Різдвяні оповіді, почуті в храмі

Різдвяні оповіді, почуті в храмі

Укрінформ
Шестеро священників згадали свої найпам’ятніші свята

Ну ось воно, вже на порозі – гарне та світле, земне та небесне свято Різдва. Свято, в яке тобі бонусом дарується гарний настрій. Наймилозвучніше свято, бо з чим можна зрівняти українські колядки, які звучать просто від радості та широти серця і на вулицях, й у супермаркетах, на всіх континентах, бо українець хоч і залишає вдома своє серце, але завжди везе з собою та поширює українську колядку. 

Свято, яке пробуджує в нас любов та милосердя, свято, яке називають початком усіх свят. Свято, яке нагадує нам, що найулюбленіша особа світу народилася в хліві, жила як біженець і її було покарано, як розбійника.

Свято, яке майже дві тисячі років надихає великих художників, музикантів та письменників на створення шедеврів. Цього року я побачила допис у соцмережах відомого священника Сергія Дмітрієва, де він розповів про свої різдвяні дива. А я подумала, що ми жадібно читаємо різдвяні історії Дікенса, О’Генрі, Андерсена, втім життя часом набагато цікавіше за літературні сюжети. Цікаво, що під дописом отця Сергія – люди почали признаватися, що в їхній особистій історії також під це свято траплялися незвичайні (надприродні) події.

Ми в цьому матеріалі навели як історію, розказану священником Сергієм Дмітрієвим, так і оповіді кількох інших священиків, які поділилися різдвяним досвідом з Укрінформом. Ми даруємо вам ці теплі різдвяні історії, й нехай у Різдво вам дається і по вірі, й навіть більше, бо вони для всіх – і віруючих, і невіруючих.

НА РІЗДВО Я БАЧИВ, ЯК ПІШОВ ПРИКУТИЙ ДО ЛІЖКА ПАСТУХ

Сергій Дмітрієв, священник:

- Це був 1996 рік. Ставши священником, я служив у селі, на Слобожанщині, де пана отця народ не бачив з 1930-х років минулого століття.

Звичайно, я вирішив відновлювати різдвяні традиції у своїй маленькій сільській парафії. Отже, ми вирушили з хором колядників співати різдвяних пісень до кожної хати…

У той Святий вечір нам трапилося дві родини, для яких диво Христове не мало ніякого сенсу, а Різдвяна ніч була пустою.

Першою була хата пастуха, який збіднів і втратив свій дохід, бо від тяжкої хвороби йому віднялися ноги і він був прикутим до ліжка.

Його дружина попросила зайти у кімнатку, де він лежав – і заспівати для нього. Ми з хором заспівали Різдвяну пісню. Коли ми виходили з хати, я раптом відчув, як хтось узяв мене за плече, на секунду я злякався – повертаюся і бачу чоловіка, який мав би лежати з паралізованими ногами. Він стоїть на своїх двох – і зі сльозами на очах просить заспівати ще.

Не знаю, як пояснити це з точки зору медицини, але у ту ніч я побачив Різдвяне Чудо у тому домі.

Того ж вечора ми потрапили до оселі жінки, у якої помер син, після чого її невістка не приїздила з онуками до тої жінки. Ми заспівали Різдвяну пісню вдруге. Вона розплакалася, бо напевне, лише у Святу Ніч самотні відчувають себе ще більш одинокими, аніж зазвичай. Ми намагалися підбадьорити господиню, прощаючись сказали, що у неї все налагодиться.

Зранку біля церкви стояв невеличкий натовп, який хотів подивитися на чоловіка, котрий став на ноги після Різдвяних колядок, а на порозі храму – стояла та сама жінка з усіма своїм онуками.

Ось таке воно, моє Різдвяне Диво.

МОЯ РІЗДВЯНА ПАРА РАЗОМ УЖЕ 13 РОКІВ

Павло Найденов, священник:

- Я служив тоді в Княжичах. На саме Різдво ввечері пішов у магазин, щоб щось купити з продуктів. Біля магазину стояли наші сільські хлопець з дівчиною, вони тоді зустрічалися. Я привітався, а вони кажуть: «Батюшко, давайте ми вам заколядуємо». Це було напівжартома. Я відповів: то чого будемо колядувати тут, ходімо до хати! Вони проспівали колядку, я накрив на стіл. Стали вечеряти, спілкувались допізна. З того дня вони час від часу почали до мене заходити в гості. Стали дружити, а пізніше вони сказали: коли ми одружимось і буде дитина – візьмемо вас за кума. Через деякий час вони розбіглися, він зустрічався з іншою дівчиною, вона – з іншим хлопцем. А я не знаходив собі місця. Одного дня вони випадково зустрілись на вулиці й вирішили: а давай зайдем до батюшки разом, як колись було. Зайшли. Я завів до хати, питаю її: ти любиш його? Вона каже: так... Питаю його: ти любиш її? Він: так! Я обняв їх і кажу: а тепер їдьте в РАГС. На другий день вони подали заяву. На весіллі я був такий щасливий! Допомагав їм організовувати все весілля. Привіз із Києва хористів КДАіС під керівництвом тоді ще мирянина Петра Бойка. Щоб урочисто відспівати вінчання. Після вінчання кажу хористам: а тепер гайда за стіл! Коли настала пора покривати молоду – підійшов до хлопців і кажу: а тепер співаємо «Горіла сосна палала»! Хор як грянув, аж стеля в залі піднялася. Потім у них народився хлопчик і вони взяли мене кумом. Коли народився другий хлопець – взяли за кума знову. Живуть разом уже майже 13 років.

РІЗДВЯНА ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЧИ Є НАСПРАВДІ БОГ

Артем Бондаренко, священник:

- Було це якось взимку під Різдво. Був я тоді ще студентом лаврської духовної академії, але вже в сані диякона і служив я тоді у славетному Флорівському монастирі на Подолі (останні два роки священник Артем служить як клірик УПЦ в діаспорі Вселенської патріархії – авт.). За студентською бідністю своєю, щойно утворивши свою молоду сім’ю, мусили ми з жінкою знімати собі однокімнатне житло, аж в Ірпені. Якраз у той же час помер мій тато, донецький шахтар, від якого я успадкоємив його машину – бус Форд Транзит, на якому я тоді трохи підзаробляв собі на життя різними транспортними послугами. І ось, одразу після Літургії та обіду у Флорівському монастирі, їду я до свого Ірпеня на своєму бусі по Варшавській трасі. За вікном холод, мороз, снігу по коліно, брррр-брррр!.. Із Криму я родом, і не люблю я такого. Раптом бачу – вздовж дороги по снігу іде якась жіночка. По такому холоді! Вдалині від усяких поселень! Іде просто. Стало мені її дуже жалко і я одразу скинув швидкість, включив аварійку і став помаленьку гальмувати по снігу й льоду... Стаю. А вона іде собі, опустивши сумно голову. Сам відчиняю двері з її боку й гукаю: «Жіночко! Ви куди ідете? Так холодно! Давайте я вас підвезу! Я до Ірпеня їду...» Ця пані зупинилася, обернулася, подумала – й мовчки сіла до мене в теплу машину. Їдемо. Вона подивилася на мене, що я в підряснику, тоді відвернулася до вікна і стала досить сильно плакати, витираючи сльози і прикриваючи рот рукою. Я виключив музику. Помовчав. Якось незручно мені стало. Кажу: «Пані чого ви плачете, що сталося?» Вона, після паузи, каже: «Я стояла на холоді близько двох годин, тягнучи руку, щоби мене хтось підвіз! Але ніхто не ставав! Ніхто. Я стала молитися і просити Бога, щоби мене хтось тут підібрав, але НІХТО не ставав. Тоді я сказала сама собі: значить, Тебе, Господи, НЕМАЄ! Все марно! І тоді я розвернулася – і ледве жива від холоду, просто пішла пішки. В цю мить коло мене сама стала ваша машина, сама мене підібрала, і за кермом були ви – священник! Бачите? Значить, Він є! Я вам за це дуже вдячна!»... В дорозі далі ми просто мовчали і дивилися на сніг і проїжджаючі машини. Я підвіз її до вокзалу Ірпеня, грошей не взяв, і ми розпрощалися, збагативши одне одного життєвим досвідом.

ПІД ЧАС ПЕРШОЇ КОЛЯДИ В СЕЛІ З ЛІЖКА ВСТАЛА ЛЕЖАЧА БАБУСЯ

Богдан Огульчанський, священник:

- Один із найтепліших періодів мого життя – як ми відроджували традиції святкування Різдва. Там є багато цікавих моментів, згадок, як люди проникалися святом, як вчили колядки, але одна історія була справжнім дивом.

Ми були студентами духовної школи, разом із викладачем їздили колядувати по селах. І в одному селі, де щойно був відроджений монастир, ми прийшли в хату. Нас зустрів чоловік, послухав – і раптом двері відчиняються і до нас виходить бабуся. Вона радісно посміхається, б’є поклони, хреститься. Її чоловік, наче вражений, починає нам вантажити сумки якимось борошном. Ми побачили, що і наш викладач був дещо розгублений і ще якийсь час довго говорив із господарем дому. Аж коли ми вийшли, він розповів, що знає цю родину і що ця бабуся була лежача кілька років. А встати з ліжка її “змусила” наша колядка. Тому вона зразу й почала і поклони бити, й Богові дякувати. Таке ось диво сталося.

НАЙГОЛОВНІША РІЗДВЯНА МІСТЕРІЯ ДЛЯ МЕНЕ БУЛА, КОЛИ Я СЛУЖИВ ПЕРШОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ПАТРІАРХУ МСТИСЛАВУ

Сергій Ткачук, священник:

- Найнезвичайніше Різдво Христове у моєму житті припало на 1992 рік, коли я, як молодий іподиякон, прислуговував першому Українському Патріарху Мстиславу (Скрипнику) у кафедральному Свято-Андріївському соборі тоді УАПЦ! Перші роки після Незалежності, ще пострадянська Україна, і я співслужив тоді живій легенді та титану автокефалії.

Для людей, які не дуже знають, що таке автокефальний рух, це мало що скаже. Тому я трохи поясню. Мстислав Скрипник, небіж та ад’ютант Симона Петлюри, офіцер УНП, який потім в еміграції став ченцем та священником, до останнього дня боровся за українську автокефалію, створював Українську православну церкву в діаспорі – Канаді, США. Він прибув в Україну в 1990 році, йому тоді було 92 роки.

Це була перша різдвяна літургія на рідній українській землі справжнього першого українського патріарха, людини неймовірної духовності. Я думав тоді під час служби багато про що… Про те, що Бог дозволив йому дожити до таких років, хоча він ніколи не дбав про своє здоров’я, що він кілька місяців тому мав гарні розмови із тоді тільки но обраним Вселенським патріархом Варфоломієм (Варфоломій поважав Мстислава) – і між ними вже тоді йшла глибока розмова про майбутнє визнання Української церкви. Він не прагнув довголіття, воно йому було подароване. І він не прагнув довголіття, щоб керувати, він прагнув жити, щоб служити Україні та розвивати українську церкву.

Для мене це свята людина, його проповідь, віра та служіння завжди були в унісон. І я увібрав цю різдвяну містерію в деталях, прекрасні богослужбові тексти ще митрополита Іларіона Огієнка, патріарший хор і дитячий хор, який теж співав українською. Коли діти співали українською «Отче наш», то розплакався навіть сам Мстислав. Потім була проповідь Мстислава. Я вам скажу, що найкращим проповідником я вважаю патріарха Мстислава, я тримав його жезл і бачу – Святіший Мстислав має золотий перстень із тризубом. І тоді я подумав, що національна ідея завжди має якесь вираження. Не варто соромитися якихось зовнішніх символів у одягу. Вже існувала церква, невизнана, але потужна, півтори тисячі новостворених парафій та все, що збудував патріарх Мстислав за кордоном. А сьогодні я згадую – і це, й попереднє з особливим почуттям, це здійснена мрія патріарха Мстислава, якого я мав честь знати.

НА РІЗДВО НА ПОЧАЙНІ НАМ ПОГОДИЛИ ВІДКРИТТЯ ПЕРШОГО ХРАМУ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ НА ОБОЛОНІ

Сергій Бережний, священник:

- Я вважаю, що бачив у моєму житті два різдвяних дива, перше – отримання Томосу 6 січня, а друге – саме в ці дні ми отримали дозвіл від компанії поставити храм всіх святих на Йордані, де було річище Почайни. Отримати землю під храм у часи війни було непросто. Три з половиною роки громада, активісти, депутати, військові намагалися мені допомогти – і ми нарешті отримали такий подарунок на Різдво. Отримали можливість своєї парафії на історичному місці в честь святих, яких вшановують на День хрещення Київської Русі. Тут було стільки символізму, стільки збігів, у ці дні незадоволені антиклерикали, які казали, що ніякого попа нам тут не треба, та потенційно ворожі люди – чомусь змінили гнів на милість… Всі, кому це мало бути байдуже, – стали нашими помічниками. І це фактично стало відновленням молитви на історичному місці, на українському Йордані. Я пам’ятаю, як ми прикрашали наш вагончик, готували для першої літургії. І тут прийшла старенька жіночка, каже: «Буде церква, слава Богу, у мене хворі ноги, ходити не можу, але все молилася, щоб храм був поруч. То я сюди буду ходити і стільчик мій тут буде стояти тепер».

Фактично на Різдво ми відкрили храм, а на Богоявлення – перша літургія. І це була перша парафія Православної церкви України, створена з нуля, куди прийшли спочатку колишні віряни УПЦ МП. Наважуся сказати, що ми – перший храм, який не словом, а ділом руйнує юрисдикційні перегородки. Ми – храм примирення, бо всупереч волі церковного начальства у мене причащаються й вірні УПЦ МП. А деякі не причащаються, бо їм не дозволяють, але приходять допомогти мені, чи приносять одяг для бідних. 

Ми стоїмо на чудовому місці, й це є храмом примирення, а наше заснування стало ключем до переосмислення багатьох подій.

Лана Самохвалова. Київ

Фото з соціальних мереж
Перше фото: Марія Ковальчук

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-