Просто слухай: уривок з книги "Я завжди писатиму у відповідь"

Просто слухай: уривок з книги "Я завжди писатиму у відповідь"

Подкаст
1065
Ukrinform
Пропонуємо уривок з книжки Кейтлін Аліфіренка, Мартін Ґанда та Ліз Велч "Я завжди писатиму у відповідь".

Роман засновано на реальних подіях, зокрема, на історії дружби американської дівчинки та африканського хлопчика. Їх познайомить випадок, що змінить долі підлітків. Книжка стала бестселером The New York Times та Amazon.com.

Усе почалося з домашнього завдання. Вчителька попросила Кейтлін та її однокласникам знайти друзів за листуванням з інших країн. Більшість обрали Європу, а Кейтлін написала до екзотичної африканської країні, про яку дівчина геть нічого не знала. Її лист одержав Мартін із Зімбабве.

Підлітки шість років листувалися через океан. Підтримуючи одне одного в біді та в радості, вони стали найкращими друзями. У книжці Кейтлін і Мартін діляться спогадами про спільне дорослішання й про те, як цей досвід змінив їхні життя. "Я завжди писатиму у відповідь" надихає шанувати розмаїття та творити добро. Це історія про великий світ і несподівано справжні стосунки.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Кейтлін

Я ніколи раніше не чула про Зімбабве. Однак чомусь те, як ця назва виглядала на класній дошці, мене зацікавило. Вона була екзотична, зі складною вимовою. А ще нею завершувався довгий перелік країн, який вивела крейдою місіс Міллер. На уроці англійської вона попросила кожного учня мого сьомого класу вибрати країну для участі в програмі листування, яку наша школа започатковувала того року. Я сиділа ближче до задніх рядів. Зазвичай на цих уроках я обмінювалася записочками з Лорен, своєю найкращою подругою, або дивилась у вікно, фантазуючи про хлопців. Був кінець вересня, і листя на деревах уже почало змінювати колір з насиченого зеленого на рудо-червоний і гірчично-жовтий. Навчалася я так собі. Якщо старалася, завдання виконувала добре. Правду кажучи, вчитися мені було зовсім нецікаво, але Зімбабве, ця дивна назва, притягнула мене, майже як магніт. Я підняла руку.

— Кейтлін? — здивовано сказала місіс Міллер. Зазвичай, щоб щось від мене почути, їй доводилося мене викликати.

— А як вимовляється остання назва? — запитала я. — Та, що на «З».

— Зім-баб-ве, — відповіла вона, наче розділивши її на три окремі слова. — Це африканська країна.

— О, круто, — сказала я. Я наче й пам’ятала, що це одна з країн Африки, але назвати жодну іншу на цьому континенті не змогла б. Європу я знала непогано, бо попереднього літа їздила з сім’єю до Німеччини, до татових родичів. Тоді ж ми відвідали Швейцарію, Австрію, Францію та Ліхтенштейн. Окрім кількох мандрівок у Канаду, я доти ніколи не бувала за кордоном, тож це стало для мене неабиякою подією. А подорож до Африки я й уявити не могла і навіть ніколи не замислювалась, як там живуть люди. Я нічогісінько не знала про Африку, і саме через це вона так мене привабила — це наче був початок якоїсь пригоди.

— Я візьму її, — сказала я. Тоді я ще про це не знала — звідки мені було знати? — але той момент змінив моє життя. До того я була звичайною дванадцятирічною американською дівчинкою, яка більше цікавилася тим, у чому піти до школи, ніж тим, чого я могла би там навчитися. Я гадала, що всі діти, де б вони не мешкали, живуть майже так само, як і я. І хоч уявляла, що в Зімбабве все зовсім не так, як у передмісті Пенсильванії, де я виросла, та гадки не мала, як сильно. Мої знання про Африку обмежувалися тим, що я бачила в журналах «Нешнал джиоґрефік», які передплачувала для нас мама. Я любила розглядати яскраві фотографії аборигенів із розмальованими фарбою обличчями, пов’язками на стегнах і намистами. Я не думала, що мій друг за листуванням так вбиратиметься, але навіть не уявляла, що носять діти в Африці. Джинси, як і я? Мені стільки всього хотілося дізнатися. Я народилася й виросла в Гатфілді у штаті Пенсильванія — маленькому містечку, де мешкали люди середнього 13 достатку, за сорок миль від Філадельфії. Мої батьки теж там виросли. Вони познайомилися в початковій школі, але зустрічатися почали тільки в коледжі. Одружившись, вони переїхали до сусіднього Ленсдейла, де жити було дешевше, ніж у Гатфілді. Мій брат Річі народився там. Коли через п’ять років з’явилася я, батьки переїхали назад до Гатфілда й придбали будинок, у якому мешкають і дотепер. Їм уже не було потреби переїжджати звідси — в Гатфілді чудово жилося: тихі вулиці, довгі одно- або двоповерхові будинки з доглянутими двориками, хороша державна школа, історичний центр із продуктовою крамницею «Троллі стоп». Від мого дому можна було пішки дійти до кафе «Дейрі квін», і ми з Лорен часто там зустрічалися, щоби поласувати морозивом «Блізард» у вихідні. Окрім того, Гатфілд оточували багато миль фермерських угідь, хоч до одного з найбільших американських міст звідти можна було дістатися менш ніж за годину. Правду кажучи, в Філадельфії ми бували рідко, та й у Гатфілді вистачало розваг: ігри в софтбол у вихідні, катання на роликах на місцевому майданчику чи просто зустрічі з друзями в торговельному центрі неподалік. Однак моя літня мандрівка Європою таки дала мені відчути, який великий світ лежить за провінційною Пенсильванією. Гостюючи в Німеччині, я була вражена тим, як сильно відрізнялася від мене моя двоюрідна сестра Карола. Вона була висока й світловолоса, як і я, але коли ми тільки познайомилися, на Каролі були шорти з підрізаних джинсів, темно-брунатні підколінки та сандалі. Мені здалося, що вона мала безглуздий вигляд. Ще й англійською говорила з грубуватим акцентом, наче постійно сердилася. Вона снідала гострим сиром із чорним хлібом і любила шоколад із лісовими горішками та солону чорну лакрицю — це вам не цукерки-«цьомики» «Гершіз» та солодощі «Старберст», на яких виросла я. Я припускала, що вона безнадійна заучка, аж доки одного дня пішла з нею до школи. Навчальний рік почався в перших числах серпня, і щойно ми зайшли всередину, з нею всі привіталися — і симпатичні хлопці теж. Як виявилося, вона була популярною! І багато її подруг також носили підколінки й сандалі. Це вважалося модним! А якби я прийшла в такому до школи, то почула б: «Чого ти вирядилася, як заучка? До Гелловіна ще далеко». Та мандрівка розкрила мені очі на те, як по-іншому живуть люди за межами мого маленького містечка. Усе й усі в Гатфілді після неї здавалися такими звичними, навіть дещо нудними. Мені кортіло дізнатися про щось зовсім інакше, тож мати друга за листуванням із Африки здавалося чудовою ідеєю. Місіс Міллер опитала клас, викликаючи учнів. Лорен обрала Німеччину, як і багато інших дітей, що мали з цією країною родинні зв’язки. Кілька моїх однокласників обрали Францію, дехто — Італію чи Англію. І коли всі вже визначилися, я зрозуміла, що я єдина обрала африканську країну. Напевно, мою вчительку, яка того року вже двічі спіймала мене на жуванні гумки й раз — на передаванні записочки Лорен, це дуже вразило. Щоразу, коли попадалася, я почувалася трохи присоромленою. Все, чого мені хотілося у сьомому класі, — це влитися в колектив. Я пішла грати в хокей на траві лише тому, що в команді були всі мої друзі, хоча бігати туди-сюди по величезному полю з ключкою мені зовсім не подобалося. Напевно, мене так змінила мандрівка 15 Європою. Мені вперше не здавалося, що вирізнятися — це погано. Я навіть вважала, що це круто. Нашим домашнім завданням того дня було написати листа своєму новому другові за листуванням. А оскільки ми не знали, хто наші адресати, місіс Міллер порадила просто написати «Привіт!» замість «Шановний/-а такий/-ато». Я, мабуть, уперше в житті по-справжньому раділа домашці. По обіді я сіла в автобусі біля Гезер, ще однієї своєї найкращої подруги, на рік старшої, що жила за два будинки від мене. Я розповіла їй про своє завдання написати листа.

— Це так круто, — сказала вона. — Про що ти запитаєш?

Тут справді було над чим подумати: я взагалі не уявляла, що писати і з чого почати. Я думала про це, коли автобус з’їжджав зі шкільної дороги. Середня школа Пеннфілд була на тій самій вулиці, що й «Гатфілд Кволіті Мітс», свинобійня, повз яку мій шкільний автобус проїжджав кожного ранку й пообіддя. А це означало, що мало не щодня я бачила, як свиней, деяких завбільшки з мініатюрного поні, привозили у величезних вантажівках для худоби, і як вони просовували свої рожеві й вусаті писки між прутами металевих кліток. Це видовище, а ще верещання свиней, наче вони знали, що на них чекає, завжди засмучували мене до глибини душі. Але дні витоплювання сала були ще гірші — повітря наповнював такий сморід, наче посмажили бекон зі сміттям. Цей сморід осідав на волоссі й одязі, як сигаретний дим, в теплі дні проникаючи у відчинені вікна класу, коли ще в школі не було кондиціонерів. Про це я точно не писатиму — це було єдине, що не подобалося мені в моєму рідному містечку. Гатфілд також славився своїми молочними фермами, які були більше мені до душі. Я притулилася лобом до скла, доки автобус проїжджав повз горбисті зелені пасовиська, поцятковані чорно-білими коровами, що скубли траву. Я подумала, що в корів набагато краще життя, ніж у свиней, і замислилась: а що мій друг чи подруга за листуванням бачить на шляху до школи? Я знала, що в Африці живуть слони й жирафи. Чи схожі вони на наших корів, чи теж пасуться край дороги? Мені так багато про що хотілося дізнатися. Двадцять хвилин по тому автобус зупинився в кінці моєї вулиці, в завулку. Я знала кожну сім’ю у кожному з дванадцяти будинків на цій вулиці. Влітку ми з сусідськими дітьми гралися в хованки з ліхтариком або ганяли м’яча. Взимку, коли сніжило, ліпили сніговиків у дворах одне в одного. Наш будинок був бежевий із синіми віконницями й дверима такого самого кольору, через які ми майже ніколи не ходили. Натомість я завжди заходила через задні двері. А там Кава й Ромео, наші два величезні шнауцери, завжди чекали на мене зі своїм вітальним танцем, під час якого стрибали та вигойдувалися всім тілом. Вони пішли за мною через пральну кімнату — вона ж передпокій, де ми залишали куртки й чоботи, — а тоді у вітальню, де знову вмостилися на свої ще теплі місця на дивані. Я, як завжди, кинула рюкзак біля сходів — як вимагала мама — перш ніж іти на кухню по перекус. Моя мама завжди була вдома, коли я поверталася зі школи. До мого народження вона працювала офіс-мене - джеркою в лікаря. А потім, коли я була ще маленька, вирішила закінчити освіту й стати вчителькою. Вона хотіла бути вдома, коли ми з Річі поверталися зі школи після обіду, і змогла влаштуватися на роботу вчителькою початкової 17 школи в Централ-Бакс-Скул-Дистрикт у сусідньому окрузі. Тепер, коли я вчилася в середній школі, ми з нею не бачилися упродовж дня, але коли я приходила додому, вона завжди чекала мене на кухні. Того пообіддя вона сиділа за кухонним столом і читала газету. — Як справи? — запитала вона, дивлячись на мене своїми великими синьо-зеленими очима, лагідними, проте допитливими. Зазвичай я ділилася з нею своїм розкладом ігор у софтбол або скаржилася на завелику кількість домашніх завдань чи причепливих вчителів. Але сьогодні я мала цікавіші новини.

— У мене з’явився друг за листуванням, — сказала я. — Із Зімбабве.

— Звідки-звідки? — перепитала вона.

 — Це в Африці, мамо, — відповіла я, закотивши очі. Я повірити не могла, що вона не знала, де Зімбабве. Вона ж, якне-як, учителька.

— А-а, ти маєш на увазі Родезію? — мовила вона. Мама пішла у вітальню, принесла карту світу і розгорнула її на столі.

Кейтлін Аліфіренка, Мартін Ґанда та Ліз Велч 

Фото: Instagram @ilatanka

Слухати інші уривки:

Просто слухай: вірші Сергія Жадана зі збірки "Антена"

Просто слухай: уривок з книги Ніка Вуйчича "Життя без обмежень"

Просто слухай: уривок з книги Ірен Роздобудько "Прилетіла ластівочка"

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-