Родина Крушельницьких. 1. Sanctorum patrum, Cвяті батьки

На зламі ХХ століття Україна, як велика сім’я націлених у майбутнє міцних родин, прагнула простих речей – волі та щастя. Але абстрактні бажання нічого не здатні втілити в життя. Для здійснення ідей – особливо, високих – потрібні люди, які вміють поводитися з практичною силою своїх самобутніх талантів. Особливо вони успішні, коли живуть великою щасливою родиною, таким собі святим сімейством, одне одному підставляючи чи то творче крило, чи то кремезне плече.

А ось для розлюченого бидла, що мінімум п’ять століть сунуло в Україну з півночі, любов була і залишається, в першу чергу, тваринним жахом та етнічним страхом. Вона викликала і викликає у “критичної критики” виключно сліпу лють, широке розлиття жовчі й мало не запаморочення від чужого щастя... Ну, не могли нам не-брати подарувати той факт, що жити українці починали знай краще й краще, принаймні – по-іншому, аніж московитська босота.

Отож, про самовідданого просвітянина, письменника, літературознавця, міністра освіти УНР Антіна Володиславовича Крушельницького (1878-1937), колись знану українську актрису та письменницю Марію Степанівну Крушельницьку (1876-1935), їхню працьовиту дочку, лікарку-дерматолога і публіцистку Володимиру (1903-1937), уславлених синів – письменника, художника і мистецтвознавця Івана Крушельницького (1905-1934), економіста й педагога Богдана Крушельницького (1906-1937), письменника і музиканта Тараса Крушельницького (1909-1934), кінокритика та журналіста Остапа Крушельницького (1913-1937), слухняних та згорьованих онучок – археологиню і письменницю Ларису Крушельницьку (1928) та піаністку і педагогиню Марію Крушельницьку (1934) – моя тужлива дума. Кожне із тих уславлених імен заслуговує на окремий есей, та сьогодні зосередимося на спробі колективного портрету святої української родини, знищеної Сов’єтами.

*   *   *

Нехай подарує нам Мати, та для початку познайомимося з Батьком.

Бо він, одним духом видихаючи у простір Слово, оформлює той чи інший світ.

І цього разу струсимо історичний пил із фоліантів. Родовід Крушельницьких сягає 1395 р. Саме 4 листопада того року, дарчою грамотою, Великий князь Литовський і король Польський Владислав ІІ Ягайло (Władysław II Jagiełło; 1362-1434) подарував у володіння братам Івану і Дем'яну та їхнім нащадкам “село у Тустанській волості – Крушельницю” (нині – село Стрийського району Львівської області). Від назви тієї маєтності й пішло родове прізвище, що належить до шляхетського гербу Сас.

Щоправда, прапрапрапрадіду Антіна Володиславовича відповідним актом шляхетські привілеї були письмово засвідчені лише у XVI ст. Та, як бачите, рід давній і поважний, із фамільними традиціями та усталеними моральними засадами – такі вміють вести власну лінію. Зокрема, протягом останніх століть Крушельницькі традиційно ставали правниками, неухильно продовжуючи сімейну династію.

Антін Володиславович Крушельницький народився 23 липня (4 серпня) 1878 р. у селі Ланьцут, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія (тепер – центр Ланьцутського повіту Підкарпатського воєводства, Польща) у родині судового урядника. Його батько, Володислав Крушельницький (Volodyslav Krushelnytsky; 1845-1910), служив адвокатом податкової канцелярії у Станіславові (тепер – Івано-Франківськ). Мати – Марія Данилівна з дому Монастирських (Maria Monastyrsky; 1858-1907), знала багато народних пісень та переказів, часто сама співала і дітям напам’ять цитувала твори українських поетів-класиків. Окрім сина, в сім’ї підростала й дочка Людмила (1880-1975).

Юність Антіна минула у Перемишлі, де хлопець навчався у польській гімназії та мріяв про фах правника. Інтелігентній людині спідручніше захищати, аніж грабувати. Як написав у розвідці “Формування Антіна Крушельницького як особистості і громадсько-політичного діяча (кінець ХІХ-початок ХХ ст.)” (2013) Михайло Зозуляк:

- Родина Крушельницьких була однією із культурних осередків Перемишля, з якою спілкувалися відомі особи, політичні діячі, тому вона здійснювала вагомий вплив на формування Антіна як особистості і громадсько-політичного діяча.

*   *   *

Захищати – значить, розуміти своє. Перемишльську гімназію Антін закінчив у 1897-му, а наступного року вступив на філософський факультет Університету імені Яна Казимира у Львові, де став членом напівлегальної молодіжної організації “Молода Україна”, що діяла упродовж 1899-1903 рр. До неї входили студенти місцевого університету, Львівської вищої політехнічної школи, Чернівецького університету, Віденського університету та учні старших класів гімназій Східної Галичини та Північної Буковини.

У 1900-1901 рр. старшокурсник співвидавав часопис “Молодої України”. У їхній редакційній програмі “Товариші і Товаришки!” чітко сформулювалися цілі й завдання: “Наша національна ідея – се не само питанє мови, се не само питанє етноґрафічної відрубності, се питанє політичної независимості нашого народу, повної соціальної справедливості, що його грімким голосом підняли поневолені та соціально упосліджені верстви”.

Від 1900 р. гарячий публіцист став співробітником першого всеукраїнського літературно-наукового і громадсько-політичного часопису “Літературно-науковий вісник”, де друкувався аж до 1913 р., а з 1901-го – газети “Буковина”. Офіційно після університету правник у 1901 р. дістав місце... вчителя гімназії у м.Ярославі (тепер – Ярославський повіт Підкарпатського воєводства).

Тримаючи за життєвий взірець Каменяра, Антін Крушельницький прагнув щось зробити для визволення України. Можливостей у юнака, за винятком просвіти і закликів, ще було небагато. У 1904 р. молодий юрист активно листувався з Іваном Франком (1856-1915), навіть надіслав метру на рецензію власну п’єсу “Де серце мовить”, у якій піддав нищівній критиці полонізоване коломийське міщанство.

*   *   *

Щоб потрапити у справжню гущу подій, гамірна столиця краю не потрібна. На початку ХХ століття подіями вирувала галицька провінція, бо ж маленькі містечка та села усвідомлювали, осмислювали себе – хто вони є, до якого роду належать. Ніби відчуваючи шалений попит на просвітницьку діяльність, щоденну і, лише на перший погляд, марудну, Крушельницькі постійно мешкали в провінції.

Тож саме питання просвіти завжди перебували в центрі уваги молодого правника. Від 1901 р. Антін Володиславович викладав у різних гімназіях західноукраїнських міст: у Коломиї в 1902-1905, 1908, 1926 рр., Станіславові – у 1905, 1908 рр., Бережанах – 1911 р., Львові, Відні, Долині – 1914 р., Рогатині – у 1925-1926 рр., а в Городенці від 15 грудня 1911 р. протягом восьми років директорував у місцевій українській приватній гімназії товариства “Рідна школа” імені Т.Г.Шевченка.

У 1911-1919 рр., якщо не брати до уваги перерву на час активних військових дій Першої світової війни та вимушену еміграцію навесні 1919 р., А.В. Крушельницький сумлінно й безперервно служив у Городенці на Станіславщині. Недарма ж директора місцевої гімназії селяни величали “батьком”. Із борідкою клинцем та широким поступом – позаочі його, відверто кажучи, вони називали тут “Дон-Кіхотом”. Як такому мрійнику відмовити чи збрехати?

*   *   *

У провінції траплялися колоритні характери й кумедні ситуації. Зокрема, щоосені у Городенку із рідного с. Русова (десь 25 км) повертався до гімназії найстарший із трьох синів високоповажного в Галичині літератора і працелюба, посла (депутата) Австрійського парламенту Василя Стефаника (1871-1936; див. тут) – Семен (1905-1981). У повіт приїжджав хлопець, ґрунтовно підготувавшись, разом із... власною коровою, з якою нащадка запопадливо виряджав у науку батько-вдовець:

- Щоб дитина щодня мала добре молочко.

Тож кожного вересня Семен Стефаник прибував до гімназії з новою коровою, а стару ґаздуватий батько-літератор ніколи не забирав, а в Городенці навесні продавав.

Завдяки невсипущій енергії А.В. Крушельницького слава про Городенківську гімназію поширилася Галичиною та Буковиною. Зросла кількість учнів та викладачів. У програмі з’явилися надобов’язкові предмети: французька мова, ручна праця, музика, співи. Педколектив розрісся до 15 вчителів, які викладали 16 предметів: українську, німецьку, польську, грецьку мови та латину, релігію, загальну історію, історію України, географію, математику, фізику, хімію, природу, каліграфію, малювання, гімнастику. Велику увагу директор приділяв кабінетам, як-то: фізико-математичному, природничому, хімічному, історико-географічному. Діяли бібліотеки: для учнів і окремо – для викладачів. При Городенківській гімназії відкрилася книгарня, де учні купували книжки в кредит, а з часом – книжкова крамниця для населення. З ініціативи А.В. Крушельницького було створено краєзнавчий музей.

І, знаєте, пильнував директор не стільки загальноосвітню програму, скільки у класичній гімназії прагнув виховати національно свідому молодь. Тому всіляко Антін Володиславович дбав про вдосконалення шкільних програм і методів навчання, видавав підручники, у 1907-1912 рр. редагував учительську газету “Прапор”. Це він, директор сільської гімназії, ініціював заснування в краї як осередків “Просвіти” та “Учительської громади”, так і філій тіловиховних та руханкових товариств “Січ” та “Сокіл”. Логічно, що ентузіаста оновлення містечка, члена Українсько-Руської радикальної партії городяни у 1915 р. обрали бургомістром Городенки.

Своє педагогічне дітище Антін Володиславович ніколи не залишив би...

Але 24 травня 1919 р. Городенку окупували румунські війська. Наприкінці 1918-1919 навчального року директор ще прийняв випускні екзамени, а потім із родиною та кількома учнями старших класів, щоб не потрапити у полон, виїхав із Городенки до Кам'янця-Подільського.

*   *   *

Пліч-о-пліч у культурно-освітній діяльності разом із височенним чоловіком Антіном, вищим на зріст за усіх домашніх, ступала й завше усміхнена його привітна дружина. Вона сприяла виданню читанок, влаштовувала театральні гуртки, різні культурно-освітні заходи та імпрези. Вміла тримати Марія Степанівна Крушельницька й перо, а ще регулярно друкувалась у повітових газетах “Буковина” та “Діло”, дописувала до місцевих альманахів “Літературно-науковий вісник” та “Нова хата”.

Ні, не так: як і належить, почнемо урочисто...

Є в житті кожного з нас людина, яка береже до останнього подиху. Перший рік життя вона носить нас під серцем, другий рік – виколисує на руках, аби затим, допоки не заплющаться її лагідні очі, охороняти серцем. По-різному називають божого посланця: мати, матір, мамця. Слова значення не мають, бо то ріднесенька, єдина.

Кому Бог посилає гарну неньку, на того у Батька є великі плани.

Марія Степанівна із дому Слободи народилася 8 грудня 1876 р. у селі Ульгівцях (Ulhówek) Рава-Руського повіту Львівського воєводства Королівства Галичини і Володимирії (тепер – Томашівський повіт Люблінського воєводства, Польща). Дівчинка прийшла у світ у багатодітній сім'ї поштового службовця Степана Слободи, де росло п’ятеро дітей – дві дочки та троє синів. Із материнським молоком Марія перейняла чи не найвищі сімейні цінності – християнську мораль та культ батьків.

Буденщини в ті часи вистачало, бракувало радості. Одного дня від механічної казенщини та прикордонного провінціалізму поштмейстера Степана Слободу так знудило, що він ударив лихом об землю та… подався в музики, які акомпанували виставам руського (українського) театру товариства “Руська бесіда”. Тим часом старша з дітей, Марічка, навчалася в українській гімназії Львова, яку закінчила у 1893 р. Оскільки за нею на лаві сиділо ще четверо, хотілося самій швидше звестися на ноги, стати самостійною, аби... опікуватися меншими.

Талант у вродливиці прокинувся вдосвіта. Невеличкого зросту, струнка, бідова, під ім’ям Марія Слободівна – вона від 1 січня 1893 р. сяяла на сцені у театрі товариства “Руська бесіда” у Львові. Попри той факт, що у примах ходила чернівчанка Ванда Яновичева (у дівоцтві – Тейхман; 1867-1950; мати майбутнього режисера Леся Курбаса), 16-річна драматична актриса виконувала центральні жіночі ролі в п’єсах не тільки українських драматургів – Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Михайла Старицького, Івана Тобілевича, а й поляка Юзефа Крашевського, німців Германа Зудермана та Карла Гуцкова.

Новий художній керівник трупи – Кость Підвисоцький (1856-1904), який повернувся зі стажування в Лівобережній Україні, молодою актрисою натішитися не міг. До 1897 р. у театрі “Руська бесіда” він поставив “Украдене щастя” та “Кам’яну душу” Івана Франка, “Безталанну”, “Бурлаку” та “Хазяїна” Івана Карпенка-Карого, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” і “За двома зайцями” Михайла Старицького, “Невольника” та “Глитай, або ж Павук” Марка Кропивницького, “Світову річ” Олени Пчілки. Та шаленого успіху Марія Слободівна зазнала в ролі Наталки Полтавки в однойменній опері Івана Котляревського. Зворушена грою молодої актриси, видатна майстриня сцени Марія Заньковецька (1854-1934) подарувала талановитій колезі власний сценічний стрій, у якому вона сама колись кликала до життя Наталку Полтавку.

*   *   *

Актриси – вони які? Справжні з них не виконують ролі на сцені, вони кохаються на театрі. І з роками та пристрасть лише глибшає. Зі Львівським руським театром панночка Слободівна об'їздила всю Галичину та Буковину, успішно гастролювала в Польщі, хоча гонорари платили мізерні. І тут трапився випадок, нетиповий. Одного дня грати чужих персонажів Марії Слободівні наскучило. Як зазначено в неопублікованому рукописі від 1899 р., 23-річна актриса написала власну оригінальну п’єсу на три дії – “Мачуха”. Ні більше, ні менше.

Центральним жіночим персонажем у творі постала 18-річна розумниця Галя Синевська, котру мати прагнула видати заміж за 55-річного мільйонщика Петра, жениха завидного, бо ж той мав з-поміж маєтностей ціле село. Вустами дівчини авторка озвучила маніфест тодішнього галицького жіноцтва:

- Коли будемо любитися з рівнею, у парі, будемо працювати задля себе, будемо одне одного підтримувати, заохочувати до боротьби з недолею, осолодимо собі кожну прикру хвильку, то й Бог буде допомагати, благословити нас!

Сказано – зроблено. Справжній хист молодої авторки до красного письменства 1901 г. засвідчила збірка оповідань під назвою “І хто ж вона була?”. Видана у Чернівцях друкарнею товариства “Руська бесіда”, широкому загалу книжка сподобалася, бо представила романтичні новели “І хто ж вона була?”, “Прощання”, “Хвилі туги”, “Поезія молодих її літ”, “Штука”, які склала Марія Слободівна.

Утім, ще чогось, жіночого, їй бракувало. Наче у вранішньому тумані блукали думки письменниці. “З думок. На дні душі” – так називатиметься стаття, написана 1929 р.:

- Мої ж скарби небагато різняться на око від багатьох скляних прикрас, що ними прикрашуються всі жадні похвал та уваги химерної юрби – як дивитись на них байдужо, як недооцінювати їхньої вартості... Скарби душі – вони сірі, звичайні, треба для них вразливого ока, ніжного дотику.

*   *   *

Якщо вустами матері розмовляє Бог, то губами красуні витьохкує Любов.

Одного дня 24-літня Марія Слобода познайомилася з 22-річним літератором Антіном Володиславовичем Крушельницьким, чия дебютна збірка оповідань “Пролетарі” (1899) щойно з’явилася друком. Вона відчула “ніжний дотик” – юнак умів надихати, запалювати новими ідеями, окрилювати величними замірами. Нічого дивного в тому не було, у третьокурсника філософського факультету Львівського університету історію викладав професор Михайло Грушевський (1866-1934), майбутній очільник Української Народної Республіки. На спільні теми: історія, красне письменство, україністика, звільнення народу – пара почала регулярно розмовляти. Вони відкривали одне одного, як одкровення.

Здається, великий Гете колись зауважив:

- Найчудовіша матір та, котра здатна замінити дітям батька, коли того не стане.

Антін не став чекати... Юнак дозрів, зібрався з духом та рішуче пішов женихатися.

На сором’язливому сватанні трапилася кумедна пригода. Коли закоханий студент-правник приїхав до Марії, лишень тоді з’ясувалося: батька у нареченої вже немає – він помер, а мати хворіють. І кохана ошелешила:

- Домовлятися ви будете зі старшою сестрою: у нас вона тепер за голову родини.

Жодним порухом м’язу не виказала себе Марія Слобода, а пропливла в іншу кімнату. Хлопець нервував, аж раптом до нього вийшла наречена! Виявилося, що саме вона і є старшою сестрою... Так театрально Марія Степанівна облаштувала заручили з Антіном. Після шлюбу 1901 р. життя подружжя завирувало. Адже відомий у краю громадський діяч і журналіст Антін Крушельницький на той час водив знайомство зі справжньою елітою Західної України: Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Ольгою Кобилянською, Наталею Кобринською...

*   *   *

Двох драматургів в одній родині забагацько. Якось природно зірка львівської сцени Марія Слободівна переселилася в іншу іпостась – вона стала Марією Степанівною Крушельницькою: спочатку – дружиною, а потім і щасливою матір’ю. Ймовірно, останнім її виступом у складі трупи львівського театру “Руська бесіда” стала 8 жовтня 1901 р. вистава “Влада темряви” (1886) за однойменною п’єсою Льва Толстого, показана на гастролях у Перемишлі.

Одруження змінило життя молодої жінки. Хоча вона назавжди полишила сцену, але мати Марія не забула про родинні обов’язки щодо молодших братів і сестри. По щирості сказати, сім’я самого Антіна Крушельницького не особливо схвалювала шлюб із актрисою, котра ще й примусила злагідного чоловіка в нотаріальній конторі письмово укласти присягу: мовляв, він дасть освіту і шмат хліба усім її молодшим братам і сестрі, тобто допоможе в їхньому вихованні.

До честі А.В. Крушельницького, він, природжений просвітянин та педагог, повністю виконав обітницю: всі Слободи здобули належну освіту, отримали фах, попри те, що його самого – нащадка – заможна владна матір позбавила матеріальної підтримки. Тож Антін Володиславович різко увірвав спілкування з родичами, що пригнічувало Марію, і ціле життя дружина важко переживала непорозуміння між рідними людьми.

*   *   *

Чи варто наголошувати, що молода родина гідно продовжила фамільні традиції українських інтелігентів – Крушельницьких? У подібних сім’ях зазвичай покладено: здобувати ґрунтовну освіту – або у Віденському університеті, або у Карловому (Прага), декламувати вірші мовою оригіналу, публічно виступати у домашніх виставах; дівчатка тут вільно грають на фортепіано, а хлопчики мріють про офіцерську кар’єру. Родиною за вишукано сервірованим столом вони завжди обідають о чітко визначеній годині, обов’язково перевдягнувшись, а на вечерю господарі неодмінно чекають вузьке коло освічених знайомих, здатних не лише вільнодумствувати, але щось і робити задля народного добра.

Ясна річ, більшу частину дня Марії Степанівні доводилося присвячувати сім’ї, зокрема, вихованню дітей, бо ж мати ніколи не буває самотньою. 3 січня 1903 р. у Коломиї вона народила доньку Володимиру (Вольдемиру). 12 листопада 1905 р. у Рогатині на Станіславщині привела сина-первістка Івана. 1906 р. у Станіславі (Івано-Франківськ) сповила сина Богдана. 14 березня 1908 р. у Коломиї подарувала чоловікові синочка Тараса. 26 березня 1913 р. в Городенці дала світові Остапа.

Ні, материнство у Марії не тривало за Софоклом:

- Діти – то наче якорі, що тримають матір у житті.

Революції редагують підручники географії. Коли 1918 р. з мапи Європи зникла Австро-Угорська імперія, у галицької інтелігенції ожила надія: сталося! І з-поміж Чехословаччини, Польщі та Угорщини ось-ось виникне незалежна Українська Держава. Як і сьогодні, тоді, коли постала Українська Народна Республіка, національна свідомість зашкалювала. Зацокав новий час, і сумлінного просвітянина Антіна Володиславовича Крушельницького Наказом Директорії УНР від 27 квітня 1919 р. призначили міністром освіти УНР. Задумів вихлюпнуло море!

*   *   *

У Коломиї, де спочатку розташувалося відомство Директорії УНР, у нього з’явилося 26 співробітників; молода країна, в першу чергу, опікувалася початком навчального року. 8 (22) липня 1919 р. міністр освіти УНР видав наказ директорам та педагогічним радам середніх шкіл про обов’язкове (!) впровадження українського правопису. 13 (27) жовтня 1919 р. молода УНР спорядила педагогічну місію до Праги й Відня, аби перейняти тамтешній досвід, підготувати до друку власні підручники, закупити шкільне приладдя. Національну місію очолив Антін Крушельницький, котрому дозволили взяти у відрядження велику родину.

Мене вразив факт: знаєте, що з п’ятьма неповнолітніми дітьми везла за кордон сім’я міністра освіти УНР? Так, два ящики і шість кошиків одягу. І – три валізи з рукописами (!) книжок, призначених до друку, та 14 (!!!) ящиків педагогічної бібліотеки.

Дід колись мені казав:

 – Ніколи не знаєш, що прийде раніше, – наступний день чи наступне життя.

За політичними мотивами 25 липня 1919 р. А.В. Крушельницький звільнився з посади міністра освіти УНР, пояснивши це так:

- Маю різницю в поглядах моїх і Кабінету міністрів на Галицьке питання і питання про склад Кабінету.

Що сталося насправді? На засіданні Кабінету міністрів злагідний міністр освіти полаявся із Симоном Петлюрою у питанні про... галицьку армію, якій голова Директорії УНР відмовлявся постачати... боєприпаси та провізію.

До 1 лютого 1920 р. А.В. Крушельницький залишався у Міністерстві народної освіти на посаді радника. Попри політичні розбіжності, Антін Володиславович прагнув прислужитися рідній країні. Після ряду бізнесових перемовин, під гарантії з боку уряду УНР, він створив дві приватні друкарні “Чайка” та “Земля” та домовився з керівництвом “Асоціації віденських банків” (Wiener Bankverein) та “Спілки італійських капіталістів” про інвестиції в розмірі 100 млн австро-угорських крон на видання підручників, словників, енциклопедій для України. Зважте, про які цифри йдеться!

Проте, вільним він міг залишатися виключно у власній творчості. У 1920 році в Києві побачила світ його повість “Як промовить земля”. То була перша частина “повісті наших днів”, що разом із продовженням – “Як пригорне земля”, склали повість “Перемога”, у якій автор створив образ війни, представивши її як атмосферу страху й боротьби за життя. Тим часом реальна перемога була уже неможливою.

*   *   *

Емігрантом пан Крушельницький із родиною став... вимушено. Спочатку Українську Народну Республіку накрило консервативною революцією у форматі національної монархії від гетьмана Павла Скоропадського, потім Гетьманат у версії 2.0 змінила відверта німецько-австрійська окупація, затим у владу зубами вчепилася Директорія, аж поки, зрештою, Українську Державу не накрили гігантські хвилі більшовицької навали. Замість розбудовувати освічену Україну та стежити за якісним друком шкільних підручників, від 19 жовтня 1919 р. голова педагогічної місії УНР у Відні опікувався, як забезпечити… патронами погано озброєне петлюрівське військо.

Коли суверенітет УНР було сплюндровано, у повоєнному Відні родина застрягла надовго. Кошти закінчились, шаленими темпами зростала інфляція – за $1 давали 650 крон. Вигнанцям на чужині доводиться тяжко працювати. Іншою халепою була та, що Крушельницькі виявилися… людьми без громадянства: УНР зникла, а Галичину окупувала Польща. Громадилися борги, полізли злидні, вхопила безвихідь.

До чого вдався колишній голова педагогічної місії Міністерства освіти УНР Антін Крушельницький? Він свято вірив у світле майбутнє, шукав кошти та планував… друк шкільних підручників Української Народної Республіки. Що найдивовижніше, в українському акціонерному видавництві “Чайка” у Відні він таки видав цілу купу книжок – “Читанок” та “Граматик”.

*   *   *

Бурхливої енергії Батька вистачало на багато що... Наприклад, у 1919-1922 рр. разом з Михайлом Грушевським, Олександром Олесем (1878-1944; читайте тут, а також тут), іншими земляками-політемігрантами Антін Крушельницький збирав кошти, аби допомогти голодуючому народові; лише на адресу Академії наук України ті добродії надіслали продуктів та одягу на загальну суму понад $10 тис.

Опинившись в австрійській столиці, Антін Крушельницький зблизився із великим поетом Олександром Олесем. Стурбований станом шкільництва, той запропонував допомогу в просвітницькому проєкті: створити у віршах, літературною мовою, зрозумілою по цілій Україні, підручник (!!!) з історії для державних гімназій. По-справжньому революційний підхід до національної школи! Подвижництво полягало в тому, що знаний літератор – сам по вуха у боргах та злиднях! – сумлінно виконав творче завдання. Сучасною літературною мовою він заримував підручник із рідної історії! Українськомовний часопис “Воля”, що тоді видавався у Відні, у №4 покепкував із настирливості А.В. Крушельницького:

- Шкода, що Ріхард Ваґнер поквапився вмерти. А то б хитроумний Голова видавничої комісії УНР залучив би, може, його до аранжування... восьми томів “Історії України-Руси” Михайла Грушевського.

Тим часом Антін Володиславович започаткував серію видань – “Українській дитині”, до якої залучив кращі літературні сили. Наприклад, у 1924-1925 рр. у видавництві “Чайка” (Відень) той самий Олександр Олесь склав та видав п’ять невеличких книжечок дитячих віршиків, я саме: “Ялинка”, “Поєдинок”, “Рак-рибалка”, “Вовченя”, “Іменини”, оздоблених гарними малюнками Юрка Вовка та Олени Кульчицької.

Правди ніде діти, він мав настирливу вдачу. Але Антін Володиславович зажив і слави людини широких поглядів. Він густо листувався із наддніпрянськими українцями, поетом і прозаїком Миколою Хвильовим (1893-1933; читайте тут, а також тут) та панфутуристом Михайлем Семенком (1892-1937). Обмінювалися вони кореспонденціями з французьким романістом Роменом Ролланом (Romain Rolland; 1866-1944), а його улюбленим художником став норвезький експресіоніст Едвард Мунк (Edvard Munch; 1863-1944), який саме жив і працював у... Відні.

*   *   *

Спливли сім довгих років вимушеного вигнання. Аж раптом на початку 1925 р. Антінові Крушельницькому з родиною польський уряд дозволив повернутися на Галичину. Ясна річ, у Львові вакансій не знайшлося, виринуло місце директора восьмирічної гімназії у Рогатині (нині – Івано-Франківський район Івано-Франківської області).

Минув рік сумлінної служби, коштів, як і раніше, родині бракувало. До всього ж, польська влада заборонила просвітнику займатися педагогічною діяльністю, і непосидючий Антін Володиславович вирішив йти… в кооператори. Ні, він не бачив себе поміж звичайних торговців – траплялися й такі небоги від просвіти. Зокрема, учень Михайла Грушевського, відомий історик та вчений Омелян Терлецький (1873-1958) відкрив із жінкою крамничку канцтоварів. Тим часом колишній міністр освіти УНР вирішив йти второваним шляхом – 15 січня 1929 р. відбулися збори, на яких ентузіасти заснували видавничу спілку “Нові шляхи”. У тій царині він був завжди на коні, хоча однойменному часопису засновник надав прорадянської орієнтації.

…Материнство – посада пожиттєва. Що собі думала тоді Марія?

На той час дочка Володимира та більшість синів здобули освіту, а дехто й на ноги встиг стати. Тож чим далі, тим більше Марія Степанівна Крушельницька вилучала годину-дві, аби допомагати чоловікові-видавцеві – у Львові вона редагувала журнали “Нові шляхи” (1929-1933) та “Критика” (1933).

*   *   *

Гадаєте, підприємництво з’їло добродійника і просвітника? Аж ніяк.

Назбиравши перші вільні кошти, на розі вулиць Тадеуша Костюшка і 3-го Травня (День Польської Конституції) Антін Крушельницький відкрив для бідних письменників та вбогих студентів Львова їдальню “Громадська харчівня”, де можна було за “дріб’язок” поїсти, випалити цигарку, зіграти партію в шахи та обговорити з колегами останні новини.

Що він міг із собою вдіяти? Антін Володиславович любив обігрівати і частувати людей. Він мріяв про те, аби діти з дружинами та онуками мешкали й працювали біля нього, аби свята родина була великою, дружною, щасливою. Як і ціла Україна... У колі львівських літераторів, жартуючи, його називали “Равином”.

Щось нове забриніло у повітрі, й душа матері Марії те нове відчула першою.

Нотуючи в імпресіоністичних рефлексіях насування чогось страшного і невідворотного, у 1929 р. під псевдонімом Марія Степанівна вона видрукувала в часописі “Нові шляхи” тривожну статтю “З думок. На дні душі”:

- На дні душі в мене криються скарби. Неоціненні. Я бережу їх перед очима людей, що ті мої скарби міряли б своєю мірою, знецінювали б... Я бережу їх на дні душі, бо тільки тоді вони мої, тоді їх блиск радує очі і гріє серце серед холоду щоденного життя. Та бувають хвилини, що заворушиться у душі, не містяться тоді вони на дні й насилу рвуться на світло денне...

*   *   *

Чи існували підстави такі похмурі думки поширювати? Нова польська влада, сконцентрувавшись на полонізації українства, переслідувала ледь не всіх дорослих членів родини Крушельницьких. У першу чергу – то за проукраїнські, то за... прорадянські настрої. Від 28 вересня 1932 р. за публікації в прорадянському часописі “Нові шляхи” сумирний Антін Володиславович разом із редакторами політизованого видання устиг посидіти три місяці у львівській буцегарні “Бригідка”...

Попри це, він вперто листувався зі знайомими та приятелями у Радянській Україні, а опинившись на волі, почав видавати часопис “Критика” (1933; друком з’явилося чотири числа), замість закритого польською владою журналу “Нові шляхи”. Природно, у Крушельницьких почастішали… обшуки, особливо – тоді, коли у Львові велика родина перебралася у простору квартиру на десять кімнат, що знаходилась на другому поверсі будинку по вулиці Кв’ятківській, 19 (тепер – вул. Крушельницької). Як у спогадах “Рубали ліс... Спогади галичанки” (1990) написала онука, Лариса Левицька-Крушельницька:

- Найбільшою мрією діда Антіна було, щоб усі діти мешкали біля нього. Тож на початку 1930-х рр. їхнє львівське родинне гніздо на вулиці Кв’ятківській зібрало під одним дахом Ларисиних батьків (сина Івана – О.Р.), стрийка Тараса з дружиною Стефанією, тітку Влодзю, стрийків Богдана, Остапа, дідуня Юліана Дороша, до яких наїжджали Авенір Коломиєць, Юрій Косач та інші знайомі.

“Дім Крушельницьких на Квятківці був домом любові...” (Г.Левицька-Крушельницька). Поліцаїв тут дратувало все: дорослі чоловіки чомусь переважно працюють удома, кожен син має окрему кімнату, особливо підозрілим здавався пес Льокарно, який безупину гавкав не непроханих гостей. Морди в мундирах, ясна річ, шукали більшовицьку літературу, а такою під час ревізій (читай: обшуків) вважалася будь-яка книжка, видана… в УРСР.

*   *   *

Відпочиваючи в Карпатах, поблизу Коломиї влітку 1932 р. родина Крушельницьких познайомилась із консулом Консульського відділу Наркомату закордонних справ СРСР у Львові Григорієм Радченком (1880-1940), котрий і посприяв переїзду молоді – Івана та Володимири – до Харкова. Кажуть, там з’явилася перспектива.

Першими на розвідку, а також, щоб уникнути набридлих переслідувань за ліві переконання, до Країни Рад рушили старші діти – дочка Володимира та син Іван Крушельницькі. І справді, у Радянській Україні 2 листопада 1931 р. 29-річну випускницю Віденського медінституту Володимиру Крушельницьку призначили асистентом-практиком в Інститут венерології та дерматології із платнею 170 рублів на місяць, де під керівництвом професора Олександра Кричевського (1896-1956) за рік вона написала та захистила кандидатську дисертацію. Прибувши й собі до столиці УРСР, у вересні 1932 р. драматург і мистецтвознавець Іван Крушельницький дістав посаду наукового співробітника Інституту матеріальної культури та досліджував західноукраїнське мистецтво. Як перекладач, 27-річний юнак відвідав Москву, а в Камерному театрі галицькому автору пообіцяли поставити його п’єсу.

Природно, що до Львова летіли схвильовані листи, у яких Володимира та Іван кликали рідних до гостинного Харкова. Деякі історики сьогодні схильні вважати: ту пошту… сфабрикували агенти НКВС, хоча прямих доказів тій версії не з’явилося.

І, на своє горе, 11 травня 1934 р. Антін Крушельницький, його дружина – Марія Степанівна, сини Остап і Богдан, невістка Наталя, онука Лариса обережно ступили на харківський перон. За два місяці до рідні приєдналися ще й син Тарас із дружиною. Із гуркотом пастка зачинилася назавжди. Із великої родини у Львові залишилася, хіба що, невістка старшого сина, викладачка Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка Галина (Олена) Левицька-Крушельницька (1901-1949), яку в місті Лева затримали як заплановані концерти, так і погане здоров’я.

*   *   *

В оповіданні “Хвилі туги”, яке ще 1901 р. ввійшло до збірки прози “І хто ж вона була?”, Марія Степанівна Крушельницька віщувала лихо, наче у воду дивилася:

- Ціле житє моє – то повісмо мук і терпінь.

У вирі подій не людське буття змінюється, то переінакшується наш світогляд, а за ним – і доля. Коли відчуваєш невідворотну трагедію, хочеться до мами.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко