Таємниця царя Інісмея і скарби, які ще ніхто не бачив
Безпрецедентний виставковий міжмузейний проєкт «Золото Поділля: історія народів» відкривається до широкого огляду 17 жовтня в Національному музеї історії України. Він вражатиме не масштабами експозиції, – вона заповнить лише одну залу, – а унікальністю експонатів: артефактів, частина з яких досі взагалі не виставлялася, а більшість – це найвідоміші археологічні знахідки із зібрання Вінницького обласного краєзнавчого музею та самого Історичного музею в Києві. Ці, в прямому розумінні безцінні, речі, як анонсують організатори, відображають культуру багатьох народів, що проживали на Поділлі з найдавніших часів до Середньовіччя.
Проведемо імпровізовану екскурсію ще не цілком змонтованою експозицією разом із заступником генерального директора з наукової та фондової роботи НМІУ Богданом Патриляком та куратором виставки, відомим археологом і пам’яткоохоронцем Максимом Левадою.
...Допоки чекаємо автора проєкту та самої ідеї – Максима Леваду, ще на сходах музею Богдан Патриляк пояснює: подібні проєкти актуальні тим, що консолідують українську модерну націю та культурно нас збагачують.
- Українські музеї в останні десятиріччя прагнули показати свої скарби, зокрема й археологічні, за кордоном. Що й не дивно, бо молода держава хотіла репрезентувати себе світові. Але це не сприяло внутрішньому міжмузейному обміну, – каже науковець. – Україна багата на різноманітні археологічні пам’ятки, тому що наша земля розташована на цивілізаційному перетині й на стику різних природних зон, степу і лісу, землеробської осілої цивілізації і кочових цивілізацій, на стику Європи та Азії. В різних регіонах у нас представлені різні археологічні культури. Відома Трипільська культура, наприклад, охоплює значну частину Правобережжя, але не представлена в інших регіонах – на Слобожанщині чи Закарпатті. Натомість там є інші археологічні культури, які цікаві були б жителям Галичини, Волині чи Києва. І от такий міжмузейний обмін буде надзвичайно плідним для пізнання власної країни.
- Богдане, тобто ви запланували цілу серію міжмузейних проєктів. І почали з Вінниці, зі скарбів тамтешнього краєзнавчого музею. Але чому першою обрали саме її?
- Тому що ініціатор проєкту Максим Левада має дружні зв’язки з Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм. Він сам причетний до віднайдення багатьох цих пам’яток, тобто є автором багатьох пов’язаних з ними досліджень. Максим Євгенович висловив ідею співпраці, вінницькі колеги нас підтримали, і під ідею ми вже добирали експонати. Їх чимало – понад 400, це понад 800 одиниць зберігання, бо один музейний предмет може складатися з кількох одиниць, скажімо, посудина і накривка до неї…
Але цьому передував тривалий процес підготовки. Лише на узгодження списків предметів у нас пішло близько трьох місяців. А далі – юридичні й організаційні моменти. Знову ж таки, тут представлена винятково археологія, а це предмети надзвичайно делікатні, крихкі – їм від 6 тисяч років, якщо йдеться про Трипілля, до тисячі років. Тобто ви уявляєте, наскільки вони вразливі й наскільки обережним має бути поводження з ними? Транспортування таких експонатів має свою специфіку, тож ми використовуємо поліцейський супровід.
- І всі вони вже тут? Ми вже зараз їх можемо побачити?
- Так, 28 вересня вони прибули до НМІУ. Вони потрапили до наших фондів, там пройшли процес передачі від головного зберігача Вінницького музею на матеріальне зберігання нашого зберігача Олени Іванової, яка наразі займається монтажем експозиції.
- Ця виставка матиме особливий дизайн?
- Оскільки на ній багато ювелірних прикрас, ми вирішили, що вони будуть дуже виграшно виглядати у затемненому приміщенні зі спрямованим освітленням.
- Богдане, ви сказали, тут понад 400 експонатів. І це все – тільки одна зала?
- Так, одна зала. 436 експонатів. Срібло, золото, бронза, кераміка…
...Я бачу їх на власні очі. Камера фотографа вихоплює найцікавіше. Ми – на третьому поверсі музею. У залі ще тривають роботи: не всі вітрини заповнені, не всі експонати розгорнуті. Але те, що під вітринами, – вражає, тисячолітні вишукані прикраси виглядають напрочуд сучасно.
- Це артефакти бронзової доби – період ІІ тисячоліття – І тисячоліття до нашої ери. Могильник Гордіївка, Вінниччина. Надзвичайно статусні речі, – пояснює Богдан Патриляк. – Золоті вироби, браслети, намиста, персні, унікальні шпильки… Культові речі, що належали жінкам з тогочасної еліти. А ще – унікальний бурштиновий комплекс: до двох кілограмів балтійського бурштину, що вказує на зв’язки з балтійським регіоном за доби бронзи. Ця колекція бурштину з могильника епохи пізньої бронзи – найдавніша в Європі...
Експонати на виставці розташовані в хронологічному порядку і мають сім історичних блоків. А якщо відірватись таки від прикрас і перевести погляд на початок експозиції, то тут – артефакти знаменитої Трипільської культури V-III тисячоліття до нашої ери.
- Тут представлена трипільська кераміка. Ось «біноклі». Максиму Євгеновичу подобається версія, що це, скоріш за все, були барабани: з одного боку була натягнута шкіра. Він каже, що вони нагадують кримськотатарські керамічні барабани. Ці «біноклі» дуже поширені, хоч трошки унікальні для Вінницького Поділля. Вони без дна. Є різні версії, ми не знаємо їх точного застосування, тому що писемності не було, зображень не було – як їх застосовували, і тому ми можемо тільки висувати якісь гіпотези, – коментує Богдан Патриляк.
Науковець розповідає, що, крім «біноклів», тут є фігурка трипільської жінки, модель трипільського житла, за якою можемо приблизно уявити, як виглядало тогочасне житло. Подібні моделі житла є й у Національному історичному музеї, в колекції Вікентія Хвойки, який копав Трипілля, комплектував його і був зберігачем археологічного відділу музею.
- Тільки ті моделі – храму, житла – значно менші. А тут вона – фундаментальна. Ми жартуємо, що якщо у нас – хрущовка, то тут – сталінка, метраж більший, – усміхається Патриляк.
А ось фігурка на коліщатках, де унікальні саме коліщатка, тому що в період енеоліту трипільці не використовували колеса. А колесо – є! Тобто вважається, що колесо – винахід епохи бронзи, уже пізнішої епохи. Але вже в енеоліті, тобто V-IV тисячолітті до нашої ери, у трипільців були такі колісні моделі. Як на мене, це надзвичайно!
Пан Богдан пояснює, що Вінницьке Трипілля має свої специфічні риси, які властиві й Західному, і Східному Трипіллю, тому що ареал поширення Трипільської культури великий – обіймає значну частину Правобережної України. Вінницьке Трипілля має свої унікальні особливості, зокрема яскравий розпис.
...Наступна вітрина, на яку він звертає увагу, це експонати з поховання сарматського царя Інісмея – друга половина І століття Нової ери. Це чи не найвишуканіші тут предмети, зазначає музейник, – меч царя Інісмея, срібний кубок царя з тамгою, клеймом, що є царським знаком.
– Інісмей якийсь час був правителем грецького міста Ольвія, Північне Причорномор’я, нині це Миколаївська область, село Парутине. А похований він на Вінниччині, – розповідає Патриляк.
- Зрозуміло, що це безцінні речі. Але чи можна говорити про якусь загальну їхню вартість або назвати страхову ціну?
- Думаю, це багато мільйонів в іноземній валюті. І кожен з цих предметів, звісно, має свою страхову вартість. Але страхова вартість цієї виставки – закрита інформація, – каже заступник директора музею.
...Аж тут нагодився куратор виставки – Максим Левада. Й одразу заповнив собою залу – не фізично, звичайно, просто сама атмосфера в ній одразу помінялася, бо, виявляється, він – надзвичайний оповідач.
- Археологія шукає не золото, археологія шукає не черепки. Археологія шукає інформацію. Інформацію про наше минуле, якої немає в жодному писемному джерелі, – наголошує Максим Левада і розказує нам, як виникла ідея цієї виставки.
- Коли я був студентом, їздив в археологічні експедиції, то працював у вінницьких експедиціях, якими керував Борис Лобай (зокрема, коли він почав розкопувати Гордіївський могильник, звідки це золото і цей бурштин). І всі ці предмети, що в музеї, як кажуть археологи, я бачив руками. Я повертався у Київ, із захватом розповідав про це друзям, рідним – і виникало питання: а як же це можна побачити? З часом цього золота у Лобая ставало більше. Воно їздило по всіх закордонних виставках. А в Україні його, крім Вінниці, ніхто не бачив. Це було несправедливо.
А років п’ятнадцять тому Вінниця запросила з Києва величезну виставку Катерини Білокур. У місті був такий ажіотаж, що експозицію двічі продовжували. Я тоді запитав у київських музейників: коли ж вони востаннє возили цю колекцію по Україні? Вони сказали: взагалі ніколи її не возили. Тобто возили в Токіо, в Париж, але не возили ані в Харків, ані у Вінницю, ані у Львів.
- Тобто ідея такого проєкту була на поверхні – здійснити глобальний міжмузейний обмін? Тим більше, коли ми говоримо про те, що якась частина в Україні не розуміє іншої, що їх треба якось склеювати...
- Це дуже просто! Наприклад, немає у Львові античності – взяти в Миколаєві чи в Одесі велику грецьку колекцію і відвезти у Львів. Взяти у Харкові археологію хазарів, якої немає на Правобережжі, й відвезти в Житомир. Взяти в Черкасах Трипільську культуру, якої немає у Харкові, й відвезти туди…
І не лише археологію! Можна взяти Закарпатську художню школу або Одеську художню школу, повезти у Дніпро. Зусиль і коштів для цього, насправді, треба набагато менше, ніж їх витрачає, наприклад, Український культурний фонд на різні заходи і конференції. Бо якщо подивитися розшифровки їхніх кошторисів, то побачите, що здебільшого вони фінансують фастфуд – харчування заходів…
Для цієї виставки ми дуже сподівалися знайти якісь додаткові кошти. Але, честь і хвала, це витрати виключно двох музеїв: Вінницького краєзнавчого і Київського історичного. Це було зроблено виключно завдяки ентузіазму – з нуля! Працювали творчо всі – від робочих, які щось пропонували, до керівництва. У вихідні дні, після роботи! А ось це була порожня зала, де не було вітрин. Треба було вигадати вітрини, придумати освітлення і подбати про температурний режим. Багато разів комбінували. Я взагалі не знаю, чи спав у ці дні, чи ні...
І тут треба віддати належне й Вінницькому музею. Бо не кожен директор візьме і віддасть основну експозицію на кілька місяців… От, власне, що ми зробили.
- Максиме Євгеновичу, ви почали розповідати про одну з найцікавіших знахідок, про сарматське поховання, яке почав розкопувати Борис Лобай…
- Тоді був великий ажіотаж, бо стало зрозуміло, що це кінець І століття – археологія вміє датувати по типах предметів. Але далі почалося найбільш несподіване! Ось за знаком тамга – це родовий знак сарматів на кшталт тризуба київських князів, який має одну схему, але кожен раз змінюється, – десь всередині минулого століття одеський історик і нумізмат Петро Каришковський зробив відкриття просто у себе вдома. Він знайшов ціле царство, про яке не згадувало жодне з античних джерел!
Було таке грецьке місто Ольвія, про яке всі знають, що там була демократія. А в другій половині І століття в Ольвії з’являється цар з дивним, не грецьким іменем Фарзой. Звідки Каришковський це з’ясовує? Бо той цар почав карбувати монету зі своїми тамгами і своїм іменем. Причому спочатку це були надкарбування на вже готових монетах, тобто їх перекарбовували. Згодом він починає випускати золоту монету і випускає її вісім років. Потім його монети в цій емісії зникають, але з’являється інший цар – на ім’я Інісмей, в якого дуже схожа тамга, тобто це, мабуть, був його син. Він карбує виключно срібну монету і потім зникає, а в Ольвії поновлюється демократія. Так оце і є тамга Інісмея. І вона всюди є – на накладках, на гривні, тільки з іншого боку, на оцьому келиху.
Більше того, на одному з перснів є маленька гема, на якій – чоловічий профіль з борідкою, що дуже схожий на той профіль, який ми бачимо на срібних монетах Інісмея. Судячи з усього, це було його поховання. Чому він там опинився, як він покинув Ольвію? Цього історія поки що не знає. Але там було якесь важливе для сарматів місце, бо в тому районі багато поховань із золотом. Ось тут у нас чотири представлено, це все різні поховання. Ще є два, які знайшли молдавські археологи буквально поруч. Тобто, там якась була ставка.
- Це насправді вражаюча історія – про Ольвію і про царство, яке можна відкрити за такими знаками. Мабуть, ті царі знали, що робили, і завдяки цьому залишились в історії… А тут чотири поховання, ви кажете. Вони мають власні назви?
- Археологічні пам’ятки називаються за місцевістю – Писарівка, Гордіївка. От це називається Пороги, тут в одному кургані були Інісмей і, мабуть що, його дружина. Ось курильниця – опіум курили, пили вино. А ось дзеркало, прикраси, жінки ж завжди полюбляли прикраси. От бачимо речі з іще одного багатого поховання – поховання жриці з дуже такою цікавою штучкою. Знаєте що це таке?
- Виглядає як перстень?
- Ну, приблизно. Це перстень для натяжки лука – жриця стріляла! От меч – метал, обтягнутий червоною шкірою.
А це вже історія іншого народу – готів. Ось римський, легіонерський казанок із бронзи, гребінці… Тут римські срібні монети, це черняхівська культура.
- А це, я так зрозуміла, сережки, дармовиси. Дуже гарні, просто витвір мистецтва.
- Ні, це застібки-фібули. Бачите, яка конструкція, вона працює як англійська булавка, бо ґудзиків не було. Це – дівчини поховання…
А повертаючись до Гордіївки, до того золота та бурштину, хочу звернути вашу увагу, що це все – з поховань, які всі в давнину були пограбовані. Це те, що не взяли грабіжники. А чому вони були такі багаті, ці поховання? Гордіївка (якщо ви розумієте Південний Буг) – це приблизно біля Немирова. До Немирова Південний Буг суднохідний, далі ні. Тому там і розташоване відоме скіфське городище. Судячи з усього, на бурштиновому шляху сиділи в той час такі собі митники, тобто люди, які брали податок за прохід через свою територію. Ну, як усі митники, вони були забезпечені люди. А от чому грабіжники це все не взяли, можна лише гадати. Напевно, вони зазіхнули на щось ще більш коштовне.
Це от – ювелірна майстерня давніх слов’ян, єдина в світі. А це – скарб ювеліра Давньої Русі – це вже уличі, яких знищили вщент київські князі в Х столітті. Це був дуже багатий край на торговельних шляхах Дністер–Буг, що засвідчили розкопки на одному з городищ, де знайшли масу срібла. І це дуже не подобалося київським князям. Вони кілька років вели війну, і в Х столітті впали всі городища. Археолог Павло Хавлюк одне з них розкопав, там було 140 кістяків – жінки і діти. Тобто виманили чоловіків десь за укріплення, розбили, а після цього знищили городище і пішли, залишивши пусту землю…
- Жорстока історія. Справді, як ви кажете, археологія шукає інформацію.
- І от запитайте себе: що було б, якби все оце знайшли не археологи, а любителі з детектором? Воно б усе опинилося на базарі. Бо з чорними археологами в Україні так, як ніде у світі…
- Так, і це тема окремого інтерв’ю. Впевнена, вам є що розповісти. Але повернімося до виставки. Як довго вона експонуватиметься?
- Відповідно до угоди, до кінця лютого. І я тішуся, що все-таки ми вперше показали всім, як можна брати такі речі на виставку. І не на тиждень, не на два!
- Це неймовірний проєкт! Те, що мені вдалося побачити…
- О, ви не бачили ще два скарби, які взагалі майже ніхто не бачив!
- Тобто вони взагалі не виставлялися? Що ж це, звідки?
- З того ж Вінницького обласного краєзнавчого музею. Там їх бачили, коли вони торік потрапили у музей – і їх виставили лише на один день! Там дуже багато речей – гривні, пряжки, прикраси… Вони ще навіть не опубліковані. До того ж, на відкриття приїде одна цікава людина, яка була у всіх цих золотих експедиціях, єдина, бо решти вже, на жаль, немає… Це, правда, надзвичайний проєкт! Приходьте.
- Заінтригували. Але дуже хотілося б, щоб від 17 жовтня, коли виставка відкриється для загалу, на неї прийшли люди. Відтак вона потребує активного промо: від реклами на бігбордах та у медіа до хоча б інформаційної підтримки Міністерством культури і УКФ.
- Ви ж знаєте, чим наразі зайняті всі рекламні площі…
- «Золоте Поділля» відкривається у час, коли Київ – чи не у лідерах за кількістю хворих на коронавірус. Експерти прогнозують, що статистика лише зростатиме, відтак можливі нові карантинні обмеження.
Богдане, ви обрали для експозиції ризикований період. І чи не станеться так, що проєкт опиниться поза увагою з об’єктивних причин: люди просто побояться приходити чи будуть введені заборони на відвідування закладів культури?
- Так, уся туристична галузь – музейна і культурна загалом – втрачає від карантинних обмежень. Але наш музей був одним із перших у Києві, які відкрилися після жорсткого карантину. Ну, вибачте, якщо працюють супермаркети, нічні клуби, ресторани, то чому мають бути під забороною заклади культури, які аж не так переобтяжені відвідувачами? Потрібно і в цей непростий час все ж таки доносити культурну спадщину.
А цю виставку треба побачити! Найперше тому, що доволі незначна частина киян має можливість поїхати до Вінницького обласного краєзнавчого музею, щоб оглянути цю колекцію. Тим більше, що там не завжди це все експонується! Це прекрасна нагода ознайомитися саме з цими унікальними пам’ятками Східного Поділля. Зокрема – і сарматськими пам’ятками, які не представлені у нашому музеї. Я вже не кажу про іноземних туристів, у яких взагалі таких пам’яток немає! Ну, і вже Максим Євгенович казав про скарби, які практично не виставлялися. Це своєрідна інтрига, тому що вони могли бути незаконно вивезені за кордон і були практично врятовані від перепродажу.
- Оскільки це міжмузейний проєкт, то чи буде, і як скоро, крок у відповідь – з Києва до Вінниці?
- Так, ми плануємо, що не лише колекції з областей поїдуть у Київ, а що й Київ надасть у регіони, і теж на тривалий час, найкращі свої експонати! Тож у продовження міжмузейного обміну ми повеземо до Вінниці колекцію зброї. Це буде навесні, коли запускаються фонтани, буде більше туристів. Колекція зброї експонувалася в нас у музеї з 2016 року, це зброя – від палеоліту, від кам’яних видів озброєння до сучасності, до війни на сході України. У нас непогана колекція зброї, три тисячі одиниць зберігання, є що показати.
Так що епідемія, звісно, реальність, з якою доводиться рахуватися. Але життя, в тому числі й культурно-історичні відкриття та проєкти, ніхто не відміняв. Тож ми копаємо-знаходимо-вражаємо далі.
Валентина Пащенко. Київ
Фото – Геннадій Мінченко
