Життя без перспектив? Доля психічно хворих після смерті їхніх батьків й досі залишається невизначеною

Життя без перспектив? Доля психічно хворих після смерті їхніх батьків й досі залишається невизначеною

Блоги
Укрінформ
Скільки сьогодні в Україні безхатченків? Більша половина з них – люди з психічними розладами

Всі ми звикли до аксіоми, що за місце під сонцем слід боротися. Конкурентне середовище диктує свої правила. Ми живемо в правовій державі. На нашому боці – й Конституція, і Закон, і Конвенції ООН, і судова система, на які ми можемо опиратися в разі порушення наших прав. Але існує категорія людей, значна більшість з яких ніколи не вимагатимуть законних пільг, не будуть боротися з бюрократами-чиновниками, не будуть шукати справедливості в судах – це люди з психічними розладами.

До речі, багато хто з цієї категорії громадян навіть не усвідомлює своє становище і не визнає захворювання. Вони звикли в усьому довірливо покладатися на дбайливих, люблячих батьків. Зазвичай близькі родичі – це часто-густо єдині люди, яким вони довіряють, з якими спілкуються. Але життя близької людини, на жаль, має початок і кінець. Тож після смерті надійного захисника виявляється абсолютна нездатність більшості психічно вразливих осіб до самозахисту від посягань на їхні людські права. Очевидно, що ці люди потребують особливої опіки і контролю з боку суспільства.

На жаль, в Україні це болюче питання не вирішене. У разі втрати рідних та близьких, які опікуються хворою людиною, захистити її від нечесних, непорядних людей фактично немає кому. Занадто часто трапляється так, що така людина втрачає житло, гине на вулиці в статусі безхатченка, не відаючи навіть – де шукати порятунку. Адже для того, щоб навіть потрапити в психоневрологічний інтернат – далеко не найкраще місце для проживання – зробити це не просто. Це вимагає неабияких зусиль, бюрократичних процедур. Навіть у цей некомфортний заклад існує черга протягом 2-3 років.

Скільки сьогодні в Україні безхатченків? Скільки на кладовищах поховано невідомих безпритульних, хтось їх рахував? Більша половина з них – люди з психічними розладами. Тож цілком зрозуміло, що головне питання, яке турбує абсолютно всіх без винятку батьків психічно хворих: “Що ж буде з нашими дітьми, коли нас не стане, адже ми не вічні?”.

Чи можна вирішити проблему? Звичайно, так! Але якщо на те буде добра воля держави! Тим більше, що в цивілізованому світі ця проблема вирішується – соціальні служби пильно стежать за додержанням прав людей з порушенням психіки, які проживають самостійно. Що можна зробити в Україні?

Громадська організація “Комітет “За досконалу психіатрію”, яка об’єднує родичів психічно хворих людей і небайдужих до цих проблем волонтерів, провела своє невеличке опитування з метою з’ясувати, що турбує в першу чергу батьків і опікунів, і як, на їхню думку, можна вирішити проблему?

На думку опитуваних, соціальні установи за місцем проживання мають не тільки займатися побутовим обслуговуванням – ходити до крамниці та прибирати в квартирі. Вони повинні мати кваліфікованих дільничих фахівців-юристів для підтримки та захисту незахищених людей, яким важко відстоювати свої права. Це такі осередки, де фахівці знали б людей, цікавилися їхнім життям і активно допомагали, не чекаючи, враховуючи специфіку, на їхнє прохання. Звичайно, щоб не допустити свавілля і зловживань, така служба має бути підконтрольною громадськості. Найкращий контроль можуть здійснювати саме громадські організації родичів, адже хто як не вони найбільш вмотивовані, розуміють проблему і мають співчуття до цієї категорії людей. І така практика існує в розвинутих європейський країнах і США.

Друга проблема – кадри середньої ланки. Давно відчувається велика потреба у створенні в медичних коледжах окремого відділення для підготовки та навчання особливостям спілкування з людьми, які страждають на психічний розлад. Сьогодні найбільше нарікань на санітарів та медиків середньої ланки в закритих психоневрологічних установах. Тортури і знущання над підопічними, про які повідомлялося в ЗМІ, скоювалися саме фахівцями середньої ланки. Отже, виховання у цієї категорії фахівців тактовної поведінки і професійного ставлення до своїх обов’язків у стосунках з людьми, які мають особливості світосприйняття, давно на часі.

Особлива тема – доступні якісні ліки. У нас прийнята Концепція розвитку психічного здоров'я в Україні до 2030 року, існує чудовий закон Про психіатричну допомогу, де все декларативно чудово прописано. Скажімо, ст. 5 І Розділу Закону, говорить, про “безоплатне або на пільгових умовах забезпечення лікарськими засобами”. Але насправді високоякісні ліки, які дають можливість психічно хворим вести повноцінне життя і перебувати в сім’ї, реально доступні тільки тим, у кого є фінансово спроможні родичі. На сьогоднішній день з’явилося багато нових ефективних медичних препаратів – нейролептиків другого покоління. Але вартість постійного вживання протягом місяця високоякісних препаратів для комплексного лікування сягає до 4 – 5 тисяч грн. Чи може собі дозволити таки витрати людина з інвалідністю, яка живе на пенсію?

Не вирішена проблема працевлаштування. В Законі чітко прописано: “...встановлення обов'язкових квот робочих місць на підприємствах”. Але що стосується людей з психічними порушеннями, особливо хворих на шизофренію, це положення не працює. Погодьтеся, ніхто не хоче брати таких людей на роботу. В той же час, в цивілізованих країнах існують підприємства, де при відповідному супроводі працюють люди зі збереженим інтелектом, але порушеннями в емоційній сфері. 80% працівників на цих підприємствах – люди з психічними проблемами. Звичайно, для того, щоб такі особливі компанії могли конкурувати, вони повинні мати певні податкові преференції для того, щоб заохочувати бізнесменів створювати подібні компанії.

Фінансування. Можна багато говорити про переваги тієї чи іншої системи психіатричної допомоги, обговорювати цікаві проекти, вивчати досвід розвинутих країн, але в решті решт все зведеться до одного питання – де взяти кошти на їх підтримку? Сьогодні багато говорять про застарілу систему інтернатів, яку слід змінити. Давайте підрахуємо скільки обходиться державі утримання одного підопічного в інтернаті? В той же час існує прекрасна форма – гроші ходять за пацієнтом. Ось вам і відповідь. На думку опитуваних, не слід боротися з інтернатами, не запропонувавши щось інше. Краще створювати альтернативу – поле для здорової конкуренції – нехай це будуть і державні, і комунальні, і приватні установи. А от обирати буде клієнт. Покажіть кращий сервіс, і відповідно фінанси прийдуть до вас.

Контроль. Як було вже сказано, в Законі Про психіатричну допомогу передбачено багато правильних речей. Але найкращі, найсправедливіші закони не діють, якщо немає контролю за їх виконанням і відповідальності за їх не виконання. Тому кожна вимога закону повинна бути виписана у нормативних актах, які надають чіткі тлумачення норм та засобів їх виконання. З нормативними актами, як і з їх виконанням, у нас також великі проблеми. Для контролю необхідно створювати дієві наглядові ради, до складу яких входили б представники громадських організацій, незалежні експерти.

Складності з госпіталізацією до психіатричного закладу.

Зайве пояснювати, що психічно хворий, як правило, не усвідомлює свої проблеми, а психічні захворювання часто-густо супроводжуються соматичними захворюваннями. У разі, якщо така людина відмовляється від медичної допомоги, родичі не мають права госпіталізувати її навіть у звичайну лікарню без її згоди. А що говорити про доставку до психіатричної лікарні? Медичне втручання в випадку відмови пацієнта можливе лише в разі прямої загрози життю. А для того, щоб отримати право примусово надати хворому медичну допомогу, родичі повинні ініціювати судову процедуру встановлення опіки. Для цього в обов'язковому порядку їх майбутній підопічний повинен пройти через судово-психіатричну експертизу. Як бути, якщо людина не хоче з'являтися до суду і категорично відмовляється від поїздки на експертизу? В такому випадку перед судом доведеться ставити питання про примусову доставку. Однак ця норма застосовується у виняткових випадках, і для цього необхідно чимало зусиль. Крім того, якщо людина раніше публічно не висловлювала ніяких ознак розладу і на неї не заведена картка в медичному закладі, доставити її до лікаря-психіатра практично не можливо. Складно також забезпечити саму доставку, адже ні органи поліції, ні медичні працівники не уповноважені застосовувати якісь примусові заходи до хворого на виконання рішення суду, якщо той чинить опір.

Щодо проблеми взаємодії різних міністерств і відомств. Як відомо, існує певний ланцюжок, який повинна подолати людина, яка захворіла на психічний розлад – це захворювання – лікування в стаціонарі – медична реабілітація – соціально-психологічна реабілітація – соціалізація – працевлаштування. Якщо хоч один компонент з цієї ланки не працює, всі витрати будуть марні. Необхідна єдина стратегія і чітка взаємодія всіх зацікавлених служб.

Хотілося б відзначити, що Мінсоцполітики останнім часом чи не єдине міністерство, яке приділяє увагу реформуванню психіатричної допомоги. Приємно й те, що до підготовки всіх своїх реформ, міністерство активно залучає громадськість, враховує думку експертів, чого не скажеш про МОЗ. Складається враження, що ці два міністерства “не дружать” між собою. Такий підхід явно не на користь пацієнтам. Тож необхідно терміново вирішити питання прийняття єдиної стратегії у наданні психіатричної допомоги людям, які цього потребують. Сподіваємося, що так воно і буде.

Олександр Козловський, заступник голови Громадської ради ТМО «Психіатрія» в м. Києві, голова правління ГО «Комітет За досконалу психіатрію»

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-