Сталін під Кремлем і над тайгою

Однією із загадок, а, можливо, й відповідей на нескінченно довгий серіал «Умом Россию не понять» є для мене Сталін під Кремлем і над тайгою.

Якихось помітних зовнішніх ознак уславлювання Сталіна в моєму рідному селі не знаю. Хоч навколо було повно колгоспів, радгоспів, заводів і фабрик, вулиць і площ з іменем людини, що пройшла шлях від церковного семінариста до найбільшого безбожника, глави величезної атеїстичної держави, керівника всесильної правлячої партії, геніального продовжувача справи Леніна, володаря найвищого військового звання - Генералісимус. Кажуть - великий чоловік і справи його великі. На жаль, і жертви незліченні. Скільки народу викосив! 74% українців за різними опитуваннями вважають Сталіна жорстоким тираном. Концтабори, голодомори, депортації цілих народів… Не всякий лідер мав такий послужний список. Мимоволі згадується „лист-заповіт” Леніна про небезпеку, яка йшла від Сталіна, що „зосередив у своїх руках безмежну владу” та відзначався грубістю, і навіть радив партійному з`їзду увільнити його з посади генсека, яку той обіймав з 3 січня (офіційно з 3 квітня) 1922 р. Сталін, проте, зумів протриматись у владі до самої смерті (5 березня 1953 р.).

…Вранці, коли про це повідомили, мене розбудив надривний плач пані Ельзи: «С-с-талін п-помер!» - ледве вимовила вона, захлинаючись сльозами. Це було щось неймовірне. Ще недавно господиня, у якої я квартирував у латвійському містечку Тукумс, з обуренням згадувала, як сталінська влада в одну ніч відправила в Середню Азію та казахстанські степи масу латиської  інтелігенції, і сама вона здригалася біля радіоприймача, коли чула чужі слова Самарканд і Караганда, звідки щасливо повернулася. А багато-хто й не повернувся. І не тільки з „Карлагу”. Навіть президент країни не знав „де кістки його родичів”. І чим більше ми дізнаємося про трагедію карельського урочища Сандормох, Інти, Якутії, тим глибше розуміємо біль цих людей. Чоловік пані Ельзи, станційний бухгалтер, зі мною, - „військовим окупантом” - взагалі не розмовляв. І раптом така нестримна скорбота за померлим карателем!

У роки громадянської війни поширеною була приказка, що радянська влада тримається на єврейських мізках, латиських стрільцях та російських дурнях. Загальновідомо, яку справді важливу роль відіграли латиські стрільці в російській революції, і як їх шанував Ленін. Історія, однак, дама зрадлива. Усі, хто повірив більшовикам та їхнім інтернаціональним заявам, рано чи пізно ставали жертвами витвореної ними тоталітарної системи. Були операції „по поляках”, „по німцях”, греках не кажучи вже про єврейських лікарів та різних космополітів.

Латишам також віддали належне. У рамках заходів, спрямованих на вилучення контрреволюційних елементів, керівництво НКВС СРСР „велику увагу приділяло операції „по латишах”. 23 листопада 1937 р. керівництво Наркомату внутрішніх справ направило на місця телеграму за № 50499, в якій пропонувалося „протягом  48 годин зібрати, перевірити та подати відомості по латиських офіційних установах та організаціях на території республіки, краю, області. Повідомити дислокацію пунктів концентрації латишів, цифрові дані про кількість керівників, членів правління та активу в окремих установах та організаціях. Підготувати арешти всіх керівників та активістів цих пунктів концентрації латишів, а також раніше облікованих латиських шпигунів, перебіжчиків та антирадянського активу”. Операцію пропонувалось провести в один день з наступним розвитком за прикладом раніше розпочатої „польської операції”. Операція „по латишах” офіційно розпочалася 3 грудня 1937 р., і вже 30 грудня народний комісар внутрішніх справ України відрапортував своєму керівництву у Москві про ліквідацію 72 шпигунсько-диверсійних резидентур, 14 латиських націоналістичних організацій, 272 агентів латиської та інших розвідок”.

Але зупинитись не могли десятиліттями. У ніч з 13 на 14 червня 1941 р. в Латвії, Литві та Естонії, перед тим включених до складу СРСР, розпочалася масова депортація цілих сімей до Сибіру. А на довершення, в січні 1991р. лауреат Нобелівської премії миру М. Горбачов санкціонує застосування військової сили у повсталому Вільнюсі...  За тиждень усе повторилося за тим самим сценарієм у Латвії.

В архівах, про які тепер стали писати, чимало документів мають спільну тему „спецпереселенців, виселених з України і Прибалтики”. 10 лютого 1940 р. розпочався перший етап депортації із західних областей України, що охопив 220 тисяч осіб. Це тих, що „золотого” 17 вересня 1939-го стали радянськими. 26 жовтня 1947 р. у тих же західних областях України розпочалася наймасовіша за повоєнний період депортація українців (близько 78 тис. осіб) до Сибіру та Казахстану.

Через 10 років після розгрому фашистської Німеччини збройний опір радянській владі був жорстоко придушений. І там, і там. В Україні, і в країнах Балтії.

Хоч застороги й погрози московських яструбів лунають і досі. „Наша партія готова прийти до влади, ми – ідеальний варіант. – заявляє Жириновський. -  При мені Прибалтика швидко замовчить, Грузія перестане вимагати виводу наших військ і Кавказ не буде диміти. Я оголошу міграційну амністію, видам російські паспорти п`яти мільйонам росіян, які живуть тут без громадянства.”

Від Калінінграда до Сахаліна сталіністи з усіх сил надриваються, щоб  якнайдовше утриматися в людській пам`яті. В пошані будь-які засоби.

Коли із затишної Латвії, мене за нібито нестатутні виступи про честь  офіцера „підвищили” до Якутії, то по дорозі, десь за Уралом, я став свідком унікального випадку пошанування вождя і нагадування про те, що не все втрачено. Протяжним паровозним гудком увагу пасажирів привертали до погруддя Йосифа Віссаріоновича, і в такий спосіб салютували батькові народів, висіченому на вершині скали „вдячним”  і геніально талановитим в`язнем.  Теж парадокс: соратники виставляють тіло вождя за стіни Мавзолею, а зек славить на всю неосяжну тайгу.

Хочеться думати, багатолітня праця скульптора пішла не тільки …в гудок. Сумний жарт, звичайно. Але й справді - скільки їх, отаких інтелектуально й професійно обдарованих особистостей відбували покарання в сотнях концтаборів і колоній, розкиданих по „всей необъятной родине моей”, „от Москвы до самых до окраин”. І скільки згинуло в „краях не столь отдаленных”?!

У цій війні з народом – підпільна сутність усієї більшовицької епохи. „Раціональне” використання територій – лиш одна із ознак абсурдної політики ленінсько-сталінського режиму.

„Географія імперії, де вистачало віддалених, важкодоступних і цілковито незаселених територій, надала більшовикам унікальний шанс для реалізації експерименту зі створення „правильного” суспільства. Всі, хто не вписувався в комуністичні уявлення про правильність, мали доживати віку в диких незасвоєних теренах, рабською працею наближаючи побудову світлого майбутнього для решти людей. Ця решта не мала жодного контакту з висланими, але повинна була знати, що вони десь мордуються у важких умовах і таке може чекати кожного.” Це – погляд активного, сучасно мислячого історика, директора Українського інституту національної пам`яті Володимира В`ятровича.

А щоб мої роздуми не виглядали випадковим поглядом з вікна, або оцінкою з тенденційим українським забарвленням, пошлюсь ще на одного авторитетного, світової слави знавця проблеми.

„Само собой ехали туда изменники Родины, буржуазные националисты и сепаратисты, агенты мировой буржуазии, шпионы, диверсанты, террористы, вредители и экономические саботажники. Сюда же удобно помещались те военнопленные немцы (Минлаг) и японцы (Озерлаг), которых намеревались держать и после 1948 года». Це - свідчення довголітнього в`язня Олександра Солженіцина. Цей чоловік достеменно знав, про що говорить. І про що мовчить! Особливо, коли йдеться про „изменников родины”. Про дворушність його поведінки писала зокрема газета „Свобода” (США), в якій, з посиланням на матеріали архіву КДБ, роздобутими чеським і німецьким журналістами, стверджується, що за доносом Олександра Ісаєвича (подається копія) було розстріляно групу українських повстанців.

У критичне воєнне лихоліття, коли виникла гостра потреба в оснащенні фронту, знання й досвід ув`язнених стали експлуатувати для створення найсучасніших літаків, ракет, танків, різних видів озброєнь… У підконвойних, звичайно, умовах спецпоселень та особливих секретних лабораторій-„шарашок”. Нерідко – в обмін на життя.

14 січня 1966 року у Москві в Кремлівській лікарні під час операції помер видатний українець, основоположник радянської космонавтики Сергій Павлович Корольов. Народився в Житомирі 30 грудня 1906 року. Перші кроки і половина життя майбутнього Генерального Конструктора пов’язані з Україною. А далі – перша балістична ракета, перші штучні супутники Землі, перші космічні кораблі, перший політ людини в космос і перший вихід землянина в космос… Уявити все це без Корольова неможливо. Але неможливо й забути його стражденний шлях на Колиму, тавро злочинного в’язня, семирічку (1939 - 1945) ГУЛАГівських поневірянь і катувань, зламану щелепу, принизливі суди й звинувачення, до яких доклали руку і Сталін, і Берія. І, нарешті, у почесній кремлівській стіні - прах Академіка, який не дожив і 60-ти років.

Табірна система була невід`ємною складовою функціонування СРСР, інструментом для усунення із суспільного життя і цілковитої ізоляції „соціально шкідливих елементів”. До того ж, це був грандіозний проект ізоляції кримінального радянського Сходу від „неправильного” радянського Заходу, нещільно прикритого „залізною завісою”  від іншого світу. Генералісимус у краю, де закон – тайга, прокурор – ведмідь, чи не найяскравіший символ самоідентифікації відмерлої Країни Рад, яку „великий кормчий” (за новою кремлівською шкалою – „успішний менеджер”) запроторив у сибірське підпілля, залишивши привабливішу європейську частину як рекламну вивіску для епізодичного показу соціалістичних досягнень. Результати цього поділу ми спостерігаємо зараз у кривавих потугах Москви утримати цю вислизаючу частину від  руху в Європу, розбудовуючи водночас так звану ЄврАзію, запасний плацдарм для відступу, котрий, у свою чергу, мислиться як військово-адміністративне утворення ординського типу.

Публіцисти часто розцінюють це, як зворотний шлях „назад до СРСР”, як намагання відновити імперію. Не виключено, що в імперії залишиться одна Росія. Але – з двоголовим орлом. І, мабуть, точнішим було б називати цей потяг - „вперед до Орди”, ярлики на управління територіями в якій розраховує видавати самодержець Путін, забуваючи, що поки він возився із сумнівною ідеєю Митного союзу, поруч піднялися величини світового порядку, які вже завтра можуть обмежити його амбітні впливи підупалим Підмосков`ям. У кінцевому підсумку це може закінчитися відомим „поворотом російських рік”. У кращому разі. Не випадково ж навіть Лукашенко та Назарбаєв заговорили про путінське свавілля на міжнародній арені дещо інакше, ніж бувало.

Чомусь не думаю, що згаданим вище скульптором міг бути українець, хоч дорогу в ці краї топтало не одне покоління наших земляків. До того ж масово. У 30-і роки тут опинилося безліч представників світської та церковної інтелігенції, членів дійсних і надуманих антирадянських організацій. Коли у зв`язку з колективізацією розгорнулись репресії проти селянства, українців тисячами виселяли в райони Крайньої Півночі, за Урал, у Західний і Східний Сибір, на Далекий Схід. Тоді (1930 – 1931) і в Якутію потрапило 97 осіб, які опинилися тут у статусі спецпереселенців. У період Великого терору – з 1 липня 1937 до 1 квітня 1938 року – на каторжні роботи в тайгові джунглі та вічну мерзлоту тундри було відправлено понад 800 тисяч осіб. Протягом 1944 – 1953 років тільки з західних областей на Північ та в Сибір відправлено два мільйони співвітчизників. На початку 1951 року виселені з України були розселені в Якутській АРСР (2523 особи) та Іркутській області (2259).

По всій країні тоді й надалі настільки густо і настільки довго зачищали підрадянські території від „ворогів народу”, що навіть виходець із мого Івангорода, перекладач Дмитро Паламарчук  відбув після війни „десятилітку” в Комі АРСР як учасник Української повстанської армії (УПА). Детальніше – у моїй статті „Шекспір із нашого села”. Повторю з неї тільки те, що французьку Дмитро переймав у колишнього німецького посла в Італії, а англійську – в онука цукрозаводчика і мецената Миколи Терещенка. Душею ж компанії був видатний майстер української перекладацької школи Григорій Кочур. Уже після виходу на волю (але без права виїзду з Інти) вони спорудили в шахтарському селищі хатинку, де разом з латишами, литовцями, поляками та іншими представниками ГУЛАГівського інтернаціоналу вчилися мудрості виживання та осягали мистецтво перекладу. Додам також кілька слів про Дмитрового батька, котрі, як на мене, можливо, були визначальними для долі сина. Старший Паламарчук був активним  учасником боротьби за вільну Україну, знав В. Винниченка, М. Міхновського, С. Петлюру. 1934 року його було вислано в Сибір, звідки він утік у рідні місця, але тут був заарештований і в 1937-му розстріляний в Уманській тюрмі як „ворог народу”.

Два інші земляки відбували „строкову службу” за політичними статтями в Приморському краю. У бухті Находка – брат шкільного історика Сич Тимофій Степанович, в довідці про реабілітацію якого зазначено: „Освобожден – умер в местах лишения свободы 7  февраля 1946 г.” Отака винахідлива форма „освобождения”! У бухті Ваніно відсидів свої 5 із 7 прописаних років сусід Олександр Федорович Форостяний. Саме від нього „під спільним тином”,  я ще до школи навчився читати, а коли вже вчився у Києві в технікумі, висилав йому, на той час табірному обліковцеві, засудженому за репресивними статтями (54-1б і 54-11), брошури з розрахунковими таблицями на будівельні роботи. З липня 1941 по січень 1945, він - на фронті. В бою під час Яссько-кишинівської операції під сильним артилерійським обстрілом відновив зв`язок із сусіднім полком. Отримав тяжке поранення і контузію, нагороджений орденом Слави ІІІ ст. Після лікування за станом здоров`я демобілізований. 27 липня 1955 р. Воєнною колегію Верховного суду СРСР повністю реабілітований.

         За різними даними, через табори й колонії з 1929 по 1953 рік пройшли 28,7 млн чоловік. П’яту частину ув’язнених складали українці. Стільки ж їх було і серед померлих або знищених.

Володимир Чорний

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства