже боявся, що я фізично не витягну. Нас дуже добре готували у 199-му навчальному центрі в Житомирській області. Три з половиною місяці я відточував, наприклад, стрибки з гелікоптера. Водночас були ті, хто дуже швидко проходили нашу «учебку», зокрема, після  навчання в Британії.

Це був період контрнаступу на Запоріжжі. Я ще завершував підготовку в навчальному центрі, а вже знав, що хлопців, із якими починав військові тренування, не було серед живих…

ВИКОНУВАВ БОЙОВІ ЗАВДАННЯ В РАЙОНІ МАЛОЇ ТОКМАЧКИ, ОРІХОВА, ВЕРБОВОГО, РОБОТИНОГО ТА СУДЖІ

–  Володимире, де розпочався ваш бойовий шлях, на якому напрямку?

–  Я став до лав 132-го окремого розвідувального батальйону ДШВ. Відразу потрапив на Запорізький напрямок: це бої за населені пункти Мала Токмачка, Оріхів, Вербове, Роботине. Там я дістав усі свої поранення, на різних виходах. Працював як снайпер, штурмовик і розвідник. 

Потім ще мене закинули на Сумський напрямок, у Суджі побував.

– Акторство вам чимось допомагало на війні? Чи навпаки заважало?

–  Щоби стати розвідником, потрібно мати особливу психологічну підготовку, уяву та фантазію, вміти керувати своїми емоціями. Театр із цього погляду мені дуже допоміг. Я мав позивний Актор.

–  Скільки зазнали поранень?

– Два основних. Мінометом прошило руку, там залишився уламок, тоді лікувався в Запоріжжі. А пізніше осколки гранати пробили живіт, легені й поламали ребра. Але, слава Богу, я з кінцівками. Також було багато контузій.

Після того як уламки ворожого снаряда залишилися у плечі й інших частинах тіла, я пролежав тиждень у реанімації в Самарі (колишній Новомосковськ) на Дніпровщині, а потім ще близько місяця лікувався. Добре мене скосило тоді після другого поранення 2024 року, після гранатки.

– Які завдання були найнесподіванішими?

–  Служив у батальйоні швидкого реагування. Тож нас із побратимами швидко відправили в Курську область. У Суджу я потрапив після другого поранення, коли емоційно дещо вигорів і мав не найліпший фізичний стан. Мені доручили тримати близько 60 полонених російських військових, яких доставляли бійці 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. 

Довелося тоді місяць спілкуватися з різними представниками ворожої армії: вчителями, «аватарами», п’янчугами. Мотивація в усіх була одна: вбивати українців, бо за це платили гроші.

–  Ваше звільнення в запас ЗСУ довго тривало?

– Я приїхав додому інвалідом третьої групи. Дуже довго списувався. Як завжди, загубили документи, довго не приходив наказ.

Уже кажуть, що наступного року можуть не продовжити статусу інваліда третьої групи. Тобто можуть знову призвати на службу. Система так працює, що ти постійно перебуваєш на гачку. Треба або життя втратити, або кінцівку, щоб остаточно тебе списали. Нікого не цікавить, які в тебе поранення, чи що ти пережив.

Я, як і багато інших, не відчув злагодженої роботи сімейного лікаря і військово-лікарської комісії. Навіть коли приїздиш у ТЦК, тебе можуть відправити «через дорогу» роздрукувати якийсь папірець. І це з тим, що мають ксерокс. «Ні, ми не можемо», – відмежовуються. На жаль, таке ставлення до військових. І не важливо: хто ти та де служив, і які отримав поранення.

ПРО ЩО НОВА ВИСТАВА ЗА П’ЄСОЮ НАТАЛІЇ ТОРЖЕВСЬКОЇ «БУДЬ МУЖИКОМ!»

– Чи складно вам після фронту було адаптуватися до життя в Києві?

– За два роки служби я жодного разу не був у Києві, де за цей час  дуже багато що змінилося, стало більше несправедливості, якщо порівнювати з початком повномасштабної війни.

Коли повертаєшся, то розумієш, що ти тут нікому не потрібен.

Коли був на фронті, тобі дякували й казали: «молодець!» А в цивільному житті  – роби все сам. За службу дають яку копійку – і все. «Не заважай нам, будь ласка. Мовчи, забийся кудись із-перед очей, знайди собі роботу», –  таке ставлення часто, на жаль, відчувають ветерани.

Насправді в перші дні повернення після фронту в Київ я був дуже щасливий. Радів за людей, що вони їздять автівками і мають можливість пити каву в кафе. Це ж насправді круто, що під час війни життя триває, працюють театри.

– Які меседжі ви доносите глядачам «Поліандрії» своєю роллю – одного з двох «я» ветерана, який повернувся з фронту до дружини?

– Театр для мене, як сім’я. Ми з Давидом Петросяном перетиналися ще в «Даху», мені імпонують питання, які він ставить. Вистава «Поліандрія» налаштовує глядачів на те, щоб люди не сварилися, а шукали поміж собою порозуміння.

Ми донині не знаємо, як поводитися із захисниками й захисницями, які повернулися з фронту. І навіть якщо немає єдиного алгоритму, треба знаходити разом відповіді на питання.

Сергій Кулибишев написав абсурдну п’єсу: за сюжетом, замість однієї людини повертаються після поранення двоє чоловіків. Проте саме в такий спосіб переконливо передається зміна внутрішнього бачення світу захисника. Коли ми зі сцени озвучуємо незручні й важкі теми, це об’єднує людей і мотивує їх шукати відповіді.

– В іншій виставі Давида Петросяна – «Троянстві» – ви граєте драматурга, який пропонує театрові показувати виставу, не оминаючи теми війни. Наскільки цей ваш герой ретранслює ваші думки?

–  Мені дуже близька ця роль, хоча я розповідаю не свою історію. Ми не повинні за шароварщиною ховатися від гострих питань. І зі сцени художніми засобами треба говорити правду, зокрема, про лицемірство і пристосуванство.

– Ви репетируєте третю виставу режисера Давида Петросяна – за п’єсою Наталії Торжевської «Будь мужиком!», яка порушує тему квір-представників у війську. Не боїтеся наразитися на критику?

– Виконавцями у виставі є ветерани та чинні військовослужбовці, серед яких і трансгендери. Виставою говоритимемо про цінності, рівність і стереотипи. Якщо на фронті кожен, хто з автоматом, – молодець, то чому в цивільному житті на того, хто вдягнув спідницю, навішують образливі та зневажливі ярлики? Про це зі сцени також варто говорити.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Олександра Клименка й надані актором та Національним академічним драматичним театром імені Івана Франка