Техно-арт на лінії вогню

Про митця з Сіверськодонецька Олександра Моїсеєнка Укрінформ розповідав десять років тому – в основному як про скульптора, який творив у стилі техно-арт. Хоча це не було основним родом його діяльності – скульптури він робив для душі, даруючи їх рідному місту. Про його допомогу військовим теж згадувалось, але побіжно. Із початком повномасштабної війни Олександр якось «пропав з радарів», утім, згодом у ФБ почали з’являтися його фото, зроблені у прифронтовій майстерні. На фронті він знайшов широке застосування своїм інженерним талантам.

35 ПОДАРУНКІВ ДЛЯ МІСТА і БОРЩ НА ДОДАТОК

Сіверськодонецьк – місце суворе. Без архітектурних надмірностей. Але... Отак ідеш уздовж однакових п’ятиповерхівок, аж раптом погляд зупиняється на розкішному павичі. І ти сам зупиняєшся, тим більше, що він тут не один. До не менш розкішної бабки підповзає чорний-пречорний павук, а на високому ґанку щирить зуби-свічі триголовий «Горинич». Змій зовсім не страшний, адже скульптор «ліпив» його з себе. «Це – про мене. Такий же крикливий, добродушний, любитель випити пивка», – зізнавався він. Пізніше до цього «зоопарку» приєднався піратського виду папуга. Всівся на штурвалі, слід гадати, від «Чорної перлини»; поруч – кована скриня, повна піастрів.

Взагалі місто прикрашали десятки його скульптур, зварених і склепаних практично з металобрухту. Хтось із земляків нарахував 35 таких подарунків. А на свята Олександр Григорович викочував на центральну площу власного виготовлення польову кухню, в якій апетитно булькав ним же приготований борщ. Або куліш. Пригощались усі бажаючі.

А паралельно майстер займався волонтерством – виготовляв у промислових кількостях «буржуйки», станини для кулеметів і ще багато чого, що так потрібно було для геть недалекого від міста фронту. Тому перетворення на військового зброяра не стало для скульптора проблемою.

…Номер телефону Моїсеєнко за десять років не поміняв, отже, додзвонитись до нього виявилося нескладно. Домовились, що кореспондент не називатиме номер частини, в якій він служить, натомість майстер повідомив, що оперує на довгій лінії: «Можна написати, що я їжджу, ремонтую зброю, починаючи з Сумщини – Харківський напрямок, Луганський напрямок, Донецький. Доводилось і в Херсонській області працювати. І звідти привозять озброєння на ремонт, і самому доводиться кататись».

Почали зі спогадів про 24 лютого 2022-го року.

- Я хотів залишитись у територіальній обороні, поїхав до військкомату, але він був зачинений. Зідзвонився з Андрієм Жидковим (волонтер, військовослужбовець; недавно загинув, – ред.). Ми товаришували, разом робили буржуйки, станини для кулеметів, усе решту. Хотів залишитись у Сіверськодонецьку, але мені зателефонували хлопці, скажемо так, зі спецслужб, й активно наполягли, аби я виїхав і вивіз сім’ю, оскільки в росіян і в сєпарів я вже був на прикметі. Потім це підтвердилось.

Олександр посадив дружину, дітей, вивіз їх у Дніпропетровську область, а десь о третій годині того ж дня дружині зателефонували сєпари і спитали, де вона є. Чомусь дзвонили не йому, а їй.

- Я зрозумів, що прийняв вірне рішення.

РЕМОНТУЄ ВСЕ, ЩО СТРІЛЯЄ І НАВІТЬ БІЛЬШЕ

За три дні доїхав до товариша, який раніше воював у ЗСУ, але був звільнений. Там залишив родину. Мати, до речі, не хотіла їхати разом із ним. Потім її вивезли волонтери.

- З товаришем ми поїхали до Києва в ТрО, але й там не склалось, і я перейшов до спецбату МВС «Миротворець» – просто я їх у Сіверськодонецьку «няньчив» з 2015-го року. Десь місяць був у Києві, а потім, коли стало зрозуміло, що столицю не штурмуватимуть, нас відпустили, бо ми рахувалися поза штатом. Тоді я перевіз сім’ю в Івано-Франківськ і згадав, що мене добре знали саме як спеціаліста з ремонту озброєння. Звернувся до командира тієї частини, і з 18 квітня 2022 року я ремонтую зброю в ЗСУ. Іноді – техніку. Кулемети, міномети, гранатомети, гармати і все таке інше. Скоро вже чотири роки...

А за два дні до того майстер встиг повернутись до Сіверськодонецька, щоб вивезти зі своєї майстерні на власній автівці зварювальний апарат, шліфмашинки, компресор, інструменти – скільки зміг вмістити. Це було досить ризиковано – на північну околицю вже починали заходити рейдові групи ворога.

Дружина про це не знала – він їй сказав, що був у місті, тільки на зворотному шляху, після того, як проїхав Лисичанський нафтопереробний завод (у бік Бахмута). А з дому забрав тільки документи і два кухонних ножі. Жінка три дні була за це на чоловіка ображена. Потім погодилась, що він усе правильно зробив, тому що з допомогою цього інструменту він уже міг ремонтувати гармати.

А дім його згорів. Пізніше. Десь у другій половині травня Олександр побачив документальні кадри: наш танк їде по вулиці Маяковського повз його будинок, і там він стояв уже згорілий після влучання снаряда. Майстерня теж не вціліла – її потім розграбували росіяни та їхні поплічники.

- Ви знайшли, де розмістити вивезене обладнання?

- Тодішній заступник комбрига 58-ї бригади Богдан Дмитрук подарував мені мікроавтобус «мерседес» (по суті, великий вантажний бус), і я в ньому обладнав майстерню, – відповів Олександр Григорович. – Їжджу, ремонтую озброєння. Оскільки все вивезти не вдалося, зрозумів, що мені потрібна така майстерня, коли б я міг сісти й поїхати, куди треба, де максимально міг би використати свої руки та знання.

Орденів майстер ще не має, але медалі вже заробив. Командування частини його цінує, тим більше, що вони знайомі з 2017-го року. Каже, чудовий підрозділ. Як приклад, навів такий епізод: коли треба було зробити небезпечну операцію – діставати снаряд зі ствола, він зробив відповідне пристосування, а комбат із ротним залізли в башту: приймали снаряд з боку казенної частини гармати.

- От такий у мене підрозділ, за який я тримаюсь.

СОЛДАТ, ЯКИЙ ВИРІШУЄ ПРОБЛЕМИ

Пропозиції перейти до іншої частини були. Співрозмовник каже, свого часу пропонували до Києва перебратись і навіть готові були сім’ю облаштувати. Не погодився.

- Я тут на своєму місці. Не просто сам працюю, за тією ж схемою, як у нас було в Сіверськодонецьку: моя майстерня, мої знання, мій інструмент. Ні. Я знайшов команду, з якою можна – і треба – робити максимум корисного для ЗСУ. Я тут навчив деяких хлопців; є люди, в кого є свій непоганий досвід. Підібрав інструменти, і ми займаємось ремонтом певних видів озброєння. Максимум відновлюємо. Добре, що в нас такий колектив підібрався, тим більше, що озброєння в нас дуже різношерстне, починаючи від кулеметів Другої світової і закінчуючи сучасною зброєю, що надійшла з країн НАТО.

Наприклад, карабіни М4, які стоять на озброєнні в Сполучених Штатах. Часто такі екземпляри трапляються, про які в інтернеті нема інформації. Але хлопці вчаться, набираються досвіду. Іноді навіть самі роблять запчастини, яких нема на жодному складі. Роблять оптику, точніше – механічні частини прицілів. Навіть якщо воно приходить у робочому стані, але не нове. А було й таке, що новий автомат привезли, а він не працює, тому що просто тугий. Усього слід було ледь-ледь підточити – і він запрацював. Треба тільки знати, в якому місці точити і наскільки.

- Ви військовослужбовець чи вільнонайманий працівник?

- Я військовослужбовець ЗСУ, звання – солдат, – відповів зброяр. – Фактично посада – інженер. Командир викликає: «Сашко, є проблема, треба вирішити, треба організувати, треба вигадати». До речі, ми дуже схожі з нашим зампотехом за характером, ми товаришуємо, спілкуємося на «ти» саме з ним, тому що ми, дійсно, наче брати. Мене виділяють як інженера. Постає питання, з’явилося щось «іномарошне», щось нове – мене викликають: «Григоровичу, треба подивитись». Утім, я не приймаю рішення. Кажу, як фахівець: можна так і так зробити. А на наради я не ходжу. Для цього є офіцери, і я вважаю це правильним. Це, до речі, одна з причин, чому я не прижився в територіальній обороні. Мені вистачило три дні, аби зрозуміти, що основна наша проблема: «де два українці, там три отамани». Тому у 2022-му році я пішов до спецбату МВС. Має бути єдиноначальність. Є командир – він приймає рішення. А коли як на мітингу, це потім закінчується дуже погано.

Там, де наразі служить Олександр, єдиноначальність присутня повною мірою. Командир, коли майстер йому зателефонував, не вагався: «Сашко, беру тебе як спеца». І Моїсеєнко за чотири роки жодного разу не стояв у наряді. Натомість – створив майстерню, забезпечив її інструментом. Іноді – вкладаючи свої гроші. Забиває свою автівку обладнанням, деталями і везе це все туди, де воно потрібне.

- Я – спеціаліст. Стоїть питання – треба вирішити. Дістав із кишені свої гроші – вклав. Сів, поїхав, забрав вантаж, привіз, знайшов спосіб, як його ремонтувати. Якщо необхідно – відвіз іншим спецам, аби було швидше.

НЕ ЗАЛЕЖАТИ ВІД МИНУЛОГО

Питання про патріотизм не було заплановано, Олександр Григорович сам його зачепив, бо воно йому болить:

- От зараз точаться спори щодо ухилянтів, ТЦК, все решта. Моя думка: коли хочете встрягнути в такий спір – відкрийте визначення «громадянин». Там усе чітко написано: на що він має право і що має виконувати по відношенню до держави. Так-от, я кажу: чому мене навчила Україна – я отримав диплом техніка, вивчився в інституті – і тепер ці знання я застосовую, щоб Україну зберегти. Коли виникають суперечки на тему, хто кому винен, я завжди кажу: «Хлопці, ось у мене в дипломі написана держава, яка мені його видала: Україна, і я хочу цю державу підтримати – мірою свої сил». Державу і її громадян.

- Ваші скульптури в Сіверськодонецьку вціліли, не знаєте?

- З того, що знаю, сто відсотків «Смішарики» біля міського ДК стоять. «Автомобіль» теж стоїть. Біля «Стоматології» на Курчатова «Змій-Горинич» і все решта теж начебто стоїть. Єдине, що знаю, знесли будівлю, де був Кризовий медіацентр. «Дудка» на ґанку стояла – тепер цієї роботи немає. Окупанти знесли цю будівлю разом зі скульптурою. Трапляються відоси – хтось їде по Сіверськодонецьку… У бібліотеці інституту робота, певно, постраждала, тому що, наскільки я знаю, туди прильоти були, зруйнована сильно.

- Боюсь, якщо вийде текст – чи не кинуться орки руйнувати ваше надбання?

- Якщо чесно, мені це абсолютно по… цимбалах, – несподівано заявив автор тих скульптур. – Озиратись, дорожити… Я однозначно не хочу залежати від минулого. До речі, недавно мені вночі було наснилось, що все, зроблене мною в минулому житті, у мене просто перед очима згорає такими великими «пластівцями», от як картон горить, і відлітає понад полем. А поле все всипане попелом. Усе пішло попелом, залишилось холодне почуття відірваності. Їм потрібна красива картинка, а мої роботи все ж нестандарт… Я гадаю, просто перефарбують і забудуть. Як росіяни робили завжди: присвоювали чуже, розповідали, що це їхнє досягнення.

Останнє питання було, чи робить майстер на фронті щось «для душі».

- Задумок багато, – зізнався скульптор. Маючи під рукою інструмент, якщо іноді є вільний час, продовжую свою мистецьку тематику. Виходять невеличкі такі роботи; в якості сувенірів – робити подарунки військовим або гостям підрозділу. Утім, для свого підрозділу, і взагалі для ЗСУ, я залишаюся ще й волонтером. Їжджу, вимінюю на метал інструмент, якісь матеріали, деталі. Знайшов річковий буй, сантиметрів 60. Хотів зробити Котигорошка, в касці, з «Джавеліном на плечі, з шаблею, з булавою. Зробити таку фотозону, щоб Котигорошко стояв на скрученій гусениці від розбитого російського танка. Але часу немає. Поки що в планах. Тому що в першу чергу я зайнятий ремонтом усього, що стріляє. Що вбиває наших ворогів. Це більше на часі. З останнього: зробив спарений зенітний кулемет, оскільки дрони тепер літають вище. Кулемети в нас малого калібру – 7,62 мм, не дістають до них. Спарка вже на чергуванні стоїть. З нічним прицілом, з планшетом...

*  *  *

Митець дав дозвіл скористатися фотографіями з його сторінки в ФБ. І там доволі багато світлин з його художніми творіннями. Окремі з них, за складністю роботи, звичайно, поступаються «Павичу», однак є в них щось таке, що свідчить про зростання зрілості Моїсеєнка як художника. Чи він просто подорослішав на десять років, чи то так вплинула на свідомість безпосередня близькість війни. А можливо, і те, й інше.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора та з ФБ-сторінки Олександра Моїсеєнка