Просто слухай: уривок із щоденника «Хроніка одного голодування» Олега Сенцова

Просто слухай: уривок із щоденника «Хроніка одного голодування» Олега Сенцова

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати уривок із двотомника «Хроніка одного голодування. 4 з половиною кроки» Олега Сенцова.

«Хроніка одного голодування» — тюремний щоденник, який кремлівський в’язень Олег Сенцов почав вести у травні 2018 року, на третій день після того, як оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити українських політв’язнів. День за днем, протягом 145-ти днів, незважаючи на моральний тиск і фізичне виснаження, дрібним нерозбірливим почерком у зошиті Олег відверто, різко і гранично точно фіксував свої тюремні будні в російській в’язниці, спостереження і думки. Після звільнення автору дивом вдалося вивезти свої записи із Росії. Тепер із «Хронікою одного голодування» може познайомитися і україн­ський читач.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

 ПРОСТО ЧИТАЙ:

День сьомий

Ніч минула очікувано погано. Я хоч і сплю давно не роздягаючись, укритий ковдрою, але все одно дуже холодно, особливо ногам. Ковдра, щоправда, більше скидається на товсте покривало, та все ж. Уночі дошкуляє ще один невеликий подразник. Унітаз у камері стандартний тюремний — дірка в підлозі, яка затуляється затичкою на мотузочці, але вода стікає в цей пристрій не з раковини, а, як і має бути, зі зливного бачка з трубою. Це наче краще, ефективніше. Однак бачок старий, і його внутрішня система вся зношена. Він регулярно видає печальні звуки: кап… кап…, або більш бадьорі: жжур… жжур… Удень це майже нечутно й не дратує. Якщо спиш — теж не відчувається. А от коли вночі не можеш довго заснути, то це відчутно капає на нерви. Спроби полагодити бачок рідко закінчуються успіхом. Стихнувши хвилин на п’ять, він потім знову заводить свою монотонну пісню, яка в нічній тиші камери особливо чутна. Іноді він не виявляє ознак життя, та зазвичай це ненадовго. Але я думаю, що якщо вже не можна його перемогти, то звикнути з часом таки вдасться. Людина до всього звикає. Особливо в тюрмі.

Ранок почався як завжди. Самопочуття наче стабільне, але з’явилася сильна слабкість. Ледве застелив ліжко, а зуби чистив уже сидячи. Може, вдень минеться, розходжуся. Коли вмивався, щось кольнуло в куточку ока — засохла шкірка. Глянув у дзеркало, так і є: праве око вкрите яскраво-червоними прожилками. Кон’юнктивіт як маленьке доповнення до загальної картини. І де я міг його підчепити? Наче ні з ким не ручкався весь тиждень, та й гігієни весь час дотримуюся, незважаючи ні на що. Та хай, минеться, не надто велика проблема.

Міліція в процедуру занесення-винесення їжі внесла новий елемент. У фінальну частину. Весь процес знімає черговий на реєстратор, а коли баландер повз нього виносить незайману пайку з камери, то наводить прилад на тарілку й констатує: «Їжі не приймав». Завіса.

Принесли окропу — і я трохи зігрівся, щоб писати ці рядки. Пишу я в різний час дня, іноді частинами, іноді все одразу. Смак окропу тепер у мене завжди асоціюватиметься з голодуванням.

Продовжую читати Муракамі, його «Хроніку заводного птаха». Дуже подобається. Муракамі взагалі й ця річ зокрема. Є хороші книги, які ковтаєш, а є такі, які читаєш без поспіху, розтягуючи задоволення. Цю смакую повільно, ковтками. Вона досить об’ємна, я вже прочитав більше половини. Несподівано збагнув, що саме читання цієї книжки на початку цього тиж- ня і спонукало мене писати цей щоденник. Отже, на честь Муракамі назва в нього буде — «Хроніка одного голодування». У редакторів не зосталося вибору. Там, до речі, головний герой три дні просидів на дні сухого колодязя, потерпаючи від голоду й холоду. Шукав щось своє. Дуже схоже. Хто після цього скаже, що в житті все випадкове й не пов’язане між собою? Я — ні. Герой при цьому дуже мучився від голоду, в нього різало і зводило шлунок. У мене от зовсім цього немає, мій поводиться досить мирно. Може, тому що я плавно ввійшов у голодування, підготувався і знизив перед цим свій раціон? А може, інші якісь причини. Я дуже багато чув про голодування з лікувальною метою, та ніколи ним не займався, хоч і були такі думки. А тут така безплатна нагода трапилася! Очищення організму, виведення шлаків тощо. Шлаки, щоправда, ще ніякі не виходили, тож почекаємо. І взагалі, пропоную вважати це поки що не політичним голодуванням, а лікувальним! Хто за? Не бачу рук!

Помітив, що вдень ноги не так мерзнуть, як уночі під ковдрою. Мабуть, через те, що я потроху рухаюся. Відчинив кватирку для провітрювання. Повітря зовні вже не таке колюче й холодне, але й до теплого йому ще далеко. Свіжий сніг на стежках прибрали, щось підтануло на ріденькому сонці, але по кутках ще височіють похмурі сірі замети. Двадцяте травня. Кажуть, що тут сніг може піти й у липні. Не хотів би я цього бачити.

Гидкий смак у роті посилюється, до нього почало додаватися відчуття сухості. Окріп допомагає від цього ненадовго. Сирої води пити не хочу, та й шкідливо. Дивно, що вже який день немає обшуку. З того часу, як у мене з’явилася червона смужка схильного до втечі — через усю нагрудну бирку, мене шмонали стабільно кожного дня всі пів року, що я перебуваю в цьому таборі. Особливо старалися на самому початку, коли я сидів у цій же камері: перевертали все догори дном, мене роздягали до трусів або догола й ретельно обшукували. Потім, уже в загоні, оглядали не так жорстко. Зараз же чомусь узагалі не застосовують цієї процедури. Дивно. Але не факт, що так буде й надалі.

Згадав свій нічний сон, точніше набір якихось снів із сумбурних, не пов’язаних між собою ситуацій. Якісь люди, машини, автобуси, поїзди, я в усьому цьому їду, сам, та частіше з кимось. Вокзали, перони, зупинки. Я їду в автобусі, закинувши ноги на задньому дивані на підголівники. Зі мною моя бабуся й тітка, вони сидять в інших рядах, тітка їсть морозиво, але вони обидві не схожі на жодну з моїх родичок. Я опускаю ноги додолу, бо це непристойно. Потім ми стоїмо на одній із платформ вокзалу, і тітка з бабусею хочуть записати у свій щоденник про одного хлопчика, який щойно здійснив подвиг — витягнув когось із-під поїзда, що рухався. Хлопчик стоїть поруч із татом, а ручки, щоб записати, ні в кого немає. Хоча людей довкола багато, я чомусь кидаюся через рейки на сусідній перон і, пояснюючи ситуацію, прошу ручку в зустрічного міліціонера в погонах капітана, який із родиною. Біжу назад із ручкою до своїх. Судячи з моїх дій, мені самому в цьому сні небагато років. Я не звик бачити в снах якісь знаки й передбачення. Мені здається, що сни все ж спрямовані більше в минуле. Такий собі мікс зі спогадів, пережитих емоцій, потаємних думок або бажань. Але все одно бачити сни буває дуже цікаво.

День восьмий

І настав день восьмий. Майже за Біблією або Торнтоном Вайлдером. Перша спокійна ніч, майже не змерз, а ноги навіть відігрілися. Хоча температура ні в барокамері, ні за бортом практично не змінилася. Виспався, словом, хоча знову довго не міг заснути. Усе уявляв, які страви ми готуватимемо з дітками, коли знову заживемо разом. Ілюзії й утіха для мозку та шлунку.

Самопочуття нібито теж у нормі. Не те щоб усі елементи, які мене хвилюють, минулися. Ні слабкість, ні запаморочення, ні шум у вухах та інші негаразди нікуди не поділися, просто організм перестав на них так реагувати, звик. Відгук викликають лише нові негативні явища або посилення старих, а цього поки що немає — отже, наразі на передовій перепочинок.

Минув уже тиждень голодування. На скільки мене ще вистачить? Я думаю, що це питання хвилює як міліцію, так і вболівальників по той бік паркану, ну й, звісно ж, мене самого. Побачимо. «Посмотрим, — як співав д’Артаньян у радянському фільмі, — кто у чьих ботфорт в конце склонит свои колени».

Хранитель музики постійно крутить на продолі* якусь попсу, цілісінь кий день. Слухати це неможливо. Добре, що мені не дуже чутно. Жодного вартісного треку за весь тиждень. Але ось я почув слабенькі знайомі ноти. Підійшов до дверей і прислухався. Так і є: «Вахтерам» Бумбокса. Стара хороша пісня. Завмер і дослухав, звісно, до кінця. Три хвилини задоволення. Як відрізнити гарну пісню від поганої? Хороша не старіє. «Вахтерам» не постаріла за чей час на жоден акорд.

Музика взагалі дуже багато важить у моєму житті. Хороша. Пісні Цоя вплинули на формування моєї особистості, мабуть, сильніше, аніж усі люди, разом узяті. Тому я дуже не люблю, коли його погано виконують. Пам’ятаю, на одному досить масштабному кінофестивалі в Мінську, на церемонії закриття, один відомий російський актор із українським корінням вирішив, як родзинкою програми, порадувати шановну публіку своїми вокальними здібностями. Здібності були так собі, але народ вдавав, що йому подобається, тим більше, це вже було завершення, а потім довгожданий фуршет. Та коли третьою композицією виявилася «Група крові», я не витримав одразу ж після першої фальшивої ноти. Встав і вийшов. Це було непросто: величезний зал на тисячу народу, я — в середині другого ряду, серед інших учасників, і половині довелося соватися, пропускаючи мене. Співак не збився (хоч куди йому було ще далі лажати?), коли я йшов центральною доріжкою до виходу, — він добивав мене у спину спаскудженими рядками куплету. Погані спогади.

Проте є й хороші, але вже не про Цоя. Удень, після тяжкої та безсонної ночі мого арешту, я сидів у кабінеті слідчого в колишній Кримській СБУ. Мені щойно запропонували співпрацю, я відмовився — і вибрав 20 років. Слідак рутинно підбивав протоколи й мою долю, а я сидів у наручниках і чекав, коли мене відведуть назад до камери. Грало радіо. Неголосно. Судячи з усього, якась ще недоглушена українська хвиля. І тут поставили «Воїнів світла» Ляпіса. Неофіційний гімн Майдану. Тут, в уже окупованому Криму, у цій моїй ситуації. Наче хтось надіслав знак: «Тримайся, хлопче, все буде добре».

І стало легше на душі. Що не зрадив. Ні себе, ані інших. Ні країну, ні ту сотню хлопців, що полягли тоді на Інститутській. Слідчий сказав, що я сам собі долю поламав. А я вважав, що зробив єдино правильний вибір. І та музика з динаміка це підтвердила.

Ходив до лікаря. Вага, тиск, пульс, температура тіла — все падає. Важу трохи за 80. Термометр грію на 36,2. «Остигаєш ти…» — констатував лікар. Подискутували з ним на тему, за якої температури в приміщенні краще голодувати. Я казав, що краще все ж у теплі, оскільки організмові не треба витрачати зайвої енергії, щоб себе зігрівати. Доктор стверджував, що голодування краще витримувати в холоді — мовляв, сповільнюється процес обміну речовин в організмі, анабіоз тощо. Де істина, не зовсім зрозуміло. Кожен залишився при своєму: він у своєму теплому кабінеті в майці, я — в охололій камері.

Приїздив прокурор із нагляду, брав у мене пояснення з приводу голодування, оглянув мій барліг та медичну карту. Я скаржитися на всі дрібниці й незручності не став. Я не з ними воюю. Моє головне поле битви в іншому місці.

Видавництво Старого Лева

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-