Василь Еллан-Блакитний. Не бути плазом долі

Василь Еллан-Блакитний. Не бути плазом долі

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про знаного українського поета й публіциста

4 грудня 1925 р. спинився генератор постійного струму української літератури нової доби – у Харкові внаслідок хронічної хвороби серця (ендокардит) помер політичний і громадський діяч, революційний поет і публіцист Василь Еллан-Блакитний. У віці 32 років не стало двигуна національної журналістики – першого, беззмінного редактора урядової газети “Вісті ВУЦВК” та додатку до неї – “Література. Наука. Мистецтво” (пізніша назва – “Культура і побут”). Із належною шаною “товариша Василя”, як поза очі його називали колеги, поховали в районі міського іподрому.

Ту місцину, навіть у газетах середини 1920-х рр., позначали просто – “Братські могили”. Там, у січні 1920 р. урочисто перепоховали жертв денікінських розстрілів, масово здійснених 1919 р. у Григорівському бору і Карповському саді. Отож на “Братських могилах” поступово сформувався новий пантеон, де в 1920-1930-х рр. востаннє вшановували відомих радянських діячів, зокрема, голову Української спілки споживчих товариств, уповноваженого Наркомзовнішторгу в Україні, члена Українського РНК і ВУЦВК І.А. Саммера (1870-1921), наркома освіти УСРР М.О. Скрипника (1872-1933) та інших.

Плазом долі Василь Еллан-Блакитний ніколи не був, бо за всіх обставин залишався на передньому краї боротьби, аби йти вперед – із блакиттю в душі, із червоним прапором у руках, жити і помирати в ім’я Будучини твоєї, Україно. Тому на “Братських могилах” у Харкові Поета революції, відомого під численними псевдоніми: Василь Еллан, Василь Блакитний, Василь Гарт, Панас Рудий, Вістяр, Василь Гартований, О.Гаррі, Артюр Орталь, Валер Проноза, Проноза Мрійник, В.П., Маркіз Попелястий – і поховали. У офіційному некролозі, вміщеному в газеті, відзвітували, що траурна процесія проїхала вулицею Карла Лібкнехта (нині – вул. Сумська) до аеродрому, де “визначили місце поховання біля братської могили борців Революції”.

Василь Еллан-Блакитний із дочкою Майєю 1

Василь Еллан-Блакитний із дочкою

Майєю

Досить швидко виявилось, у ганебних злиднях залишилася молода дружина літератора, колишній хімік харківського заводу “Нова Баварія” Лідія Євгенівна Вовчик-Блакитна (1900-1979) і дворічна дочка Майя (Майя Василівна Вовчик-Блакитна; 1923-2005). Це притому, що 12 березня 1942 р. остання стала… першою дівчиною-радисткою, десантованою в розташування партизанського загону з’єднання А.М. Сабурова.

- Той не буде плазом долі, / Хто гартується в огні.

* * *

Так було і з їхнім чоловіком і батьком:

- Вітер гнув гінку тополю, / Намагався ізломить, – / І знемігся...

Народився Василь Михайлович Елланський 31 грудня 1893 р. (12 січня 1894 р.) у селі Козел Чернігівської губернії (нині – смт. Михайло-Коцюбинське Чернігівського району Чернігівської області), у родині священика Покровської церкви Михайла Васильовича Елланського. Чималеньке було село – на дві церкви і три з половиною тисячі душ.

Та 19 вересня 1902 р. раптово отець Михайло помер. Так передчасно два сини – Володимир (1889) і Василь, та дочка Варвара залишилися на руках матері – Ганни Вікторівни Модзалевської. Відтоді єдиним джерелом існування родини стала мізерна вдовина пенсія, що залишилася після покійного чоловіка, члена Ради благочинних Чернігівської єпархії.

Шукаючи, де і як вижити, у 1903 р. сім’я Елланських опинилась у губернському Чернігові. Спершу вони винаймали дешеву квартиру в тодішній околиці, у Холодному Яру, та за сприяння родичів через три роки Ганна Вікторівна придбала невеличкий будиночок, що стояв у закутку на вулиці Селюка, 24-а. Тут і прожив Василь до осені 1914 р., звідти підліток і рушив на Київ.

Лідія Вовчик і Василь Блакитник, Київі, 1919 р.
Лідія Вовчик

Власне, коштовним каменем чи грудою пороху сформується дитина, залежить від того, в якому оточенні вона виростає. Ще за життя, батько Михайло Васильович категорично стверджував: буде жити – не дозволить синам піти попівською стежкою. На таку думку пристала й Ганна Вікторівна. Але не дарма кажуть: людина припускає, а Бог вирішує. Кляті злидні змусили вдовицю віддати малих до місцевої духовної школи – поповичам там гарантувалося безкоштовне навчання.

Старший брат Василя – Володимир, котрий мешкав у Чернігові при бурсі, невдовзі захворів та віддав Богу душу. Тому до останку мати тримала Василя біля себе. Хоча опановувати науку малий почав рано, до духовної школи він вступив лише у десять років. Пригнічена наглою смертю старшого сина Ганна Вікторівна тремтіла над хворобливим Василем, дмухала, як на оте молоко.

* * *

Зізнатись, у науці з неба зірок хлопчина не хапав: вчився погано, двічі залишався в одному класі; перешкоджали і кепське здоров’я, і читання… позакласних світських книжок. Навіть обідаючи, він клав перед собою якийсь томик. Хирлявий тілом, та змалку сильний духом, Василь замолоду мав точний камертон, настроївши власну творчість на “Юний лад” (1915):

- Струни настрою настрою / На бадьорий юний лад: / Гей! Летить життя стрілою – / Не повернеться назад. / Вітер гнув гінку тополю, / Намагався ізломить, – / І знемігся... / Знов на волю / Струнко рветься у блакить. / Грайте ж радості і болі – / Іскри в пінному вині: / Той не буде плазом долі, / Хто гартується в огні!

Віра Устимівна Дейша (Коцюбинська)
Віра Устимівна Дейша (Коцюбинська)

О тій важливій для становлення митця порі хитало його з боку на бік, наче оту гінку тополю. Одночасно впливали два діаметрально протилежні вітри. З одного боку, по-пролетарськи дмухав семінарський наставник, член РСДРП із 1901 р, вірний ленінець Микола Ілліч Подвойський (1880-1948), а з іншого – консолідоване середовище українських національно-культурних товариств “Громада” і “Просвіта”. Членами останніх у Чернігові були близькі та рідні Василя. Зокрема, мати Ганна Вікторівна, котра працювала в осередку “Просвіти” разом із дружиною М. М. Коцюбинського Вірою Устимівною (у дівоцтві – Дейша; 1863-1921) і, чим далі, тим активніше, залучала до українофільства власного сина.

Нове, часом – салонне, життя лягало в основу нових рядків:

- Старовинний цілують рояль / Білі, тонко-стрункі рученята... / Сивий морок зловісно насовує в хату... / Серце стис невимовний, розпачливий жаль... / Заридати б тепер! Заридати, / Як ридає рояль... / Елегійний ноктюрн завмирає / У отруйнім екстазі кохання... / Тихі звуки і пестять, і ранять... / А байдужість солодка ляга, як гора, / На безсиле думок поривання. / Ах, цей вечір... Ця гра!..

Отже, від 1910 р. майбутній літератор вимушено навчався в Чернігівській духовній семінарії, хоча, як і батьки, бурсу він тихо ненавидів. Справжню насолоду хлопець отримував, коли відвідував знамениті “суботи” у вітальні Михайла Михайловича Коцюбинського (1864-1913), де від 1912 р. його перші вірші доброзичливий господар слухав уважно і навіть власноручно редагував. За спогадами дочки письменника – Ірини Коцюбинської (1899-1977), Михайло Михайлович звернув увагу на допитливого і талановитого юнака, спонукав хлопця до самостійної творчості.

* * *

Вольф Шльомович Висоцький 1
Вольф Шльомович Висоцький

По закінченні четвертого класу Чернігівської духовної семінарії бурсак вступив у 1914 р. на економічне відділення Київського комерційного інституту (тепер – Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана). Там, на Бібіковському бульварі, 22-24 (нині – бул. Шевченка), уже навчався давній чернігівський приятель, також колишній семінарист – Павло Тичина (1891-1967), а також новий товариш, чубатий Сашко Довженко (1894-1956). Варто відзначити, що на ті час київський інститут, від грудня 1912 р. зрівняний у правах з державними вузами Російської імперії, давав досить ґрунтовну економічну освіту, бо викладання соціальних дисциплін тут велося на найвищому рівні.

Напередодні I Світової війни на двох факультетах Київського комерційного інституту викладало понад 50 педагогів та навчалися 4200 студентів, більшість з яких були вихідцями з міщан, духовенства, купецтва або селян. Тут здобували вищу освіту Юрій Смолич, Ісак Бабель, Василь Еллан-Блакитний, Володимир Свідзінський, Соломон Міхоелс, чимало інших відомих особистостей. Скажімо, диплом Київського комерційного інституту свого часу здобув Вольф Шльомович Висоцький (1889-1962) – дідусь по батьковій лінії радянського барда Володимира Висоцького.

Василь Блакитний, Петербург, 1917 р. 1
Василь Блакитний, Петербург, 1917 р. 

Як вчився Василь Елланський? Дивним чином у сімейному архіві зберігся матрикул студента економічного відділення Київського комерційного інституту. За перший, осінньо-зимовий семестр 1914-1915 р. юнак склав енциклопедію права, статистику, комерційну арифметику, нову російську історію, загальну нову історію (Середньовіччя), французьку мову, а в другому семестрі – п’ять теоретичних заліків та виконав дві практичні роботи, тобто все, що вимагав навчальний план. В 1915-1916 р. за два семестри Василь Елланський склав 16 теоретичних заліків і виконав шість практичних робіт. Останній, п’ятий семестр 1916-1917 р., в матрикулі позначений успішним складанням усіх теоретичних заліків.

* * *

Далі іспити приймало українське суспільство. Перший досвід політичної боротьби Василь Елланський набув, навчаючись у Чернігівської духовної семінарії, де бурсак брав активну участь у нелегальних гуртках, що виникали під проводом викладача із виразними більшовицькими поглядами Миколи Подвойського. Утім, як і більшість інших місцевих студентів, захоплювався він не Карлом Марксом чи Леніним, а… українською класикою та національною періодикою, особливо – часописами “Літературно-науковий вісник”, “Українська хата”, “Дзвін”, “Громада”.

Андрій Казка
Аркадій Казка

На старших курсах семінарист активно ставав до громадського життя, зокрема він очолював Чернігівське відділення Братства самостійників. У серпні 1914 р. за його дорученням майбутній письменник Аркадій Казка (1890-1929) у Спаському соборі в Чернігові прийняв присягу на вірність Братству самостійників у гімназиста, майбутнього ідеолога модерного українського націоналізму Романа Бжеського (1894-1982). За спогадами останнього Василь Елланський:

- Був запальною, експансивною і екзальтованою людиною з рвучкими рухами і нахилом наказувати.

Такою ж бурхливою стихією позначалася і його рання романтична творчість. Це наочно ілюструє вірш “Десь грають хвилі у танку” (1915):

- Десь грають хвилі у танку, / Бурун реве, шумить, іскриться, / А в тихій бухті на піску / Дрімає в мушлі перлівниця. / У колисанках плине час, / Край мушлі хвильки пінять піну... / Та уздрів мушлю папуас, / Розняв, зирнув і в море кинув. / Але ножем її розняв, / І ніж зробив пекучу рану. / Бурун знесилену підняв / Й одніс в обійми океану.

Економічне відділення комерційного інституту юнак не закінчив; Василь був не мушлею. З огляду на наближення фронту I Світової війни, восени 1915 р. із Києва вуз евакуювали до Саратова. Отож Василь покинув навчання і більше на студентську лаву не сідав. Його підхопив вир політичної боротьби, і юнак брав активну участь в національно-революційній організації української молоді, так званій безпартійній молодіжній організації “Юнацька спілка”, зібрання якої в Чернігові відбувались у будинку Елланських, де на зустрічах Василь часто виступав із рефератами соціальної тематики. Як природжений організатор, вже тоді він доклав зусиль задля створення першого українського хору під орудою Олекси Кіндратовича Приходька (1887-1977). Тягнувся юнак також до Чернігівської архівної комісії, де свого часу працювали і Борис Грінченко, і вже померлий на той час Михайло Коцюбинський.

Михайло Коцюбинський, 1898 р.
Михайло Коцюбинський, 1898 р.

* * *

За участь у підпільних гуртках він міг загриміти в кайданах на Сибір. Слід було взяти паузу в бурхливому житті, і майже цілий 1917-й рік Василь Елланський разом зі своєю родиною мешкав у Чернігові. Але й тут юнак не нидів, а з головою занурився у національно-просвітницьку роботу. Після Лютневої революції 1917 р. разом із вдовою Вірою Устимівною Коцюбинською та правником, депутатом Державної Думи I скликання від Чернігівської губернії, Іллею Людвиговичем Шрагом (1947-1919) юнак поновив роботу чернігівської філії “Просвіти”. Тоді ж товариш Василь вступив до партії есерів і швидко почав обіймати керівні посади в місцевім осередку соціал-революціонерів.

Його вистачало на все: член ради чернігівської філії “Просвіти”, член губкому УПСР, член комісії з охорони пам’яток старовини, секретар губвиконкому низки громадських організацій, редактор губернського тижневика “Народне слово”. У червні 1917 р. молодого активіста залучили до організації повітового селянського з’їзду, а у грудні 1917 р., як представника есерів, делегували до Києва на Всеукраїнський з’їзд Рад.

Життєву позицію розмашисто відтворив вірш “Вперед” (1917), що свідчив – автор вступив у період свідомої творчості.

- Ні слова про спокій! Ні слова про втому! / Хай марші лунають бадьорі й гучні... / Хоч ніч облягає – та в пітьмі глибокій / Вже грають-палають досвітні вогні... / Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті... / Єднаймо одсталих плечем до плеча! / Гей, хто нам посміє шляхи замикати? / Горять наші очі, як вістря меча. / Ми вийшли давно вже у путь нам відому, / Хай кулі ворожі назустріч летять. / Ні слова про спокій! Ні слова про втому! / Вмремо, – а здобудем ключі від життя.

Василь Еллан-Блакитний, 1920 р. А
Василь Еллан-Блакитний, 1920 р.

Образний світ поезії Василя Блакитного, а основна частина авторської лірики припадає на 1917-1920 рр. – це світ революціонера, котрий визнав за закон життя боротьбу й жертовність з її аскетизмом і “неувагою” до життєвих реалій тих самих “мільйонів”, за які він бореться. Авторські вірші об’єднала поетична збірка – “Удари молота і серця”, видана в Києві в 1920 р. Вперше й востаннє за його життя. 24 сторінки, дев’ять віршів.

* * *

За часів Центральної Ради товариш Василь також не став слухняно-згодним із проукраїнським урядом. За… антиурядове звернення “До робітників і селян України”, вміщене на шпальтах газети “Боротьба”, Василя Елланського навесні 1918 р. у Києві заґратили, і кілька місяців він відсидів у Лук’янівській в’язниці. До того йому було не звикати – із 18-ти років Василь перебував під поліційним наглядом.

В роки Революції під чужим паспортом і партійним ім’ям “Блакитний” він брав участь у створенні підпільної друкарні в Одесі, де після київської буцегарні перебував на нелегальному становищі: задля конспірації – підфарбовані вуса, брови, борідка, довге волосся. Потім товариш Василь очолював повстання проти Гетьманату в Полтаві, де на 36 годин було встановлено радянську владу, а після придушення знову опинився в петлюрівській в’язниці.

“Український Версаль” - будинок Богдана Ханенка, по вулиці Тарасівській, 3
“Український Версаль” - будинок Богдана Ханенка, по вулиці Тарасівській, 3

Повернувшись до Києва навесні 1919 р., молодий, рухливий, синьоокий, із русявим волоссям юнак став завгоспом знаменитої молодіжної комуни, утвореної в “Українському Версалі” – колишньому будинку магната Богдана Івановича Ханенка, по вулиці Тарасівській, 3. Друзі відтепер називали його виключно “мікроб радості”. Часом Василь справді ставав непомітним, як трапилося під час наступу генерала Денікіна на Київ, коли, переховуючись у сторожці на Байковому цвинтарі, товариш “Блакитний” керував київським боротьбистським підпіллям.

Члени комуни на Тарасівській, 3, наркомфін УРСР М.Литвиненко, Лідія Вовчик, Василь Блакиткий 1919 р. 1
Члени комуни на Тарасівській, 3, наркомфін УРСР М.Литвиненко, Лідія Вовчик, Василь Блакиткий 1919 р.

Хоч друкуватися молодий поет почав тільки у 1918 р., але власне кредо трьома роками раніше Василь Блакитний чітко визначив у вірші “Поет” (1915).

- Серце на часточки кришиш – / Людям новітнє причастя... / Чи ж хто зомліє від щастя, / Прочитавши те, що ти пишеш!.. / ... А може – все це омана, / Казки ночей безсонних: / І урочисті тони, / Й кривава на серці рана.

вулиця Караваєвська, 5 (тепер - вул.Льва Толстого), Київ

вулиця Караваєвська, 5(тепер - вул.Льва

Толстого), Київ

Колись літератори не лише маніфестами розкидалися. Наступний вчинок демонстрував логіку трансформації молодого письменника – на початку 1918 р. значна частина членів УПСР (есерів) за активної участі Василя Елланського залишили основне ядро і створили партію українських лівих есерів. За назвою центрального органу – газети “Боротьба”, редакція якої знаходилася на Караваєвській, 5 (тепер – вул. Льва Толстого), і яку редагував товариш Василь, – її члени стали називатися боротьбистами.

Пізніше на строкатім політичнім тлі їх позначали як українські комуністи-боротьбисти. Поза всяким сумнівом, були вони чи не найлівішою з українських революційно-демократичних партій, у 1919-1920 рр. спільно з більшовиками входили до складу радянських урядів України, маючи власний, часом – відмінний від більшовицького погляд на національне питання.

* * *

газета “Боротьба”, 1917 р.
Газета “Боротьба”, 1917 р.

Інтерес до ідей боротьбистів – Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбистів), згодом партія УКП(б) – Українська Комуністична партія (боротьбистів), – оформився у затятого есера Василя Елланського, коли у 1917 р. українець відвідав буремний Петроград. Саме на чужині він збагнув: Українська партія боротьбистів найбільш послідовно обстоюватиме інтереси та захищатиме права селянства. Саме із націонал-комуністами, вірив Василь, йому тепер по дорозі.

Насправді українські боротьбисти (на початку 1920 г. у їх лавах налічувалося 15 тис. членів) були на політичній арені явищем строкатим – і за складом, і за лідерами, як-то: Олександр Шумський, Гнат Михайличенко, Левко Ковалів, Панас Любченко, Михайло Полоз, Григорій Гринько, Антон Приходько. Частина з них навіть працювали в уряді Української Соціалістичної Радянської Республіки, особливо – коли тривав період свідомої українізації суспільства. Відтоді Василь відкрито висловлював власні погляди, вважаючи, що Країні Рад конче потрібна соціалістична федерація:

- Вкраїна і Росія повинні увійти, як рівні по своїм умовам,… як рівноправні члени.

Характер сприймається через вчинки. У 17 років колишній есер став не просто більшовиком, а комісаром з наганом на боці та у шкірянці! Свідомий політпрацівник Василь Елланський був у 1919 р. членом Реввійськради 12-ї більшовицької армії Західного фронту, навесні 1920 р. рубався з білополяками, завжди залишаючись безстрашним воїном і революційним поетом в одній людській подобі. Тоді все було зрозумілим і лежало як на долоні, а ти без вагань знав – хто класовий ворог, а хто – друг пролетарів, з дозволу сказати, товариш і брат.

Подібні войовничі безвірники стали більшовицькій епосі в нагоді! Тож ще в 1917 р. доволі рішуче товариш Василь кликав збурену українську молодь:

- Хай зникне Минуле в ім’я Будучини. / Церкви старовинні – в повітря! / Вишневі садки під сокиру! / Прорвати Карпати тунелем! / Динамітом – пороги Дніпрові! /- Гей, Сивий, вже бачу тебе я у шорах камінних – у шлюзах.

З іншого боку, супроти тих, хто розглядав Україну, як “звичайну провінцію Росії”, супроти ганебної схильності до московського централізму, супроти місцевого “русотяжського” ігнорування української мови, зневаги до національної культури та українських політичних кадрів – усіма можливими засобами він боровся.

Остап Вишня, 1920-ті рр.
Остап Вишня, 1920-ті рр.

Вдячні особистості нової доби за ним ходили табуном. Парнас став геть червоним. Сам Остап Вишня згадуватиме – щиро, збентежено, із неприхованою вдячністю:

- Блакитний був з нами, з колективом, з усіма, в купі... Він – ніколи сам; він – ніколи один... Колектив і він – душа його... Праця і він, на чолі її. Він – взірець, він – приклад, як треба було з колективом для великого колективу працювати, і він працював, як член того колективу, як товариш. А з ним і всі.

* * *

Потужна в Україні соціальна база націонал-комуністів давно стала бентежити Леніна, котрий всіляких уклоністів при собі – із часом – знищував. Проте в листопаді 1919 р. з’явилася єлейна резолюція РКП(б) “Про радянську владу на Україні”, де містилися гарячі запевнення щодо всілякого дотримання прав української нації й місцевого селянства, національної мови й культури – всього того, що обстоювали боротьбисти. Стережіться, тільки коли Московія слабка – вона улеслива й догідлива.

Генетично виховані на чеснотах запорозького козацтва, партія націонал-комуністів та її активіст Василь Елланський і гадки не мали, що подібні документи складають дворушники, а їхні каракулі – лицемірний тактичний хід. Утім, лукавство більшовиків-московітів меж ніколи не знало. На пишномовну обіцянку Москви, на ленінське слово купилися не тільки рядові члени боротьбистів, а й такий бувалий політик, як Володимир Винниченко, з еміграції хутко на Вкраїну повернулися і Михайло Грушевський, і Володимир Самійленко, інші відомі особистості.

Отже, починаючи з 1919 р., УКП (боротьбистів) співробітничала з КП(б)У, хоча й вимагала безумовної незалежності УСРР. Дивні речі почалися в лютому 1920 р., коли українські націонал-комуністи звернулися до Виконкому Комінтерну з проханням прийняти їх до Комінтерну, а їм… відмовили. Далі велося ще гірше. У березні 1920 Всеукраїнська конференція УКП(б) оголосила про саморозпуск партії, чотири тис. колишніх її членів на індивідуальних засадах були прийняті до КП(б)У, а значить, до РКП(б). Таким чином мозковий центр національно-визвольного руху в Україні було по-чиновницьки ліквідовано.

Виступаючи на ІХ з’їзді РКП(б), Ленін не міг не натішитися:

- Ми обіцяли боротьбистам максимум поступок, але якщо вони вестимуть комуністичну політику. Так ми довели, що у нас ні найменшої нетерпимості нема, і ці поступки зроблені правильно. Це підтверджується тим, що всі кращі елементи боротьбистів увійшли в нашу партію. Ми цю партію перереєстрували, і замість неминучого повстання боротьбистів одержали завдяки правильній лінії ЦК… те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з політичної сцени. Така перемога варта пари добрих битв.

* * *

Відколи в березні 1920 р. більшовицька КП(б)У ідеологічно поглинула УКП(б), як відданий член партії, Василь Елланський, зціпивши зуби, вів боротьбу проти… націоналістичних тенденцій у Партії й державі, а значить, проти вчорашнього себе. Сплески здорового глузду траплялися, саме таким виявилася його опозиційна промова на конференції КП(б)У в листопаді 1920 р. Разом із тим, втілюючи в життя нову лінію, довелося спрямувати сили на організацію культурного відродження в УРСР. Був короткий проміжок часу, коли їм, колишнім націонал-комуністам, здалося, що вони тактично перемогли більшовиків. Щиро радів Василь Еллан-Блакитний “українізації”, читай: “коренізації”. Адже наркомат освіти УРСР по черзі очолювали його вчорашні партійні товариші, колишні боротьбисти Олександр Шумський, Гнат Михайличенко, Григір Гринько.

обкладинка альманаху “Всесвіт”, січень 1925 р.

обкладинка альманаху “Всесвіт”,

січень 1925 р.

Та й він не сидів, склавши руки. Василь Елланський став першим і незмінним редактором урядової газети “Вісті ВУЦВК” та додатка до неї – “Література. Наука. Мистецтво” (пізніша – “Культура і побут”). Саме він заснував і редагував часописи “Всесвіт”, “Червоний перець”, “Шляхи мистецтва”, газету “Сільська біднота”. Наскільки успішними були видання? Створений у січні 1925 р. як “універсальний ілюстрований журнал”, новий альманах – “Всесвіт” – за кілька роки перетворився на масове популярне видання. Без перебільшень – “масове популярне”? Так, загальний наклад започаткованого товаришем Василем журналу сягнув 1,5 млн на рік. На хвилиночку, у “Всесвіті” літературним редактором трудився Микола Хвильовий (1893-1933), а художнім редактором – Олександр Довженко.

Знаменитий на весь столичний Харків редакторський кабінет товариша Василя, розташований на другому поверсі по вулиці Сумській, 11, перші двері ліворуч, – перетворився на штаб культурологічних новацій. По закінченні Громадянської війни службові посади та високе становище на щаблях державної влади Василь Елланський використовував, аби ретельно збирати національні, але розрізнені сили українського письменства. Декого зі знаних у майбутньому літераторів він просто витягав із підвалів ЧК, аби залучити до роботи в урядових “Вістях”, декому допомагав у творчому й громадському становленні. Одним із перших він розгледів талант – ні, не всесвітньо відомого кінорежисера, а молодого художника Сашка Довженка, якого влаштував до редакції сатиричного журналу “Червоний перець”.

обкладинка журналу “Червоний перець”. 1
обкладинка журналу “Червоний перець”

У завжди затісному редакторському кабінеті на Сумській, 11 побували сотні, а може й тисячі творчих особистостей оновленої України, долі яких вирували ідеями, але сюди, до Василя Блакитного, вони приходили за можливостями. Він надихав і згуртовував, запалював. Тут із десятків індивідуалістів організовувалися творчі об’єднання, із сотень особистостей виникали соціальні платформи.

* * *

Не забуваймо, саме Василь Елланський сприяв звільненню з-під варти Павла Губенка, згодом відомого як Остап Вишня (1889-1856), коли той прибув до Харкова з останньої столиці УНР в арештантському вагоні. Саме Василь Елланський допоміг після арешту ЧК й заборони на півроку обіймати відповідальні посади поновити журналістську й літературну діяльність Сергію Пилипенкові (1891-1934). Саме автор збірки “Удари молота й серця” Василь Елланський підтримав поетів-початківців Володимира Сосюру (1897-1956) й Майка Йогансена (1896-1937). Саме завдяки Василю Елланському колишній політкаторжанин, а згодом відомий літературний критик Володимир Коряк (1889-1937) знайшов однодумців, а в елланівському оточенні – майбутніх підопічних.

Володимир Сосюра і Василь Еллан-Блакитний 1921 р.

Володимир Сосюра іВасиль

Еллан-Блакитний 1921 р.

Деякий час невтомний збирач був головою колегії Державного видавництва України, організатором і керівником першої Спілки пролетарських письменників “Гарт”, що відкрила філії у багатьох містах України і навіть у Канаді. До “Гарту” одразу ввійшли відомі на той час письменники: Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Майк Йогансен, Іван Кулик, Валер’ян Поліщук, Гордій Коцюба, Іван Дніпровський, Петро Панч, Олександр Копиленко, Володимир Коряк та ін.

Зізнатися, ідеологічна складова тоді просто зашкалювала. Визначаючи суть справжнього письменника нової доби, а це, в першу чергу, – пролетарський письменник, Василь Елланський бачив його таким:

- Той, хто пише від пролетаріяту, на основі пролетарської ідеології, пером проробляє революційну комуністичну роботу в цілому суспільстві, направляючи увагу, куди потребує революційна стратегія й інтереси революції.

Інколи категоричність голови Державного видавництва України Василя Елланського у боротьбі із залишками міщанської моралі зашкалювала. Як пригадувала у спогадах дружина письменника Сергія Пилипенка, а тоді редакторка Тетяна Михайлівна Кардиналовська (1899-1993), в запалі суперечки той міг зірвати з жінки обручку й пожбурити у вікно, якщо цього вимагала боротьба із “буржуазними забобонами”.

Партійно-категоричний підхід до літератури не всіма вважався прийнятним. Як, будемо відвертими, й диктаторські нахили Василя Еллана-Блакитного. Тож не дивно, що з-поміж двох неформальний лідерів Спілки пролетарських письменників “Гарт” – Василем Блакитним та Миколою Хвильовим – поглибилися прірва у поглядах на мистецтво, про що згадував у мемуарах “Розповідь про неспокій. Дещо з книги про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті” (1968) Юрій Смолич (1900-1976). Дійшло до того, що публічний конфлікт спресував афоризм Миколи Хвильового:

- Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана.

літоб'єднання Гарт, 1924 р. Сидять (зліва) - Аркадій Любченко, Валерян Поліщук, Микола Хвильовий, Василь Еллан-Блакитний, Павло Тичина, Гордій Коцюба, Володимир Сосюра 1
Літоб'єднання Гарт, 1924 р. Сидять (зліва) - Аркадій Любченко, Валерян Поліщук, Микола Хвильовий, Василь Еллан-Блакитний, Павло Тичина, Гордій Коцюба, Володимир Сосюра

* * *

Насправді Василь Михайлович Елланський був талановитим засівальником, як би ми сьогодні сказали, топ-менеджером літературного процесу України першої половини 1920-х рр. Ось яким було перше враження Юрія Смолича від зустрічі з енергійним організатором, запальним поетом, щирим революціонером:

- І раптом Еллан заговорив пристрасно, неначе були перед ним не двоє випадкових молодиків, а велика аудиторія, юрба, яку треба переконати і довести до пуття.

Василь Еллан-Блакитний та Лідія Вовчик, 1919 р.

Василь Еллан-Блакитний та Лідія Вовчик,

1919 р.

У сучасному літературознавстві побутує думка, мовляв, окреслені Юрієм Смоличем непримиренні суперечності між Василем Блакитним та Миколою Хвильовим насправді мали виключно… характер мирної дискусії. Дізнавшись, що опонент заслаб, саме Микола Хвильовий зорганізував групу літераторів, які негайно відвідали хворого Василя Елланського. Більше того, в існуючому переліку небажаних у квартирі осіб він не зринав, на відміну від Олеся Досвітнього та Сергія Пилипенка. Принаймні так випливає зі свідчень удови Василя Блакитного – Лідії Євгеніївни Вовчик-Блакитної, яка жінкою була меткою, за словом у кишеню не лізла. Зокрема колишня співробітниця ЧК першою, ще до знайомства із товаришем Василем, молодому Павлу Тичині в коханні зізналася. Хто тепер точно скаже – живих свідків давно нема.

Разом із тим, залишилася купа письмових свідчень, які несила спростовувати і які свідчать на користь генератора постійного струму української літератури нової доби. Зокрема Павло Тичина запевняв: якби не було Василя Блакитного, українська культура не мала б Олександра Довженка, а Микола Бажан в автобіографічній поемі “Дебора” (1968) зізнавався про трьох кумирів тодішньої української молоді:

- Вчать нас нечуваних нами пісень / Тичина, Блакитний, Чумак.

Микола Бажан
Микола Бажан

Скажу більше, за пропозицією Леся Курбаса, 16-річний учень Уманського кооперативного технікуму, а заодно – режисер, автор та очільник місцевої експериментальної театральної студії Микола Бажан у 1921 р. поставив виставу “Березневий каламут”, де… інсценізував вірші Василя Блакитного зі збірки “Удари молота і серця” (1920) та окремі поезії Павла Тичини і Василя Чумака. Потужно, революційно лунав з повітової сцени програмний вірш:

- Удари молота і серця – / І перебої… і провал… / Але ізнову розіллється / Вогнем гартований хорал. / Муром затято обрій – / Вдарте з розгону: р-раз… / Ми – тільки перші хоробрі, / Мільйон підпирає нас. / Ми – тільки крешемо іскри, / Спалахують мільярди “Ми”, / Розпанахують ковані вістря / Стару запону пітьми.

Це саме можна сказати про багатьох тодішніх митців, вихованих чи підтриманих визнаним лідером тодішньої української літератури. Його авторитет був та залишався величезним і незаперечним, бо талант організатора органічно поєднувався з багатогранністю й гармонійністю розуму й серця, а поетична обдарованість – із винятковою самовимогливістю і скромністю. Саме Василь Еллан-Блакитний подав неперевершений урок майже аскетичного самообмеження в усьому, що стосувалося його особистих прав, законних привілеїв і вигод.

* * *

Павло Тичина
Павло Тичина

Як збалансувати громадське та особисте, як примирити в одній душі трибуна і романтика, громадського діяча та лірика? Запитання відкрите, бо не риторичне. На нього кожен відповідає особисто. Бо когось цікавить, що діється до, кого – що станеться під час, а кого – що відбувається “Після Крейцерової сонати” (1918):

- “Покласти б голову в коліна… / Відчути б руку на чолі”… – / Сентиментальність! / Хай загине / І пам´ять ніжних на землі. / Нам треба нервів, наче з дроту, / Бажань, як залізобетон, / Нам треба буряного льоту, – / Грими, фанфар мідяний тон. / Десь там самотня віоліна / Тужливо журиться у млі… / Не зупиняться! Хай загине! / Йдемо. Під марші. По землі!

Одного разу позначившись, конфлікт між серцем і розумом ніколи не вичерпується. Отож після 1922 р. ліричний голос поета стихав, але творча багатовимірність не потьмянішала. Дехто пояснює це тим, що колись енергійний літератор, розчарований, за певними припущеннями, дивною при соціалізмі політикою НЕПу, “заморозив” (Микола Зеров) чи навіть “повісив” (Микола Хвильовий) у собі лірика.

А він же Леніну вірив, навіть 1920 р. зустрічався з Іллічем у Москві!

Часто цитована у цьому контексті авторська мініатюра “На обважнілі, розпатлані нерви..”, створена у жовтні 1922 р. у Харкові, насправді виявляє дисонанси, викликані в свідомості поета загальною ситуацією в Україні.

- На обважнілі, розпатлані нерви / Навалилося буднями. / Занудило стіни паперами, / Грудки під ногами – груднем. / Кожен день мобілізація й черги. / З остюками хліба крайки, / І десь далеко-далеко берег. / Не дотягтись до теплої руки... / Гей, червоні коні на припоні / Посхиляли голови низько. / А багнети гострі – під наметом / Геть поржавіли, без блиску. / Посмутніли вогні... / Тумани вдалині. / – Хто там співає тужливі пісні? / Хто там співає?

Із посмутнілою дійсністю спотвореного соціалізму, із поржавілими, без колишнього полиску комуністичними ідеями – більше не хотілося мати нічого спільного. Тим часом інших пісень від Василя Еллана-Блакитного влада не чекала, отож і довелося поезію стриножити і відтоді тримати на припоні.

* * *

Василь Еллан-Блакитний Харкыв, 1923 р. А
Василь Еллан-Блакитний Харкыв, 1923 р.

І тоді вибив час поета-сатирика Валери Пронози, за літературним псевдонімом якого сховався Василь Еллан-Блакитний. Відтепер на відразливу ситуацію в країні, а часом – на недорікувате міжнародне життя він реагував дошкульною римованою сатирою. Кажуть, шалений темп щоденної газети, а також виробнича необхідність щось повсякчас давати “на злобу дня” – чорнильними ляпками публіцистики спотворили вишукану поетичну каліграфію.

Репортерська квапливість обернулася вульгарною неоковирністю, тож нині значна частина сатиричного доробку автора має мінімальну художню цінність. Разом із тим, це дошкульно і точно подано, почитайте, як зображена “Реклама” (1924), наче сучасником написана:

- Ні, не може ж без реклами / Торгувати трест чи “пром”! / В очі блиснемо вогнями, / В руку всім дамо альбом / Із картинками, зразками, / Покажім своє добро!.. / Без реклами кожен “промщик” / Чув би себе дураком. / Щоб не бути ним – альбомчик / Видав трест “Госмолоко”, / На блискучому папері / (Мов коштовний твір поетів) – / Малюнки: будинки, двері / І десятків шість портретів, / Там і “зав”, і “поми” “зава” / В різних виглядах і позах, / І привабливо лукава / Секретарша, панна Роза – / Всі обличчя – мов обмиті: / Що за проділи і брови! / Та бракує у юрбі тій / Одного лише: корови… / Так, корови! Бо корова – / Молоко дає і масло, / А без них, при всіх умовах, / Світло б в тресті згасло, / І пішли б без хліба куса / Зави, зами, / Їхні дами, / Їхні пси, коти і кози, / Й побуріла б лляно-руса, / Не промита, / Не политая духами / Голова у панни Рози!.. / Так, корова у альбомі / Все ж потрібна для реклами: / Бо ж не дояться ні “поми”, / Ні директорові “зами”.

З іншого боку, рухаючись у фарватері шалено популярного Остапа Вишні, Валер Проноза залишив чимало дотепних мініатюр: “Чванько”, “Пісенька з прозаїчним кінцем”, “Лулу”, “Тиша в Гамбурзі”, “Героїчна поема”, “Патріотична присяга”. Природно, що упродовж 1924-1925 рр. було видано дві збірки віршованої сатири: “Радянська гірчиця” і “Державний розум”, – та одну публіцистики – “Нотатки олівцем”.

* * *

У власній творчості товариш Василь прошив різні життя. Був він колись лірик Василь Еллан, потім – поет-трибун Василь Блакитний, затим – прозаїк Артюр Орталь, тепер – газетний фейлетоніст Валер Проноза. Наприкінці виявилася ще одна літературна іпостась: Маркіз Попелястий. Так у червоному письменстві України з’явився автор “веселих і влучних пародій на українських поетів” – назвав колегу Микола Зеров (1890-1937). Комічно помічаючи найтиповіше для манери стилістичні ознаки, він іронічно перевтілювався в Олександра Олеся, Михайля Семенка, Якова Мамонтова, Валер’яна Тарноградського, Якова Савченка, Надію Кибальчич та інших. Як, зокрема, виглядав “Я.Мамонтів”?

- Як дивно! Боже мій, як дивно: / і та й не та!.. (Я.Мамонтів)

- Як дивно! Боже мій, як дивно! / (Не та – і та... і та – і ні... / Так само лоскно-переливно / Масниться пляма на спині!.. / А скільки линуло подій / 3 моменту, як тебе забрали… / Шукав я – мовчки, без надій, / В гірлянди мрій вгорнувши жало. / І от – дивлюся – і не знаю: / – Чи ти моя – чи вже чужа? / Чи щастя знов своє збритаю, / Чи вгороджу в себе ножа... / Як дивно все! Як гірко й любо! / Не та – і та... і та – і ні... / Моя, моя облізла шуба / Дає тепло чужій спині!

Була у творчому доробку літератора й низка новел, етюдів та нарисів, як-то: “Фабрична”, “Лист без адреси”, “Наші дні” та інші. А ще згадайте значну за обсягом публіцистику політичного та загальнокультурного спрямування, етапні статі та виступи із актуальних питань літератури й мистецтва. Тій літературній грані Василя Еллана-Блакитного окрему статтю присвятив Микола Хвильовий.

* * *

Переживши Громадянську війну, перекліпавши НЕП, серце своє він не беріг, бо по живому тулив до нього сподівання українського народу. Якось різко і болісно все змінилось у національній культурі за останні п’ять-шість років. Минули часи, коли Василь Еллан-Блакитний українську культуру розумів як майдан Революції, закликаючи побратимів по красному письменству зробити українську мову “мовою Жовтня”, широко впроваджуючи солов’їну в усі сфери суспільного життя. Як на 1922 р., то були вкрай сміливі прагнення, озвучені вголос в Україні, де буквально ще півроку тому газета “Вісті ВУЦВК” друкувалась як… “Известия”, а центральний орган КП(б)У – газета “Коммунист” – з’являвся виключно російською мовою.

Одним із небагатьох, через рік після смерті Леніна Василь Еллан-Блакитний піддавав нищівній критиці пролеткульт, кваліфікувавши те малограмотне прямування, як “революційну маніловщину”, в основі якої лежить “віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції”.

За два місяці до смерті, у березні 1925 р. важко хворий Василь Блакитний у публіцистичній статті із принциповою категоричністю колишнього комісара з наганом на боці визначив ознаки глибокої кризи в українській літературі:

- Звичайно – особисте, вплив роботи – є і тут. Проте – помилимося, коли переоцінимо їх значіння. Коріння справи – глибше. Воно – гніздиться в усій нашій добі. Нині ми підійшли до моменту пробудження громадської активності в нових шарах суспільства. Зростає вона в пролетаріяті. Зростає і в інших суспільних групах, що шукають для неї виходу, між іншим – і в галузі культурнотворчого виявлення та оформлення. І “гумористичні бої між літературними групами”, як мислить обиватель, лише частка боротьби за вплив окремих суспільних груп на ідеологічному фронті.

* * *

Останній рік життя він мешкав на вулиці Чернишевській, 28 – у так званому Будинку Рад, де жили в ті часі партійні функціонери та радянські діячі. Товариша Василя вважали в Радянській Україні знаковою фігурою. Разом і з тим, далі вести запеклу ідеологічну війну політпрацівникові від літератури зашкодив… стан здоров’я. Іншим довелося зреалізовувати генеровану Василем Елланом-Блакитним і закладену в проєкті “Маніфесту Всеукраїнської літературної академії” тезу:

- Треба вивести жовтневу українську літературу на широку всесоюзну та європейську арену.

Тяжка недуга серця, на яку змалку хворів Василь Еллан-Блакитний, призвела до смерті на 32-му році життя. Він помер у Харкові 4 грудня 1925 р. Кілька років, напевне, за інерцією колишня слава ще працювала на покійного. Спочатку в 1929 р, а потім і в 1932 р. двома томами друкувалися повні зібрання творів. Так тривало доти, поки мертвого Поета революції раптом не оголосили… “буржуазним націоналістом”, “бандитом” і засудили до вищої міри покарання (посмертно).

письменницький будинок “Слово”, Харкыв, 1930-ті рр.

Письменницький будинок “Слово”,

Харків, 1930-ті рр.

Цього виявилося замало. Будинок письменників у Харкові – кооператив “Слово”, який доти носив ім’я Еллана-Блакитного, після його смерті в 1925 р. раптом став… безіменним, а в жовтні 1934 р. після восьми років успішного життя раптом припинив існування двотижневик “Всесвіт”, започаткований товаришем Василем.

* * *

У 1934 р. радянська влада таємно демонтувала в Харкові бронзовий бюст Василя Еллана-Блакитного (скульптор – Марк Новосельський), поставлений на розі вулиць Артема і Чернишевській його друзями. На площі П’яти Променів, яку в народі перехрестили в площу Блакитного, монумент виріс 5 травня 1931 р.

Подейкували, що пам’ятник глупої ночі 1934-го під фундамент знесла вантажівка НКВС, начебто, із п’яним шофером за кермом. Було щось зловісне й символічне в такому показовому акті вандалізму, бо в 1931-му сотні присутніх на урочистому відкритті монументу не забули слова Леся Курбаса:

- Еллан – не просто ім’я, Еллан – то одиниця мистецької енергетики, і нас усіх ще довго мірятимуть його напругою...

Могила Василя Еллана-Блакитного, 1926 р.

Могила Василя Еллана-Блакитного,

1926 р.

Яскраві особистості розстріляного Відродження партія і міряла в Україні Елланами: знаходила, звинувачувала і розстрілювала. Зокрема, готуючись гідно зустріти річницю Жовтня, 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох (нині – Медвеж'єгорський район Республіки Карелії, РФ) за рішенням окремої трійки Ленінградського обласного управління НКВС СРСР розстріляли за ніч 265 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення. До списку “українських буржуазних націоналістів” потрапили еллани людожерської доби: сам Лесь Курбас, а також Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Антін Крушельницький, Михайло Козорес, Олекса Слісаренко, Михайло Магдий, Борис Пилипенко, Михайло Яловий, Павло Пилипович, Дмитро Ровинський, Михайло Баран, Клим Поліщук, Матвій Яворський та багато інших представників національної інтелігенції – цвіт української нації.

Від середини 1930-х рр. твори Василя Еллана-Блакитного, взагалі, заборонили. У жахливому 1937 р. по “Братських могилах” – невеличкому кладовищу неподалік шосе Харків-Москва, де у Харкові ховали особливо дорогих народові людей, пройшов трактор із плугом... – і все кладовище Комунарів, рахуючи й останній прихисток Василя Еллана-Блакитного, переорали, а згодом заасфальтували.

Самобутньо українську культуру більшовицька Московщина зрівняла із землею. Невдовзі всіх неокалічених членів партії боротьбистів розстріляли чи заслали до Сибіру. О тій порі від пострілу з нагана загинув і найближчий однодумець Миколи Хвильового, письменник Микола Яловий (псевдонім – Юліан Шпол), якого в квітні 1933 р. заарештували, звинуватили у “шпигунській діяльності” та підготовці замаху на товариша П.П. Постишева, після чого засудили до 10 років таборів, а 9 жовтня 1937 р. вирок замінили на розстріл.

Цивільну дружину М.О. Ялового, вдову Василя Еллана-Блакитного – 37-річну Лідію Євгенівну Вовчик-Блакитну, як “учасницю контрреволюційної націоналістичної організації”, 11 червня 1937 р. також заарештували, звинуватили “в шпигунстві та антирадянської діяльності”, 11 жовтня 1937 р. засудили до 10 років й етапували в табір. До Харкова, до дочки Майї дружина “ворога народу”, закінчивши “власну десятирічку”, по амністії повернулася лише наприкінці літа 1945 р.

* * *

Кенотаф Василя Еллана-Блакитного. Молодіжний парк у Харкові 1

Кенотаф Василя Еллана-Блакитного.

Молодіжний парк у Харкові

У знаменитій поезії в прозі “Україні”, написаній у Чернігові в період між двома революціями 1917 р., Василь Еллан-Блакитний назавжди клявся у вірності Вітчизні:

- Тобі, Україно моя, і перший мій поклик, і подих останній тобі. Я сію слова в нивах твоїх – посію слова, хай з них виростуть трави. І квіти розквітнуть – а внуки на чоло тобі покладуть з них вінок... / А я – вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я Будучини твоєї – бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині. / Щасливий я – ще і тому, що як крила могутні – Минуле твоє наді мною. / О, як люблю я його! / Як його ненавиджу! / Запорожжя... Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж... Смерть і бенкет, що сплелися у гаслі: “Повстання за волю” – що це за іскра у порох душі! / Й що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу – Минуле твоє! / Нас тягне воно до землі – і не вільно шугнути в Майбутнє.

Видаленого з історії українського народу Поета почули тільки після ХХ з'їзду КПРС. Тоді автора єдиної, крихітної збірки на дев’ять віршів – “Удари молота і серця” (1921), Василя Еллана-Блакитного реабілітували, а від весни 1956 р. тишком-нишком почали видавати. Наче соромлячись зробленого, радянська влада посмертно нагородила літератора кривавим орденом Червоного Прапора.

Спливло майже три десятиліття, аж поки в 1984 р. в Харкові на будинку по вулиці Сумській, 11, де В.М. Елланський працював редактором газети “Вісті ВУЦВК”, встановили меморіальну дошку. Тоді ж було відкрито меморіальну кімнату в приміщенні колишньої редакції; тоді там знаходилася філія ТАРС-РАТАУ.

Нарешті, у 1994 р. в харківському Молодіжному парку, розташованому на місці міського кладовища, над символічною могилою Василя Еллана-Блакитного постав невеличкий пам’ятник. Трохи виразніше залунали фінальні рядки із його авторської поезії в прозі “Україні”:

- Хто ж це йде урочисто твоїми шляхами, хто виступає ходою звитяжців з обличчями чорними (сонце і дим), і з блакиттю в душі, і червоним прапором у руках? / О Україно моя, – це гордість, надія твоя – Пролетарі, твої діти! / Я бачу вогонь у очах їх – вогонь той – як доля, як фатум. / Я чую удари їх серця – так гупає молот могутній на крицю ковадла – непереможно, невпинно, невтримно... / – Чи чуєш, моя Україно? – То доля кується твоя на ковадлі – твоя Будучина кується. / Вже бачу її – і тому я щасливий, що можу ще жити і вмерти в ім’я Будучини твоєї – бо бачу тебе в Будучині!

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-