Борис Гмиря. 2. Звинувачений у... музичності

Аби якось урівноважити страждання, яких митець зазнав на своєму віку, в 1949 р. послав Господь йому Кохання. Зустрілися вони випадково у грузинському містечку Цхалтубо, що за 9 км від Кутаїсі. На бальнеологічний курорт 46-річний Борис Романович Гмиря привіз важкохвору дружину Анну Іванівну. 35-річна Віра Августівна (у дівоцтві – Нові; 1914-1996), котра готувалася захищати кандидатську дисертацію з фізіотерапії, у Цхалтубо лікувалася від жорсткого нападу радикуліту: на Кавказ, взагалі, хвору привезли на ношах, лікарі навіть підводитися не дозволяли.

Першими познайомилися жінки. Напівлежачи, Віра Августівна вишивала, це було гарно і зацікавило Ганну Іванівну. Отож, за кілька днів вони заприятелювали... Дружині знаменитого співака нова знайома – медик із Київського стоматологічного інституту – сподобалася, хоча й видавалася дуже сумною.

На те існувала причина: її перший чоловік загинув у роки ІІ Світової війни.

Утім, шатенка із блакитними очима володіла якоюсь особливою привабливістю, виповненою внутрішньої краси. Водночас жіночна і недосяжна, Віра Августівна буквально магнітила свого співрозмовника.

Лише їй 47-річна Анна Іванівна одного дня зізналася: їй вікувати на цьому світі залишилося, може, півроку. Переживаючи за чоловіка, вона раптом заявила:

- Я знаю, що скоро помру, і хочу, щоб ви стали дружиною Бориса Романовича. Кращої йому не знайти…

*   *   *

Сказати, що Віра Августівна була шокована, значить, нічого не сказати…

Ні, на час, коли вони з Борисом Романовичем познайомилася, про щось серйозне ніхто з них не говорив, навіть у гадці не тримав. Хоча пізніше співак зізнався другій дружині, що покохав її з першого погляду, але щиро зізнався:

- Якби живою була Аня, ніколи я б її не кинув.

Як і було визначено долею, у 1950 р. Анну Іванівну покликав Господь. Виконуючи волю покійної, вони розписалися – без свідків, а весілля, взагалі, не грали. Із ЗАГСу Віра Августівна приїхала із законним чоловіком до невеличкої квартири Бориса Гмирі на першому поверсі, в будинку на вулиці Пушкінській.

Жили у злагоді: вона перейшла працювати в Інститут фізіології АН УРСР, де в лабораторії вищої нервової діяльності та трофічних функцій досліджувала кору головного мозку, він співав у Київському театрі опери та балету, досліджуючи музику та людську душу.

Коли буквально через рік Борис Романович несподівано отримав звання народного артиста СРСР, подружжю виділили розкішну трикімнатну квартиру на Хрещатику, 15, у самому Пасажі. То окрема історія – розповідаю.

*   *   *

Не беруся стверджувати, чи то правда, чи ні, але в колі оперних і досі побутує одна історія. 1951-й, 26 червня. Закінчилася Декада української літератури і мистецтва в Москві, де Борис Романович Гмиря блискуче виконав арію Максима Кривоноса з опери “Богдан Хмельницький” Костянтина Данькевича. І в Кремлі влаштували концерт для партноменклатури. Звісно, був присутній Горець.

Поспівали-потанцювали українські артисти, а потім усіх щасливою колоною привели на банкет. Знаючи імпульсивну вдачу Сталіна, член Політбюро ЦК ВКП(б) М.С. Хрущов привіз на Декаду до Білокам’яної два проєкти документів щодо артиста Гмирі Б.Р.: перший – ордер на арешт, другий – подання на звання Народного артиста УРСР.

Отож, у почті Лаврентія Берії, ясна річ, Микити Хрущова, інших ручних керівників держави – генералісимус обходив залу, а зупинився саме перед Гмирею:

- Перед Гітлером співав? – лагідно запитав вождь, пропікаючи очима.

- Співав, Йосипе Віссаріоновичу, але не за власною волею.

- Знаю, не хвилюйся… Якби за власною, переді мною зараз не стояв би.

Тоді Хрущов підморгнув підбадьорливо, а Берія – мовчки розтлумачив сказане.

*   *   *

Посунули далі, й Сталін, котрий слухав усі вистави і концерти та на власні очі бачив успіх українського баса у публіки, ніби ненароком поцікавився у Микити Хрущова, яке звання у Гмирі та що на нього привезла Україна.

Почувши відповідь, Йосип Віссаріонович звелів завтра принести до Кремля подання. Прочитав… Усміхнувся. Перекреслив звання Народного артиста УРСР і нашкрябав власноруч – Народний артист СРСР. Про ордер на арешт Микита Сергійович, ясна річ, тихенько промовчав.

Наступного дня Всесоюзне радіо радісно повідомило, що заслуженому артисту України Гмирі Борису Романовичу присвоїли звання… народного артиста Радянського Союзу. Усі знали, це – кричуще порушення загальноприйнятого порядку, адже артистові дали звання, минаючи… народного артиста УРСР. Тоді на київських кухнях напівпошепки українська інтелігенція жартувала: було за що, бо виступав Борис Гмиря перед фюрером за волею Вождя народів.

*   *   *

Перебування на тимчасово окупованих гітлерівцями територіях не тільки поставило масну “пляму” в біографії знаменитого співака, а й отруїло все його життя. Дехто з високих партійних функціонерів переконував Бориса Романовича: “Та плюнь ти на всі ці поголоски! Головне, що тебе люблять слухати керівники СРСР”. І то була суща правда…

Минуло ще два роки, і стало зрозумілим, що Сталін не просто симпатизував українському басу. Після смерті Горця, на державній (Ближній) дачі Сталіна в підмосковному Кунцеві, де вождю на п’яних застіллях слухняно підспівували Берія, Маленков, Молотов, Ворошилов та інші члени Політбюро, – знайшовся цілий стос зачовганих платівок Бориса Гмирі, кожну з яких жирним олівцем звісно хто позначив червоним плюсом. А на диску із записом пісні “Гуде вітер вельми в полі” проставив аж п’ять плюсів. Послухаємо класика…

Більшості видається, що робота співака – суцільне дозвілля: вийшов на сцену, заспівав, гроші перерахував – і “до побачення”. Можливо, якщо гарцюєш хвилин 40 під фанеру… Насправді за всіх часів опера вимагала від солістів максимальної віддачі – фізичної, психічної, ментальної. За спектакль зірка, якщо вона сумлінно працює, а не сцену займає, – втрачає до п’яти кілограмів фізичної ваги.

Де відновлював душевні сили “Борис Великий” – завжди високий, ставний, вгодований чоловік?

*   *   *

Ясна річ, поза стінами Театру. Здебільшого вдома.

По-перше, Віра Августівна вгорнула чоловіка щирим домашнім затишком. Справжня ґаздиня, вона гарно готувала та вміло частувала. Попри те, що особливих кулінарних уподобань Борис Романович не мав, а був, як-то кажуть, всеїдним. Ні, таки проявлялась одна слабина.

Обожнював оперний соліст солодке, особливо – полуничне варення, яке неперевершено готувала дружина. Траплялося, щопівгодини чоловік забігав до кухні й жадібно чекав свіжу порцію ароматної пінки. Від нетерплячки, подейкували, у нього аж підборіддя тремтіло.

По-друге, нарешті в родині запанувала приязна атмосфера, бо ніхто із подружжя на себе ковдру не тягнув. Навпаки. Коли Віра Августівна не захотіла залишити роботу в Інституті фізіології імені О.О. Богомольця, а сіла писати докторську дисертацію, – щоб вивільнити час на науку, в родині з’явилася домробітниця. Так наполіг саме Борис Романович.

*   *   *

Він хотів обмежити Вірусеньку від зайвих хатніх турбот, хоча її це часом обурювало. Ким вона була і залишалася для чоловіка, випливає зі звернень до коханої, якими рясніло приватне листування подружжя: “моя радість”, “щастя моє”, “Вєрушенька моя люба”, “сонечко моє тепле”, “кохана моя”, “моя голубонько”, “гілочка моя яблунева”, “крихітка моя люба”, “дитинка”, “радість моя зоряна”...

По-третє. Мало хто знає, та Борис Романович особливих дієт не дотримувався, а ось фізичну зарядку із гантелями справно робив щоранку.

Нарешті, й таке. Творчих сил та фізичної енергії додавало цікаве спілкування. Адже двері квартири №33 на Хрещатику, 15, де замешкала родина Гмирь, завжди були відкриті. Тут щиро вітали гостей, з-поміж яких були: композитори – Дмитро Шостакович, брати Майбороди – Георгій та Платон, Костянтин Данькевич; диригенти – Павло Муравський, Євген Мравінський, Олександр Свєшніков, Веніамін Тольба; піаніст Святослав Ріхтер; актори та співаки – Микола Черкасов і Ніколай Гяуров; письменники Костянтин Паустовський, Остап Вишня, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Олесь Гончар, Юрій Смолич; скульптори – Іван Кавалерідзе і Олександр Ковальов; посли Канади, Франції, інші видатні митці й дипломати.

*   *   *

Успіху за межами України земляки не пробачають.

Так трапилось і з Борисом Романовичем. Лише-но по закінченні Радянсько-німецької війни він потрапив до Київського оперного театру, як колеги взялися мститися за всесоюзну славу: з-поміж 200 артистів і 800 працівників театру було задосить анонімних скаржників.

Співак бездоганно володів розкішно величним басом – не лише співучим бас-кантанте, а й глибоким бас-профундо, тобто мав діапазон в оперних партіях – C2-D4 (до, ре великої октави – до, ре першої октави), робоча середина: E2-B3 (мі, фа великої октави – ля, сі малої октави).

Утім, його почали дедалі частіше ставити на партії… баритона, а згодом – навіть тенора. Заздрісників дивувало те, що соліст їх легко виконував, і те, що виконував віртуозно, відтворюючи у звуках усю емоційну палітру. Здавалося, він – якийсь вокальний багатоверстатник. Прикладом тому слугувала опера “Тарас Бульба” Миколи Лисенка, де соліст – нечувано, але планово! – співав дві партії: Тараса (бас) та Андрія (тенор).

*   *   *

Про український вокальний феномен давно знали в Москві та Ленінграді.

Раз-у-раз соліст Київського театру опери та балету отримував із РРФСР солодкі пропозиції. Його запрошували перейти до Маріїнського та Михайлівського театрів, але Борис Гмиря чемно дав згоду лише на сумісництво, тобто на співробітництво упродовж трьох місяців на сезон.

Потім ставки підвищили до крайнього. Одного дня надійшла пропозиція виступати в Ленінграді одразу на різних майданчиках: у чотирьох спектаклях Кіровського театру, у п’ятьох виставах – Малого оперного, а також дати п’ять сольних концертів у міській державній філармонії.

У 1952 р. хлюпнув масла у вогонь наступний факт: за виконавсько-концертну діяльність українського співака було вшановано Сталінською премією.

Відтоді улюбленця Москви змушували без репетицій брати участь у спектаклях, а в разі відмови – погрожували високими штрафами. Потім, взагалі, адміністрація Оперного театру скоротила участь соліста у репертуарі трупи, і “Борис Великий” співав лише тричі на місяць. За норми вісім.

Нагадаю, у той період головними режисерами Академічного театру опери та балету УРСР імені Тараса Шевченка були: в 1947-1954 рр. – народний артист УРСР Михайло Стефанович, а в 1954-1962 рр. – народний артист УРСР Володимир Скляренко.

*   *   *

І що, це його зламало? І що, він вирішив не висовуватися, на догоду фарисеям надумав сховатися від всенародної слави? Аж ніяк. Борис Романович продовжував дивувати колег мистецтвом імпровізації. Але ж ми розуміємо, опера – не джаз, на сцені виконавець свободи творчого вибору не має, бо всіляко дотримується партитури знаного композитора. Постійний концертмейстер соліста, піаніст Лев Юхимович Острін (1905-?) якось згадував один випадок, що трапився на одному з їхніх концертів..

Ніхто не запам’ятав, що стало причиною, але акомпаніатор забув перетранспортувати вступ до “Серенади No.4” (“Лебединої пісні”, D.957) Франца Шуберта – і наступний романс заграв у теноровій тональності. Коли Лев Юхимович усвідомив власну помилку, було пізно – Борис Гмиря, й оком не змигнувши, заспівав – не співучим бас-кантанте, а тенором! Л.Ю. Острін ошелешено пригадував:

- Сиджу, далі граю і не вірю власним вухам: Гмиря співає тенором! Коли ми опинились за лаштунками, Борис Романович мене не насварив, а тільки усміхнувся.

Тим часом цькування у трупі Оперного театру призвело до того, що одного для соліст написав офіційну заяву: “Прошу не завантажувати мене теноровими партіями, бо це призводить до деградації голосу”. Він не стільки турбувався не втратити профздатність, скільки прагнув не опускати планку, адже досі, коли Борис Гмиря співав, – зі сльозами щирої вдячності слухачі залишали залу.

А ще – у сьомому ряду Київського оперного театру, на одному й тому самому місці, щоб її бачив Боренька, завжди сиділа його друга дружина – Віра Августівна. Артист з нав про це і для коханої просто фізично не міг погано співати...

*   *   *

Мав рацію досвідчений партійний функціонер Микита Хрущов, коли передбачав, що слід “очікувати великих заперечень з боку Івана Сергійовича Паторжинського”: двом басам в однім барлозі неможливо зжитися, затісно…

Тож особливо “принциповим” щодо артиста Гмирі Б.Г. виявився саме Іван Паторжинський; згодом “справу” нападів на Б.Г. Гмирю продовжив його учень, Дмитро Михайлович Гнатюк…

Коли ситуація досягала апогею, у 1957 р. Борис Романович не виправдовувався, не пояснював усоте колегам, а просто написав заяву на звільнення. Соліста не відпускали, але цькування не припинялися. Попри симпатії М.С. Хрущова… Приводом стала не стільки професійна дикість, скільки безжальність театрального світу.

*   *   *

Понад дві річних декади, починаючи зі студентської лави, Борис Гмиря виконував партію Володимира Ярославовича, князя Галицького (бас-баритон) з опери “Князь Ігор” Олександра Бородіна. У роботі він ніколи не зупинявся: спочатку оживляв образ, потім – огранював нюансами людську вдачу правителя.

Так тривало доти, поки соліста, який із кожних гастролей буквально засипав дружину ніжними листами, а своє знамените пальто із бобровим комірцем носив десятиліттями, – не звинуватили в тому, що він... занадто “розгульно співає князя Галицького, чим розбещує радянську молодь”. Ні другому зятю Микити Сергійовича Хрущова, директору Академічного театру опери і балету УРСР (1954) Віктору Гонтару (1905-1987), ні друзям – умовити соліста не вдалося.

Борис Романович лише знизував плечима, бо відвертим міг були лише із дружиною: – У голові не вкладається… Те, що всі диригенти світу вважають моїм скарбом, тобто мою музичність, у Києві мені поставили в провину. Ні, я не можу далі залишатися в такому театрі!

Творча молодь вважала: пішов маестро красиво, не скотившись до побутових сварок, з’ясування відносин і зворотних звинувачень. Старші колеги дивувалися імпульсивному вчинку гордія, мовляв, той часом гуляє повз Оперний театр зі сльозами на очах, а на гостини не заходить.

Аби закінчити тему, скажу: понад три роки точився конфлікт між індивідуальністю та адміністрацією. І більше того, майже сорок місяців соліст не отримував заробітної платні. Так тривало доти, поки Рада Міністрів СРСР (!!!) не ухвалила рішення від 25 березня 1961 р. і не призначила народному артисту СРСР Б.Р. Гмирі пенсію всесоюзного значення, із припискою – без будь-якого обмеження заробітку, що за часів радянщини було в мистецтві безпрецедентним випадком.

*   *   *

Відтоді у театрі, якому Борис Романович присвятив понад 15 років життя, він працював лише як гастролер – вистави за його участю в українській столиці відбувалися зрідка. Та тільки Божою волею світ стоїть, і концертами артист живе.

Сама реальність підштовхнула колишнього оперного співака активно гастролювати в амплуа соліста Київської державної філармонії. Чехословаччина (1955), Болгарія (1956, 1960), Польща (1956, 1961), Угорщина (1956), КНР (1957), Югославія, Алжир, Ліван, Туреччина замиготіли у графіку турне.

Але далі країн соціалістичного табору артиста не пускали: за Сов’єтів жирна “пляма” в біографії ставилася раз і назавжди. Планувалися, але так і не відбулися виступи українського артиста у Франції (1959), США (1960), Норвегії (1961), Італії, Іспанії, Великобританії, Нідерландах, Канаді, Японії (1969).

Як практикуючий психолог, до кожної аудиторії соліст добирав свій ключик. У листі до однієї зі своїх прихильниць Борис Романович пролив світла на творчу методу:

- Повсякчас слід відчувати зал, шукати шлях до серця слухача. Так, у різний час дорога ця змінюється, тому що люди змінюються... За останні десятиріччя ми, взагалі, змінилися духовно, чуттєво.

*   *   *

“Як це у залі в нього втілювалося?” – запитуєте.

Нащо мені переказувати власними словами…

Рецензуючи концерт українського маестро, у квітні 1956 р. болгарський тижневик “Литературен фронт”, що видавався Спілкою болгарських письменників, доволі красномовно описав ситуацію:

- Аби ущухли овації по закінчення виступу Гмирі, довелося врешті-решті вимкнути світло, – так стихійно і сердечно висловлювала публіка своє захоплення мистецтвом знаменитого співака.

Ну, можливо, так було виключно у Софії? Ні.

Кількома місяцями раніше артист виступав у Празі, а потім занотував у щоденнику:

- Приймали здорово: 15 разів виходив кланятися.

Проїхавши із концертами Чехословаччину, Болгарію та Польщу, в Угорщині соліст Київської державної філармонії та приставлені до нього агенти КДБ СРСР зіштовхнулися з новою реальністю: європейська слава українського маестро бігла поперед гастролера! Під час концертів Бориса Гмирі в Будапешті співакові надійшли запрошення укласти контракт із кращими оперними сценами світу, як-то: міланською “La Scala”, паризькою “Grand Opéra”, лондонською “Covent Garden”, нью-йоркською “Metropolitan Opera” і таке інше.

Аби бути подалі від гріха і капіталізму, радянські спецслужби терміново вивезли артиста назад, за “залізну” завісу.

*   *   *

Ну, звісно, успіх у країнах Варшавського договору можна було пояснити близькістю слов’янської ментальності, притаманної українському та чеському, польському і болгарському слухачеві... Але самого артиста вразив прийом китайської аудиторії, коли з 14 грудня 1956 р. по 13 січня 1957 р. Борис Гмиря виступав з гастрольними концертами у Шанхаї, Кантоні, Тяньцзині та Пекіні.

Після концерту українського маестро у столиці КНР професор вокалу Головної музичної консерваторії (中央音乐学院) Ін Са-пен сказав газеті “Пекін дейлі” (北京日报; № від 20 грудня 1956 р.):

- Борис Гмиря все проспівав просто ідеально! Його виконання було божественним: земні співаки так співати не можуть. Він найдивовижніший і найпрекрасніший співак, котрий володіє голосом високим, чистим, чітким, прозорим, рівним у всіх регістрах. Хоча діапазон – лише дві октави, але в ньому однаково прекрасні й форте, і піано. У цього вокаліста дивовижне горло! “Серенаду” Шуберта зазвичай бас фізично не може заспівати, бо сам вокальний цикл композитор написав для тенорів, – а він її виконав божественно.

Музикознавцям відомо, що в особистому архіві Бориса Романовича збереглися 5 (п’ять!) рукописів концертних програм, підготовлених для гастролей до Сполучених Штатів; жодне турне не відбулося. Більше того, за два роки до смерті маестро дуже хотіли послухати в концертній програмі всесвітньої виставки “Експо-67” (“Exposition universelle de 1967”) у Монреалі, провінція Квебек, яку відвідали королева Великобританії Єлизавета II, президент США Ліндон Джонсон, принцеса Грейс Келлі, Роберт Кеннеді й Жаклін Кеннеді, президент Франції Шарль де Голль, Бінг Кросбі, Гаррі Белафонте та Марлен Дітріх…

Про це запрошення влада митця навіть не поінформувала.

Про сам факт випадково дізнався його концертмейстер Лев Острін, коли прилетів до Монреалю, аби акомпанувати… іншому радянському виконавцю. Ледь-но співак вийшов на сцену, як зал підвівся та, аплодуючи, узявся скандувати: “Гмиря! Гмиря!” В антракті до українського акомпаніатора Київської державної філармонії підходили здивовані слухачі із одним запитанням:

- Що за чортівня з медициною в Україні: коли потрібно їхати на гастролі до Америки або Канади, Борис Гмиря у вас завжди хворіє?!

*   *   *

Тим часом як зірка світової опери Борис Романович із дружиною Вірою Августівною мешкали більш ніж скромно. У трикімнатній квартирі в Пасажі, де за статусом належало вбивати богемним пафосом, – розкошів вони не згромадили. Помешкання прикрашали не старовинні ікони чи авторські полотна, а вишиті хрестиком роботи самої господині. Це їм і справді щиро подобалося.

Розповідають, найбільше Борис Романович пишався дружининими вишиванками… Траплялося, повертався чоловік додому пішки з роботи, а із порогу жартував:

- Віруню, не по-ві-риш, щойно крокував вулицею, і ніхто на мене уваги не звертав. Усі очі люди видивлялися на мою вишиванку.

З огляду на дві різні, але такі схожі людські вдачі, виникла у них, знаєте, якась мовчки підтримувана змова. Він не корчив із себе красунчика чи, борони Боже, стилягу, хоча на замовлення шив добротні костюми. І вона, вдягаючись за модою, не скаженіла без зайвих ювелірних прикрас. Саме тому на гастролях подружжя не шопінгом переймалося, а залюбки відвідувало музеї та цікаві виставки. І, знаєте, не з огляду на напускне естетство чи фіглярство.

Як журналістам переказувала директорка Пушкінського музею в Михайлівському, одного дня до них тихо навідався український маестро, який саме готувався до чергового виконання партії Бориса Годунова. Уявляйте?

*   *   *

Маститий співак, котрий партію знає років 15, приїздить до провінційного музею, щоб поблукати кімнатами, переглянути рукопис поеми Олександра Пушкіна, заспівати на ґанку… Так, кожен на власний розсуд обирає шлях, як глибше зрозуміти твір генія. Аби осягнути задум великого поета, зануритись у саму атмосферу, в якій створювався шедевр, Борис Романович саме так робив.

І публіка це тонко відчувала. Не дарма, не лише в Києві, Дніпропетровську та Чернігові, а й у Москві, Сочі та Ленінграді виникли й активно діяли фан-клуби українського соліста, що називалися тоді товариствами слухачів-“гмирян”. Існували ці неформальні самоорганізовані угрупування впродовж багатьох років. 

На наступний день після спектаклю чи концерту хтось із представників телефонував Борису Романовичу, аби висловити спільне враження, проаналізувати виступ, щиро подякувати зірці. Що найбільше дивує, публіка у товариствах слухачів-“гмирян” була строкатою.

*   *   *

Зокрема мені на очі потрапив список ленінградських шанувальників народного артиста СРСР Бориса Гмирі. Серед таких зазначені: уявляєте, токар (!!!) І.Г. Цуканов, лікар-терапевт І.Я. Якобсон, бухгалтер І.А. Венерт, художниця С.П. Єлагіна, перекладач Є.С. Хінкіс та інші. Такі речі додають наснаги.

Не випадково, у листі до одного з адресатів у 1948 р. співак зізнавався:

- Виступи в Ленінграді мене окрилили, переконали, що і співати, й працювати є для кого і для чого, що всі тонкощі, над якими я так наполегливо працюю, є кому помічати і цінувати.

Токар, лікар-терапевт, бухгалтер, художниця, перекладач – дехто, бачу, кривиться, мовляв, це ще ті поціновувачі високого мистецтва. Але й незаперечні музичні авторитети приходили у захват від рівня мистецтва київського соліста.

У листі від 1 квітня 1959 р. Дмитро Шостакович написав “Борису Великому”:

- Багато разів я крутив вашу платівку із творами Модеста Мусоргського. Повірте, я не вмію говорити, а тим паче писати компліменти, проте не втримаюся від того, щоб висловити моє повне і гаряче захоплення вашим дивовижним мистецтвом.

*   *   *

- Як?! У такої творчої особистості не було хобі? – сполохаєтеся ви. І я заспокою:

- Були, друзі. Були… Чим яскравіша зірка, тим вона більш людяніша.

Йшлося про суто чоловічі іграшки: полювання, авто і таке інше.

Що стосується гуляння з карабіном лісом, то Борис Романович ходив старанно. Як і Остап Вишня. Утім, так, лишень качок над заплавою підняти – жодного разу його добротна мисливська рушниця не бабахнула.

А ще – оперний співак тямив у моторах і вправно кермував та власноруч лагодив: спочатку – стареньку "Побєду", аж поки не пересів на новісіньку “Волгу” ГАЗ 2401.

Разом із тим, талановита людина сяє різними гранями. Не був винятком і Борис Романович. За спогадами сучасників, він гарно ліпив, навіть брав активну участь в створенні… свого бюста, перекладав вірші зарубіжних поетів українською мовою.

Вокаліст був гарним акустиком, і його в якості експерта запрошували оцінити готовність концертного залу. Переказують, що незадовго до смерті запросив Бориса Романовича головний архітектор Національного палацу “Україна” Петро Натанович Жилицький висловити думку щодо акустики новобудови, яка в Києві зводилася п’ятий рік. Походив “Борис Великий” залою, зупиняючись раз-у-раз, спробував було заспівати, а потім сумно констатував:

- Тут мені нема чого робити: у цьому залі я ніколи не співатиму.

*   *   *

У різних ситуаціях кожен із нас – то жертва, то кат. Попри те, що маестро не прагнув до покровительства, а тим паче – до дружби із можновладцями, Бориса Гмирю високо шанував Микита Хрущов. А далі – скажу так: із рук “переможця” на Малій землі у ІІ Світовій війні Леоніда Брежнєва оперний співак приймав найвищі державні нагороди, рахуючи й орден Леніна.

Хто обпікся молоком, дмухатиме й на холодну воду... Було діло, у 1962 р. до Бориса Гмирі звернувся Дмитро Шостакович (1906-1975) та попрохав заспівати на прем’єрі його 13-у симфонію. Навчений суворим життям та остерігаючись осуду партійних керівників, обережний Борис Романович, начебто, відмовився від пропозиції.

Незважаючи на те, що в 1960 р. цього радянського композитора влада обласкала, призначивши першим секретарем Спілки композиторів СРСР, а невдовзі, начебто в якості алаверди, той створив симфонію, присвячену… пам'яті В.І. Леніна, що нерідко розглядають як вимушений реверанс подяки у бік Микити Хрущова. Це – перша версія щодо відносин Дмитра Дмитровича і Бориса Романовича.

Чому я в це не вірю? Як написав у спогадах близький друг композитора, він особисто бачив, як гірко плакав Шостакович, коли його примушували вступити в лапи КПРС. Прийшовши на його наполегливе прохання до музиканта рано вранці, той став свідком глибокої істерики. Дмитро Дмитрович ридма ридав, повторюючи:

- Вони давно переслідують мене, ганяються за мною...

*   *   *

Є версія друга, в яку особисто я більше вірю, адже знайшов оцю унікальну світлину: Дмитро Шостакович на дачі у Бориса Гмирі, в Рудиках Обухівського району Київської області… Це той самий 1962-й рік. Переконаний: ну, не міг український співак запрошувати до себе на гостини колегу, якому збирався відмовити у співпраці.

Більше того, два великі митці, виявляється, уже були знайомі сім років, адже в 1955-1956 рр. у московському Будинку звукозапису (БЗЗ) разом зафірмували вокальний цикл “П’ять романсів на вірші Євгенія Долматовського”, коли під час запису Дмитро Шостакович сидів біля Бориса Гмирі, за роялем, і перегортав ноти, а в найбільш напруженому епізоді “П’ятиденки”, в пісні “День образ”, взагалі, розплакався…

Ще у травні 1956 р. Д.Шостакович переконався, що саме український співак має виконати сольну басову партію в його симфонічній поемі “Бабин Яр” на вірші Євгенія Євтушенка: “Мені дуже хочеться, щоб “Бабин Яр” пролунав у найкращому виконанні. Тому я звертаюся до вас”. Спілкування продовжилось, і Борис Романович запросив Д.Л. Шостаковича із молодою дружиною Іриною Антонівною на кілька днів до себе на дачу. Після від’їзду російських гостей Б.Р. Гмирю викликали на “консультацію» до ЦК КПУ, зажадали показати текст лібрето, який співак отримав від композитора, і 15 серпня Гмиря писав Шостаковичу: “...керівництво України категорично заперечує проти виконання вірша Євтушенка “Бабин Яр”. Про що з жалем вам і повідомляю”.

…Скажу більше, свого часу український педагог, піаніст, професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Всеволод Михайлович Воробйов (1925-2010), який приятелював із видатними піаністами, як-то: Святослав Ріхтер, Дмитро Башкиров, Тетяна Ніколаєва, Володимир Нільсеном, – розказав дивовижну історію. Виявляється, Святослав Ріхтер (1915-1997) вельми бажав виступити разом із Борисом Гмирею із вокальним циклом пісень Франца Шуберта; адже колеги знайомі були від 1951 р. – є їхні світлини на Володимирській гірці... Але висувалася одна умова: твори, які вони збиралися виконувати, не мали входити до репертуару дружини піаніста, оперної співачки (сопрано) Ніни Львівни Дорліак (1908-1998). Оскільки таких не виявилося, фантастичний дует не відбувся. Дуже шкода...

*   *   *

Тим часом здатність Бориса Гмирі працювати наживо, без мікрофона, просто вражала. Відомо, що 3 квітня 1964 р. у залі Московської державної консерваторії Борис Гмиря заспівав у концерті 35 творів! Його викликали на “біс!” – знову і знову. Що зробив соліст? Правильно: співав для вдячної публіки, а пізно ввечері у щоденнику, ніби нічого екстраординарного не сталося, занотував:

- Сьогодні попросили виконати ще 26 творів.

Віку співак високої вокальної культури доживав тихо, майже непомітно, хоча упродовж музичної кар’єри записав, може, 200 платівок, виданих понад 120 разів, щоразу накладами від 100 до 600 тисяч примірників. Хоча ще директор Академічного театру опери і балету УРСР Віктор Гонтар, котрий отримав від Міністерства культури УРСР 32 квартири і всі роздавав солістам, попереджав можновладців:

- Історія нам ніколи не подарує того, що у Гмирі така бідна квартира і паршива дача в Рудиках!

Ще у 2008 р. член журі Міжнародного конкурсу вокалістів “Гмиря”, художній керівник театру “Російська опера” в Москві, оперний і камерний співак (бас) Олександр Ведерніков (1927-2018) відвідав помешкання українського співака – кв.33, на третьому поверсі, на Хрещатику, 15, у Пасажі. Побачивши катастрофічний стан приміщення, гість обурено заявив:

- Квартира Гмирі – це ганьба України.

…Спливло майже півтора року, відтоді як великий майстер помер, і несподівано вдова отримала із далекої Болгарії лист “Борису Великому”, датований 4 грудня 1970 року... Його написав Борису Романовичу Гмирі співак Спас Гелєв. Послання те вражало як своєрідний некролог:

- Ви були те вікове, тисячолітнє дерево – кедр Ліванський, який глибоко пустив корені на благодатному ґрунті… Ви красою вашого мистецтва, високою духовністю обійняли й об’єднали друзів, братів, людей далеких і близьких, і всю природу. Ви вічно житимете у вашому мистецтві, яке пливе світом і нагадує про геніального творця-виконавця. Із небаченим тріумфом ви виконали свій людський обов’язок перед людьми і посіли найвищий п’єдестал серед великих творців вокального мистецтва. На цьому п’єдесталі ви стояли, а світ вас слухав – і з захопленням і трепетом у душі спостерігав ваші успіхи і велику славу!… Слава і честь Великому співакові, митцю Борису Гмирі!

*   *   *

Коли всесвітньо знаний співак, котрий по десять годин на день проводив біля роялю, шліфуючи вокальну майстерність, пішов за межу, на його ощадкнижці було 434 радянських рублі. Здогадуєтеся, хто нажився на знаменитому артистові?

Правильно, метрополія. Упродовж 1945-1982 рр. московська фірма грамзапису “Мелодія” наштампувала 7 000 000 000 (сім мільярдів!) платівок із записами народного артиста СРСР Б.Р. Гмирі. І залишків такої продукції ніхто ніколи не бачив.

На кшталт ікони в рушниках, патріоти у вишиванках на руках Бориса Романовича також не носили, хоча загалом вокаліст із голосом широкого діапазону та м'якого оксамитового тембру зафірмував 300 українських народних пісень і романсів; це, практично, кожен другий твір у його репертуарі.

Між іншим, перший музичний вінок на вірші Тараса Шевченка створив Микола Лисенко, а Борис Гмиря донині залишається єдиним артистом, котрий записав повноцінний вокальний цикл “Шевченкіана”, неперевершено виконавши 24 музичні твори на поезії Кобзаря.

*   *   *

Гаразд. Хто ж тоді для Західної Європи уособлював український мелос?

Коли у 1980-х рр. згадуваний лейбл “Мелодія” спільно з французькою етикеткою видавали серію (200 альбомів!) реставрованих унікальних записів “Из сокровищницы мирового исполнительского искусства”, у 1980 р. Україну представив один диск – платівка із вокальними скарбами Бориса Гмирі.

Тим часом сам співав завжди і свідомо залишався національно орієнтованим артистом, а західних пісень і романсів наспівав лише 109, повсякчас підкреслюючи:

- Камерна творчість відрізняється від опери, як акварель від живопису олією.

Як до такого скромного внеску поставилися знані міжнародні інституції?

У своєму посланні від 11 вересня 2003 р. ЮНЕСКО констатувало:

- Співак Гмиря, відомий як “Борис Великий” (Borys Тhe Great), і його величний бас – визнані унікальним феноменом, який належить не тільки Україні, а й світовій культурі в цілому... Його філософські та епістолярні праці (по майстрові залишилося вісім зошитів-щоденників загальним обсягом 1865 сторінок, а ще – сім тисяч листів. – О.Р.) також складають велику цінність для світової культури...

*   *   *

Як влучно зауважив поет Дмитро Білоус (1920-2004), “Голосом Бориса Гмирі Україна з Богом розмовляє”. Тим часом майже десятиріччя могила митця стояла без пам’ятника, і лише у 1979 р. коштом удови-пенсіонерки, колишньої радянської лікарки, у минулому старшого наукового співробітника Інституту фізіології АН УРСР Віри Августівни Гмирі-Нові, встановили гранітний надгробок роботи скульптора Ксанфія Кузнецова та архітектора Василя Гнєздилова.

Чому? Із держбюджету з року в рік ЦК КПУ відмовлялося виділяти необхідні кошти, аби вшанувати пам'ять великого національного митця, котрий мав у репертуарі 44 оперні партії, а впродовж кар’єри заспівав 75 арій.

Не заслужив – і годі… І нехай за двадцятиліття напруженої творчої праці вокаліст із “дивовижним горлом” дав більше трьох тисяч виступів, а в кожному виконував від 25 до 40 творів. Не заслужив – і годі…

З іншого боку, до кінця життя злостивці виказували оперному співакові, мовляв, у 1951-му році на Декаді українського мистецтва у Москві звання Народного артиста СРСР, замість Народного артиста Української РСР, він отримав за особистою вказівкою кривавого тирана – Сталіна. Тим часом ще за життя український бас потрапив до міжнародної енциклопедії “Who Is Who?”, що для радянського артиста було безпрецедентним фактом. Так ось, редакція тієї енциклопедії стверджувала: у світі видано (1962) 1 000 000 000 платівок Бориса Гмирі – це не рахуючи аудіо-касет та компакт-дисків.

Олександр Рудяченко