Шукали серед загиблих, а знайшли в списку полонених

У цивільному житті Сергій був морським офіцером. Коли почалась повномасштабна війна, перебував у відпустці вдома – разом із дружиною Каміллою повернулись із відпочинку. Та вже 28 лютого 2022 року чоловік стояв на порозі військкомату в рідному Запоріжжі. У той момент саме формувався окремий батальйон для оборони міста. Підготовка тривала тижні два-три, потім підрозділ залучили до будівництва укріплень та оборонних споруд. Ще через тиждень отримали наказ передислокуватися на Донеччину, на підсилення тамтешніх бригад, бо росіяни швидко просувались. А далі – колона ворожої техніки, обстріл, контузія, полон. У тому бою із майже 80 наших бійців вижити вдалось лише Сергію та двом його побратимам.

“ЄДИНЕ ЗАВДАННЯ – ПРОЖИТИ ДЕНЬ, А ПОТІМ ДРУГИЙ, ТРЕТІЙ”

Хлопців возили спочатку окупованою територією материкової України, потім вивезли в Крим. Була надія на швидкий обмін, але натомість – “подорожі” російськими СІЗО і тюрмами.

- Був і в Борисоглебську, і Таганрозі. Загалом у полоні провів 38 місяців. У червні 2022-го нам дозволили написати листи рідним, але ми не знали, чи вони дійшли. До 2024 року зв’язку з домом не було, ми нічого не отримували від своїх близьких. У 2024-му передали перший лист від мами. Написала, що вона і дружина живі, здорові, працюють, мешкають удома. Від розуміння, що Запоріжжя не захопили і рідні живі, стало легше, – розповідає Сергій.

Але дочекатися цих листів у полоні, м’яко кажучи, не легко. Час ніби завмирає, нуль новин та немає розуміння, що відбувається за стінами камер.

- Я ставив перед собою одне єдине завдання – прожити день, а потім другий, третій і так – кожен день. Із нами взагалі було заборонено спілкуватися. Єдине, що могли нам сказати: “Ваш город давно захвачен, а все родные умерли”. Я не розумів, чи чекає на мене дружина. Дуже сильно хвилювався за неї. Ніхто з нас не знав, чи проходять обміни, і ми думали, що сидітимемо там 5-10, а може і більше років, – каже чоловік.

У полоні він прожив три дні народження. Там втратив 30 кг ваги і здоров’я. Полонених зрідка виводили на прогулянки, а от били – по кілька разів на день.

- Знущалися просто, і це тривалий час продовжувалось. Побої були регулярними, це звична практика. Шокери застосовували. Це важко витримати. Та й витримували не всі. Точно знаю, що один із хлопців після побиття помер. Після того трішки менше стали бити. Був випадок, коли нас вивели з камери чи в баню, чи стригтися – вже не згадаю. Ми всі були роздягнені, й хтось із наглядачів сказав: «А що ви такі замучені, ніби з концтабору». Ми нічого не відповіли, але між собою гірко посміхнулися, бо воно ж так і було. Дні намагались рахувати, час визначали за сонцем. Початок був найскладнішим, бо все дуже неочікувано сталося. Я йшов на фронт із метою захищати країну та рідних. Ніхто не очікував, що так швидко все може змінитися, – говорить Іванченко.

ВІД СПОВІЩЕННЯ ПРО СМЕРТЬ – ДО РОЗУМІННЯ, ЩО ЧОЛОВІК ПЕРЕБУВАЄ У ПОЛОНІ

Коли Сергій пішов до війська, вони із дружиною домовились, що будуть за можливості регулярно підтримувати зв’язок. Чоловік попереджав, що обставини можуть бути різними. Коли минуло кілька днів, а від Сергія не було жодної звістки, Камілла зрозуміла, що щось сталося і поїхала в ТЦК. Відтоді вона бувала там двічі на день, але їй відповідали, що “інформація уточнюється”.

- 7 квітня 2022 року я знову прийшла під ТЦК й побачила жінок із траурними повʼязками на головах. Серед них були і дружини побратимів Сергія. До мене вийшов чоловік і сказав, що готує документи. Потім вручив сповіщення про смерть. Просто на вулиці. Він сказав: «Зі скорботою вас повідомляємо, що ваш чоловік загинув, захищаючи Батьківщину». Я запитала, чи може бути помилка. Мені чітко сказали “ні”. Додали, що тіла привезли до моргу і треба їхати на опізнання. Я поїхала в морг. Була там весь день. Тіла були в поганому стані. Під час процедури опізнання чергували поліція, психологи і психіатри, медики. Потім вирішили звіряти тіла по фото, які ми надавали. Але виявилось, що тіло Сергія не можуть знайти. Серед тих загиблих, яких привезли, його просто не було, – говорить Камілла.

- Видихнули? – питаю.

- Були інші емоції. Їх важко передати…. Я спантеличилась ще більше, бо мене ж запевнили, що він загинув. Більше того, сказали, що маю тішитися тим, що у мене є можливість поховати його по-людськи, у той час, як є родини, чиї близькі – зниклі безвісти, і на повернення їхніх тіл можна чекати роками. А тепер вийшло, що у мене цю можливість забрали. Пройшло кілька днів, але тіла все не було. І от я в тому статусі, коли не розумієш, де твій чоловік, живий він, чи як… Мені сказали, що на тій позиції, де був підрозділ Сергія, живих не лишилось. Памʼятаю, що була в такому стані й у такій ситуації, коли взагалі складно вірити в будь-що, – каже.

Тоді Камілла вирішила починати пошуки чоловіка - будь-яку інформацію про нього, і не лише у Запоріжжі, а й в інших областях. Об’їздила лікарні, госпіталі. Потім у неї забрали похоронку і дали папірець, в якому йшлося, що Сергій – зниклий безвісти.

- Я почала писати в СБУ, в Координаційний штаб, Червоний Хрест – куди тільки можна. Кожен вечір переглядала ворожі Телеграм-канали, де вони викладали фото наших убитих хлопців. Я дивилась на ці жахливі фото і намагалася знайти щось, щоб зрозуміти: на них – не він, не мій Сергій. Чи вухо не такої форми, чи ремінь не такий, як я купувала… Всередині мене була якась порожнеча, розуміла, що це – “гра в довгу”, – ділиться жінка.

Пройшов місяць, і їй зателефонували. Це був вечір. Голос у слухавці повідомив, що Міжнародний комітет Червоного Хреста має офіційне підтвердження від Росії, що Сергій – у полоні.

- Це було в кінці травня 2022-го. Я була в шоці, але і раділа, що він – живий. Потім знову тиша. Далі я дізнаюсь, що можна написати лист. Пишу згідно з інструкцією. Нейтрально, але намагаюсь цим листом передати тепло. Пишу, що люблю і чекаю, – згадує Камілла.

Сергій того листа не отримав.

ЛИСТ НАДІЇ

Дізнавшись, що у Запоріжжі проводяться щотижневі акції на підтримку полонених та безвісти зниклих, Камілла долучається до них. Разом із рідними та близькими інших бійців вона щосуботи виходить, аби стати голосом свого чоловіка. Дізнається, що є групи, в яких залишають анкети, щоби звільнені з полону могли зв'язатися з рідними тих бійців, про яких мають бодай крихту інформації.

- У 2024 році вийшов із полону хлопець, який знав мого чоловіка. Побачив анкету, ми зв’язалися й він розповів про Сергія. Що моїх листів він не отримував, що у них немає інформації взагалі, умови жахливі. Він розповів, як одному з полонених наказали прибрати татуювання, бо воно не сподобалось наглядачам, і він шкрябав його об залізне перило ліжка доти, доки не заніс страшну інфекцію. Якщо чесно, тоді з полегшенням подумала, як добре, що у мого чоловіка не було тату, – ділиться Камілла.

Потім ще один зі звільнених хлопців сказав, що в СІЗО почали надходити листи, і вона почала знову писати.

- У травні 2025 року отримав лист від Камілли. Дружина написала що чекає, щоб я навіть не сумнівався. Мене це надихнуло. Мені взагалі пощастило. Отримати лист – це найбільший подарунок, – каже Сергій.

- Коли читали – плакали? – питаю.

- Посміхався. Дуже радий був. Ми читали листи один одному. Обговорювали їх із хлопцями, фантазували собі якусь реальність, намагались зрозуміти, що ж там відбувається, – відповідає він.

Камілла додає, що окрім листів Сергію, писала у всі можливі структури. Навіть уповноваженій з прав людини РФ Тетяні Москальковій, від якої отримала відповідь, що Сергія включать у списки на обмін.

УСЕ ЖИТТЯ – ЗАНОВО

Із 23 травня 2025 року розпочалася триденна операція з обміну полоненими, яка проходила за посередництва Туреччини у форматі “1000 та 1000”.

- Перші два дні я спокійно чекала. Прізвищ звільнених із полону довго не викладали. На третій – майже втратила надію. Аж раптом в особистому кабінеті полоненого мені прийшло сповіщення, – згадує вона з усмішкою.

Сергій каже, що його разом із побратимами вивели з СІЗО, а потім перевозили, то надія була, але вірити боялися. У той же час, думали, що це просто дорога в інший ізолятор.

- Коли мені дали телефон і сказали, що можна набрати рідних, то емоції були такі, що не можна передати. Потім гарячий душ, нормальна їжа. Я дуже хотів хліба… Свіжого і так, щоб їсти, не поспішаючи. В СІЗО давали мало часу, щоб поїсти, але насправді, було б що їсти, – каже Сергій.

Камілла, отримавши сповіщення про звільнення чоловіка, купила квиток та одразу поїхала його зустрічати.

На адаптацію та повернення до цивільного життя Сергію знадобилось близько пів року. Подружжя каже, що полон забрав багато здоровʼя та можливостей, але обидва знають, що треба жити далі.

- У нас були плани народити дітей. Так, війна забрала у нас час, забрала здоровʼя. Але ми від наших планів не відмовилися. Заново вчимося жити разом. Ніби заново знайомимось. У нас взагалі все життя зараз заново. Це – як другий шанс. Ти цінуєш кожну можливість. Ми намагаємося надолужити все, що можна. Пріоритети розставляємо, – каже він.

Дізнавшись, що чоловік живий, Камілла вирішила доробити вдома ремонт, який вони починали разом.

- Сергій не любить ремонт, а я хотіла зробити так, щоб удома було комфортно, бо чомусь вирішила, що чоловік повернеться і проходитиме реабілітацію вдома, – згадує.

Цього року вони відмічали разом Новий рік. А 8 лютого у Сергія був день народження, й Іванченки поїхали до Львова – кажуть, що раніше там не були. Подружжя говорить, що щастя – це просто бути разом та мати можливість реалізувати свої мрії, нехай навіть маленькі.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя

Фото з родинного архіву Іванченків