Українсько-польська солідарність і спільна спадщина

Розмови про минуле є невід’ємною формою усвідомлення соціумом свого сьогодення і планування майбутнього. Про це говорив ще Цицерон у 1 ст. до н.е., вбачаючи суспільну користь історії як оповідки, здатної чомусь навчити і розважити.

Утім пригадування минулого має також здатність мотивувати до вбивств і воєн між народами. На таку властивість вказав знаний французький поет і філософ Поль Валері (1871-1945). Осмислюючи причини лихоліть двох світових воєн, він означив історію «найнебезпечнішою хімією інтелекту». Справді, все подальше ХХ століття сповнене етнічними чистками, депортаціями та іншими формами масових убивств, заснованих на політичних маніпуляціях про минуле народів, розмовах про їх «історичні права», «спадщину», «історичних друзів і ворогів» тощо.

На жаль, так сталося і в українсько-польських стосунках. Їх трагічні сторінки за роки Другої світової війни сталися також і через розмови про минуле, які не просто розділяли і налаштовували сусідні народи до взаємних звинувачень, а й заохочували масові вбивства.

Рішення Сейму Республіки Польща про встановлення 11 липня «Дня пам’яті» та розголос довкола нього в Україні спонукають до переоцінки всіх попередніх здобутків політичних еліт обох держав.

ПОЛЯКИ ТА УКРАЇНЦІ – СУСІДНІ НАРОДИ

Історія їхніх взаємин містить різні події, включно з трагічними і такими, що згадувати соромно. Взаємно соромно. Молитися за безневинних жертв, дати рідним можливість мати місце, де поставити свічку пам'яті – це добре і по-християнськи. Ми всі разом із поляками оплакуємо безневинних жертв масових убивств, як, сподіваємося, й поляки оплакують безневинних українців, що стали жертвами злочинів з національних, релігійних чи політичних мотивів.

Так сталося, що зараз українці оплакують щодня своїх безневинно вбитих рідних, друзів, колег, сусідів, співгромадян. У цій реальності для нас трагедії – це те, що тут, і те, що зараз. Нині ми проживаємо їх щодня і вдячно цінуємо кожну протягнуту руку допомоги. Наша історична пам'ять, що звернена на народ Польщі – це про відкритий для біженців кордон у лютому 2022 року, про українські прапори на державних та приватних будинках у кожному польському місті, про двомовні плакати зі словами «Ви можете розраховувати на нас! Możecie na nas liczyć!».

З огляду на це, доречно триматися принципу діалогу, утверджуваного після Помаранчевої революції 2004 року серед політичних еліт обох держав. Адже історія може підкидати аргументи у вогнище взаємних звинувачень під час обговорень подій доби Української революції 1917-1921 років чи українсько-польського протистояння у ХІХ ст. А з іншого боку історія може дати підстави зосередитися на діалозі. Спільно пропрацювати травму, примиритися і проєктувати спільне майбутнє. Тим більше, що українсько-польська солідарність показала себе надійним щитом проти повномасштабної російської агресії 2022 р., націленої на масове винищення українців та уярмлення Європи.

ОБ’ЄДНАНІ ВІКАМИ

Історія українсько-польських стосунків не вимірюється одним двадцятим століттям, а сягає раннього Середньовіччя.

Згадаймо, приміром, шлюби дітей володарів Русі й Польщі, першим з яких став шлюб старшого сина хрестителя Русі Володимира Святославича та дочки першого польського короля Болеслава Хороброго на початку ХІ століття. І в цій тисячолітній історії більше прикладів спільних здобутків, пригадування яких здатне поєднати і вести у спільне європейське майбутнє дві держави та їхні народи.

За умов сьогоднішнього виклику всій Європі, який було кинуто російським нападом на Україну, як ніколи доречно згадати про добу існування Речі Посполитої – спільного дому предків нинішніх поляків, литовців та українців. Проголошена представниками політичних еліт на спільному сеймі у Любліні 1 липня 1569 року ця держава проіснувала більш як два століття і була зруйнована та розділена свавіллям російської імператриці Катерини ІІ.

За перше століття свого існування Річ Посполита стала безпрецедентним для всієї тогочасної Європи набором практик державного управління та політичних цінностей й ідеалів. Порівняно з тогочасними монархіями вона виявилась чи не єдиним втіленням ідей європейських теоретиків про державу як суспільний договір, де кожен має визначене своїм соціальним середовищем коло прав і обов’язків.

Її монархи були виборними, перед вступом на престол присягали у дотриманні прав своїм підданим, а всі головні рішення приймалися на загальному парламенті одноголосно (а не простою більшістю) представниками усіх земель. А основними політичними цінностями цієї держави стали ідеї античних мислителів про республіканізм, справедливе правління, спільне для всіх суспільне благо та право легітимного опору проти свавілля будь-кого над законом і традицією.

Ці цінності, які є фундаментальними для нинішніх держав-членів Європейського Союзу, на той час знайшли своє втілення виключно у Речі Посполитій. Звідти їх успадкували лідери козацької держави, створеної у середині XVII ст. гетьманом Богданом Хмельницьким, який вчинив опір порушенню соціальних та релігійних прав. Справедливе правління, виборність гетьманів, повага до права та суспільного блага «вітчизни» стали постійно вживаними поняттями у документах всіх українських гетьманів.

Досить згадати, що Конституція гетьмана Пилипа Орлика 1710 р. за формою нагадує сеймові конституції польських королів, у яких в аналогічний спосіб наводився перелік основних правил і засад, скріплених наприкінці текстом присяги і підписом правителя.

Кількома десятиліттями раніше на засадах поваги до прав усіх соціальних груп, цінностей та практик правління держави «шляхетської демократії» (саме так часто називають Річ Посполиту) сформував діяльність всіх органів влади козацької держави її гетьман Іван Мазепа (у 1687-1709 рр.).

Однак такі засади виявилися несумісними з принципами правління у державі московського царя Петра І, який був протектором і зверхником козацького гетьмана. Іван Мазепа кинув виклик його сваволі і тиранству, що проявилися у зневазі до прав і традицій козацького війська уже в перші роки війни зі шведським королем Карлом ХІІ. І, як пояснював Пилип Орлик у вступі до Конституції 1710 року, «московський протектор виявився смертоносною загрозою для козацької нації й цілого світу».

Справді, за півтора року до того з особливою жорстокістю московським військом винищено всіх мешканців козацького Батурина. І це діяння за рівнем виконання, масштабом убивств (а загинули не лише воїни, а й жінки та діти), можна вважати першим свідомим актом геноциду українців.

У 1796 році професор Йоган-Християн Енгель у своїй латиномовній «Історії України та козаків» назве виступ Івана Мазепи відчайдушною спробою вберегти козацьку Україну в якості бастіона всієї Європи від варварства московитів з Азії. Перед написанням цих рядків авторитетний професор став свідком розчленування Речі Посполитої під егідою російської імператриці Катерини ІІ, яка затаврувала політичний устрій цієї держави анархією і свавіллям. У такий спосіб російська інвазія ліквідувала розладнаний бастіон Європи.

ЦІННОСТІ, ЯКІ ЄДНАЮТЬ

Нинішній російський авторитарний режим прагне встановити контроль над Європою і зробити це в той же спосіб – розсварити і роз’єднати. Чи можна це дозволити?

Українсько-польська солідарність, що ще більше зміцніла з початком широкомасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, виявилася надійним щитом відсічі російської агресії. І в контексті рішення Польського Сейму про заходи на 11 липня вкрай важливо замислитися над тим, що допоможе тримати єдність і забезпечити наше спільне і всієї Європи майбутнє загалом.

Чи не може, зокрема, таким стати пригадування спільної звитяги 400 років тому під Хотином (у 1621 р.) польсько-литовських загонів коронної армії під командування Яна Ходкевича та українських козаків на чолі з Петром Сагайдачним? Адже, як писала тогочасна європейська преса, Річ Посполита виявилася форпостом усієї Європи.

З огляду на сказане, чи не доречно нам звернутися до пригадування прикладів, здатних тримати обидві країни та їх народи разом, і тим самим творити єдиний щит Європи проти нечуваного російського варварства? Сьогодні як ніколи важливо згадати про цінності, здатні поєднати. Ідеї справедливості, поваги до закону, право на опір свавіллю і тиранству – основа фундаменту нинішнього ЄС. Сформульовані ще античними класиками, вони виявились тими засадами, які змогли остаточно поєднати різні європейські країни впродовж другої половини ХХ століття, зокрема, допомогти Франції та Німеччині подолати існуючий доти спектр взаємних історичних претензій.

ГІДНЕ ВШАНУВАННЯ ЖЕРТВ – ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ШЛЯХ

Ми всіма силами маємо продовжувати працювати над досягненням порозуміння.

Це усвідомлення спонукало лідерів України та Польщі чітко окреслити позитивну налаштованість на вирішення питань спільного історичного минулого без зайвої політизації. Імпульс високого політичного рівня дозволив двом Міністерствам культури встановити діалог на тему спільної історії. Як результат – у листопаді 2024 року нами було сформовано польсько-українську Робочу групу з історичних питань, яка працює над забезпеченням права польських та українських громадян на гідне вшанування пам'яті своїх близьких, які загинули за трагічних обставин у 20-му столітті й досі не поховані.

Ми вже маємо перші результати, які польська сторона назвала дипломатичним проривом десятиліття. 10 травня 2025 року завершено ексгумаційні роботи в селі Садове Тернопільської області (колишнє Пужники), ближчим часом останки людей, які знайшла спільна українсько-польська експедиція будуть перепоховані відповідно до християнських традицій.

Україна також готується до пошукових робіт на території Польщі, що стане чітким підтвердженням готовності зрілих націй перегорнути сторінку історії 20-го століття та почати писати спільну історію 21-го століття.

Створювати умови для неупередженого наукового вивчення сторінок нашої спільної історії – як героїчних, так і трагічних. Саме тому важливо звертатися до історії польсько-українських відносин не для пошуку аргументів, що підігрівають сучасні політичні дискусії, а зосередитися на тому спільному історичному досвіді, який об’єднує наші народи.

Продовження діалогу й розбудова сталої співпраці у сфері культури лише зміцнюють безпеку наших народів у спільному «європейському домі». Адже єдиною реальною загрозою для України й Польщі вже довгий час залишаються саме російські імперські амбіції.

Автори:

Микола Точицький, міністр культури та стратегічних комунікацій України

Ярослав Затилюк, кандидат історичних наук, викладач Національного університету "Києво-Могилянська академія", науковий співробітник Національного музею історії України та Інституту історії України НАНУ