Микола Гергиль був старшим стрільцем-оператором штурмового батальйону 5-ї окремої штурмової Київської бригади. Він загинув 24 травня 2025 року під час виконання бойового завдання в Донецькій області. Йому назавжди 41...

Після зникнення чоловіка Наталія до останнього сподівалася, що він живий і перебуває в полоні. Вона шукала інформацію про нього, підтримувала інших рідних зниклих військових і їздила на обміни. У липні 2026 року тіло Миколи повернули в Україну. Після експертизи та підтвердження особи 2 вересня його поховали на Алеї Слави в Чернівцях.

«ВІН КАЗАВ, ЩО МИ МАЄМО ПОМЕРТИ В ОДИН ДЕНЬ»

«Наше життя було щасливим до того, як чоловік зник безвісти», – розповідає Наталія Слободян кореспондентці Укрінформу.

Жінка згадує свого чоловіка як щиру, веселу людину, яка завжди намагалася її заспокоїти й запевнити, що все буде добре.

Позивним у Миколи був «Металіст» – на честь улюбленого футбольного клубу. Під час навчань його називали «Рідненьким», однак у бригаді вирішили, що це надто ніжний позивний для такого сильного чоловіка.

«Він був людиною-святом. Усіх підтримував і допомагав. Завжди запевняв, що все буде добре. Казав: “Я обов’язково повернуся живим”. А ще говорив, що ми маємо померти в один день. Його слова були: “Назавжди разом”», – ділиться жінка.

Миколу мобілізували у 2024 році. До цього він брав участь в АТО. У січні 2025-го потрапив до 5-ї окремої штурмової Київської бригади.

Перший вихід на позиції тривав 19 днів. Після короткого відпочинку чоловіка знову відправили на завдання. Жінка пригадує, що він відчував небезпеку й говорив, що може не повернутися.

Перед виходом військовим наказали зняти особисті речі та розпізнавальні знаки – жетони, персні, шеврони, документи. Проте Микола залишив при собі іменний жетон, який дружина передала йому в посилці.

«Я якраз встигла передати посилку, і того ж дня він забрав жетон. Завдяки йому ми змогли впізнати чоловіка. Російська сторона повернула тіло в мішку, на якому було написано: “ВСУ, именной жетон, Гергиль Н.”», – згадує жінка.

24 травня 2025 року Микола зник безвісти на Донецькому напрямку, поблизу села Ступочки Краматорського району.

Для Наталії почалися місяці невизначеності. Вона отримала офіційне сповіщення про зникнення чоловіка, однак не втрачала надії. Побратими також сподівалися, що Микола потрапив у полон.

«Я вірила до останнього, що він живий. Ми об’єдналися родиною, чекали й шукали. Я переглядала переписки, слухала його голосові повідомлення. Навіть коли повідомила синові, що чоловік, імовірно, загинув, він сказав: “Я не вірю, продовжуй пошук. Наш Коля має повернутися”», – каже Наталія.

Микола став для її сина батьком і хлопця називав своїм сином. Втрата боляче вдарила по всій родині.

ПІСЛЯ 15 МІСЯЦІВ ОЧІКУВАННЯ – СТРАШНА ЗВІСТКА

Однієї ночі Наталії наснився чоловік. Він був щасливий і сказав, що їде додому. А вранці жінка отримала фотографію його жетона.

Тіло Миколи повернули під час обміну 22 липня 2026 року.

«Почалося найважче – огляд тіла та очікування результатів експертизи. Хоча я вже розуміла, що це мій чоловік: його одяг, жетон, навіть турнікет, який я йому відправляла», – розповідає Наталія.

Особу Миколи підтвердили за результатами експертизи. 2 вересня 2026 року чоловіка поховали на Алеї Слави в Чернівцях.

Наталія усвідомлює загибель чоловіка, але емоційно досі не може повністю прийняти втрату.

«Я до останнього не можу змиритися, що його немає. Так, я сильна, але коли зачиняю двері, ніхто не знає, що зі мною. Коли бачу військового, підсвідомо починаю вдивлятися. Усе одно чекаю», — говорить жінка.

Вона намагається триматися заради сина та інших людей, яким потрібна її допомога.

СТАЛА ПІДТРИМКОЮ ДЛЯ РОДИН ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ

Згодом Наталія Слободян почала долучатися до спільнот родин військових, які зникли безвісти або перебувають у полоні. Жінка допомагає шукати інформацію про зниклих, розбиратися з документами, організовує підтримку близьких військових і їздить на обміни військовополоненими.

Вона також створювала альбоми зі світлинами зниклих безвісти. Під час поїздок до госпіталів показувала їх звільненим із полону захисникам, сподіваючись отримати бодай якусь інформацію.

«Хлопці вдивлялися в кожне фото, намагалися допомогти. Були добрі звістки, які я могла передати рідним. Але сама я такої звістки, на жаль, під час пошуків чоловіка не отримала», – зітхає Наталія.

Нині вона координує кілька груп, у яких загалом понад тисяча людей. Жінка наголошує: допомагає не як офіційна представниця якоїсь установи, а як людина, яка сама пройшла через пошуки й очікування.

«Я знаю, що відчувають ці родини. Ми самі шукаємо, стукаємо у двері, їздимо, організовуємо акції, щоб нас почули. Створено багато структур, які мають займатися пошуком, але рідні все одно здебільшого продовжують шукати самостійно. Нам потрібна допомога», – наголошує вона.

Окремий напрям її діяльності – збереження пам’яті про загиблих. Наталія планує створити електронну книгу пам’яті захисників 5-ї штурмової бригади.

«Хочу, щоб наших чоловіків, які повернулися на щиті, не просто поховали й забули», – зауважує жінка.

«НЕ ПРОХОДЬТЕ ПОВЗ. ВОНИ ВСІ НАШІ»

Наталія Слободян переконана, що підтримка потрібна не лише родинам загиблих і зниклих безвісти. Особливої уваги потребують військові, які повертаються з полону. Адже після звільнення захисники нерідко стикаються з нерозумінням навіть із боку близьких. Суспільство не завжди готове до того, що люди, які пережили полон, можуть мати складнощі з поверненням до звичного життя, гостро реагувати на звуки та потребувати часу й допомоги.

Жінку обурюють історії, коли люди зневажливо говорять про військових, які повернулися з полону, або не розуміють їхньої поведінки.

«Завдяки їм ми можемо жити, працювати, пити каву, їхати у справах. А вони пережили те, чого ми не можемо навіть уявити. Їм потрібна підтримка. На жаль, іноді вони залишаються сам на сам зі своїми проблемами», – говорить жінка.

Вона також закликає людей не бути байдужими до родин, які виходять на акції на підтримку зниклих безвісти та військовополонених, і до похоронних процесій загиблих захисників.

«Не проходьте повз. Підтримайте хоча б словом, побудьте поруч кілька хвилин. Для нас це дуже важливо», – наголошує Наталія.

Вона додає, що важливо не лише висловлювати співчуття, а й поважати родини військових, які пережили втрату, та пам’ятати про ціну, яку захисники заплатили за можливість жити у своїй країні.

«Я не прошу співчуття. Прошу поваги до нас, до наших чоловіків, до дружин загиблих воїнів. Ми – не вдови. Я – не вдова. Я дружина Янгола, дружина Героя, який віддав своє життя. І хочу, щоб його пам’ятали», – додає Наталія Слободян.

Галина Олійник, Чернівці

Фото авторки й ті, що надала Наталія Слободян