Просто слухай: уривок із книжки «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього»

Просто слухай: уривок із книжки «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього»

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати монолог очевидиці Чорнобильської трагедії із роману білоруської письменниці Світлани Алексієвич.

Художньо-документальний роман Світлани Алексієвич, Нобелівської лауреатки 2015 року, "Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього" говорить голосами "маленьких людей" про катастрофу, що зруйнувала мільйони життів, перевернула світогляд цілого покоління, а заразом відхилила залізну завісу й підважила непорушну, здавалося, конструкцію радянської держави.

Роман, який вийшов 1997 року, створено на основі розлогих інтерв’ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської трагедії: ліквідаторами та їхніми близькими, вимушеними переселенцями з уражених радіацією регіонів та самоселами "зони", посадовцями, від рішень яких залежали долі десятків тисяч людей, та дітьми, котрі знали, що народилися вже приреченими.

Переклала книгу на українську мову Оксана Забужко і зазначила на її актуальності для нинішньої України:

"У тілі України з’явилася ще одна, після Чорнобильської, "зона відчуження" — окуповані території Донбасу, — і несподівано виявилося, що Алексієвич написала книжку не тільки про Чорнобиль — про те, чим він був і став для білорусів, — а й, куди більшою мірою, про "русскій мір", тоді ще званий "радянським": про його внутрішню, генетичну запрограмованість на катастрофу як прямий наслідок системно здійснюваної серед населення "зачистки мізків", — пише Оксана Забужко.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Монолог про те, чого ми не знали: смерть може бути така прекрасна

"Перші дні головне питання було: хто винен? Нам потрібен був винуватець…

Потім, коли ми взнали більше, стали гадать, що робити. Як рятуватись? Тепер, змирившися з думкою, що це не на рік і не на два, а на багато поколінь, почали подумки вертатися назад, перегортати сторінку за сторінкою…

Це сталося в ніч із п’ятниці на суботу. Вранці нічого ніхто не підозрював. Випровадила я сина до школи, чоловік до перукарні пішов. Готую обід. Чоловік хутко вернувся… Вернувся зі словами: "На атомній якась пожежа. Наказ: не виключать радіо".

Я забула сказати, що ми жили в Прип’яті, неподалік від реактора. Досі стоїть перед очима — яскраво-малинова заграва, реактор якось ізсередини світився. Неймовірна барва. То була не звичайна пожежа, а якесь світіння. Красиво. Якщо забути про все інше, то дуже красиво. Нічого подібного я в кіно не бачила, жодного порівняння навіть.

Увечері люди висипали на балкони, хто не мав балконів — ішов до сусід, знайомих. У нас дев’ятий поверх, прекрасно видно. Кілометрів три навпрошки. Виносили дітей, піднімали на руках: "Дивися! Запам’ятай!" І це люди, що на реакторі працювали… Інженери, робітники… Були й учителі фізики… Стояли в чорній пилюці… Розмовляли… Дихали… Милувалися…

Дехто за десятки кілометрів приїздив на машинах, велосипедах, щоб поглянути. Ми не знали, що смерть може бути така прекрасна. Але я б не сказала, що вона не мала запаху. Не весняний дух і не осінній, а щось зовсім інше, і не запах землі… Ні… Дерло в горлі, й очі самі сльозилися.

Я цілу ніч не спала й чула, як нагорі тупали сусіди, теж без сну. Щось вони там волокли, стукали, може, речі пакували. Вікна заклеювали. Глушила біль голови цитрамоном. Уранці, як розвиднилось, озирнулася довкруги, це я не зараз вигадала, не потому, а тоді відчула: щось змінилося. Назовсім.

О восьмій ранку вулицями вже ходили військові в протигазах. Побачивши на вулицях міста солдатів і військову техніку, ми не злякались, а, навпаки, заспокоїлись. Раз армія прийшла на поміч, усе буде гаразд. Ми поняття не мали, що мирний атом також убиває… Що ціле місто могло не прокинутися тієї ночі… Під вікнами хтось сміявся, грала музика.

Після обіду по радіо почали оголошувати, щоб готувалися до евакуації: вивезуть на три дні, помиють, перевірять. Як зараз чую голос диктора: "евакуація в найближчі села", "домашніх тварин не брати", "збиратися біля під’їздів".

Дітям, сказали, обов’язково взяти з собою підручники. Чоловік усе-таки поклав у портфель документи й наші весільні фотографії. А я єдине, що прихопила, дак це газову хустинку на випадок негоди…

Із перших днів відчули, що ми — чорнобильці, тепер уже викляті. Нас бояться. Автобус, яким нас везли, став на ніч у якімсь селі. Люди спали на долівці в школі, в клубі. Ніде притулитися. І одна жінка запросила нас до себе: "Ходіть, я постелю на ліжку. Жалко вашого хлопчика". А друга, що поряд стояла, її від нас відтягала: "Ти здуріла! Вони заразні!".

Коли ми вже переїхали до Могильова й син пішов до школи, першого ж дня влітає до хати з плачем… Його посадили поруч із дівчинкою, а та не хоче, бо він радіаційний, і як із ним сидіть, можна вмерти. Син учився в четвертому класі, і так вийшло, що він один був у тому класі чорнобильський. Вони всі його боялися, звали "світлячком"… "Чорнобильським їжачком"… Я злякалася, що в нього так скоро скінчилось дитинство…

Ми їхали з Прип’яті, а нам навперейми йшли військові колони. Бронетехніка. Тут стало страшно. Незрозуміло й страшно. Але мене не покидало відчуття, наче все це діється не зі мною, а з кимось іншим. Дивне відчуття. Сама плакала, шукала, де поїсти, заночувати, обнімала й заспокоювала сина, а всередині — навіть не думка, постійне відчуття: я — глядач. Я дивлюся крізь шибку… Бачу когось іншого…

Щойно в Києві нам видали перші гроші, а нічого на них не купиш: сотні тисяч людей підняли з місць, усе скуплено, з’їдено. У багатьох — інфаркти, інсульти, просто там, на вокзалах, у автобусах.

Мене порятувала моя мама. За своє довге життя вона не раз позбувалася дому, нажитого майна. Перший раз її репресували в тридцяті роки, забрали все-чисто: коня, корову, хату. За другим разом — пожежа, тільки мене, маленьку, з вогню й вихопила: "Треба пережить, — утішала. — Живі ж".

Згадала… Сидимо в автобусі. Плачемо. Чоловік на передньому сидінні голосно лає дружину: "Яка ж ти дурна! Всі хоч якісь речі взяли, а ми з тобою трьохлітровими банками нагрузилися". Жінка його вирішила, що раз автобусом, то дорогою передасть своїй матері порожніх банок на маринади. Біля них лежали величезні пузаті авоськи, ми цілу дорогу об них перечіпалися. Так вони з цими банками й приїхали до Києва.

…Я співаю в церковному хорі. Євангеліє читаю. Ходжу до церкви, бо тільки там кажуть про вічне життя. Розраджують людину. Більше ніде цих слів не почуєш, а так же хочеться почуть. Коли ми їхали в евакуацію, і якщо дорогою траплялася церква, то всі йшли туди. Не пропхатись було. Атеїсти й комуністи — всі йшли.

Мені часто сниться сон, як я йду з сином по сонячній Прип’яті. Тепер це вже місто-привид. Ідемо й роздивляємося на троянди, у Прип’яті багато було троянд, великі трояндові клумби. Сон… Усе те наше життя вже сон. Я була тоді така молода. Син маленький… Кохала…

Минув час, усе стало спогадом. Я знову ніби глядач…"

Надія Петрівна Виговська, переселенка з міста Прип’яті

Світлана Алексієвич, «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього», видавництво "Комора", 2016 р.

Фото з Instagram: @valieyka_about_books

Читайте також: Просто слухай: уривок із книжки Джона Гріна «Паперові міста»
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-