Просто слухай: уривок із книжки Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова

Просто слухай: уривок із книжки Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова "Позивний “Бандерас”

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо уривок з військової драми Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова "Позивний “Бандерас”.

"Позивний “Бандерас” — справжній військовий бойовик, чи не найперший в Україні, заснований на реальних подіях. У зоні АТО у вересні 2014 року за "наводкою" диверсанта скоєно теракт — сепаратисти знищили маршрутку, загинуло дванадцятеро дорослих і дитина. Стає відомо, що інформатор ворога — службовець української армії, водночас шляхом радіоперехоплення з’ясовується, що в цьому регіоні чекають на прибуття полковника російського ГРУ. Розпочинається операція зі знешкодження диверсанта, здійснення якої доручають групі контррозвідників на чолі з капітаном Антоном Саєнком… На основі твору Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова знято військову кінодраму, міжнародна прем’єра якої вже відбулася в Торонто. В Україні прем’єра відбулась 11 жовтня 2018 року.

Читайте також: Фільм "Позивний "Бандерас" виходить у прокат

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

У кожного є  місця куди не хочеться повертатися.

Для мене такою зоною психологічного відчужен- ня стало рідне село на Донеччині зі знущальною на- звою — Веселе. Депресивний регіон. Тут на звичайно- го сільського вісімнадцятирічного хлопця, який крав вугілля з  вагонів на залізничній станції, чекала хіба що в’язниця. А  далі, після звільнення, світили лише важка шахтарська робота, пияцтво, злидні та, мабуть, швидка смерть через п’яну бійку або вибух метану у  глибокому забої. Донбаський стандарт. Кажуть, від долі не втечеш. Але двадцять років тому мені дивом пощастило вирватися з  Веселого. Мені дали тільки один шанс — піти до армії замість тюремних нар. І я його використав! Хоча, заради такої бажаної свободи довелося зробити важкий моральний вибір  — зра- дити кращого друга, покинути кохану дівчину і  рід- ну матір. Почуття ненависті до рідного села й  одно- сельців було таким пекучим, що я заприсягнувся собі ніколи в  житті не повертатися сюди. Та, як відомо, якщо хочеш розсмішити Бога, поділися з  ним своїми планами. На початку серпня, я повернувся із зони АТО до Києва на ротацію. Хотів знову проситися назад, але два тижні тому мене несподівано викликали на 7 колишню роботу до генерал-майора Яременка. Уже за годину я  стояв у  його приймальні в  Департаменті контррозвідки СБУ.

— Павле Юхимовичу, до вас Саєнко,— сповістила чорнява секретарка у переговорний пристрій.

— Так, нехай заходить!  — почув я  у  відповідь нетерплячий бас генерал-майора.

Я пройшов через масивні двері до кабінету заступника начальника Департаменту контррозвідки СБУ.

— Пане генерал-майор, капітан Саєнко за вашим наказом прибув! — відрапортував я.

— Проходьте, Антоне Сергійовичу,— люб’язно запропонував господар кабінету.

Я підійшов до столу та потиснув руку Яременкові, який підвівся мені назустріч.

— Давно не бачилися. Здається, з  одинадцятого року?

— Так точно!

— Як ваші справи, капітане?

— Нормально. Приїхав на ротацію, але буду знову проситися в АТО.

Яременко жестом запропонував мені сісти на стілець поруч із ним.

— Чудово. Ми маємо саме для вас завдання, як для колишнього слідчого СБУ.

— Вибачте, але зараз я  просто сапер. До СБУ повертатися не збираюся. А  надто тепер, під час АТО.

— Можна запитати чому?

— Не хочу працювати з людьми, яким не довіряю.

Привітна усмішка миттєво зникла з обличчя генерал-майора. Я відчув на собі його важкий погляд.

— Дякую за відвертість. Справді, зараз мало кому можна довіряти. Але я спробую все ж вас зацікавити.

Яременко підвівся з крісла, дістав із шухляди синю теку з  гербом України, витягнув із неї якийсь документ і поклав на стіл переді мною.

— Читайте! Я заглибився в  документ. Це був перелік загиблих у терористичному акті  — знищенні громадської маршрутки, що прямувала з  мого рідного села Веселе до райцентру. Список складався з  дванадцяти дорослих людей та однієї дитини. Серце захололо. Я  швидко читав прізвища згадуючи односельців: Тимошенко Мар’яна Вікторівна, 65 років  — колишня вчителька, Тимошенко Георгій Костянтинович, 70 років  — її чоловік, автослюсар, до якого зверталося все село, Кравцова Катерина Степанівна, 58 років  — моя сусідка, тітка найкращого друга Льохи… Майже кожен пункт списку оживляв у пам’яті людей із далекого минулого, яких я  вже більше ніколи не побачу. На щастя, я  не завважив у  списку ані Льохи Кравцова, ані своєї колишньої дівчини  — Яни Самохіної. Цікаво, де вони зараз? Залишились у селі чи поїхали?

— Коли це сталося?  — запитав я, прочитавши документ.

— Тиждень тому. Дивно, що ви не в курсі! Справа дуже резонансна. Постійно обговорювалася на телебаченні.

— Я не дивлюся телевізор.

— Російські засоби масової інформації намагаються видати цей теракт як помсту «українських фашистів» російськомовному населенню Донбасу. Світова спільнота висловила співчуття та занепокоєння можливим зривом Мінських угод. Спеціальне розслідування ОБСЄ не дало жодних результатів.

— Мене це чомусь не дивує. Але поки що не розумію, до чого тут я.

— Це ще не все! — промовив Яременко й дістав із теки ще один файл, у якому лежав аркуш у клітинку, вирваний зі шкільного зошита.

— Цього анонімного листа два дні тому знайшов комбат нашого батальйону біля Веселого. Хтось устромив його у шпарину штабного намету.

Я взяв файл і прочитав: «Задержите диверсанта Ходока! Эта тварь сидит на вашем блокпосту. Это он навел на маршрутку. Жертв может быть больше. Остановите Ходока!».

Я склав лист і  знову почав прокручувати інформацію в  голові. Якщо диверсант дійсно «сидить» в  українському батальйоні біля Веселого, то, швидше за все, він є  нашим солдатом чи офіцером Збройних сил України.

— Щось відомо про цього Ходока? — запитав я.

— Нічого. Його позивний ніколи не фігурував у радіоперехопленнях. Але й це ще не все…

Генерал-майор знову зазирнув до теки, дістав із неї особову справу й передав мені. Я відкрив її та побачив фотографію інтелігентного чоловіка років сорока п’яти у  чорному цивільному костюмі. Тонкі губи чоловіка посміхалися неприємною саркастичною посмішкою.

— Це полковник запасу ГРУ РФ  — Константинов Георгій Якович,— прокоментував Яременко.— Позивний  — «Манекен». Ми отримали радіоперехоплення про те, що бойовики дуже чекають на нього саме у цьому регіоні.

— Забагато уваги для маленького села,— зауважив я. 

— Отож,— погодився Яременко.— Можливо, Ходок і Манекен — ланки одного ланцюга.

— Скільки бійців у батальйоні?

— Батальйон нараховує більше двох сотень бійців особового складу, серед яких рота добровольців-нацгвардійців, рота десантників та підрозділ вевешників, що здійснює контрольно-пропускний режим на стратегічно важливому перехресті.

— Знайти у такому Вавилоні диверсанта важче ніж голку в копиці сіна,— розмірковував я вголос.— Відомо, хто передав записку до штабу батальйону?

— На жаль, ні.

— Чи можна довіряти цій інформації? Чи це чергова провокація російських спецслужб для дестабілізації атмосфери в батальйоні?

— Цю головоломку вам і  доведеться розв’язати,— промовив Яременко, наче я  вже погодився взятися за справу.

— Чому саме мені? — вагався я.

— Ви ідеальна кандидатура! Маєте досвід слідчого, знаєте місцевість біля Веселого, у разі потреби зможете налагодити контакт із місцевим населенням.

— Але я  повторюю, що не збираюся повертатися до СБУ.

— Цього і не потрібно,— заспокоїв Яременко.— Залишайтеся сапером. Це навіть краще для конспірації, на випадок, якщо в батальйоні справді діє диверсант. Для допомоги отримаєте загін із досвідчених військових розвідників зі спеціальною підготовкою. Теж під виглядом бійців інженерно-саперних військ.

— Розвідники і  контррозвідники  — зовсім різні професії. 

— От і  обкатаєте хлопців. Зараз нам конче бракує кваліфікованих кадрів.

— Я ніколи не працював у таких умовах…

— У мене немає часу на умовляння,— одразу урвав мене Яременко.— Погоджуєтеся чи ні?

Яременко свердлив мене поглядом. Мені було важко прийняти це рішення, але і  відмовитись я  не міг. Хоч і  ненавидів рідне село, але був шанс урятувати близьких мені людей від повторної диверсії.

— Коли вирушати? — запитав я.

— Час на збори до вісімнадцяти нуль-нуль!  — задоволено відповів Яременко.— Вам потрібно мати позивний, за яким будете виходити на зв’язок.

— Бандерас,— майже без роздумів відповів я.

— Це щось націоналістичне?

— Ні. Антоніо Бандерас  — голлівудський актор,— пояснив я.— Так мене колись дівчина прозвала за запальну вдачу… Ще у Веселому… В іншому житті.

— Бандерас так Бандерас,— підсумував генерал-майор. — Приєднаєтеся до своєї групи в Острі. Документи та спорядження отримаєте на місці. Виконуйте!

Я підвівся і попрямував до дверей.

— І ще одне,— зупинив мене Яременко.— Ходок потрібен нам живим. Так що контролюйте свою запальну вдачу, Бандерасе. 

Сергiй Дзюба, Артемiй Кiрсанов "Позивний “Бандерас”, видавництво "Фабула".

Фото: knyhyoksany

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-