Панас Мирний. 1. Довготелеса гітара

Панас Мирний. 1. Довготелеса гітара

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про видатного українського прозаїка й драматурга

Патріотизм не вимірюється виключно сліпою самовідданістю нації, бо у такому випадку він ризикує набрати подоби вузьколобого фанатизму. Щира любов до рідного краю не буває галасливою: чиста по суті, вона стає рисою вдачі, тому її, наче натільний хрест, ховають від стороннього ока, аби пустопорожнім базіканням не спаплюжити суть.

Без сподівань на високі звання та пишні нагороди справжні народолюбці все життя працюють на ниві просвіти народної, а проти ночі, коли всі потомлено вкладаються спати, беруться за перо чи тихо благають:

- Воля-воленько! Свята та тиха, прийди до нас! Допоможи викоренити неправду, що звила гніздо у наших душах і, наче шашіль, проточила наші серця. Хай до нас повернеться Правда свята й допоможе улаштувати наше гірке життя!

У ці святкові дні мені захотілося розповісти про одного з таких правдоборців, прізвище якого зі шкільної лави ми запам’ятали і якщо назву його – Панас Мирний, – то неодмінно пролунає недорікувате:

- А… Це той, що “Хіба-ревуть-воли-як-ясла-повні”!

Той, та не той. ІНШИЙ.

Про сподвижника українського слова – моя мова.

*   *   *

Яків Григорович і Тетяна Іванівна Рудченки, 1857 р. А
Яків Григорович і Тетяна Іванівна
Рудченки, 1857 р.

Український прозаїк та драматург Панас Мирний (власне: Панас Якович Рудченко) народився 1 (13) травня 1849 р. у Миргороді Полтавської губернії в родині повітового cкарбничого Якова Григоровича Рудченка (1823-1890). Їхній славний рід походив із солов’їномовної Полтавщини, зокрема дід майбутнього літератора був учасником війни з Наполеоном. За словами самого Панаса Мирного:

- Батько вів корінь із давнього козачого коліна – дід був якийсь військовий чи бунчужний товариш, а батько уже взивався прапорщиком, хто із роками придбав невеликий маєток у селі Біликах Миргородського повіту.

Вибратись із родових боргів сумлінному українському чиновнику допоміг вдалий шлюб. У 21-річному віці Яків Григорович пошлюбив Тетяну Іванівну (1824-1910), котра походила з родини колезького реєстратора Івана Степановича Гординського. Подейкували, по материнській лінії, її рід вівся від якогось грека, хто брав участь у Семилітній війні (1756-1763), дослужився до чину штабс-капітана. За вірну службу царському престолу офіцер, поіменований в офіційних документах “Грековим”, був нагороджений шматом… української землі та полтавськими кріпаками.

Чому не землі орловської чи казанської, дідько його знає.

Окрім майбутнього письменника в родині підростало ще троє синів: Іван (1845-1905), Лука (1851-1917), Григорій (Георгій; 1857-1877) і донька Олександра (1847-?). Сусіди вважали малого Ахванасія, названого батьками на честь Святого Афанасія Великого, Лубенського чудотворця, – дитиною дивакуватою. Бо ріс Фоньок, як його називали в родині, злагідним хлопчиною, але не муляв око солодкими посмішками, бо любив усамітнювався.

Як занотувала у спогадах старша сестра Олександра:

- Він завжди любив усамітнення, вічно сам грав. Один раз був у нас страшний переполох: чи не стало нашого Афанасика. Скрізь шукали ... Як пішли в сад – і чують: співає десь у бур’янах. Виявилося, що він якось впав у канаву і там розгулює і співає. Афанасій був дуже мирний, сварок не терпів: одразу тікав.

Тепер і ви знаєте: виключно через сумирну вдачу письменник і взяв собі отой літературно-пацифістичний псевдонім. Змалечку Опанас тримався одсторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на той широкий краєвид, що одкривався навкруги…

*   *   *

Виховувала п’ятьох дітей лагідна мати Тетяна Іванівна та бідова годувальниця Орина (власне: Орина Костянтинівна Батієнко), материна кріпачка. Остання в класичній українській літературі перетворилася на колоритну бабу Оришку – один з “кочівних” літературних персонажів Панаса Мирного, яка в амплуа носія народної мудрості з’явилась у низці яскравих творів: “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, “Замчище”, “Визвол”, “Голодна воля”, “Батьки”, “Казка про Правду та Кривду”.

Клопітлива панночка не тільки по-народному, українською мовою вміла розмовляти, а ще й лікарювала. До господині по медичну допомогу зверталися навіть селяни з повітового Гадяча та навколишніх сіл, а особливо, коли йшлося про більма чи опіки.

А ще була Тетяна Іванівна талановитою оповідачкою, її імпровізовані розповіді про минувшину, часи старосвітських поміщиків слухати любили діти, бо мову свою вдало пересипала вона народними прислів’ями та приказками. Очевидно, природним літературним хистом саме їй завдячували сини (Іван та Панас), тоді як сама Тетяна Іванівна до кінця життя так і залишилася… неписьменною.

*   *   *

Різні там університети у родині повітового cкарбничого Радченка були річчю зайвою, бо духовні підвали будувалися на біблійні науці, за якою: “Начало премудрости – страх Господень”, тоді як побутову мораль сконденсував 7 жовтня 1890 р. батьків заповіт, складений незадовго до смерті:

- Сыновьям и внукам моим я завещаю служить верою и правдою русскому Царю и нашему дорогому Отечеству – на пользу родного народа, дочери же моей, невесткам и внучкам завещаю быть такими же примерными женами и матерями, какою была в течение всей своей жизни моя жена – лучший друг всей моей жизни.

Тим часом, як правило, злагідний Панас Рудченко із татечком не погодився, бо виростав дещо іншим. У щоденнику майбутній літератор занотовував власні думки про сенс буття та дійшов висновку:

- Ним є життя, в повному сенсі цього слова, життя духовне, розумне, а все решта виходить саме з цього життя.

Доволі ту абстрактну істину наприкінці життя письменник чітко кристалізував:

- Хочеться мені слави запобігти в письменстві? Ні, не хочу тієї слави, їй-богу, не хочу. Вся моя слава – Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені й була слава, а більшої я не хочу.

І собі я поміркував, що воно таке народна слава?

Скажу вам: народна слава – то сукупність зусилля, які загал повертає, розуміючи, скільки ти для нього зробив. У хімії кажуть, то амбівалентний процес, або такий, що одночасно рухається в обидва боки.

*   *   *

Олена Пчілка
Олена Пчілка

Як згадувала в авторському есеї “Слово про Панаса Мирного” його ровесниця, впливова українська громадська діячка та літераторка Олена Пчілка (власне: Ольга Петрівна Косач 1849-1930), мати Лесі Українки:

- Обставини хатнього життя в сім’ї Рудченків, як і в нашій, були суто українські. Я не пригадую, щоб мати Панасова, Тетяна Іванівна, говорила до дітей інакше, як по-українському, не через яку-небудь ідейну тенденцію, а просто через те, що і в панських повітових сім’ях, не дуже багатих, жилося простенько, можна сказати, серед народної течії української. Отже, діти виростали в близькім товаристві слуг, на лоні простого українського життя. Тим-то українське слово, українська пісня, українські звичаї оточали й П.Рудченка змалку. Часто заходили в їх господу кобзарі, лірники; вони грали дітям “Чечітку”, “Щиглика”, а всім – пісень поважніших.

Знаєте, чому Олена Пчілка діло казала?

Ні, не тільки тому, що була ровесницею, а й родичкою Панаса Мирного.

Допитливі літературознавці дізналися, що на вилучених сторінках роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” братів – Панаса Мирного та Івана Білика, зринав образ небагатого панка Петра Колодязя:

- Чоловік високого, худого зросту, з рівною, як дощечка удавлена в середину, грудиною, з блискучими чахоточними очима, з зачісаним догори чубиком, як у голуба. Між сусідами той славився як людина дуже розумний, з гострим язиком, а до того… масон. (У першій редакції навіть зазначалося: брати Колодязя із самими декабристами – Павлом Пестелем та Кіндратієм Рилєєвим, зналися!).

*   *   *

Петро Якимович Драгоманов
Петро Якимович Драгоманов

Як юрист, Петро Колодязь ставав на захист кріпаків, іншого скривдженого люду, а під час епідемії холери самовіддано допомагав знедоленим. Цим Колодязем був… Петро Якимович Драгоманов (1802-1860), батько Михайла Драгоманова та Олени Пчілки!!! До речі, й прізвище Колодязь для роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” не вигадувалося авторами. Мати Петра Якимовича походила з дому Колодяжинських, а Якима Драгоманова так і прозвали Колодяжинським приймаком. Між іншим, один із ранніх псевдонімів Олени Пчілки був…. О.Колодяжинська.

…Не дивина, що, як і в більшості панських повітових сімей, у Рудченків суворо дотримувалися патріархальних звичаїв, вели натуральне господарство, багато працювали власними руками (мали 60 десятин), не гордували селянами та домашньою челяддю (успадкували чотири родини кріпаків), не відгороджували власних дітей від малечі простолюдинів. З огляду на те, що платня батька, єдиного годувальника великої родини, повітового cкарбничого Якова Григоровича Рудченка була мізерною, якби не шмат землі, то їм і справді довелося голодувати.

Через багато років (1903) у статті пам’яті брата – Івана Білика, Панас Мирний напише:

- Козача кров за лінією батька, змішана з грецькою кров’ю (по матері), швидко бігла по жилах і змушувала битися молоде серце любов’ю до рідного краю, до обездоленого народу, а чудові казки та пісні, що змалку тішили дитячу душу, схиляли до рідного слова.

*   *   *

Навчальний рік (серпень 1857-червень 1858) майбутній письменник відвідував Миргородське парафіяльне училище, аж раптом у серпні 1858 р. батька призначили виконувачем обов’язків повітового скарбничого у Гадяч. Коли родина Рудченків приїхала в незнайоме містечко й оселилася поблизу Драгоманових, сім’ї швидко здружилися: скажу вам, не лише дорослі, але й діти. Та чи могло бути по-іншому в невеличкому містечку? До того ж Іван Рудченко, у майбутньому – Іван Білик, був однолітком Михайла Драгоманова.

Щиру відданість у дружбі виявляють не лише дні народження і хрестини, але й події драматичні. Коли восени 1860 р. приватний правник Петро Якимович Драгоманов передчасно помер (“чоловік високого, худого зросту, з рівною, як дощечка удавлена в середину, грудиною, з блискучими чахоточними очима”), уся нечисленна українська інтелігенція Гадяча пішла у траурній процесії за труною дворянина-ліберала.

Ось що занотував Панас Мирний, котрому на той час минуло десять років.

- За убогим гробом ступала його заплакана жінка з малими сиротами, а коло неї тільки один лисенький панок із хлопчиком-сином та ціла юрба міщан. Кріпакам було не до того: вони працювали на панщині.

Варто пояснити: отой лисенький панок був Яків Григорович Рудченко, 37-річний батько майбутнього прозаїка, а хлопчиною виявився сам Панас Мирний.

Були люди, котрі розумілися на тому, що воно таке внутрішня інтелігентність.

*   *   *

Гадяцьке повітове училище Панас Мирний закінчив 18 червня 1862 р. із відзнакою, бо за вісьмома предметами учень отримав “відмінно”. На жаль, матеріальне становище панської повітової родини не дозволило продовжити освіту в гімназії, і “Гадяч-університет”, як заклад називали брати, залишився останнім навчальним закладом у житті синів колезького реєстратора Якова Григоровича Рудченка.

колишнє Гадяцьке повітове училише
Колишнє Гадяцьке повітове училище

Отож у 14 років Панас Рудченко пішов служити канцелярським служителем Гадяцького повітового суду. За рік, 31 серпня 1864 р. юнака перевели на посаду канцелярського служителя в Гадяцьке повітове скарбництво, де згодом він став помічником бухгалтера, а затим, після короткочасного перебування у Прилуках (1866-1867) – на посаді письмоводителя місцевого скарбництва, 6 вересня 1867 р. обійняв таку ж посаду в Миргородському повітовому скарбництві.

колишній Гадяцький повітовий суд
Колишній Гадяцький повітовий суд

У сумлінній праці минули перші вісім років служби дрібного чиновника в невеличких містах Полтавщини. Поставлений Імперією збирати податки, він щодня бачив горе:

- З прихильністю до лиха меншого брата (селянина – О.Р.) і жадобою допомогти йому позбутися лиха тоді ото піднялося і народолюбство, а на основі його і національні питання, що в нас на Україні самі по собі визначались уже через те, що народ говорив іншою від росіян мовою і мав яскравий доказ в своїй історії, як колись боровся за свою волю та права.

*   *   *

Не маючи матеріальної змоги продовжувати освіту, Панас Рудченко давав собі звіт: лише самоосвіта врятує його світ. Ненаситний до знань юнак самотужки опанував французьку мову, мову передової європейської літератури, а заразом і код спілкування у світських салонах. Книжки він не читав, а ковтав, і не мало значення, якою вони були написані – українською, російською, французькою: Тарас Шевченко, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок, Микола Гоголь, Олександр Пушкін, Іван Тургенєв, Микола Чернишевський, Микола Островський, Афанасій Фет, Лев Толстой, Микола Огарьов, Федір Достоєвський, Кіндратій Рилєєв. За ним не встигали бібліотеки та книгарні повітового Миргорода.

Того було мало помічникові бухгалтера, і він здійснив перші спроби у красному письменстві, а потім, за прикладом, старшого брата взявся збирати фольклор. Частину тих етнографічних матеріалів його брат – Іван Білик, згодом опублікував у збірниках “Народные южнорусские сказки” (1868, 1870) та “Чумацкие народные песни” (1874).

На схилі літ у лапідарному нарисі “Робота” (1909) Панас Мирний зізнався:

- Ні, не слава – ота шинкарка п’яна – поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона – оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи. Наче дрібні ластівки, вилітали вони з моєї голови і щебетали голосні пісні про давню давнину, як колись наші діди билися з ворожою силою за правду та волю.

Зачарована тими боями та здивована лицарським змаганням, моя душа рвалася до діла, бажаючи хоч чим-небудь невеличким, прислужитися тобі, мій рідний краю!

- Довбай, довбай, хлопче! – щось стиха нашіптувала мені у вуха доля. – Знай, що дощова крапля і твердий камінь проточує...

*   *   *

Були, скажу вам, люди, котрі давали собі звіт: нехай тебе виховала на первозданній у мовному відношенні Полтавщині україномовна мати, нехай від колиски ти зростав із дітлахами простолюдинів, переймаючи народну мову, нехай доглядальницею за тобою ходила бабця Орина, із мови якої можна було б упорядкувати повний словник приказок і прислів’їв, але… Але, якщо ти вирішив узятися за літературне перо, мову ти мусиш вивчати щодня, самостійно, до скону.

Мене вразив факт, що 9 листопада 1863 р. Панас Рудченко став до праці канцелярським служителем Гадяцького повітового суду, а за день-другий, аби ніколи не забувати власне покликання, завів зошит, що став особистим… словничком української мови, куди записував нові для нього слова, приказки, прислів’я.

Згодилося це в дорослому літературному житті?

В одному тільки романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” професор Київського інституту народної освіти, член Історично-літературного товариства при ВУАН, знаний літературознавець Борис Якубський (1889-1944) нарахував близько трьох сотень приказок та прислів’їв

*   *   *

Дослідники з’ясували, що Панас Мирний, як і більшість аматорів, почав… із поезії. Більше того, перший відомий дослідникам вірш постав 22 січня 1864 р. і був написаний російською мовою – “Писал в суде, я все писал...”. Тоді як українською – “Мучить, давить моє серце...” – був створений за місяць, 26 лютого 1864 р. До прози початківцю належало здолати відстань у чотири роки. Один із перших відомих віршів 21-річного поета лунав так:

- Я не любив його ніколи, / Того веселого життя / Серед людей вітроголових. / Самотня доленька моя / Вела мене в другі краї, / Другими стежками вела!.. / У мир і правди, і любові… / Й весела доленька твоя / Мене нітрохи не займає… / Чого ж од мене хочеш ти? / Чого ти просиш, аж ридаєш, / Ввійти у мир той пустоти / Гнилого світу, твого раю… / Здається, ми не на одній / Стоїм дорозі… Йди собі, / А я своєї пошукаю.

Панас Мирний, 1870 р.
Панас Мирний, 1870 р.

Утім, у 1868-1870 рр. були створені перші прозові твори: “Ганнуся”, “Думки», “Голодні годи” (перша редакція), “Жидівка”, “Вечный гнет”, “Попович” тощо. Зберіглася також спроба драми – “Уляна Бондарівна”. Від 4 листопада 1871 р. П.Я.Рудченко замешкав у Полтаві, куди його перевели служити, підвищивши у посаді до бухгалтера губернського скарбництва. Щоправда, молодого демократа ніколи не приваблювала чиновницька кар’єра, щоправда, вона дозволяла мати, за власною оцінкою, “шмат хліба і чисте сумління перед народом”.

Ота глибока порядність, бездоганне виконання обов’язків в поєднанні з природним хистом до слова забезпечили талановитому чиновнику успішний кар’єрний рух, Панас Якович дослужився до рангу дійсного статського радника (чин цивільного генерала, що відповідав посаді губернатора). Лише приватний щоденник, один на цілім світі, знав (1870), чого це вартувало молодому канцеляристові:

- Дні моїх тяжких незбувшихся надій, дні мого горя, моїх сліз, моїх важких думок, що як те вороння обсядуть серце, обіймуть душу і оснують увесь розум часом важким і неодрадним туманом, – кому я вас покажу? кому передам? Чиє ясне око гляне на вас, мої марно проведені літа, без роботи в роботі, і хто, розібравши всю ту мізерію життя, скаже добре слово: він жив між нами, і чисте його серце хотіло любить, та, не маючи кого, – ізотліло в даремнім шуканні живої душі, з теплим словом? Молода сила просила роботи, а в невільній роботі – помарніла і зникла його сила, як степова трава. Або ж огудить (хай! аби правдивим огудом): він жив не знать для чого і поліг, не кинувши сліду ніякого, – не варт він і слова од людей!?

*   *   *

Від осені 1871 р. Панас Рудченко жив і працював у Полтаві, обіймаючи різні посади в місцевій Казенній палаті. Хоча юнака зовсім не приваблювала чиновницька кар’єра. Якщо вам цікаво, які думки обсідали рядового російського діловода, це занотовано у щоденнику молодого Панаса Рудченка:

- Задумався я над життям свого брата-чиновника. Непривітне воно само по собі те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те поставлення усяких сведєній та відомостів, само тоді уїдається у серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш заради шматка хліба, – о, яке невеселе і тяжке таке життя! Часом і начальник знічев’я налає тебе – то треба мовчать, коли хоч м’який кусок хліба їсти… Серце моє наливалося вогнем, у грудях ходили прибої гніву… О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя – невільне, підданське! 

Полтавська Казенна палата, ХІХ століття
Полтавська Казенна палата, ХІХ ст.

Щоправда, існувала інша пекельна дилема. Від першого року праці в губернському місті виникла і загострилася світоглядна криза тогочасного національного літератора – болісно невгамовні суперечності між мовчазною слухняністю дрібного чиновника, тихої і доброї людини, покликаної служити “верою и правдою русскому царю и нашему дорогому отечеству”, та мужнього українофіла, несхитного народника-демократа, заради національної ідеї готового “ганяти в серці замість крові любов до рідного краю, до обездоленого народу”. 

Чому П.Я.Рудченко узявся за перо, він щиро зізнався у листі від 20 грудня 1898 р. до полтавського товариша, письменника і актора Якова Жарка (власне – Яків Васильович Жарченко; 1861-1933):

- А то – по правді вам кажу – писав я, пишу і буду писати тільки тоді, як є зайвий час, і через те, що це втішає мою душу... 

*   *   *

Отже, на злам 1860-1870- рр. припадають перші спроби літературної творчості. За приклад у червоному письменстві слугував, природно, старший брат Іван, що вже з початку 1860-х рр. друкував фольклорні матеріали в “Полтавских губернских ведомостях” та “Основі”, а пізніше видавав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Івана Тургенєва, виступав з критичними статтями у львівському часописі “Правда”. 

На початку письменницької кар’єри 20-річний Панас Рудченко настійливо шукав себе, пробуючи перо у різних літературних жанрах. “Першим симфоністом української прози” (Олесь Гончар) були створені: п’єса “Василь і Маруся”, оповідання “Сколихнув”, “Народолюбець”, поема “Безталанна”, модерновий для тогочасної української літератури цикл поезій у прозі “Думки”. Разом із тим тематика свідчила, що “чисте сумління перед народом” поволі перетворюється на свідому позицію літератора-початківця. 

У програмному вірші “Україні” автор стверджував:

- Як же тебе не любити?! / Чия душа щира, / Чиє серце не заграє, / Душа не зрадіє, / Що те давнє твоє право / Тепер тілько сіє / Добра доля... Дай же, Боже, / Щоб на твоїй ниві / Зацвіли ще й святі квіти / Науки й любові!

Так, він любив поезію, особливо – ліричну, але із роками “общественное значение” (1889) вона для нього втратила; на перший план вийшла правда життя – проза. Дивина та й годі, але часто свої художні твори він писав у бухгалтерських книгах.

*   *   *

Валуєвський циркуляр
Валуєвський циркуляр

Коли літературна праця, як сам автор її називав, “літературна писарівщина”, стала справжньою потаємною втіхою П.Я.Рудченка, з огляду на фізичну небезпеку полтавському скарбникові довелося сховатися за письменницький псевдонім. Нагадаю, услід за таємним циркуляром №397, виданим 30 липня (18 липня) 1863 р. міністром внутрішніх справ Російської імперії Петром Валуєвим, яким призупинялося видання значної частини книг, написаних українською мовою, активізувалася роль українських громад.

Відповідаючи на закиди, мовляв, “єдиній Імперії потрібна одна мова”, полеміст Панас Мирний дошкульно зазначав:

- Вам любі на муштрі москалі, витягнені ув одну лаву, як струни, одіті в одні каптани, в одні чоботи, шапки? Мені кажуть, що це сила. І я бачу, що сила, сліпа сила, котра по одному слову команди повертається, розсипається, збігається, кидається вперед, подається назад. Що ж вона мені, ця жива машина, каже про життя, про справжнє життя, яким, певне, б’ється кожна часточка сії машини, кожне серце кожного москаля?.. Отакими, певне, москалями поробилися б усі ми, коли б зразу заговорили однією мовою.

…І невмируща мова, як “жива схованка людського духу”, як чисте життєдайне джерело, повсякчас знаходила новий шлях до читача, з-під землі жебоніла струмочками, живила душу, дарувала надію. Зокрема у м.Ламберзі (Львів, від вересня 1772 р. – Австрійська імперія) знову почалося видання часопису “Правда”, який за матеріального сприяння Пантелеймона Куліша (він був головним рушієм журналу) видавав Лонгин Лукашевич, а редагував Олександр Огоновський.

У поточному числі, №5, літературно-політичного письма за серпень 1872 р. редакція вмістила вірш “Україна” за підписом Опанас Мирний, вибравши саме його із восьми творів, надісланих автором; у тому доробку було… шість перекладів українською мовою чужих творів:

- Мій ти краю, моя ненько, / Моя Україно!..

*   *   *

Панас Мирний, 1873 р.
Панас Мирний, 1873 р.

За кілька місяців у часописі “Правда” з’явився і перший прозовий твір початківця – оповідання “Лихий попутав”. Він виявив нову художню дійсність, нові, глибоко сумні інтонації, якби ото була не проза, а блюзовий спів. Здебільшого блюз – це коли несвідомо плаче гітара, плаче так, що і у слухача чомусь сльози на очі навертаються.

- Поїхав дядько, і мені якось сумно стало... Чого? Сама себе питаю, і не відкажу сама собі. Так чогось... Хотілося б мені хоч на одну хвилину у своє село, хоч одним оком подивитися на його – чи справді воно так перемінилося, як дядько каже?

І красне письменство стало для П.Я.Рудченка його справжньою втіхою і вечірньою втечею від відразливої дійсності. Попри загально просвітницьке кредо, типове для української інтелігенції, геть помірковані політичні погляди, викладені у перших творах початківця, жандармерія не оминула молодого літератора увагою. Імена братів Рудченків з’явились у списку учасників народницького руху України, а Панаса Мирного навіть зарахували до групи громадян, у яких за ідеї революційно-визвольного руху належало влаштувати… трус.

У зв’язку з доносом про підпільний гурток народницького спрямування “Унія”, що діяв у 1874-1875 рр. у Полтаві, 11 березня 1875 р. обшук у помешканні молодого літератора жандарми таки влаштували; більше того, знайшли заборонені (!!!) політичні видання. До них поліція зарахувала… численні рукописи, кілька чисел львівського альманаху “Правда”, а також Герценівське видання “Голоса из России” за… 1856-й рік. Йолопи! 

*   *   *

На каторгу тоді ніхто із заарештованих не пішов: Бог милував… Хоча знахідки могли закінчитися кайданням. Але усіх полтавських народників: Дмитро Лизогуб, Олександр Волкенштейн, Дмитро Пильчиков, Ростислав Стеблін-Каменський, Панас Рудченко та інші.... – виправдали. Причиною цьому стало те, що губернатор і начальник полтавського губернського жандармського управління ніяк не могли вирішити, кому належить розслідувати справу членів “Унії”. Повні йолопи…

Тим часом молодий Панас Мирний, майбутній автор роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” був лише допитливим читачем російської нігілістичної “літератури запитань”, тобто таких творів, як “Кто виноват?” Олександра Герцена, “Что делать?” Миколи Чернишевського, “Кому на Руси жить хорошо?” Миколи Некрасова. Це і не дивно, адже із чотирнадцяти років український підліток читав такі демократичні часописи, як “Современник” та “Отечественные записки”.

Чим це може для нього обернутися, молодий чиновник не замислювався. Уриваючи час від відпочинку, просиджуючи вечори за письмовим столом, він з натхненням віддавався улюбленим заняттям. Попри те, що у 1870-1880-х рр. письменник продовжив плідно працювати, авторські твори, в зв’язку з цензурними переслідуваннями української мови в Російській імперії, друкувались переважно за кордоном, зокрема, на Західній Україні, – були майже невідомі широкому колу українських читачів Наддніпрянщини.

*   *   *

Тихою сапою Панас Мирний натрапив на свій magnum opus.

Події розвивалися без зайвого поспіху.

14-15 квітня 1872 р., на Великдень, 23-річний чиновник вирушив відвідати родину в Гадячі. Пригоди не сталося, але глибокі роздуми та бурхливі враження літератор запакував у нарис “Подоріжжя од Полтави до Гадячого”, надрукований за два роки в львівському часописі “Правда”, хоча імені автора не було зазначено. Дорожні замальовки, що жанрово перегукувалися з “Путешествием из Петербурга в Москву” (1790) Олександра Радіщева, згодом лягли в основу майбутнього роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Довгою дорогою на Гадяч підліток-машталір (візник) уповів Панасу Яковичу жахливу історію селянина Василя Гнидки із села Заїченці Зіньківського повіту, хто люто вирізав сім’ю (вісім душ!) заможного козака, за що пішов на каторгу.

Почуте збудило творчу уяву:

- На мій погляд, Гнидка – безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту, – пригніченого усяким панством... де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні. Де одно загнива, там починається інше заражатись, і при вонючій духоті, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому, гірке воловодіння з цвіллю. І от починає воно боротьбу за своє місце за життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де ти знайдеш його у тому широкоглядному мороці, який сповива усе й усіх? А тут устає таке питання: не я задавлю – мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається в крові людській і знаходить в тім утіху, пораду для свого серця.

Чим не епіграф до новітньої епохи “#Жити-по-новому”?

*   *   *

титульний аркуш чистового рукопису роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні» (1875) із цензурним висновком
Титульний аркуш чистового рукопису
роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні»
(1875) із цензурним висновком

Формат побутового нарису, такого собі номінативного road-movie авторський задум розірвав на бенгальські вогні. Ідея потребувала іншого жанру, і в листопаді 1872 р. Панас Мирний завершив першу редакцію гостро соціальної повісті “Чіпка”. Фабула розкручувалася довкола постаті головного героя, зображуючи виникнення і тиск руйнівних соціальних умов, які з чесних людей штампують “пропащу силу”. У повісті вперше викладалася повна історія життя Василя Гнидки, котрий слугував за прообраз Нечипора Вареника, майбутнього центрального чоловічого персонажа роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Скажіть на милість, кому він міг дати рукопис на рецензію, кому оті крамольні роздуми, вкарбовані в папір, без остраху наважився довірити? Звісно, найближчій за духом людині, старшому братові. Прочитавши твір, Іван Білик письмово відповів:

- Ти, довготелеса гітаро, серйозно талановито бренчиш – і мотиви, найбільш суттєві, схоплюєш точно…. Але прочитай ще раз “Чіпку”, і ти побачиш, що життя, виведене в повісті, жахливе… Хіба ж теперішнє життя не являє собою нічого, крім пияцтва, дурості, заздрості, розбою, вбивства? Воно тримається людською сутністю людини, а не звірячою. Звіряча сутність – злочини – лише є протестом проти мерзенного устрою людської сутності. Хіба рика онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Іов)

Удвох брати збагнули, що тему втілити можуть лише в парі, бо кожного Господь відмінним хистом обдарував. Та й дует двох довготелесих гітар куди переконливіше бринить на літературній сцені… Старший Іван відповідав за історичний контекст, соціальну аналітику, психологічну мотивацію образів та нищівну публіцистику, тоді як молодший Панас – за розбудову композиції, колоритні персонажі, епічні діалоги та барвисту мову; разом вони розгалузили колізію настільки, що трагічна ріка окремо взятої “пропащої сили” вкотила у загальнонародне море українських страждань.

*   *   *

Діставши рецензію на твір, автор зважив на обраний жанр – повість, усунув певні суперечності в характері головного героя, обміркував соціальний контекст, деталізував обставини, виписав додаткові сюжетні лінії і… відклав рукопис у шухляду. За творче кредо Панас Мирний тримав:

- Нехай вилежиться та достигне, як та овоч на дереві.

Панас Мирний та Іван Білик, 1881 р.
Панас Мирний та Іван Білик, 1881 р.

Коли ж за підтримки старшого брата, Івана Білика Панас Мирний повернувся до твору, то почав писати заново – так повість розгорнулась у багатоплановий соціально-психологічний роман, як було авторами зазначено, “роман з народного життя” – “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (травень 1875). Слави вони не зажили, хоч і подали рукопис до “отдельного цензора города Киева по внутренней цензуре”, той із деякими купюрами твір навіть до друку схвалив та надіслав до Санкт-Петербургу в Цензурний комітет Російської імперії. Тим часом до справи практичного видання у Північній Пальмірі залучилися: російський літературознавець, етнограф, Олександр Пипін (1833-1904), український молодий піаніст, тоді лише студент Лейпцизької консерваторії Микола Лисенко (1842-1912) і російський філософ, народник Володимир Лесевич (1837-1905).

Друк роману мав розпочатися в середині травня 1876 р. у друкарні російського історика, публіциста, редактора демократичного журналу “Вісник Європи” Михайла Стасюлевича (1826-1911), а завершитись на початку серпня. Утім, з огляду на так званий Емський указ від 18 (30) травня 1876 р., у Російській імперії твір світ не побачив, а вперше був надрукований мовою оригіналу у… Женеві. Лише в 1880 р. До речі, 1877 р., у швейцарському альманахові “Громада” до читача прийшла перша авторська соціально-психологічна повість “Лихі люди”.

*   *   *

Прикро, але в Російській імперії на подальші чверть століття “роман з народного життя” потрапив до списку заборонених видань. Утім, книжку розповсюджували і читали таємно. Лише у 1903 р. “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” легально видрукував часопис “Кіевская старина”, змінивши назву на… “Пропаща сила”. Минуло ще два роки, і в рік Першої російської революції роман нарешті з’явився окремим виданням і обласкав Панаса Мирного заслуженою письменницькою славою.

То було потім, а поки в яскравому творчому тандемі з Іваном Біликом у 1881 р. вони створили ще низку самобутніх творів: повість “За водою”, новели – “Лови”, “Казка про Правду та Кривду”, драма “Лимерівна” з присвятою видатній українській актрисі Марії Заньковецькій. Вперше п’єсу видрукували, знову-таки, за кордоном, через десятиліття після її створення – у львівському часописі “Зоря” (1892), хоча в Україні твір набув популярності ще до опублікування, бо широко ходив у списках.

Чи дошкуляла така публічна несправедливість?

Такий приклад. “Малороссийскую” п’єсу десятиріччя друкувати не дозволяли, а 12 листопада 1891 р. “Лимерівна” з аншлагом пройшла у Санкт-Петербурзі, де гастролювала трупа Миколи Садовського. На думку Панасу Мирному часто спливали слова Святого апостола Павла із “Першого послання до коринтян” (3, 18-19):

- Як кому з вас здається, що він мудрий в цім віці, нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим. / Цьогосвітня бо мудрість у Бога глупота, бо написано: Він ловить премудрих у хитрощах їхніх!

*   *   *

На творчому злеті доводилося працювати – в основному: в… стіл. Коли Іван Білик ще наводив блиск в останній редакції “роману з народного життя”, Панаса Мирного вже захопила нова літературна ідея, terra incognita для тодішньої української літератури. Автор дописував повість “Лихі люди” (1875-1877), в якій уперше в національній, здебільшого – хуторянській, прозі оживляв різні типи української інтелігенції.

Здається, власні погляди вклав автор у вуста практика-революціонера Жука:

- По-моєму, усяк, хто хоч трохи вище став від сірої маси народу, не лізь у пани, не висисай із народу крові, а віддай народові те, що через його придбав.

Скажіть, чим не урочиста клятва, яку публічно в прямому ефірі, щомісяця, має виголошувати кожен депутат Верховної Ради України? Автор не зупинився на поодинокій розвідці, а тему народницької інтелігенції продовжив у новій повісті – “Учителька” (1875-1877), яку вважають першою редакцією третьої частини так і незавершеної трилогії під умовною назвою “Місто Мирне”, чи “Родина Бородаїв”.

Скажу більше. І тематично, і жанрово цей український белетрист завжди залишався непередбачувано гнучким літератором, що раз-у-раз вражав. Хоча у 1878-1883 рр. Панас Мирний дослужився до чину титулярного радника, він несподівано написав цикл блискучих побутових нарисів під загальною назвою “Як ведеться, так і живеться” (1883-1884). Ось як у листі автор поділився творчим задумом поету, драматургу, прозаїку, театральному і культурному діячеві Михайлу Петровичу Старицькому (1840-1904):

- Колись виникла у мене думка у таких обрисках подати (як Салтиков-Щедрін у “Семействе Головлевых”) цілу низку народних типів – від дідів аж до сього часу, зв’язавши їх докупи однією ідеєю: як із покоління до покоління винародовлювалися наші найталановитіші люди...

*   *   *

Ідея настільки сподобалася, що художний керівник Театру корифеїв, створеного у Єлисаветграді запропонував опублікувати твори Панаса Мирного на Наддніпрянщині. Невдовзі на сторінках альманаху “Рада”, який у 1883-1884 рр. видавав М.П.Старицький, читач познайомився з двома замальовками з циклу “Як ведеться, так і живеться” та першими двома частинами із наступного великого соціально-психологічного роману “Повія” (1879-1882).

Чи не вперше за багато-багато років його душа співала. У листі до шановного добродія Панас Мирний зізнавався:

- Дуже зраділо моє серце, вичитуючи з його про Ваше бажання розпочати видавництво українського літературно-наукового місячника. Годі нам швендяти по чужих сторонах, та запрохувати сусідньої ласки. Пора, давно пора нам згадати про це, – у цьому наша сила і це наше найперше діло Думаючи так, я не ложу огудки на другі справи і не ставлю їх нижче цієї, – ні. Раз – вольному воля, спасенному – рай, а вдруге – тілько при товариській спілці усяких справ я жду найбільшої користі для нас. А проте все-таки не одмагаюся, що літературне діло – наше перше діло. Хто б що не робив і як його не робив на користь народові – все то буде носити на собі сліди всесвітнього поступу та розвою, звісно не без того, щоб туди і свого чого не налипло, – одно тілько літературно-наукове діло носитиме на собі чисто народні ознаки. Як же нам, дбаючи про розвій найкращих народних основ, не дбати найголовніше про це! На Ваш замір, поти прийде дозвіл від уряду на місячник, видавати альманахи теж прихиляюсь. Чим більше виданнів – тим і краще, краще що-небудь, чим нічого. Довго і так ми мовчали, хоча, правду кажучи, не мало нам приходилось звідати усяких заборонів.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-