Дві воєнні зими Києва: 1942 і 2026

Домінікія Слуднова до окупації Києва 1941 року очікувала на появу дитини. У липні 1941 року в неї народилася первістка. Жінка лишалась у місті, розділяючи долі сотень тисяч мешканців, кинутих напризволяще без засобів до існування. Коли Київ був окупований 14 вересня німцями, чоловік Домінікії, водій, за розпорядженням керівництва перейшов у підпільний статус. Його заарештувало гестапо практично одразу після взяття Києва під контроль. Доля Івана була вирішена – чоловіка розстріляли у першій хвилі страт у Бабиному Яру.

У родинних переказах Домінікія розповідала, що з немовлям на руках вона оббивала взимку 1941 року пороги військової комендатури. Під час одного з таких візитів до неї підійшов німецький офіцер, який говорив «матка, матка, іді, іді», виганяючи її з території. Втім, німець швидко засунув руку в дитячий сповиток. Вже вдома жінка знайшла у дитячих пелюшках гроші. Це дозволило їй протриматись в окупації певний час. Цей випадок став родинною легендою, яку жінка переповідала і дітям, і онукам.

Саме історія виживання матері холодного 1941 року допомагає нині Надії Качалці, другій дочці Домінікії, переживати російські удари й холодну київську зиму 2026 року. Сьогодні 76-річна Надія Сергіївна у багатошаровому одязі гріється біля ледь теплих батарей. Вона вигулює собаку, піднімаючись і спускаючись без ліфта на 6-й поверх, і радіє можливості підзарядити мобілку та лампу в магазині, де світло й тепло, попри 12-годинні відключення електроенергії.

Жінка, попри обставини, може рухатись самостійно і каже, що досвід матері для неї зараз стає тим важливим моментом, який підтримує. «Вони виживали у значно гірших, важчих умовах, які не порівняти із сьогоднішніми», – каже пані Надія.

Співрозмовниця жалкує, що не розпитала маму, коли та була жива, про всі деталі життя. «Мама не все розповідала, напевно, не хотіла ділитись таким досвідом», – пояснює вона.

…Насправді радянська історіографія зосереджувалась на глобальних подіях і практично не фіксувала побут звичайних людей. Зрештою, міфів та легенд окупаційного періоду Києва в радянському історичному каноні теж маємо чимало: від «підірваного нацистами» Хрещатика (що було навпаки) до футбольних «матчів смерті» та розстрілу футболістів (що теж було міфотворчістю радянської пропаганди).

Подвиги радянських героїв вивчали напам’ять у школах, а от питання, чому так швидко був окупований Київ чи як жилось киянам без світла, опалення і харчів, тоді навіть не порушували. Тривалий час існували лише спогади, які передавались із вуст в уста. Лише у 90-ті почали з’являтись книги спогадів, де фіксували побутові історії виживання киян у холодні 1941–1943 роки.

ДЕМОГРАФІЯ

• 1941–1942 роки

У 1939–1940 рр. населення Києва зростало: за переписом 1939 р. у місті було близько 847 000 мешканців, а вже наступного 1940 року оцінка демонструвала 930 000 людей (у тому числі велика частина євреїв) – це перед війною. Восени 1941 року в місті залишилося орієнтовно 400 000 людей – після мобілізації до армії (приблизно 200 000) та евакуації (близько 325 000 перед боєм). За деякими оцінками, до листопада 1943 року кількість мешканців ще значно зменшилася (за іншими джерелами – навіть до десятків тисяч), але в цьому питанні є різні оцінки; точних архівних підрахунків на рівні сучасної демографії у відкритих джерелах немає.

• 2025–2026 роки

Як і в 1941-му, точну кількість людей у Києві під час війни назвати складно. Зараз використовують непрямі методи: дані мобільних операторів, навігаційних сервісів, пасажиропотоки. Ці підрахунки дають лише орієнтовну картину, але іншої держави сьогодні не має, та й повноцінний перепис населення був дуже давно.

За такими оцінками, восени 2025 року в Києві фактично проживало близько 3,6–3,8 мільйона людей. Це більше, ніж офіційна кількість зареєстрованих мешканців. Столиця залишається місцем концентрації роботи, гуманітарної допомоги, лікарень і відносної безпеки, тож сюди повертаються після деокупації територій та тимчасового виїзду кияни, а також внутрішньо переміщені особи.

Втім, після січневих російських ударів по теплоелектроцентралях і енергосистемі місто знову почало порожніти. За словами міського голови Віталія Кличка, який закликав містян виїжджати, Київ тимчасово залишили від 400 до 500 тисяч людей.

Втім, подібні заклики добре працюють, лише якщо інфраструктура готова забезпечити виїзд містян у підготовлені райони з можливістю працювати віддалено і без електрики. Працівникам соціальної сфери – насамперед лікарям, вчителям, соціальним працівникам, електрикам чи продавцям – залишити місце роботи означає занурити Київ у хаос. Тож на початку 2026 року в місті могло залишатися близько 3,1–3,3 мільйона мешканців, але й ця цифра є рухомою: частина людей виїжджає на кілька тижнів, частина – повертається, орієнтуючись на тепло, світло й безпеку.

ПОГОДА: ВИПРОБУВАННЯ ХОЛОДОМ

• 1941–1942 роки

Зима 1941–1942 років у Києві справді була холодною й сніжною, і це підтверджують як метеорологічні спостереження, так і численні спогади киян, німецькі окупаційні звіти та фотодокументи. За даними метеостатистики, грудень 1941 року був холоднішим за кліматичну норму зі стійким сніговим покривом, який ліг уже наприкінці листопада й практично не сходив до весни. Температура в окремі періоди опускалася до –20 °C і нижче, особливо у січні 1942 року, який запам’ятався як один із найморозніших місяців тієї зими.

Втім, вирішальним для киян була не лише абсолютна температура, а поєднання холоду з повною відсутністю міської інфраструктури. В більшості будинків не було централізованого опалення, електрики, регулярного водопостачання. Пічне опалення, де воно зберігалося, залежало від дров, які доводилося добувати самотужки, розбираючи паркани, сараї, меблі, а згодом і частини покинутих будівель. У спогадах зими 1941–1942 років Київ часто описують як місто диму, де вранці над кварталами висіли сизі хмари від саморобних буржуйок.

Світлини окупаційного Києва фіксують глибокий сніг на вулицях, нерозчищені тротуари, людей, які пересуваються вузькими стежками, протоптаними поміж заметів. Міські служби практично не працювали, тож сніг не прибирався системно. Це ускладнювало пересування, особливо для жінок із дітьми та літніх людей. У багатьох спогадах зима згадується як затяжна й виснажлива: люди жили у кількох шарах одягу, спали не роздягаючись. Важливо, що для киян це була перша воєнна та окупаційна зима, коли ще не було ані пристосування, ані досвіду. Саме тому в пам’яті вона закарбувалася як особливо важка, де до морозів додавалися голод, страх і невизначеність.

• 2025–2026 роки

Зиму 2025–2026 вже зараз кияни асоціюють зі звуками гудіння генераторів. Це головна ознака воєнного Києва: гул та дим. Метеорологічно зима 2025–26 років у Києві стала особливо помітною не лише для синоптиків, а й для кожного, хто живе в умовах війни й енергетичних обмежень. За оцінками метеорологів, морози були в межах кліматичної норми, але їх тривалість та інтенсивність перевершували очікування. У середині та наприкінці січня 2026 року повітря в Україні неодноразово охолоджувалося до –17…–20 °C і нижче. Такі явища стали частиною ширшого арктичного вторгнення холодного повітря.

Кліматологи звертають увагу, що зими у XXI столітті стають не просто холодними, а нестійкими – з ривками від плюсових до дуже низьких температур у короткі відрізки часу. Це пов’язано із глобальними змінами клімату і, зокрема, через нестабільний арктичний вихор (про що раніше детально писав Укрінформ). Морозів очікували вороги, аби прицільно обстрілювати великі міста. Важка ситуація з енергопостачанням посилюється відключенням опалення, проблемами з водопостачанням та низькою організацією роботи міських служб з прибирання снігу та ожеледі.

Надія Качалка порівнює: «У нас зараз більш-менш нічого ситуація. Важко порівнювати й говорити щось конкретне з тим часом, але зараз можна вийти зарядити в магазині ліхтар, можна купити продукти, вода є. Холодна, але є. І газ у нас є. Головне, що ми вже знаємо, як це жити без світла, в нас є цей спогад, досвід».

ЖИТЛО ТА ЛОГІСТИКА

• 1941–1942 роки

Домінікія ще до окупації почала знімати кімнати у приватному будинку на Шулявці – на той час район був переважно забудований невеликими садибами. Ще до порушення німцями таємного радянсько-німецького пакту про ненапад Молотова – Ріббентропа родина в районі Батиєвої гори (Солом’янка) самовільно почала обробляти земельну ділянку, посадила картоплю. Долина річки Либідь стала зоною стихійних городів у 1941–42 роках. Люди, за спогадами та окупаційними звітами, самостійно розорювали схили, заплави та пустирі вздовж колій.

З посиленням обстрілів восени 1941 року цей район перетворився на «сіру зону». Домінікія згадувала, що місцеві радили пересуватись до городів поповзом, оскільки німці мали пункт спостереження на горі. Так само лежачи жінка викопувала картоплю і так само поповзом тягла мішки із зони ураження (кілзони, по-сучасному). Ця картопля, яку витягали поповзом, допомогла жінці з немовлям вижити у справді холодну зиму 1941–1942 років.

Від Шулявки до Батиєвої гори близько 4–5 кілометрів пішки – шлях, який міг займати понад годину й вимагав обходів через зруйновані квартали. Після відступу радянських військ, який супроводжувався тактикою «випаленої землі», було зруйновано мости, електроцентралі та водогін. З приходом німців ті змогли налагодити рух деяких трамваїв, проте місцеві переважно пересувались пішки.

Домінікія мала одну важливу перевагу – пічне опалення. Дрова дозволили їй і дитині протриматись. А ось як описує побут киян у центрі в листопаді Олег Штуль-Жданович, ОУНівець, який потрапив до окупованого міста разом із родиною Теліг (яких розстріляли у 1942 році): «Потім пані Олена (Теліга) з чоловіком перенеслися на Караваївську. Там було ще гірше. Будинок не мав печей – був пристосований до центрального обігрівання. За тиждень чи два включили ТЕЦ, але почали тріскатися рури (труби, – ред.) і огрівання виключили. Вода замерзала і водотягові рури тріскали, отже воду теж виключили. Згодом виключили й світло. До того треба додати, що і їсти не було що».

• 2025–2026 роки

Надія Качалка мешкає у панельці, якій вже пів сотні років, в одному із найбільших спальних районів. До січня у квартирі відносно стабільно були світло, працював ліфт, була подача води та тепла. З початком холодів та обстрілів єдиним стабільним джерелом тепла лишається газ.

Трамваї донедавна для жінки лишались острівцем спокою – «коли він деренчить тут недалеко, я розумію, що все добре». Зрідка вона їздить метрополітеном і каже, що відчутно рідше стали ходити потяги, але те, що метро живе і працює (згадуємо 2022 рік і метро лише як укриття), – це тепер важлива частина комунікації.

Надія Сергіївна підіймається на 6-й поверх пішки. Немолодій жінці нелегко даються підйоми, вона зупиняється на сходах, відпочиває. Розповідає, що дуже переймається сусідами з дітьми й сусідкою з трьома собаками, які «бігають туди-сюди» по кілька разів на день і повертається до спогадів сторічної давнини. «Мама жила на квартирі, де разом було 5 чи 6 сімей, тож вони тоді допомагали то молоком, то їжею, хто яку дістав, так і виживали. Зараз, думаю, такого рівня допомоги менше, бо ми в окремих квартирах. Але ми всі тут спілкуємось, розпитуємо, чи треба допомога».

Її будинок має суттєву перевагу перед іншими – газ. І поки газ та вода лишаються тими базовими зручностями, які є в наявності у киян. Питаю, що дається найважче з усіх обмежень: «Відсутність світла. До всього іншого я звикла, а ось ці відключення… я погано бачу, тому це найважче, напевно».

СТРАТЕГІЇ ВИЖИВАННЯ

• 1941

Життя в окупації не порівняти з умовами нехай і пошкодженого, але «свого» Києва, де працюють соціальні структури, є можливість мати легальну роботу, відкриті кав’ярні, супермаркети та діють волонтерські проєкти. В окупації часів 40-х магазинних мереж не було, а генератори, які на той час існували, були великі й використовувались виключно для військових, для цивільного населення це була недоступна «розкіш».

Домінікія Слуднова отримувала допомогу від родичів із села, їй удавалося навіть виїжджати до них за молоком. Вона переймала досвід сусідів: одна з бабусь навчила її хитрощам. За порадою старшої жінки Домінікія ходила на Деміївський ринок, купувала соняшникове насіння, смажила його й пішки несла на інший, Сінний базар – шлях у 6–7 кілометрів через усе місто. Бабуся також подарувала жінці «стаканчик», який мав менше ніж 200 грамів, а за пораду попросила склянку молока щодня.

• 2026

Надія Сергіївна – пенсіонерка і за станом здоров’я вже не має можливості підробити. Жінка каже, що стратегія виживання жінок того періоду зрозуміла і нам сьогодні. З відсутністю електрики та тепла сповільнюється ритм життя. Важко навіть уявити, як пішки в холод долати такі відстані та годинами стояти на базарі: «А ще ж треба було приготувати щось, попоратись, мала дитина».

Нині пенсія співрозмовниці трохи більше 5 тисяч гривень, й інфляція суттєво впливає на купівельну спроможність. Надія Сергіївна зізнається, що без підтримки рідних вона б не змогла вижити в нинішніх умовах. Жінка виживала у 90-ті роки завдяки городині та збиранню рослин. Нині поїздка на дачу на Чернігівщину – дороге задоволення, сама городина здорожчала. Але харчі сьогодні під час війни точно не є проблемою. Це не про голод в окупації XX століття.

Згадує жінка ту їжу, яку готувала мама під час Другої світової – пироги з бобових (квасолі чи гороху), супчики гарячі та рулі (розмочений сухий хліб з водою і трохи олії та солі): «Мама казала все своє життя, що сухарі завжди мають бути дома». Гігієни як такої не було тоді, холодно – жінки відрами носили воду, гріли й мились раз на тиждень, а також прали вручну речі.

«І те, що ми зараз робимо: ставимо каструлі з водою, аби грілась і гріла приміщення, прання вручну, праски – це ж так десь працювало і тоді. Зараз люди навіть гарячими каструлями прасують одяг, навряд чи тоді була така потреба, а зараз наші люди знайдуть вихід не гірший», – сміється жінка, переглядаючи поради із соцмереж.

«Можна завжди знайти вихід із будь-якого становища, було б бажання», – так трактує враження від переданих матір’ю історій Надія Качалка. Пошук стратегій виживання, відповідальність за власне життя у надскладних умовах формує, як це не звучить банально, стійкість. І серед цих факторів стійкості – особистий досвід. І так, успішний, якщо вдалось вижити.

Прощаючись, питаю, чи можна порівняти воєнні досвіди нинішній і минулого століття. «Я думаю, що ні, – відповідає Надія Сергіївна, – зараз ми у кращій ситуації, аніж тоді: магазини працюють, були б кошти, можна все купити. Є світло, хоча б іноді. Приготувати можна і харчі є. Інфраструктура, якою б вона не була понівеченою, діє». Але крім матеріальної допомоги, вона має дещо дорожче – ту саму мамину загартованість.

Війна і ворог вкотре намагаються вкрасти життя, для цивільних і військових – час, звичний порядок і ритм життя, перетворюючи кожну, навіть побутову, справу на марафон витривалості. І хоча стратегії виживання, які ми воліли б залишити в далекому минулому, знову повторюються в оселях наших батьків, вони ж і стають нашим спільним фундаментом.

Досвід Домінікії, яка повзла по картоплю під обстрілами, сьогодні відгукується в кожному кроці Надії на темних сходах шостого поверху. Це історія не про те, як важко бути слабким, а про те, як випробування змушують нас змінюватись, аби змінити обставини навколо і перемогти. Зрештою, вижити й лишитися собою – це і є головна перемога над холодом будь-якого століття і над ворогом, який так хоче побачити наш гнів, розчарування і слабкість. Не діждеться. Як писала Леся Українка, «я в серці маю те, що не вмирає», – і це про всіх, хто продовжує творити нові стратегії виживання у війні.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото: Геннадія Мінченка, Укрінформ.