Просто слухай: уривок із книжки Марини Гримич «Клавка»

Просто слухай: уривок із книжки Марини Гримич «Клавка»

Подкаст
Укрінформ
Літературне життя 1940-х, повоєнний Київ, Євбаз, комунальна квартира — це те тло, на якому розгортається динамічний сюжет роману.

Дія роману Марини Гримич «Клавка» відбувається у Спілці письменників України і київському письменницькому будинку РОЛІТ у 1947 році. Саме тоді стався сумнозвісний Пленум, відомий як розгром української літератури, зокрема через паплюження Юрія Яновського та Максима Рильського. Але мало хто знає, що розправою над цими двома класиками не обмежилось: українських літераторів - колег по перу, сусідів по дому - нацьковували один на одного, тиснучи на їхні амбіції. Учасники подій по-різному вийшли з нелегкої етичної ситуації - хтось з високо піднятою головою і посмішкою на вустах, а хтось в ганьбі і досмертних докорах сумління.

Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про "внутрішню кухню" усе - драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно, в одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника - між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Як не дивно, вранці Клавка прокинулась в доброму настрої. Вона виспалася, і, здається, її тіло помолодшало років на десять, принаймні вона була готова здавати норми ГТО і бігти стометрівку, як на шкільній спартакіаді.

Емма Германівна почала ранок вальсами, тому Клавка все робила на рахунок раз-да-три, раз-да-три, раз-да-три!

Клавка глянула на годинник. Сьогодні є небезпека запізнитися на роботу. Олександр Євдокимович з докором скаже: «Товаришко Блажкевич, ви знову порушили трудову дисципліну». Не варто ризикувати. Треба пожертвувати зачіскою і зекономити час. Вона безбожно рвала гребінцем неслухняне після вчорашньої завивки волосся, щоб надати собі більш-менш пристойного вигляду.

Раз-да-три, раз-да-три, раз-да-три!

Потім забігла на кухню: що приготувати на сніданок? На підлозі стояв ящик з яблуками, вна взяла одне, помила й надкусила його. Сік бризнув і потік по підборіддю. Вона взяла ще кілька яблук, помила, почистила шкірочку і натерла на тертушку – для дядь-Гаврила і Емми Германівни. Обоє мали погані зуби. Буде їм на сніданок. Залишила під дверима Вінницьких і Бронштейнів по мисці дарів саду, а сама, із яблуком у зубах, вискочила з дому і, знову згадавши свої чемпіонські досягнення з бігу, рвонула вгору дворами через Афанасіївський яр – на Ворошилова.

Раз-да-три, раз-да-три, раз-да-три!

Хух. Не запізнилася.

Клавка сіла на своє робоче місце, згадала вчорашній вечір, посміхнулася, вирвала із зошита аркушик паперу і написала:

«Обіцяю собі:

1.Більше не пити.

2.Не залишатися наодинці з “Бе”

3.Мій вибір – “А”».

Перечитала списочок і подумала, що він не зовсім реалістичний. Тому порвала аркуш на маленькі шматочки і поклала купкою на столі:

«Даю собі слово:

1.Більше не пити перед тим, як залишатися наодинці з “Бе”.

2. Мій вибір – “А”».

Прочитала – знову не сподобалося.

Порвала і цей аркуш, написала втретє:

«Даю собі слово:

1.Уникати “Бе” після вживання алкоголю.

2. Мій вибір – “А”».

Знов не те. Знову знищила, взяла новий аркуш і вивела ще раз:

«1.Уникати “Бе”, бо

2. Мій вибір – “А”».

Клавка на мить замилувалася текстом: годиться! Від сьогодні вона починає нове життя. В чому воно полягатиме, вона ще не вирішила, але налаштована була дуже рішуче:

Клавдіє Дмитрівно, бачу, вам нічим зайнятися? – заскочив її зненацька Яків Васильович і показав на купку маленьких клаптиків паперу.

Клавка безтурботно розсміялася і заходилася підшивати в «розшитий» учора архів стенограму зборів, яку носила до ЦК.

Вона прискіпливо оглянула приймальню: треба над нею попрацювати. Сюди так і просяться кілька вазончиків з «огоньком» і різдвяником, а також годинник на стіну, щоб голосно цокав, як у приймальні Бакланова.

Вона мимоволі глянула на телефон.

Сьогодні він – «А» – має передзвонити. Як же інакше? Після вчорашнього сюрпризу він обов’язково повинен озватися. Серце її тьохнуло. Як казала Єлизавета Петрівна, перспектива стати дружиною працівника ЦК дуже заманлива. Треба викинути з голови «Бе», а з пам’яті – все, що відбулося вчора в скверику.

Клавдіє Дмитрівно, Клавдіє Дмитрівно!

Клавка здригнулася. Над нею стояв Сіробаба.

А-а-а, Павле Миновичу! Доброго ранку!

Що там чувати? – підморгнув він по-змовницькому і показав кивком голови на двері до кабінету Корнійчука.

Не знаю, - стенула плечами Клавка. – У нього робоча нарада. Протокол не ведеться. Їм зайві вуха не потрібні.

Клавдіє Дмитрівно, голубонько! Чи не знаєте, бува, кого збираються критикувати на Пленумі?

Ну, Павле Миновичу, ви таке питаєте… – замахала руками Клавка.

Я неправильно висловився. Мене інші не цікавлять. Я питаю лише про себе. До чого мені готуватися?

Павле Миновичу, я нічого не знаю, а якби й знала, то вам би не сказала.

«А Баратинському проговорилася!» – дорікнула вона сама собі.

Насправді у доповіді Олександра Євдокимовича був іще один пасажик, де можливо, мався на увазі Сіробаба, але, як часто буває у Корнійчука, без називання імен: «Я, товариші, хочу згадати, як певною, невеликою частиною наших письменників у штики був прийнятий мій виступ на з’їзді КП(б)У перед війною, коли я різко виступав і критикував тих письменників, які захоплюються солом’яною стріхою і не бачать нового життя, які описують нову людину на селі – колгоспника – так само, як описували селян у дев’ятнадцятому віці!» Але хіба це критика? Це просто укус комара в порівнянні з тим, що чекає на Довженка! Бідний Олександр Петрович! Але як же тут не покритикувати Олександрові Євдокимовичу, коли сам Сталін читав сценарій Довженка і гнівно його засудив.

Клавдіє Дмитрівно, ну признайтеся, а я вам за це – медку з нашої пасіки, з вінницької…

Медку можна мені, Пашо!

Це був голос Єлизавети Петрівни, яка якраз увійшла в приймальню.

Ну чого ти причепився до дитини! Хіба ти не знаєш: «Нас вчить партія, нас вчить великий Сталін, що без критики неможливо рухатися вперед!»

А-а-а, це ти, Лізко! Чорт тебе приніс!..

Пашко, якщо тебе й критикуватимуть, то це тобі піде лише на користь: громадськість тобою зацікавиться, мовляв, «стоп-стоп-стоп, а хто то такий Павло Сіробаба, якого так уперто критикують! Дай-но почитаю!» Гляди, й книги твої швидше розкуповуватимуться!

Лізко, замовкни!

Прохорова продовжувала сміятися:

Он Іван Сенченко написав у своєму романі «Його покоління», що Леонід (так звати головного героя) про Тичину знав тому, що на вулиці Коцюбинського була школа імені П. Г. Тичини!.. А школи твого імені ще не побудували, тож як про тебе дізнається «Леонід», як не з доповіді Олександра Євдокимовича?

Прохорова з Клавкою розсміялися, щоправда, остання «в кулачок».

Ну ти, Лізко, й язикате стерво, точнісінько, як моя жінка. Злигалися дві відьми й кров мою п’ють! Тобі добре, тебе не зачіпають, а по мені їздять уздовж і впоперек!

А тому що, Пашечко, я не випендрююся і не пхаюся в журнал «Вітчизна», а сиджу тихо і працюю в шухляду, а «на гора» видаю дитячі віршики в журнал «Барвінок». Думаєш, у мене нема нічого показати?

Марина Гримич, роман «Клавка», видавництво «Нора-Друк»

Слухайте також: Просто слухай: уривок із книжки «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього»

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-