Серед залишених Петром Яциком заміток з його спостереженнями, міркуваннями, порадами є й такий запис: «Якщо відновимо в собі правдиве почуття гордості з нашого походження – з того, що ми витримали й пережили всі вишукані методи знищення і знущання – фізичного і духовного – то ніхто не зможе нам перешкодити стати рівними з іншими визначними народами світу». До цих слів він додає сентенцію, перевірену його особистим досвідом: «Життя – боротьба. Хто в цьому житті стійкіший, той і досягне більшого успіху і задоволення. Моє життя є доказом того, що перемога можлива для всіх, включно з людьми, які починають з нічого і все можуть здобути власною працею».

У пропонованому блозі ми зупинимось на кількох повчальних епізодах з життєвого шляху Петра Яцика, його блискучої бізнесової кар’єри в Канаді та численних доброчинних діянь для України, нагадавши на початку, де й коли цей шлях починався.

З ПРИКАРПАТСЬКОГО КРАЮ ДО ЗАОКЕАНСЬКИХ БЕРЕГІВ

Петро Яцик народився 7 липня 1921 року в селищі Верхнє Синьовидне на Львівщині. Він був найстаршим із семи дітей Мар’яни Меленчук і Дмитра Яцика. Після раптової смерті батька саме на його плечі ліг найбільший тягар сімейних турбот про господарку. На той час Петро закінчив у селі семирічну школу і почав відвідувати вечірні уроки із сільськогосподарської справи, згодом  опанував професію машиніста, пройшовши у Стрию шестимісячний навчальний курс для залізничників.

Війна застала Петра на залізничній станції Стрия. Фронт швидко відкотився на схід. Яцик не захотів повертатися до роботи на залізниці і після однорічної школи молочарства став працювати інспектором з перевірки якості молочних продуктів у трьох прикарпатських районах. Службові обов’язки дозволяли Яцику подорожувати по області. Як писав він у своїх спогадах, проїзні документи давали йому можливість бути інспектором вдень і активним членом українського підпільного руху вночі. Цим рухом було місцеве відгалуження Української повстанської армії. Тож коли радянські війська в 1944 році наблизилися до Галичини, Петру Яцику як підпільнику загрожувала реальна для життя небезпека, і він прийняв рішення емігрувати за кордон: «Я не знав, що мене там чекає, але був переконаний, що коли б зміг вижити, я зробив би щось для України. Тому взяв свою торбинку і попрямував у невідоме». 

Кінець війни Петро Яцик зустрів у Баварії, в таборі для переміщених осіб. Там він не сидів, склавши руки. Зачувши про відкриття при таборі української середньої школи, став одним з перших її учнів. Після цього були чотири семестри програми з політичної економії та дворічка з вивчення іноземних мов – німецької, французької і англійської. Це відкривало для нього певні можливості, однією з яких була еміграція за океан. Найбільш привабливими для емігрантів виглядали США і Канада. Петро Яцик обрав другу з них. У Монреалі жив його земляк, який згодився прийняти його у квартирці, котру тимчасово знімав. На канадський берег він зійшов з корабля з сімома доларами в кишені і почав там свій бізнесовий шлях з миття посуду в одному з монреальських ресторанів. Але, за його словами, він опинився у вільній країні, вільний жити чи вмерти. «Я ще не розумів правил і структури цього суспільства, але це мене не лякало, бо, зрештою, мені нічого було втрачати».

Його перший бізнесовий проєкт у спілці з двома партнерами був реалізований після Яцикового переїзду до Торонто. Започаткована ними в центрі міста «Арка» стала не просто роздрібною крамницею товарів і українських книг, а й популярним місцем зустрічей для вкорінених канадських українців та нових іммігрантів, які в ті роки все ще прибували з різних країн Європи. Це був успішний проєкт. Навіть після того, як три партнери отримували свої заробітні плати, «Арка» приносила 20 тисяч американських доларів річного прибутку, суттєву суму для 1953 року. Але Петро виношував тоді нові плани, продавши спільникам свою частку бізнесу «Арки». У 2000-ому році, під час мого перебування в Торонто, він запропонував мені відвідати цей магазин. «Арка» існує й досі. Але Яцик вийшов з магазину невдоволений. Нові господарі, на його думку, не дуже-то переймаються тим, щоб торгівлю поліпшувати, розвивати. «Навіть стелажі в магазині лишилися ще ті, що ми поставили. А що вони пропонують покупцеві? Українські книги в їхніх пропозиціях відтіснені на далекий край», — прокоментував він. І це був прояв не стільки типового для пана Яцика, переважно критичного погляду на явища і речі, побачене й почуте, скільки щирої небайдужості до «Арки» — дітища його молодих літ.

З неї стартувала його блискуча ділова кар’єра, про яку широко відомо з багатьох публікацій і, насамперед, зі сторінок твору відомого українського письменника Михайла Слабошпицького «Українець, який відмовився бути бідним» та книги знаного в Канаді письменника і публіциста Джона Рейнольдса «Залишаючи рідний дім. Надзвичайне життя Петра Яцика», яку мені випало перекласти з англійської на українську мову. 

Як видно з цих публікацій і книг, в основі бізнесових успіхів Петра Яцика були його неабиякі здібності, глибокий аналітичний розум і виняткова наполегливість та концентрація зусиль і волі, а також вміння знаходити мову з будь-якими партнерами, переконувати їх, робити спільниками або, коли треба, рішуче йти на розрив. Яцик був переконаний у тому, що, дбаючи тільки про себе, про свою кишеню й забуваючи про інших, з ким ти працюєш, у тому числі підлеглих, багато не досягнеш. Бізнесмен має бути порядним і діяти в рамках етики і людяності. І це не були  абстрактні дефініції, а спосіб його життя, поведінки і дії в тому гостроконкурентному середовищі, в якому він утвердився, створив, зміцнив і розширив свою корпорацію і де залишив не тільки реальні будови, а й високу репутацію, авторитет, громадське і суспільне визнання. 

А ще життя його переконало, що убогий духом ніколи не може бути багатим, незважаючи на те, скільки грошей він має. Петро Яцик був багатий духом. І, як міг, підтримував українську духовність. Жив він дуже скромно. Зате не жалів грошей на доброчинність, на підтримку розвитку українській історії, мови та культури, популяризації України, знайомства світу з духовними цінностями українського народу. Найвідоміші університети світу, такі як Гарвард, Колумбійський, Торонтський, Лондонський, Альбертський,  можуть засвідчити його щедрість, значну фінансову підтримку українських досліджень. І не випадково в першому з них він увійшов до виконавчого комітету Фонду кафедр українознавства (ФКУ), благодійної фундації, яка займалася збором коштів для українських програм у Гарварді. Крім того, його обрали членом Гарвардського контрольного комітету для українських студій, до складу якого входили видатні вчені, бізнесмени, громадські діячі.

НЕЗРУЧНИЙ ДЛЯ ГАРВАРДУ КОНТРОЛЕР

Вже на початку виконання своїх обов’язків у комітеті Петро Яцик висловив своє початкове побоювання: «Повинна бути причина, чому загальна думка полягає в тому, що ті, хто навчає в університетах, сидять у вежі зі слонової кістки. Атмосфера в науковому світі помітно відрізняється від решти світу. Я повинен зізнатися, що спочатку почувався дуже дивно щодо титулів і людей, які стримано висловлюються».

Але це було спочатку. Заглибившись у сферу фінансового благодійництва для українських кафедр Гарвардського університету, Петро Яцик дуже швидко зрозумів, що тут існує одна серйозна проблема, яка полягає в тому, чи могли 1,8 мільйона доларів, переданих Гарвардським фондом ФКУ на початку 70-х років, гарантувати існування трьох створених українських кафедр.  «Більшу частину фінансових внесків фонду складали пожертвування, – пояснює цю проблему дочка Петра Яцика Надя. – Це означало, що зібрані гроші будуть генерувати прибуток, який використовуватиметься університетом для фінансування програм на безстроковій основі. Коли Петро дізнався про виникнення дефіциту доходів, викликаного операційними недоліками в роботі Гарвардського інституту українських студій протягом 1981 та 1982 років, він щиро спробував розібратися в причинах цих проблем і знайти шляхи виправлення ситуації».  Незабаром з'ясувалося, що Гарвард визнав лише одну кафедру.  Як наслідок, для забезпечення того, щоб усі три кафедри фінансувалися безстроково, було потрібно більше грошей.

Не дивно, що Петро висловив свою рішучу незгоду з цією перспективою.  «Близько чотирнадцяти тисяч людей пожертвували свої гроші, сподіваючись на те, що кафедри будуть забезпечені назавжди, – писав він до керівника Візитового комітету Гарвардського університету професора Джорджа Гібіана. – Звернутися до тих самих донорів через одинадцять років з іншою інтерпретацією  буде величезною дискредитацією Гарвардського університету в цілому. Не довіряючи Гарварду, ці ж люди більше не будуть жертвувати на програму українознавства в Гарвардському університеті жодного пенса».

З’ясувалася й інша тривожна фінансова проблема. Вона полягала у відносно невеликій віддачі пожертвувань для Українських студій Гарварду в той час, коли відсоткові ставки та прибутки в діловому світі були дуже високими. Проблему фінансування, вважав Петро Яцик, можна простежити за двома чинниками: неадекватною віддачею вкладених у фонд пожертвувань і незбалансованістю розподілу цих коштів у Гарварді між цілями освіти та адміністративними витратами. Згідно з його розрахунками, Гарвардський інститут українських студій витрачав 25 відсотків своїх наявних у фонді коштів на освіту, тоді як 75 відсотків отриманих доходів поверталися до загального фонду пожертвувань, який належить Гарварду. «Якщо ця тенденція збережеться протягом ще п'яти – десяти років, – писав він, – то не буде практичної користі від зібраних та виділених на освіту 2 мільйонів доларів США. Я впевнений, що головною метою Гарварду  є освіта і  лише певна частина загальних витрат повинна бути для управління. Хоч як це дивно, у нашому випадку це, здається, навпаки».

У відповідь на це він отримав беззмістовного листа одного члена ФКУ, в якому були такі «сентенції»: «Мета вашої нестримної критики дуже сумнівна, і ми щиро сподіваємося, що в майбутньому така критика буде пом'якшена справедливістю та розумінням. У нас склалося враження, що ви хочете змінити все так, як самі це зобразили.  Цього ніколи не може бути…  У будь-який час ми прагнемо зробити все найкраще, але бувають випадки, коли ми не досягаємо наших очікувань».

Петро Яцик з відповіддю не забарився. Він написав сердитого листа «До «так званих» керівників ФКУ»: «Причина, з якою я звертаюсь до вас як "так звані", полягає в тому, що це, на жаль,  відповідає дійсності. Коли і де вас обрали і переобрали  і скількома голосами? Ви коли-небудь бачили звіт про річні збори? Були у вас хвилини читати про попередні збори? Хто-небудь схвалив або відхилив будь-які фінансові звіти? Чи був коли-небудь призначений контролюючий комітет або бухгалтери-експерти?  Відповідь на всі ці питання – ні. На мій погляд, список так званих членів правління ... на бланках є лише обман публіки ... З особистого досвіду я знаю, що гроші, які успадковуються, виграні в лотерею або зібрані під час пожертвувань, – це одне.  Інша справа – керувати та отримувати найбільше доходу від зібраних грошей.  Це той аспект управління, який мене хвилює ...»

З огляду на все це, Петро Яцик попросив зняти його ім'я з усіх канцелярських паперів ФКУ, закінчивши свого листа словами: «Моє єдине бажання полягає в тому, щоб я помилявся у своєму аналізі ситуації в ФКУ».

Він не помилявся щодо керівників ФКУ, але при цьому ніколи не ставив знак рівності між ними і високоавторитетною у світі науково-освітньою установою, якою є Гарвардський університет. На думку Джона Рейнольдса, «Гарвард був вершиною зусиль Петра Яцика на академічній сцені для просування справи України в Північній Америці. Як він зазначив, посилання на Гарвард вивищувало проєкт або всю програму в свідомості людей повсюди. Однак самого лише Гарварду було б недостатньо для досягнення його мети – ні, можливо, для задоволення всіх амбіції Петра, які торкалися ідентичності його батьківщини. В українських наукових дослідженнях Гарвард, ймовірно, досяг найвищого професійного рівня серед північноамериканських шкіл, і значною мірою завдяки новаторським роботам доктора Пріцака, але інші були в крайньому разі не менш активні. Головним серед них був Колумбійський університет Нью-Йорка, який розширив свою Українознавчу наукову програму під егідою Інституту Гаррімана» та Канадський інститут українських студій в Едмонтоні.

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ АНГЛІЙСЬКОЮ МОВОЮ

Переклад англійською багатотомної праці Михайла Грушевського «Історія України – Руси» – один з найвизначніших проєктів, задуманих Петром Яциком. Мені пам’ятається, як започаткував Яцик цю велику справу. Він не сумнівався в необхідності її затівати, а розмірковував лише над тим, як краще й грунтовніше підготувати і здійснити це видання, зробити його надбанням найбільших бібліотек і навчальних закладів світу. Не за працями російських, польських чи інших авторів, а за фундаментальними дослідженнями нашого українського Геродота Михайла Грушевського має вивчати світ історію України, говорив він мені. І шлях до цього – видання трудів М.Грушевського англійською мовою.

Петро Яцик дуже радів, що його задум підтримала дочка Надія, що його підхопили кращі вчені й викладачі української діаспори і, зокрема, Канадський інститут українських студій (КІУС) в Едмонтоні. Петро Яцик розглядав КІУС ідеальною інституцією для перекладу англійською мовою і видання «Історії України – Руси». Центр було відкрито в серпні 1989 року. Його розмістили в університетському кампусі Едмонтона, в Атабаска-холі. Першим директором став доктор Франк Сисин.  У своєму виступі на церемонії відкриття Центру Петро Яцик зазначив, що його бізнес включає заробляння  грошей і що йому приємно бачити, як зароблені гроші з будь-якого джерела (але особливо його власні) знайшли гарне застосування.

Згодом він так уточнив важливість і необхідність перекладу Історії Грушевського: «Світ знає про українців лише з російської історії, перекладеної англійською мовою. Росіяни не мають доброго імені у культурному світі, проте вони подарували нам щось гірше: малоросів... Коли ми перекладемо українську історію  англійською мовою та розмістимо її на полицях бібліотек, урядів та університетів,  світ дізнається, що ми не малі росіяни, ми – українці!"

Джон Рейнольдс, автор вже згаданої книги про Петра Яцика «Залишаючи рідний дім», справедливо зазначає на її сторінках, що Михайло Грушевський, людина надзвичайних досягнень, на жаль, надто мало знаний у Північній Америці. А між тим, окрім організації та просування двох своїх найбільш авторитетних центрів українських наукових досліджень – Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові та Інституту історії Всеукраїнської академії наук, він видав понад дві тисячі творів з історії, літератури та інших галузей знань. Хоча інститути, які він плекав, були зруйновані молохом сталінізму, більша частина його «Історії України – Руси» пережила напад на українську культуру, оскільки ніхто в радянській бюрократії не міг виконати подібну роботу. Праці Грушевського залишаються неперевершеними, почасти через те, що радянська політика до 1990 року не сприяла вивченню домодерної української історії.  Широкомасштабне руйнування українських архівів у ХХ столітті, викликане війнами та революціями, часто залишало працю Грушевського як єдине кваліфіковане джерело інформації. 

Робота над перекладом розтяглась на роки. І, насамперед, через те, що вона виявилася справою колосальної складності. Авторитетним підтвердженням цього можуть бути слова відомої української дослідниці Уляни Пасічник, яка взяла безпосередню активну участь у цій роботі: «Грушевський був надзвичайно ерудований і плідний, але він міг також послатися на джерело в одному випадку і дещо інакше в іншому випадку. Деякі з джерел Грушевського були рідкісними ранніми рукописами або публікаціями, і в багатьох випадках перекладачі та редактори проєкту зобов'язані були перевірити або підтверджувати посилання та виконувати інші завдання, щоб гарантувати відповідність англійської  версії науковим стандартам… Ці процеси вимагають тривалого часу, пояснює Пасічник, і кожного разу, коли темпи цієї роботи здавалися Петру Яцику повільними,  він виявляв занепокоєння. Зокрема, багато часу забрала підготовка першого тому, оскільки вона передбачала прийняття рішень, які б визначали редакційну політику для наступних томів, наприклад, переклад конкретних історичних термінів, що не мали англійських еквівалентів, створення бібліографічного формату тощо. Він часто запитував, чому цей том займає так багато часу для роботи над ним. Він вислуховував наші редакційні проблеми з розумінням, але пізніше міг запитати ще раз, чому том не з'явився швидше».

Поява кожного перекладеного тому ставала значною подією не тільки для учасників проєкту, а й для наукової і освітньої громадськості у Північній Америці. Скажімо, сьомий том був презентований у Вашингтоні, Нью-Йорку та Торонто. Виступаючи на презентації в Торонто, Надя Яцик зазначила, що нинішнє видання історії Грушевського вже отримало міжнародне визнання серед фахівців цієї галузі, які високо оцінили його за те, що воно практично бездоганне.  «Можливо, найціннішим аспектом нашої співпраці є висока якість його кінцевого продукту», – додала вона.

Державний секретар Канади Девід Кілгур оголосив книгу подарунком від народу Канади для міжнародної наукової роботи. Історик, професор Томас Ноонан зауважив, що ми робимо дуже погану послугу нашим студентам і громадськості в Канаді і США, доки повторюємо традиційне великоросійське уявлення про історію України. Із запуском цього видання ми починаємо нову еру. У свою чергу президент Університету Альберти Родерік Фрейзер заявив у своєму виступі на презентації, що завдяки створенню проєкту Грушевського, який змінює західний погляд на історію України,  доктор Яцик сам створює історію». 

Хочу додати, що Петро Яцик виношував плани продовження Історії Грушевського. Як відомо, наш видатний вчений закінчив «Історію України – Руси» сімнадцятим століттям. Хто з сучасних українських істориків міг би продовжити його працю, закінчивши дослідження нашими днями? Це запитання він задавав мені (і, мабуть, не тільки мені). На превеликий сум, з відходом Петра Яцика у Вічність це питання залишається без відповіді.

МІЖНАРОДНИЙ КОНКУРС ЙОГО СЛАВЕТНОГО ІМЕНІ

І ще один Яциків проєкт хотів би виділити. Маю на увазі Міжнародний конкурс з української мови, названий його іменем. Восьмого квітня цього року міністр освіти і науки України Оксен Лісовий підписав Наказ про результати XXVI конкурсу, а мені добре пам’ятається, як відбувся конкурс під номером один, на підведення підсумків якого прибув з Канади його ініціатор і натхненник Петро Дмитрович Яцик.

Але спочатку про те, як задумував і започатковував Петро Яцик цей конкурс. Ініціюючи і фінансово підтримуючи його, Петро Яцик був глибоко переконаний, що це якраз і є конкретний крок у численних намірах і розмовах щодо захисту української мови і протистояння зросійщенню нашої нації. Потрібно звернутися до дітей, підтримати їх, заохотити до вивчення української мови. Для них це буде не тільки змагання за премії, призи й нагороди, а й пам’ять на все життя, вважав він. Я був свідком, гостюючи у нього, як у листопаді 2000-го року, коли пройшли районні тури першого такого конкурсу, Петро Яцик отримав з України від Михайла Слабошпицького окремі дитячі твори. Одним з них він був зворушений до сліз. «Прочитайте, як проникливо пише ця дівчинка про Україну і рідну мову. – говорив він мені, – Не кожен письменник так щиро скаже. Це вже нове мислення, думки й переконання нового покоління українців».

Ініціатива проведення конкурсу була активно підтримана і підхоплена в Україні. Відомий вчений, нинішній президент Національної академії педагогічних наук, а в ті роки міністр освіти і науки України Василь Кремень у розмові зі мною пригадав, як усе починалось: «Тоді була створена і втілена в життя чітка система проведення конкурсу – від творчих змагань учнів різних вікових груп у школах, на районному і обласному рівнях  до урочистого загальноукраїнського підведення підсумків за участю Президента України Леоніда Кучми, провідних українських письменників, науковців і педагогів. Особливо тепло вітав зал Київської філармонії, де відбувалися урочистості, ініціатора конкурсу Петра Яцика, який виголосив вітальну промову і взяв участь у врученні нагород щасливим переможцям».

Промова Яцика запам’яталась усім, хто її слухав. Особливо одне з порівнянь, яке використав промовець. «Багато країн, менших, ніж Україна, зберегли свою мову та розвивають її, – зазначив він.  – Але в нашій країні з населенням 50 мільйонів чоловік більшість говорить нав’язаною нам іноземною мовою. Це не тільки не здається нормальним, це уподібнення собакам, які м’явчать». Яциків вираз «собаки, які м’явчать» викликав досить бурхливу реакцію.  Цитата була широко розтиражована в українських ЗМІ, як в друкованих, так і в ефірі.

Дозволю собі привести спогад ще однієї шанованої людини про це перше урочисте засідання з нагоди підбиття підсумків стартового конкурсу – відомого українського поета і громадського діяча Петра Перебийноса: «Про Петра Яцика не хочеться, та й неможливо сказати оте зітхально-поминальне: «був». Бо ж ось він перед нами — стрункий, чоластий, пишночубий. Ось він енергійно піднімається на променисту філармонійну сцену і турботливо підтримує за лікоть поважного Павла Загребельного, хоч і старший за патріарха слова... Він ще не знає, і ми ще не відаємо, що Петро Яцик востаннє промовляє до нас, до України. І слухає його тріумфальна зала. Слухає молодість Вітчизни. Слухає Президент. І стоять вони поруч у світлоколонному сяйві — Президент держави і Президент добра. І таке все це природне, зрозуміле, як саме життя».

* * *

То було справді незабутнє дійство. Одразу після нього ми запросили Петра Яцика до Ботанічного саду, мальовничого куточка на одному з Дніпрових схилів. Петро Яцик не приховував захоплення побаченим – красою розквітлих бузкових алей, золотими куполами Видубицького монастиря, широчінню ріки, панорамою лівого дніпровського берега. Він стояв на узвишші, вбираючи очима цю величну картину і сам у ті хвилини виглядав величним, одухотвореним  і красивим.

- Ви знаєте, я почуваюся нині, хоч і трохи втомленим, але щасливим, – сказав він мені, коли ми поверталися до авто, – бо тішуся тим, що дещо зробив для України.

Звісно, під словом «дещо» він мав на увазі не тільки успішно початий  всеукраїнських масштабів конкурс і щойно відшумілі урочистості, що пройшли на високому рівні, а й багато інших благодійних справ в ім’я і на благо України. У них він вклав понад тридцять мільйонів доларів і ввійшов у нашу історію як один з найбільших українських меценатів. Причому ці доброчинні справи йому випало творити далеко від рідної землі, у Канаді, на берег якої він зійшов юнаком із сімома доларами в кишені. Його життєвий шлях, діяння і досягнення – яскравий приклад, не придуманий, не з художньої літератури, а з життя, чого може досягти українець, в даному разі виходець з прикарпатської, далекої від епіцентрів суспільно-політичних, економічних, духовних процесів глибинки, якщо ставитиме перед собою високі цілі, докладатиме належних зусиль, волю та енергію для їх досягнення, не забуваючи при цьому, до якого роду і народу він належить.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства