Лицарі, шпигуни та Галактична імперія: чим запам’ятався кінорік 2021-й

На відміну від минулого року, цьогоріч значно більша кількість фільмів збирають непогану касу, знімаються якісні серіали. Водночас багато проєктів вже анонсовані або у процесі зйомок. Цікавим видався рік і для українського кіно. Ми побачили чимало якісних стрічок, освоюються й нові жанри, в тому числі містичний детектив і байопік. Тож загалом фільмів, які можна віднести до топових у році, що минає, було значно більше, ніж 12. Проте все ж таки, гадаю, варто виокремити наступні.

007: Не час помирати (режисер Кері Фукунага)

Стрічка важко торувала шлях до глядача – заміна режисера та сценаристів, перезйомки і поcтійні переноси через пандемію. 25-й за ліком фільм легендарної шпигунської франшизи став не тільки останнім за участю власне Крейга, а й певним чином підсумував усю бондіану, яка попри різну стилістику, настрої, меседжі, риси характеру головного героя, починаючи ще від достославного Шона Коннері, все ж таки виглядає єдиним цілим, з помітними, але не глобальними відмінностями. Проте тепер на бондіану чекає тотальне перезавантаження, щодо якого наразі мало що відомо.

Сам фільм справляє досить суперечливе враження. Начебто всі кіношпигунські “смаколики” на місці: динаміка, напруга, погоні й стрілялки, карколомні трюки, ну, і звісно спецефекти та завжди властива бондіані стильність. Водночас одразу помітні сценарні недопрацювання, які й стали головною проблемою. Йдеться передусім про головного поганця, якого грає Рамі Малек. Його історія і мотиви прописані дуже слабко й непереконливо, через що він навіть близько не скидається на гідного противника Бонду. А поруч із ним тьмяніє і власне агент 007, адже бути героєм на тлі непевного антагоніста – не надто великий подвиг. До того ж низка моментів у фільмі досить затягнута і суттєво його гальмує.

З плюсів, окрім вищезгаданих погонь і стрілялок, – живий, а не показово бездоганний Бонд, в якого трапляються моменти слабкості, непевності та сумнівів, а також дуже цікаві жіночі персонажі, зокрема героїні Леї Сейду, Лашани Лінч та Ани де Армас. Натомість чоловічі персонажі переважно лишилися у затінку, в тому числі харизматичні Крістоф Вальц і Рейф Файнс.

Ось так ми і попрощалися з Деніелом Крейгом та бондіаною тривалістю майже у 60 років (перший фільм “Доктор Ноу” із Шоном Коннері вийшов 1962 року). Яким буде новий кіноагент 007, покаже час.

Дюна (режисер Дені Вільньов)

Ще одна з головних прем’єр року, чергова спроба кіномитців підступитися до масштабної однойменної фантастичної саги Френка Герберта, цього разу у виконанні Дені Вільньова, який вже мав непоганий досвід у цьому жанрі (“Той, що біжить по лезу 2049”, “Прибуття”). Після перегляду спробу можна оцінити як вельми вдалу.

Перед стрічкою, яка, можливо, відкриває цілу серію екранізацій у тому чи іншому форматі, стояло непросте завдання ввести глядачів (у тому числі незнайомих з літературним першоджерелом) у всесвіт Галактичної імперії з надбагатою історією і великою кількістю героїв та сюжетних ліній. Така собі “Гра престолів” у далекому майбутньому. Із цим команда канадського режисера цілком впоралася: усю необхідну “вступну” ми отримуємо.

Робота сценаристів варта високих оцінок: фільм не перевантажений ні екшеном, ні надлишком інформації, ані філософськими розмірковуваннями. Всього потроху, і це тільки на користь. За картинку, знаючи, хто біля режисерського керма, можна було не турбуватися від початку - візуал і справді бездоганний, у виборі локацій – жодної помилки. Це ж саме стосується музики Ганса Циммера, який залишається знаковим композитором для кіно ось уже понад 30 років, ще від “Людини дощу” Баррі Левінсона та “Водія місс Дейзі” Брюса Бересфорда. З-поміж його саундтреків уже досить було б назвати “Короля-льва” (за який він отримав “Оскар”), “Початок” та “Темного лицаря”. А ще ж були “Ґаннібал” “Останній самурай”, екранізації Дена Брауна, “Пірати Карибського моря”, “Шерлок Ґолмс” Гая Річі, “Мадагаскар”, “Дюнкерк” тощо.

Не схибила “Дюна” й щодо кастингу. На своїх місцях і молодий талант Тімоті Шаламе, для якого “Дюна” стала важливим кроком у його творчому поступі, і Ребекка Фергюсон, і Оскар Айзек, який, схоже, вподобав фантастику ще від нових “Зоряних воєн”, і чудова Шарлота Ремплінг у ролі Превелебної Могіям, і Дейв Батиста, якого ми тепер запам’ятаємо не тільки за “Вартовими Галактики”. А ще традиційно мужній і героїчний Джейсон Момоа, підступний Стеллан Скашгорд та багато інших. Одне слово, заінтригували добряче, із нетерпінням чекаємо на продовження.

Невдалий трах, або Шалене порно (режисер Раду Жуде)

Фільм румунського режисера Раду Жуде – володар “Золотого ведмедя” цьогорічного, 71-го Берлінале, вийшов далеко за межі роздумів, наскільки у глобалізованому, наскрізь прозорому сьогоденні захищений приватний простір людини, і показав вади сучасного суспільства в усій “красі”.

Ханжество, брехня та лицемірство, незбагненна і затята віра у безглузді міфи та стереотипи, повна відсутність критичного мислення і бажання розбиратися бодай у чомусь... Натомість жорсткі вимоги щодо моральності іншим за повного потурання власним слабкостям.

Не забуті й ганебні інстинкти натовпу, готовність миттєво перефарбуватися й бути “як усі”, пославши куди подалі свої принципи й переконання. Аби тільки з цього натовпу не виштовхали. Сценаристи і постановник виводять характери, реалістичні й упізнавані з першого погляду. Це зовсім на затяті негідники, звичайні пересічні люди, але від цього споглядати їхні фальш і подвійну мораль аж ніяк не легше.

З-поміж акторських робіт варто виокремити, звичайно Катю Паскарю у головній ролі. Вона чудово передає розпач своєї героїні, яка щосили намагається пробити цей мур дурості, несправедливості та невігластва, але він заміцний для неї.

Кіно про румунські реалії, але порушені у проблеми нагальні практично для будь-якої країни та соціуму.

Вестсайдська історія (режисер Стівен Спілберг)

У добу тотальних рімейків і сиквелів перезапуск кіноадаптації мюзикла Сондхайма-Бернстайна був лише питанням часу. Історія двох молодіжних вуличних банд на тлі сьогоднішніх мігрантських криз і протистоянь на грунті расизму набуває ще більшої актуальності.

Фільм Роберта Вайза і Джерома Робінса 1961 року був дуже сміливим для своїх часів, а мюзикл, за яким він був знятий, вийшов узагалі за чотири роки до того, коли у США ще чутно було відголоски маккартистських настроїв і ще подекуди тривали пошуки ворогів і шпигунів там, де на них і натяку не було. Яскравою ілюстрацією на цю тему став фільм “12 розгніваних чоловіків” Сідні Люмета, що вийшов у прокат того ж таки 1957 року, і де на лаві підсудних — пуерториканець. У його провині впевнені майже всі присяжні – чудовий соціальний зріз американського суспільства тих часів – натомість докази проти нього геть не беззаперечні. І тут з’являється мюзикл, а потім і фільм, де пуерториканські мігранти – зовсім не поганці за визначенням, а лише одна з протиборчих сторін. Цю сміливість, ба навіть певним чином виклик, оцінила, з-поміж інших, й Американська кіноакадемія, присудивши картині 10 “Оскарів” із 11 номінацій.

Фільм Стівена Спілберга, певна річ, вже інший. Якщо стрічка Вайза-Робінса, попри те, що знімалася на “місці подій”, моментами більше все ж таки нагадує виставу, то фільм, знятий практично 60 років по тому – кіно в чистому вигляді, хоч і зроблене з максимальною повагою до першоджерела. Спілберг “приземлив” історію, максимально осучаснивши її більшою реалістичністю, хай події й відбуваються в ті самі 1950-і. Пуерториканців у нього грають справді пуерториканці, а не загримовані білі, як у 1961-му, і вони вже не підкреслено охайні й чепурненькі як для вуличної банди, останнє стосується і їхніх противників “ракет”.

Роман Тоні та Марії у Вайза і Робінса – класичне і театрально оформлене кохання з першого погляду. Натомість у Спілберга Марія, котрій уже 18 років, передусім прагне сепарації від брата, позбавитися його контролю й жити власним самостійним життям. І її роман з Тоні, окрім кохання, – спроба довести, що вона вже доросла і може сама приймати рішення. Дещо схожа історія і в Аніти з Бернардо. Якщо у фільмі 1961 року там переважно палка і гаряча пристрасть, то у картині 2021 року Аніта має свій невеличкий бізнес і проводить для коханого чітку межу: хай там яке важке життя в Америці, повернення на історичну батьківщину і класичної родини з шістьма дітьми не буде.

До речі, і власне непросте тогочасся для пуерториканських мігрантів подано хоч й у пісенній формі, але зі значно меншою кількістю прикрас. Ну і саме протистояння “акул” із “ракетами” – набагато жорсткіше, ніж ми бачили у фільмі 1961 року. Заяви, виклики і вчинки стали гарячішими, гострішими і безапеляційнішими, бажання хоч щось почути і когось дослухатися з протилежного табору набагато менше. Тому настрій у сценах їхніх протистоянь швидше нагадує “Банди Нью-Йорка” Скорсезе, аніж фільм-попередник, знятий 60 років тому.

Що ж до акторських робіт, то дебют чарівної Рейчел Зеглер вийшов просто блискучим, навіть не пригадаю подібного за останні роки. Хочеться щиро побажати молодій актрисі подальших успіхів, й один з її майбутніх проєктів – “Білосніжка” – саме те, що треба для неї. Ансель Елгорт, на відміну від Зеглер, вже має певний доробок у кіно (що цікаво, йому теж вдався дебют - роль у “Телекінезі” за Стівеном Кінгом) – це, зокрема “Винні зірки”, “Клуб молодих мільярдерів”, “На драйві”, “Щиголь”, але роль у такому фільмі, сподіваюся, стане для актора справжнім проривом.

Сподобалася й інша пара – Аніта (Аріана ДеБос і Бернардо (Девід Альварес) А ось власне з вуличних банд запам’ятовується хіба що Ріфф, якого чудово грає Майк Фест. Решта справляють потужніше враження разом, а не поодинці. І звичайно ж, справді розчулив уклін попередникам Стівена Спілберга, який запросив у свою “Вестсайдську історію” актрису з фільму 1961 року Ріту Морено, яка 60 років тому зіграла ту саму Аніту, а тепер – Валентину.

Підсумовуючи: Стівен Спілберг значно “приземлив” класичну “Вестсайдську історію”, прочитавши багато в чому сучасним поглядом, але з повагою до оригіналу, і тому вона може стати цікавою сьогоднішнім глядачам. Як шанувальникам канону, так і тим, хто познайомиться з нею вперше.

Бестселер (режисерка Ліна Росслер)

Ця картина в українському прокаті пройшла без великого розголосу, а дарма. Так, на тему мистецької, зокрема й письменницької кухні, знято чимало, проте фільм Ліни Росслер не загубиться й на цьому розмаїтому тлі. Історія впертої, вередливої, проте водночас талановитої, нещасної і самотньої людини чіпляє і не залишає байдужим.

Британська зірка Майкл Кейн неперевершено грає “нещасного поганого хлопця” – письменника Гарріса Шоу, і вже вкотре сам-один витягує проєкт із досить посереднього в одну з кіноподій року, а сам фільм вправно балансує на межі комедії та потужної драми, і за це вже респект сценаристу Ентоні Гріко.

При цьому у плані сюжету творці не пропонують чогось зовсім надзвичайного й неочікуваного, але все вже начебто знайоме і бачене зроблено щиро і душевно, відчувається фактично з першої сцени.

На додачу стрічка об’єктивно й неупереджено позначає ще й нелегке змагання за читача, яке точать сьогодні між собою слово друковане і слово “комп’ютерне”, папір та інтернет. І чомусь не хочеться, аби тут був переможець і переможений, натомість дуже бажаним видається гармонічне співіснування, адже людину можна зацікавити і тим, й іншим.

У цьому контексті варто відзначити непогану акторську роботу американки Обрі Плаза, яка зіграла очільницю видавничого дому Люсі Стенбрідж.

І є ще одна обставина, завдяки якій стрічка точно не залишиться забутою: саме нею Майкл Кейн вирішив завершити кінокар’єру, про що вже оголосив публічно. Справді символічно, адже як і його герой-письменник, він устиг сказати все як актор. Досить навіть побіжного погляду на його доробок, аби погодитися з цим.

Погані дороги (режисерка Наталія Ворожбит)

Чудовий дебют Наталії Ворожбит як режисерки, знятий за її ж п’єсою та сценарними замальовками ще під час роботи над “Кіборгами”. Потужний, правдивий, промовистий й емоційний зріз життя (чи виживання?) по обидва боки лінії розмежування на Донбасі. Дороги тут зібрали цікавих персонажів, яких поєднує понівечене й назавжди змінене війною життя. Хай то буде історія старшокласниць у прифронтовому містечку, драма полоненої української журналістки, яку намагається зґвалтувати російський окупант, чи трагедія медсестри, закоханої у загиблого українського військового.

Важливим є те, що для постановниці немає хороших і поганих, для неї усі герої – передусім і головним чином люди, поставлені у дуже скрутні обставини, й аби врятуватися, вони змушені вдаватися до не дуже приємних, а почасти – й жахливих вчинків.

З-поміж п’яти новел, які включає фільм, дещо виокремлюється “історія про курку”. Вона більше загалом про людську психологію та людські відносини, про тонку межу, що відділяє людину від вчинку, що перетворить її на нелюда, і про те, як важко іноді за неї не перейти. Адже якщо розглядати цю новелу поза рештою, то війна у ній зовсім не згадується, як і місце дії. Проте саме в загальному контексті це дуже доречна історія, потужний контраст між тим, що може спонукати людину до непоправного: обставини, які загнали просто в безвихідь, чи дрібниця на кшталт курки.

У цілому всі історії, які ми бачимо у фільмі, точно влучають у душу людини. Важко уявити, що побачене в ньому може хоча б когось залишити байдужим. І мабуть справедливо, що саме ця стрічка змагається від України за наступний, 94-й “Оскар”. Не зовсім зрозумів, щоправда, чому з її міжнародної версії вирізали новелу про медсестру, адже як на мене, ця історія у картині – одна з найпотужніших й найемоційніших. Вже за кілька днів дізнаємося, чи поталанило фільму із потраплянням у шортлист Американської кіноакадемії.

Але в будь-якому разі “Погані дороги” – серед найкращих українських стрічок, які вийшли у прокат цьогоріч, і вже гідно оцінені як в Україні, так і за кордоном – фільм, зокрема, отримав три нагороди українських кінокритиків “Кіноколо” (“Відкриття року”, “Найкращий актор”, “Найкраща актриса”) та заохочувальну нагороду 77-го Венеціанського кінофестивалю Verona Film Club Award.

Сторонній (режисер Дмитро Томашпольський)

У царині трилера, та ще й приправленого містикою, в України наразі не так багато здобутків. Про “Синевир” восьмирічної давнини згадувати незручно, адже творців там можна похвалити хіба що за ініціативу і пару краєвидів. І ще пожалкувати через змарновану нагоду зняти справді якісний фільм жахів, та ще й на своєму, рідному матеріалі. Зовсім інша річ – знята чотири роки тому “Брама” Володимира Тихого, але це кіно все ж таки головним чином про інше, містика там не на першому плані, а як супровід, хоча й відіграє важливу роль.

Тож Дмитру Томашпольському довелося практично стати першопрохідцем у жанрі. Ледь не від самого початку стає очевидним меседж режисера глядачеві: позбудься раціонального мислення і будь готовий вийти за рамки звичного світосприйняття. Скажімо, побачити у водолікарні картини, що оживають, та людину-амфібію, яка уважно спостерігає там за всіма. А звіддаля маячать ще й загадкові мовчазні незнайомці у жовтих скафандрах, які додають історії загадковості й зловісності. Навіть нібито смішне й абсурдне на кшталт книги із тлумаченням... чхань замість звичних снів, швидше лякає. Як і підкреслено ввічливий персонал, за незворушністю якого можна розгледіти що завгодно, але тільки не професійну емпатію до ближнього.

Хоча зовні нічого дивного ми й не бачимо (басейн, палати, коридори, кабінети, процедурні наче зовсім звичайні), натяк на присутність “іншого”, потойбічного, – постійно у повітрі. Навіть присутність раціональної інспекторки Глуховської (чудова акторська робота Анастасії Євтушенко), яка приїжджає до водолікарні розслідувати таємниче зникнення команди із синхронного плавання під час виступу, а потім – таке ж таємниче зникнення пацієнтки вже у самій лікарні, з її незворушною реакцією: “Розберемося” не допомагає позбутися відчуття химерності усього, що відбувається. Атмосфера ірреальності, відокремленості від усього світу, яку так цінуєш у містичних трилерах, передана бездоганно. На це працює насамперед візуал – як загальні приглушені темні кольори, переважно сині та темно-зелені, так і оформлення інтер’єрів та зовнішність персонажів. Загалом, “Стороннього”, як жодне інше кіно, треба саме дивитися, оскільки діалоги і взагалі слова тут зведені до мінімуму, а розповідає головним чином картинка, за яку творці стрічки варті найвищих оцінок. Настрою стрічці додає такий самий містичний саундтрек Андрія Пономарьова.

Відповідей на всі питання, за всіма законами жанру, глядач, звісно, наприкінці не отримає (зокрема, хто ж насправді тут сторонній), а от поміркувати буде над чим. До того ж фільм настільки занурює в себе, відокремлює від усього навколишнього, що цього відчуття химерності після перегляду позбуваєшся ще доволі довго. І це також йде як заліковий бал творчій команді. Як підсумок, маємо майстерно зняте кіно, та ще й у жанрі, де досі, за великим рахунком, не було чим пишатися. Належне “Сторонньому” віддали і на міжнародних кінофестивалях, де він отримав кілька престижних нагород.

Лука (режисер Енріко Касароса)

Черговий красивий, яскравий і душевний проєкт від студії Pixar. Історія, що її розповідає мультфільм Енріко Касароси, певна річ, не нова, як й уже звичні за багатьма подібними історіями типажі та характери героїв: непосидючий хлопчисько, надто турботлива матуся, добрий, але розсіяний батько, невгамовна і щира дівчинка, зосереджена на досягненні своєї мети. А ще такий собі місцевий денді, що хизується собою і переконаний, що світ створений найперше для нього, поважні і мудрі та водночас енергійні і жваві бабусі – мешканки італійського містечка та інші.

Проте дивитися “Луку” менш цікавим від того не стає. Зокрема усі півтори години тішить око відпрацьована і продумана до дрібниць картинка в теплих, яскравих, проте нерізких тонах – хай то буде чарівний світ морських глибин чи містечко, котре буквально купається у сонячному промінні, яке завдяки майстерності творців відчуваєш ледь не на дотик. Вони – море і містечко – і є двома основними локаціями стрічки.

Радує і вже згадана ретельність, з якою автори підійшли до зображення персонажів, яких у мультфільмі дуже багато, та найдрібніших деталей їхнього побуту та звичок. Що ж стосується сюжету, то теми, як водиться, вічні: любов, дружба, відданість і співчуття, жага до пригод та пізнання нового, неймовірні мрії та непохитна віра в те, що коли-небудь вони обов’язково втіляться у життя.

Хоча, звісно, "червоною ниткою" через сюжет проходить тема “інакшості” та вміння, прагнення й бажання порозумітися, позбавитися стереотипів та упереджень й жити в мирі одне з одним, попри те, що буваємо ми дуже різні, але аж ніяк не гірші від того. Незвичне у переважній більшості випадків - зовсім не синонім злого й небезпечного, швидше навпаки. Творчій команді “Луки” слід віддати належне: у подачі відповідних меседжів їм вдалося уникнути нав’язливості та менторства, даючи змогу глядачеві самому зробити висновки. Мультфільм вправно балансує на межі жанрів: у ньому багато гумору та смішних ситуацій і водночас присутні драматичні моменти. Навіть добрячу порцію екшену додали.

Одне слово, стрічка залишає по собі теплі і приємні відчуття, як і сама атмосфера у ній. З цієї напівказки-напівбувальщини не хочеться йти, але водночас розумієш, що будь-яке продовження буде зайвим, адже історію автори завершили дуже вправно. З цікавинок: в оригіналі на озвучці “Луки” працювали, зокрема, юний Джейкоб Тремблей, відомий багатьом за трилером “Кімната”, і Саша Барон Коен, який зайвих рекомендацій не потребує.

Бурштинові копи (режисерка Аліна Бехтіярова)

Комедій в Україні, на відміну від інших жанрів, зараз знімають багато, тож конкуренція жорстка. Досить згадати хоча б DZIDZIO чи “Скажене весілля” (останнє перейде ще й у формат серіалу). А ще ж є і ретрокомедія “Шляхетні волоцюги”, комедія про війну “Наші котики”, “11 дітей із Моршина”, “Секс і нічого особистого” – усе й не перелічиш.

На тлі цих та інших стрічок “Бурштинові копи” Аліни Бехтіярової особливих переваг не мають, проте й мало чим поступаються. Історія копа-невдахи Макса (Євген Янович), чи то засланого, чи то відправленого наводити лад у провінції за “неподобства” у поліцейській машині, що зібрали шалені перегляди у мережі, цілком виконує свою головну місію – розважити глядача.

“Обмін досвідом” з провінційними колегами йде на користь обом сторонам. Попервах суворий і незламний Макс вправляється у гнучкості, емпатії та певних компромісах і поблаживості, що їх вимагає робота у такій команді й такому місці. Й у свою чергу звертає увагу своїх нових напарників (з-поміж яких варто виокремити героя, непогано зіграного Олегом Маслюком), що є все ж таки речі, з якими миритися не можна.

Усе це відбувається під супровід вдалих і не дуже жартів, кількох непогано обіграних смішних ситуацій і такої-сякої детективної інтриги, для фільму на кшталт “Бурштинових копів” цілком придатної.

А, ну і слід віддати належне творчій команді за прихильність до української музики, зокрема “Жадана і собак”. У підсумку до фіналу персонажі, точніше більшість із них, дістануться вже зі зміненим світоглядом і переконаннями, а глядач отримає непоганий заряд бадьорості

Завдання виконано якщо не на “відмінно”, то на “добре” – точно, адже бодай одної цікавої сюжетної знахідки фільм не пропонує, а користується з того, що є. Користується вправно, проте загалом багато що у ньому – очікуване й прогнозоване.

Остання дуель (режисер Рідлі Скотт)

Фільм “Остання дуель” наочно продемонстрував, що Рідлі Скотт не втратив хисту в роботі над історичними блокбастерами. Розмах тут, звичайно, менший, ніж у “Гладіаторі”, але ж і сюжет інший. За інерцією ще виглядаєш в історичному фільмі Скотта Рассела Кроу (який, до слова, мабуть, непогано інтегрувався б у Францію кінця XIV століття, як й у Древній Рим), але до цього вже звикли, тим більше, що ми маємо просто фантастичну щодо достовірності і перевтілення акторську роботу Метта Деймона (Жан де Карруж). Це справжній брутальний лицар середньовіччя, який нібито зійшов просто зі сторінок історичних хронік, настільки він реальний, з усіма своїми вадами і чеснотами. Респект Деймону, респект художникам із гриму та костюмів!

За кар’єрою Адама Драйвера в останні роки цікаво спостерігати. Актор віддає перевагу цікавим проєктам у різних жанрах і практично в кожному розкривається з несподіваного боку. Ось і участь в “Останній дуелі” помилкою теж не стала. Драйвер чудово передає у своєму герої Жаку Ле Грі як мужність, так і витонченість, аристократичність, причому не просто зовнішню, а й внутрішню. Це видно неозброєним оком навіть крізь той шал грубих розваг, в яких йому доводиться брати участь. Проте все ж таки у словах, поведінці та манерах Ле Грі вряди-годи проглядає сучасна людина, а не рицар XIV століття.

Це ж саме стосується Джоді Комер (Маргарита де Карруж), яка теж загалом непогано впоралася зі своєю роллю, проте у кількох сценах це швидше сучасна, а не середньовічна жінка.

Не можна не виокремити й розкішного сибаріта Бена Аффлека в ролі графа П’єра д’Аленсона. Лінивий, розбещений, але ж який чарівний і харизматичний!

Окрім акторських робіт, у стрічці варто відзначити і достовірність, з якою передані історичні реалії Франції XIV століття. Не віриться, що це можливо в часи, коли режисерів історичного кіно відсутність придатних локацій почасти заганяє у глухий кут. Тож укотре слід віддати належне французам за увагу до своєї історичної спадщини, зокрема древніх замків, яких у цій країні якимось дивом збереглися сотні. Є чому повчитися.

Якщо повернутися до фільму Скотта, то водночас у ньому немає лакування та ідеалізації минулого. Середньовіччя представлене у своєму не надто радісному повсякденні, де панують суворі, а іноді і жорстокі та несправедливі звичаї. Проте шанс здобути справедливий суд, як з’ясувалося, є й за цих умов. Та й загалом ця доба, попри все вищесказане, мимоволі захоплює своєю романтичністю й чарівністю. Здавалося, звідки їм узятися тут? Але якщо подумати, їй можна подякувати вже за те, що вона народила, зокрема, такі яскраві, харизматичні натури, як Карруж і Ле Грі. Та й Маргарита де Карруж - особистість непересічна, адже зважилася на небувалий для тих часів вчинок - зажадала покарання за зґвалтування високоповажного та авторитетного рицаря.

Загалом творча команда фільму виконала небувалу й титанічну роботу, й у результаті ми маємо дві з половиною години справжньої середньовічної кінонасолоди.

Вічні (режисерка Хлоя Чжао)

Перезавантаження франшизи “Месники” Marvel у повному метрі за визначенням мало стати однією з кіноподій року. Перед цим шанувальників добряче розігріли серіалами “Ванда/Віжн” та “Сокіл і Зимовий солдат”, тож фільм володарки “Оскара” Хлої Чжао був приречений на увагу. Вийшло не ідеально, але досить непогано.

З-поміж переваг зразу треба сказати про нових цікавих героїв, власне Вічних, яким непогано прописали історію і характери. Передусім це стосується флешбеків з їхнього далекого і не дуже минулого, професіонально відпрацьованих як у візуальному, так й у змістовному планах. Настільки, що з минулого в сучасність навіть не дуже кортить повертатися.

Приємно вражають змістовністю діалоги, через які ми отримаємо досить інформації, аби не загубитися у вирі подій та героїв, адже у стрічці, яка триває понад дві з половиною години, багато й того, й іншого. Що дуже важливо, тут вдалося витримати баланс із видовищністю, якої (ніде правди діти) в окремих частинах “Месників” було надміру, і яка, таке враження, була там покликана подекуди закривати відверті сценарні прогалини.

Звісно, видовищність нікуди не ділася й з “Вічних”, картинка справляє сильне враження, ближче до фіналу картини градус її масштабності та епічності взагалі зашкалює, але сюжет і персонажі завжди залишаються на першому плані. Єдиним прорахунком у візуальному “оздобленні” стрічки стали зловісні девіанти, до створення яких творці могли б підійти і з більшою фантазією. У загальній своїй масі вони надто однотипні – маю на увазі зовнішність. Немає різноманіття.

А ось з акторським складом та його роботою у цій стрічці – суцільна насолода. Режисерка зібрала чудову команду, яка коли так працюватиме й надалі, набуде харизми та авторитету не менших, що їх здобули Месники. У ній важко когось виокремити, але чарівні кожна на свій кшталт Сальма Хаєк (мудра Аяк) та Анджеліна Джолі (завзята і водночас дуже вразлива Тена), звісно, вирізняються.

Не може не зачіпати і драматична історія Джемми Чан (Серсі), як і сама героїня. Ледь не з першого погляду зачаровує й задерикувата, проте щира і відверта Спрайт, яку втілила на екрані юна Лія МакГ’ю, яка запам’ятался ще зі “Спекотних літніх ночей” Елайджі Байнума.

Мало чим поступаються їм і чоловіки, з-поміж яких відразу треба сказати про Кінґо у виконанні Кумейла Нанджіані – це в буквальному сенсі уособлена чарівність, невичерпний фонтан енергії та гумору. Без нього, або з іншим актором, хай би хто він був, певен, фільм би втратив дуже багато. Як, втім, і без його помічника Каруна, якого грає Гаріш Патель. Так само важко уявити картину Чжао і без Ґільґамеша у чудовому виконанні корейського актора Дона Лі. Його герой з першого погляду видається таким собі добряком-веселуном, але це дуже оманливе враження: у потрібні моменти нам чітко дають зрозуміти, що жарти з Ґільґамешем – не для всіх, та й для своїх не завжди, й у потрібні моменти він це продемонструє.

Ну і нарешті “десант” з “Гри престолів” в особі Річарда Маддена (Ікаріс) і Кіта Ґерінгтона (Дейн Вітман). Колишнього Роба Старка не впізнати: Річард відтоді змужнів і подорослішав, у хорошому сенсі “заматерів” і додав як актор, зігравши у кількох потужних серіалах, зокрема “Охоронцеві” (за роль у ньому Мадден отримав “Золотий глобус”), “Клондайку” і “Медічі”, а з-поміж повного метра засвітившись, зокрема, у “Рокетмені” та “1917”. Його Ікаріс у “Вічних” - зовсім не такий однозначний, як може здатися, у ньому від початку читається щось таємниче і приховане, і Маддену чудово вдалося передати це на екрані, як і почуття до одної з товаришок по команді. Про персонажа ж Ґерінгтона у цьому фільмі ми дізнаємося не так багато, основні події з ним — попереду, про що і свідчить одна зі сцен після титрів. То ж чи не єдиною цікавинкою, пов’язаною з цим героєм, наразі залишається легендарний імідж Джона Сноу, з яким Кіт, вочевидь, на відміну від того ж Маддена, прощатися не квапиться. Ось й у “Вічних” це той самий Джон, лишається лише сподіватися, що зі сценаристами тут йому поталанить більше, ніж у “Грі престолів”.

Підсумовуючи, можна сказати, що заспів до перезапуску “Месників” та всесвіту Marvel загалом вдався, є підстави сподіватися, що вони знайдуть, чим ще здивувати й порадувати глядачів.

Пульс (режисер Сергій Чеботаренко)

Приємно, що українські кіномитці з-поміж інших почали освоювати й байопік – жанр вельми важкий для втілення на екрані. Адже під такі стрічки зазвичай не дають великого хронометражу, і щось втиснути у ці дві години (а іноді навіть цього немає), доволі важко, як і вигадати щось креативне і несподіване. Тому, за невеликою кількістю винятків, ці фільми вибудовуються за однією і тією ж схемою і дуже схожі, незалежно від країни, де знімаються. Із поправкою на якісь певні місцеві нюанси, зрозуміло.

Але пробувати треба – набиваючи гулі, торувати шлях, шукаючи все ж якісь перспективні сюжетні рішення, ретельніше вивчаючи біографії і витягуючи з них цікаві факти, вчинки тощо. Бо ці фільми необхідні. По-перше, тому, як це не банально, маємо знати і пишатися своїми визначними особистостями в усіх царинах життя. І по друге – надихатися їхнім прикладом, аби у скрутну хвилину не втратити надії на краще, на те, що мети вдасться досягти, бо “вони ж змогли”, а їхній життєвий шлях теж не був устелений трояндами.

І фільм Сергія Чеботаренка “Пульс”, який він зняв фактично про саму українську легкоатлетку – чемпіонку Паралімпіади 2008 року Оксану Ботурчук (навіть ім’я у головної героїні те саме) – гарний приклад. Певен, тепер про Оксану знатимуть і пишатимуться нею набагато більше людей, і якщо її приклад надихне чи допоможе “постати з попелу” хоч одній людині, зусилля творчої команди не були марні.

Акторська робота Наталії Бабенко у фільмі варта найвищих оцінок. Вона чудово відтворила на екрані як відчай, коли не бачиш попереду бодай найменшого натяку на шанс досягти мети, так і твердий характер та волю, що допомогли Оксані вистояти, не зламатися і врешті-решт почати рухатися до омріяного тріумфу. Через помилки та падіння, але тим не менш. Дуже переконливо та реалістично відпрацювала актриса і нюанси, пов'язані з моторикою та поведінкою людини, яка частково втратила зір, багато в чому завдяки допомозі самої спортсменки, яка брали активну участь у роботі над стрічкою, консультуючи режисера, сценаристів та акторів.

Серед акторського складу, безперечно, слід відзначити Станіслава Боклана, який виконав роль тренера (теж цілком реального) Віталія Сорочана. Практично у кожному фільмі, що його бачиш за участю цього актора (“Тарас Шевченко. Заповіт”, ”Страчені світанки”, “Нескорений”, “Поводир, або квіти мають очі”, “Століття Якова” тощо), він розкривається з несподіваного боку, демонструючи свою майстерність. Не став винятком і картина Чеботаренка.

Приємно було зустрітися у “Пульсі” і з іншим талановитим актором - Олександром Кобзарем, який зіграв роль батька Оксани. І знову геть інший образ порівняно з тим, що довелося бачити раніше, зокрема у тому ж таки “Поводирі” і двох частинах “Скаженого весілля”.

Проте справжнім “королем епізоду” став у цій стрічці Ахтем Сеітаблаєв, який своєю практично епізодичною роллю лікаря-офтальмолога закарбувався у пам’яті краще, ніж іноді декотрі актори у головних ролях. Це неабиякий успіх, адже в одній-двох сценах доводиться демонструвати все, на що ти здатний, без права на помилку. І Сеітаблаєв блискуче впорався із цим завданням, продемонстрував великий хист непересічного актора.

Одне слово, старт став непоганим, тож чекаємо нових і цікавих українських байопиків. Дякувати Богу, є про кого знімати, і свого глядача ці фільми обов’язково знайдуть.

Михайло Коронкевич, Київ