Актор театру і кіно Данило Мірешкін наприкінці 2022 року добровольцем пішов служити до «Азову». До тяжкого травмування, якого зазнав минулого року, пройшов шлях солдата-піхотинця, медика взводу, оператора безпілотників та штурмовика.

Нещодавно зіграв головну роль у прем’єрній виставі «Одіссея. Меотида» режисера Івана Уривського, яку спільно створювали Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка та 1-й корпус НГУ «Азов». Поєднання у постановці епосу Гомера та реалій російсько-української війни змусило пропагандистів одного з ворожих телеканалів чотири хвилини скреготати зубами.

Укрінформ розпитав Данила Мірешкіна, офіцера 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» із позивним «Культура», про акторство та службу.

ПІСНЯ У ВИСТАВІ «ОДІССЕЯ. МЕОТИДА» ЯК ПАМ’ЯТЬ ПРО КОМАНДИРА

– Даниле, ви більше тяжієте до акторства в театрі чи до роботи в кіно та серіалах? Чи змінилися ці внутрішні пріоритети після 2022 року?

– Ще до початку повномасштабної війни упродовж кількох років я відмовлявся від багатьох проєктів, які, на мій погляд, не були достатньо ціннісними чи якісними. При цьому, щоб заробляти кошти, змушений був таксувати. У той період моя агентка казала мені, що мистецтво поза політикою. Я вже вважав інакше, хоча ще не мав сталої, чіткої позиції з цього питання.

Нещодавно відбулася прем’єра спільного проєкту Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка та 1-го корпусу НГУ «Азов» – вистави «Одіссея. Меотида». Ми привернули велику увагу журналістів, які створили відеосюжети, підготували багато публікацій і красивих фотографій. До 2022 року, напевно, все це мені б лестило і запаморочило голову. Наразі акторство не є моїм головним пріоритетом — не має значення, в театрі чи кіно. Це просто частина моєї роботи.

Найбільше я нині переживаю, щоб не були даремними шлях захисників України, втрачене здоров’я багатьох побратимів і віддані життя. Весь наш цивільний світ під час російсько-української війни мені здається дуже крихким і примарним. Усе життя тут відбувається завдяки тим людям, які тримають оборону на фронті. Вони дуже багато кладуть на вівтар нашої перемоги.

Можемо згадати «Гру престолів». Дивно й безглуздо виглядає безтурботність, коли точаться міжусобні війни і насуваються ходаки. Або у фільмі «Don’t Look Up» (американська комедія в жанрі політичної сатири «Не дивіться вгору») професор кричить у прямому ефірі про можливу загибель світу — і ніхто на це адекватно не реагує. Ми, військові, зараз активно шукаємо способи комунікації, щоб доносити цивільним українцям важливі меседжі, зокрема через театральні вистави.

Звичайно, мені приємно грати на сцені — це повернення до попередньої професії. Акторство — те, чим мені, напевно, хотілося б займатися в мирний час. Але наразі воно не належить до важливих чи пріоритетних для мене занять.

– Головна роль у виставі «Одіссея. Меотида» стала для вас дебютом на сцені столичного Театру імені Івана Франка. Ким є ваш персонаж?

– Ті рушійні сили, які ведуть Одіссея в нашій виставі, дуже споріднені з тим, як почуваються в реальному житті військовослужбовці та ветерани. У загальну канву вистави вшито досвід, що переплітається з проживанням війни цивільними. Тож «Одіссея. Меотида» показує загальну картину нашої сучасності. Тому мені здається, що це загалом дуже точно написана Олексієм Доричевським історія — зокрема й історія мого персонажа. Виставу і мою роль вдалося наситити болем і досвідом, сформованими війною.

– У постановці «Одіссея. Меотида» ви водночас були військовим консультантом. Чи, можливо, передусім ним? Яким чином і в яких конкретних сценах це змінило початкові ідеї?

– Створення вистави «Одіссея. Меотида» ініціював відділ стратегічних комунікацій 1-го корпусу НГУ «Азов». Мене запросив Іван Уривський. Робота військовим консультантом виявилася навіть енергозатратнішою, ніж звична акторська, а за шкалою моїх внутрішніх пріоритетів — важливішою. Бо створення вистави — це творчий процес, якому дуже легко нашкодити. Тому я просто намагався бути корисним для команди: ділився своїми знаннями та реакціями як військовий на ту чи іншу сцену. Усі рішення приймав режисер Іван Уривський.

– Які поради ви давали, наприклад, для сцени «Пліт Одіссеїв»? Йдеться, за сюжетом, про прорив українських захисників у ніч на 15 квітня 2022 року на «Азовсталь».

– Ліхтарі з червоним світлом у руках акторів — не випадковість. Усі військові для підсвічування використовують прилади з кольоровим світлом: сині, зелені, а найчастіше — червоні.

– Що ще у виставі «Одіссея. Меотида» взято з реального армійського життя або максимально до нього наближено?

– «Азов» ще до повномасштабної війни інтегрував у систему підготовки бійців стандарти НАТО. Під час тренувань американські «морські котики» — елітний підрозділ сил спеціальних операцій Військово-морських сил США — співають строєві пісні. Під час проходження БКБП (базового курсу бойової підготовки) ми теж так робили. Тож у виставі є пісня з трохи перефразованими словами одного з моїх командирів — Михайла Жаркова, Мішані, який загинув у Серебрянському лісництві. Це був для мене, напевно, найяскравіший приклад людяного командира, який дуже опікувався своїм особовим складом, дбав про кожного бійця. Він часто повторював: «Фортуна любить підготовку». Трохи перефразованими ці слова чують у пісні глядачі вистави.

УКРАЇНА МАЄ ДОСВІД І ЗНАННЯ, ЯКИМИ МОЖЕ ДІЛИТИСЯ З ЄВРОПЕЙСЬКИМИ КРАЇНАМИ

– Як ви сприйняли пропагандистський сюжет про «Одіссею. Меотиду» на одному з телеканалів країни-агресорки?

– Я не побачив відвертого паплюження вистави в тому сюжеті. Мені навіть здалося, що ведуча висловлювалася з якимось острахом. Якщо наш підрозділ справляє таке враження на ворога, я радий.

Але є й інша сторона медалі: вони самі себе так залякали «Азовом», що це постійно ускладнює повернення наших бійців із російського полону. І це проблема. Про це варто постійно нагадувати, щоб посилити наші позиції щодо повернення побратимів. Наразі понад 600 військовослужбовців бригади «Азов» залишаються в російському полоні.

Наша вистава настільки загрозлива для ворога, що він присвячує їй на своєму центральному телеканалі чотири хвилини ефіру, щоб згадати нас. І це підкреслює важливість театральної постановки в площині інформаційної війни.

А взагалі хочеться вже забути про них. Наша суспільна увага не має формуватися  російськими оцінками і поглядами.

– Генеральний директор — художній керівник Національного драматичного театру імені Івана Франка Євген Нищук розповідав, що одним із мотивів ставити вистави про сучасні події є запит міжнародних фестивалів, зокрема Авіньйонського. На ваш погляд, чи зрозуміє «Одіссею. Меотиду» іноземний глядач?

– Виставу створювали передусім, щоб опрацювати проблему виникнення прірви у взаєморозумінні між цивільними та військовими безпосередньо в Україні. Бо історія знає дуже багато прикладів, коли країна програвала не через слабкість війська, а через те, що не витримував тил.

Українські військові тримають фронт у повномасштабній війні вже понад 4,5 року. І буде великою прикрістю для держави, якщо при цьому впаде тил. Щоб цього не сталося, надважливо не втрачати зв’язок між цивільними та військовими, знаходити спорідненість і не забувати, що триває війна на виснаження. Ворог продовжує ставити перед собою завдання знищення нас, українців; ця загроза залишається. Насправді ми всі разом боремося з нападниками; ми всі дуже залежимо одне від одного, навіть якщо на перший погляд здається інакше.

Створюючи виставу, ми концентрувалися на нашій внутрішній ситуації. Проте загалом, як мені здається, світ активно рухається до глибокої дестабілізації. І всі випробування, яких наша країна зазнає вже протягом багатьох років, на жаль, можуть стати актуальними для інших.

Тому український досвід проходження цього шляху, наші рефлексії щодо нього і пошуки внутрішніх опор, на мою думку, нині є дуже цінними для світу. Україна має надзвичайно важливі для сучасного світу досвід і знання, якими ми можемо ділитися, зокрема через театральне мистецтво.

– На вашу думку, скільки може тривати війна на виснаження?

– Це завуальоване питання «Коли закінчиться війна?» Ніхто не дасть на нього точної відповіді: жоден військовий, політик чи аналітик. Будь-яка відповідь буде популізмом.

Усім громадянам корисно усвідомити, що війна РФ проти України — назавжди, навіть якщо призупиниться її збройна фаза. Ми маємо адаптуватися до цього розуміння і будувати нову реальність, зважаючи на загрозу.

– Ви ровесник відновленої державності України: народилися у Костянтинівці, у дитинстві разом із батьками жили у Феодосії, у 2014 році закінчили Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Коли зрозуміли, що культура не може бути поза політикою?

– Це стало інтуїтивно формуватися за кілька років до повномасштабної війни, але справжнє усвідомлення прийшло вже тоді, коли я був у війську. Під час навчального курсу нам переконливо продемонстрували, як Росія використовує мову, свою культуру, всі види мистецтва — кіно, музику, літературу, усе, що продукує, — як зброю для знищення української ідентичності. Це країна-агресор демонструє своїми діями упродовж століть. Ті, хто не усвідомлює цього, також стають зброєю ворога.

Коли я чую, що дорослі спілкуються зі своїми дітьми, народженими під час повномасштабної війни, російською мовою, мене це жахає. Я навіть не знаю, як на це реагувати: чи робити зауваження, чи утриматися. Донині для мене є серйозним випробуванням перебування поряд із багатьма людьми, які говорять російською мовою. Щодня їх, цивільних в Україні, хоче вбити Росія, і водночас вони дозволяють агресору використовувати себе як зброю проти української ідентичності. Не розумію, кому може бути приємно, що він чи вона є інструментом злочинних дій ворога і підіграє йому.

ПІСЛЯ ВАЖКОЇ ТРАВМИ ПЕРЕЙШОВ СЛУЖИТИ ДО ПРЕССЛУЖБИ БРИГАДИ «АЗОВ»

– Даниле, де ви були 24 лютого 2022 року? Чи думали, що РФ розпочне повномасштабне вторгнення в Україну?

– Мій принцип у житті: сподіватися на краще, а готуватися до гіршого. І це завжди забезпечує необхідний баланс сил і внутрішнього ресурсу. До останнього я не вірив, що відбудеться вторгнення Росії в Україну, але готувався, намагаючись підстелити собі соломку: постійно тримав повним бак, мав запас пального, зібрані речі й кілька попередньо складених планів дій. Одним із них ми з дружиною і 4-річною донькою скористалися: з Києва поїхали до наших друзів на захід України.

Ми прокинулися 24 лютого 2022 року, думаю, як усі, від вибухів. Швидко запакували машину і вирушили в дорогу, де були постійні затори через ворожі атаки. Зовсім близько російська ракета влучила у військову частину, біля якої ми саме намагалися заправитися…

– Як ви потрапили до «Азову»?

– Після того як вивіз родину, я повернувся до Києва. За кілька тижнів після початку повномасштабної війни прийшов у військкомат, але мене не взяли, бо не мав потрібних навичок і досвіду. Потім ще раз викликали, щоб перевірити мою готовність стати захисником.

Я тим часом волонтерив, займався евакуацією тварин і людей. Коли після першого великого обміну полоненими восени 2022 року «Азов» почав відновлюватися й проводити набір до своїх лав, я пішов у рекрутинговий центр. Нікого там не знав. Співбесіду зі мною проводив Мішаня, Михайло Жарков, — командир, про якого я вже згадував. Це було моє перше знайомство з азовцями.

Спочатку я був солдатом у піхоті, медиком взводу. Провів дуже багато евакуацій спочатку на Запорізькому напрямку, а пізніше в районі Серебрянського лісу. Був командиром у штурмовій групі. Брав участь у бойових операціях. Потім займався БПЛА, коли в сучасній війні стало зрозуміло, що деякі завдання, які виконує піхота, можна виконувати за допомогою безпілотних сил і засобів. А потім мене повернули командувати піхотним взводом.

– Коли і як ви потрапили у «мідійку» — пресслужбу 12-ї бригади «Азов»?

– Влітку минулого року у мене була важка травма: я зламав хребет, у мене «посипалися» всі ребра з правого боку. Кілька місяців лікувався. Восени був призначений на посаду в «мідійці» бригади.

– Ви стали одним із п’яти героїв стрічки «Головний герой» режисера Мирона Латика. Також у ній: старший солдат 412-ї бригади «Немезіс» Олег «Дієз» Іваниця, сержант 3-ї ОШБ Володимир «Вест» Канівець, капітан бригади «Рубіж», батальйону «Свобода», Володимир «Артист» Ращук та головний сержант 5-ї окремої штурмової Київської бригади Олег «Заєць» Щербина. Чому варто дивитися це документальне кіно?

– Усі, хто дивився цю стрічку, кажуть, що це найсвітліший фільм про війну, який вони бачили. У ньому багато рефлексій захисників, які в цивільному житті до 2022 року були митцями, показано переосмислення ними подій і внутрішні трансформації. Саме внутрішній світ бійців, який вони зрозуміло артикулюють назовні, робить цей фільм непересічним. Скажімо, надзвичайну харизму має Олег Щербина. До цього проєкту я був знайомий з ним і Володимиром Ращуком, з яким разом працювали в театрі. З іншими героями стрічки я вперше зустрівся на показі в Києві.

– Розкажіть про свою участь у проєкті Малого театру «Казки по телефону», який став одним із переможців грантової ініціативи «Тисячовесна».

– Під час усього періоду моєї служби Малий театр та актор Степан Єраносян, відомий блогер, оперативно допомагали закривати всі збори, за що я їм дуже-дуже вдячний. Коли до мене звернулися з пропозицією долучитися до проєкту, я, звичайно, з радістю його підтримав. По-перше, дуже люблю Малий театр. А по-друге, ця тема важлива і болюча особисто для мене й усіх захисників і захисниць, які мають малолітніх дітей.

Моїй дитині нині вже вісім років. Особливо коли був на Донбасі, майже не мав можливості спілкуватися з донечкою. У проєкті пропонується формат спілкування з дітьми, який можливий на відстані, через класичний твір і прожитий досвід. Словом, ця історія мені дуже відгукнулася. Долучатимуся щонайменше як консультант, а там подивимося. Думаю, що протягом театрального сезону реалізуємо проєкт.

– Що є найдієвішою пам’яттю про всіх загиблих захисників України, серед яких чимало людей творчих професій?

– Якщо ми втримаємося, жертви не будуть даремними — це моє особисте сприйняття. А для цього кожному і кожній треба діяти. І ми маємо багато-багато прикладів дієвості заради майбутнього.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Юлії Овсяннікової та надані Данилом Мірешкіним і Національним академічним драматичним театром імені Івана Франка