35-річний військовослужбовець 426-го окремого полку безпілотних систем 30-го корпусу морської піхоти Євген Куліков із позивним «Кей» пішов до ЗСУ добровольцем, двічі був важко поранений, утратив частину ноги.

Але після тривалого лікування і протезування не лише повернувся на службу, а й піднявся на Говерлу, пройшов смугу перешкод морського піхотинця, щоб отримати почесне право носити штормовий берет. А нині ставить перед собою ще одну амбітну мету – взяти участь у чемпіонаті світу з джиу-джитсу.

ВИПРОБУВАННЯ НА МЕЖІ МОЖЛИВОСТЕЙ

Євген відноситься до тих людей, з якими легко спілкуватися попри те, що робиш це вперше. Перед нашою розмовою я подивилася відео, де він, нарівні з іншими бійцями, проходить смугу перешкод, щоби здобути право носити штормовий берет морського піхотинця. Це суворе психологічне та фізичне випробування, під час якого військовослужбовці долають вогняні пастки, задимлення, окопи та водно-болотні перешкоди. Його мета – перевірити витривалість, командну роботу та здатність долати втому, страх і бажання зупинитися в умовах стресу, дискомфорту й крайнього виснаження.

Це випробування тривало близько п’яти годин, і Євген був єдиним у групі, хто проходив його на протезі. Тож я запитую його про відчуття.

«Все пройшло нормально, результатом я задоволений. Безумовно, кожен етап мав певні складнощі, тому потрібно було враховувати свої особливості. Найважчим для мене виявилося вимазування у багнюці під час подолання водно-болотних перешкод. Хвилювався за протез, щоб той не зламався або не залишився десь у болоті. А ще, коли штовхали БРДМ, був ризик посковзнутися на слизькому і впасти. Я боявся підвести команду, бо це випробування неможливо пройти самому, адже воно перевіряє згуртованість та взаємопідтримку всього підрозділу», – каже Євген.

Він зазначає, що усі етапи, як це і передбачено інструкціями, супроводжувалися психологічним тиском з боку інструкторів: вони підганяли учасників, тримали їх у тонусі. Якщо хтось один неправильно виконував завдання, доводилося відповідати колективно – відтискатися або присідати певну кількість разів. Додатково ускладнювало випробування те, що бійці були в повній амуніції та зі зброєю – а це понад 20 кілограмів додаткової ваги.

Але Євген стверджує, що сил йому додавала неабияка підтримка побратимів і, зокрема, командира полку, який постійно був поруч, вірив у нього та підбадьорював.

«Річ у тім, що існує процедура складання військовослужбовцями нормативів на отримання берета. Проходити ці випробування було необов’язково, бо ті, хто воював, і так довів своє право бути морпіхом. Але для мене це було чимось особливим. Адже я нарівні з іншими отримав право офіційно носити берет морського піхотинця і склав клятву», – підкреслює морпіх.

ДО ТЦК ЧЕРЕЗ ЧОРНИЙ ВХІД

Євген народився в родині військовослужбовців на Далекому сході РФ, де служили батьки. Коли хлопчику був один рік, сім’я повернулася в Україну. Спочатку жили в Кам’янці-Подільському, звідки родом мама Євгена. Потім переїхали із батьком на Волинь, до м. Володимир. Там закінчив дев’ять класів і вступив до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, адже з дитинства планував стати військовим. Однак здійснити задумане одразу не вдалося.

«Медики виявили у мене дві родимки і видали мені довідку про обмежену придатність… Сказали, що до військового вишу мені дорога закрита. Такі тоді були правила. Тому я вступив до Львівської політехніки, але не закінчив. Так склалися обставини, що мама дуже хворіла, потрібні були кошти на лікування, тому пішов на роботу», – розповідає Євген.

Згодом він переїхав до Одеси, де працював адміністратором і менеджером у сфері обслуговування, одружився, має 11-річного сина.

Каже, що коли почалося повномасштабне вторгнення, спочатку була певна розгубленість, проте вже за кілька тижнів він пішов до ТЦК та СП, щоб приєднатися до війська. Однак йому відмовили на підставі того, що прописаний в іншій області та ще й має обмежену придатність до служби. Щоправда, пообіцяли зателефонувати, але чоловік так і не дочекався того дзвінка. Але вже у 2023 році твердо вирішив піти до ЗСУ. Цього разу він був налаштований дуже рішуче.

«Прийшов до ТЦК. Оскільки не знав, де які там двері, тому зайшов через чорний вхід. Кажу, що прийшов служити і не піду, допоки не візьмете. На мене подивилися скоса, мовляв: у тебе все нормально з головою? Утім через два тижні я потрапив до війська. Обрав спеціальність сапера», – каже Євген.

«Я ПОБАЧИВ, ЩО ТАКЕ СПРАВЖНЄ БОЙОВЕ БРАТСТВО»

Першим його бойовим підрозділом стала одна з механізованих бригад. Але там, за його словами, він отримав негативний досвід служби: «Я хоч морально і був готовий до труднощів, але як для цивільної людини, умов для нормальної адаптації там не було жодних – ні компетентного командування, ні злагодження. Ми навіть не отримали майнового забезпечення».

Бригада воювала на Донецькому напрямку, поблизу Бахмута та Курдюмівки. Саме там Євген уперше зіткнувся з втратою близької людини: «Там загинув мій товариш Роман, з яким ми разом навчалися і подружилися. Я власноруч відкопував його тіло, допомагав евакуювати. Це було складно. На момент його загибелі ми ще не були навіть оформлені до штату, але нас уже відправили на передову».

Згодом Євген перевівся до тодішньої 126-ї бригади ТрО, нині це 39-а окрема бригада морської піхоти. «Там я зустрівся із зовсім іншими умовами служби та рівнем командування. Я побачив, що це таке, коли тебе цінують, поважають, як виглядає бойове братерство. Це була, без перебільшення, справжня військова родина з професійними командирами», – зазначає військовослужбовець.

Під час служби він виконував бойові завдання та вдосконалював свій фах сапера. Адже засоби ураження постійно змінюються, тому потрібно було розвиватися, застосовувати військову кмітливість, щось переробляти та вдосконалювати.

«НА ПРОТЕЗІ ТЕЖ МОЖНА ЗАЙМАТИСЯ ВСІЛЯКИМИ ФІЗИЧНИМИ АКТИВНОСТЯМИ»

29 січня 2025 року під час виконання одного з бойових завдань поблизу села Тягинка на Херсонщині Євген підірвався на вибуховому пристрої й отримав важке поранення – травматичну ампутацію ступні.

Побратими витягли його, наклали турнікети, дали знеболювальне. Поки чекали на евакуацію, наші військові прикривали їхній відхід вогнем. Зрештою бійця вдалося успішно переправити до стабілізаційного пункту. Далі почалося поетапне лікування, протезування та відновлення, яке тривало протягом восьми місяців.

Те, що з ним сталося, Євген сприйняв спокійно: «Я знав, що протезування в Україні на хорошому рівні. Протез мені виготовили в Одесі, але більшість комплектуючих – імпортного виробництва. Та й знайомих хлопців із подібними травмами було чимало, і я бачив, як вони рухаються. Тому для мене не було занадто важким усвідомлення себе як людини з інвалідністю».

І додає, що й на протезі можна займатися всілякими фізичними активностями, нормально рухатися. Вважає, що життя на протезі мало чим відрізняється від тих, у кого є обидві кінцівки. Так, є певні обмеження, важкі моменти, але загалом усе добре.

Євгену встановили другу групу інвалідності довічно. Але сидіти вдома він не зміг і після реабілітації повернувся на службу до батальйону безпілотних систем 39-ї бригади.

Однак уже через місяць отримав ще одне поранення і баротравму.

«Це було поблизу населеного пункту Велика Олександрівка на Херсонщині. Ми з групою бійців виконували бойове завдання і на той момент перебували в одному приміщенні. Почався обстріл. Тоді загинуло п’ятеро моїх побратимів, і лише ми зі ще одним хлопцем залишилися живими: буквально за секунди до обстрілу вийшли з приміщення і віддалилися на кілька метрів», – продовжує розповідь морпіх.

Він не приховує, що це було важке психологічне випробування через втрату побратимів, але фізично він відносно швидко відновився і знову повернувся на службу.

Проте поранення далося взнаки, тож у червні цього року Євген вирішив звільнитися з армії і пошукати спокійнішої роботи. Але вже після двох місяців перепочинку повернувся і продовжив службу в 426-му полку. Нині він займається супроводом поранених та родин загиблих військовослужбовців.

Зізнається, що одним із найважчих моментів його роботи є супровід тіл загиблих на поховання: «Важко знайти слова підтримки рідним полеглих бійців. Емоції переповнюють. Але коли повертаємо тіла тих, хто загинув ще у 2024–2025 роках, з окупованих територій, то попри сум, втішаєш себе тим, що вони принаймні будуть спочивати на рідній землі, поховані з усіма почестями».

Під час розмови запитую у Євгена, чому після ампутації та двох поранень він знову повернувся до війська? І чую у відповідь: «Я прийшов у військо сам, багато навчався, щось умію. Вважаю, що під час повномасштабної війни потрібне раціональне використання людського ресурсу, щоб наблизити нашу Перемогу. Тому для мене було неприйнятним, маючи певну базу знань і можливість приносити користь ЗСУ, піти на цивільну роботу чи просто сидіти вдома».

ШЛЯХ НА ГОВЕРЛУ: НАЙБІЛЬШИЙ ДРАЙВ ВІД ПІДЙОМУ

Ще одним випробуванням для ветерана, яке він успішно подолав, стало сходження на найвищу гору України – Говерлу, в якому взяв участь на запрошення одного з благодійних фондів. Щоправда, він зізнається, що воно для нього виявилося легшим, аніж подолання смуги перешкод морських піхотинців.

Загалом група налічувала близько 30 людей, серед яких було десять ветеранів з ампутаціями. Разом із ними піднімалися й ветерани королівської морської піхоти Великобританії.

«Ми вирушили рано-вранці, а піднялися десь о 14-й годині. Нам пощастило з погодою – було тепло і сухо. Дорогою ми зупинялися, милувалися краєвидами, відпочивали, оглядали протези. Найскладнішим був фінальний етап – після Малої Говерли. Бо там крутий підйом, і всі вже були трохи втомлені. Але все ж це було легше в порівнянні зі смугою перешкод. Бо тут був комфортний темп, ніхто не підганяв. Я найбільше задоволення отримав від самого процесу підйому. Для мене шлях до цілі приносить більше драйву, аніж уже досягнута мета», – каже боєць.

На здобутому він не зупиняється. Євген із дитинства займається спортом. Пробував себе в різних видах – плаванні, легкій атлетиці тощо. Після поранення почав предметно займатися джиу-джитсу, виступав на різних престижних змаганнях, чемпіонатах України, де перемагав або посідав призові місця.

На його думку, це один із адаптивних видів спорту, який дає можливість не лише розвиватися фізично, а й психологічно розвантажуватися та отримувати задоволення від перемог.

Нині Євген має ще одну мету – взяти участь в чемпіонаті світу з джиу-джитсу, який має пройти в Абу-Дабі (ОАЕ) у листопаді цього року. «Поки що я перебуваю на стадії відбору, багато тренуюся, щоб успішно виступити на чемпіонаті України у Кропивницькому наприкінці жовтня. За його результатами вже буде видно, чи потраплю на світовий чемпіонат», – наголошує мій співрозмовник.

Крім того, Євген продовжує розвиватися й поза спортом. Цього року він вступив до Одеської юридичної академії на факультет прокуратури та слідства. На запитання, чи вважає він себе азартною людиною, відповідає: «Я не азартний, швидше цілеспрямований. Ставлю собі мету й намагаюся її досягнути».

«НЕ РОЗУМІЮ ЧОЛОВІКІВ, ЯКІ ЧЕКАЮТЬ, ЩО ЇХ ВИЛОВЛЯТЬ ДЕСЬ НА ВУЛИЦІ»

У розмові ми торкаємося проблеми мобілізації та ставлення деяких чоловіків до служби. Євген не приховує, що критично оцінює тих, хто намагається уникати війська: «Мені важко зрозуміти чоловіків, які ховаються, сидять на шиї у жінок і чекають, що їх виловлять десь на вулиці, а потім розповідають страшилки про ТЦК. Адже сьогодні в ЗСУ є робота на будь-який смак. Вмієш паяти чи будувати – будеш це робити й у війську. Займаєшся діловодством, юриспруденцією – теж дуже затребувані спеціальності.

Головне – прийти самому і вибрати те, що тобі до душі, у чому ти фахівець. І з гарантією 99 відсотків, що ти займатимешся саме цим».

Навіть після ампутації та двох поранень Євген не захотів залишатися осторонь. Бо для нього служба у війську – це не лише про обов’язок, а, передусім, про можливість бути корисним і наближати нашу Перемогу.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото та відео групи комунікацій 426 ОПБС, Захарі Таррант та з особистого архіву Євгена Кулікова