Стратегія оборони vs стратегія війни: як демократії перемогти

         «7 серпня 1789 року, 236 років тому, президент Джордж Вашингтон підписав закон, яким було створено Департамент війни США для нагляду за діяльністю та забезпеченням армійських і морських справ. Саме під цією назвою Департамент війни, разом із пізніше заснованим Департаментом флоту, здобув перемогу у війні 1812 року, Першій світовій та Другій світовій війнах, викликаючи повагу й довіру до нашої армії та забезпечуючи свободу і добробут усіх американців. Засновники обрали цю назву, щоб продемонструвати світові нашу силу й рішучість. Назва «Департамент війни» – на відміну від теперішньої «Департамент оборони» – гарантує мир через силу, адже вона підкреслює здатність і готовність воювати та перемагати від імені нашої нації у будь-який момент, а не лише оборонятися. Ця назва загострює увагу Департаменту на наших національних інтересах і зосереджує увагу наших противників на нашій готовності вести війну заради збереження свого. Тому я вирішив, що цей орган знову має називатися Департаментом війни, а його керівник – Секретарем війни».

         Такими словами Дональд Трамп обґрунтував перейменування міністерства оборони на міністерство війни. Філософія цих змін ставить перед нами серйозне запитання: чи може демократія перемогти, лише обороняючись? Американський президент уже знайшов свою відповідь, і вона негативна. Досвід України демонструє, що цього разу він має рацію.

         Перш за все, час визнати, що війна триває. І справа не лише в повномасштабному вторгненні Росії проти України, яке поставило під сумнів увесь міжнародний правопорядок. Йдеться про війну проти демократичного світу, яка відбувається у всіх вимірах – від кібероперацій до фізичних атак на критичну інфраструктуру. Нещодавній «парад диктатур» у Китаї продемонстрував серйозність намірів цих держав, а також їхні намагання створити ситуативний блок. Звісно, в кожного учасника свої інтереси, які часто протирічать одне одному. Проте в них також є спільна ціль: зруйнувати єдність демократичної коаліції й навʼязати власні правила гри. У цій системі координат людина, її життя й гідність точно не є найвищою цінністю.

         Спрямованість політики більшості західних держав на оборону є наскрізною і стосується не тільки військових стратегій. Говорячи про кібербезпеку, ми прагнемо до стримування. Дискутуючи про інформаційні операції, ми акцентуємо увагу на захисті власного простору свободи. Оцінюючи найкращі підходи до протидії гібридним атакам, ми визначаємо пріоритетом стійкість наших суспільств. На жаль, усе це дозволяє лише відбивати напади в різних вимірах. Ми так довго намагалися не порушити крихкого миру своїми власними діями, що не помітили, як уже давно втратили його. Бо авторитарні режими не бояться йти в наступ.

         Демократичному світу доведеться займати більш ефективні позиції щонайменше щодо трьох аспектів. Найскладніший, але й найбільш очевидний компонент цієї формули успіху, – розвиток військово-промислового сектору. Але цього недостатньо, щоб перемогти у війні майбутнього.

         Другий компонент – економічний. Він поєднує як нищення економік супротивників усіма методами, так і використання економічних інструментів для зменшення спроможностей авторитарних режимів вести війну. Санкції та експортний контроль мають стати більш проактивними. Це не тимчасові заходи у відповідь на агресивні дії. Це засоби обмеження доступу до сучасних технологій, а отже – довгострокового послаблення ворожих держав. Іншим важливим аспектом є недопущення руйнівних інвестицій у національні економіки. Ви можете вірити у свободу ринку, але якщо землі довкола ваших військових обʼєктів викуплені вашими супротивниками чи повʼязаними з ними особами, у вас великі проблеми.

         Третій компонент – так звана гібридна війна. Наступальні операції в різних сферах – єдиний шлях до безпеки власних громадян. Ніхто не може безпомилково зупинити кожну кібератаку чи інформаційну операцію. Проте ми здатні позбавити авторитарні режими інструментів для здійснення такої зловмисної діяльності. Ми також маємо достатньо можливостей для формування власного порядку денного – тобто для того, щоб продемонструвати силу. Якби Вінстон Черчилль виголошував свою відому промову сьогодні, він би повторив, що воювати потрібно скрізь. Тобто в кібер- та інформаційному просторі також.

         Базові принципи сучасного міжнародного права надають демократичному світу невідʼємне право на індивідуальну та колективну самооборону. Ми не розпочинали цієї глобальної війни, але ми маємо можливість завдавати удари у відповідь. Відсутність такої стратегії не лише призведе до поразки, але й буде моральним злочином проти майбутніх поколінь. Адже сьогодні ми не лише маємо захистити власні життя. Ми також повинні знищити загрози для безпечного та вільного світу майбутнього. «Військові завдання спрямовані не на війну – не на завоювання – а на мир», – наполягав президент Гаррі Трумен у 1947 році, коли Конгрес уперше відкинув назву «міністерство війни». На перший погляд, це протилежна до Трампа позиція. Але правда у тому, що сучасний демократичний світ також прагне миру. І щоб перемогти в війні за власні цінності й гарантувати справедливий мир, доведеться не лише оборонятися, але й наступати.

Ілона Хмельова, докторка філософії (PhD) за спеціальністю міжнародне право, секретар Ради економічної безпеки України (РЕБ)

Заглавне фото: libkos

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства