Пам’яті командира відділення зенітного ракетного взводу Анатолія Сеньківа (позивний «Семен»)

Анатолій був батьком трьох дітей та дідусем чотирьох онуків, його здоров’я було далеким від ідеального, він мав надзвичайно спокійну й миролюбну вдачу, але у 53 роки став солдатом і захисником.  

Йому судилося воювати не так багато часу. Молодший сержант, командир відділення зенітного ракетного взводу 57-ї окремої мотопіхотної бригади на позивний «Семен» загинув у бою у травні 2022 року неподалік села Оріхове на Луганщині. 

Всі, хто знають родину Сеньків, відзначають дуже міцні й теплі стосунки усередині сім’ї, яка і стала найдорожчою цінністю, яку захищав Анатолій.

Анатолій народився у селі Береславка Кіровоградської області. Після закінчення школи навчався у будівельному технікумі, проходив строкову службу під столицею – у Переяславі. 

Його сестра Олена розповідає, що їхні мама й тато часто казали, що Анатолію слід було народитися дівчинкою. Бо змалку той вирізнявся лагідним характером, полюбляв бавитися із сестриними ляльками та різними тваринками. 

«У двір постійно тягнув собак і котів з вулиці, йому всіх було шкода. У дитинстві багато по господі батькам допомагали, канікули часто проводили на грядках – проривали бур’яни в часнику, цибулі, помідорах і на баштані. Толік завше старався поперед мене вискочити, обігнати. А ще брат захоплювався риболовлею, як і його старший син Євгеній зараз. Останнім часом багато нам допомагав, оскільки мій чоловік серйозно захворів й уже не може повноцінно хазяйнувати. Анатолій став першим героєм на щиті з нашого села», – говорить жінка.

З майбутньою дружиною Ольгою Анатолію допомогла познайомитися його подруга Оксана. У той час пані Ольга закінчила педінститут і саме приїхала викладати математику до села. Молода вчителька подобалася парубку, але через сором’язливість він не наважувався зблизитися, поки не випала нагода – випускний вечір, де умови для успішного шансу створила саме Оксана, яка потоваришувала, а потім і стала її вірною подругою. 

«Толя, саме з тобою я з 15 років ділилася своїми дівчачими таємницями. Бо знала, що ти ніколи нікому за жодних обставин не розповіси. Бо ти – мій дружочок. Пам‘ятаєш, як ми говорили з тобою про Цоя, як ти приніс газету зі статтею про нього, і лякав борсуками, щоб сама не линдала у колгоспний сад? Ти – єдина людина, при кому могла розридатися, увіткнувшись носом у плече. І сказати: «Я здулась, і більше так не можу, мені погано». А ще пам‘ятаю, як ви з Олею розповіли таємницю, що вас стане на 1 більше. Ми довго сміялися з того, що ніяк не могла второпати ваших натяків на таку радісну подію. А потім я стала хрещеною вашого синочка. Оля і Толя, скільки ми пережили різних моментів у житті… Толічка, ти зараз мужньо захищаєш наш спокій. Тобі нелегко. Але впевнена, що зовсім скоро зустрінемось і обіймемось. І ти, посміхаючись, скажеш коронний тост: «Щоб ви жили довго, а я вас потім ще довше згадував!», – написала спогад про друзів Оксана Слатніцька, ще коли Анатолій Сеньків був живим і перебував на фронті. 

Пані Ольга певний час вчителювала, потім очолила сільський будинок культури. Анатолій теж долучився до організації культурного життя громади, брав участь у різноманітних постановках та виставах як актор, зокрема й у «Кайдашевій сім’ї» – цілковитому антиподі традицій і порядків, які панували в його дружній родині. Також полюбляв складати частівки, – інколи вони виходили дуже дотепними. 

Згодом дружила полишила роботу, і сім'ю забезпечував Анатолій.

«Батько тяжко трудився – на млині й на фермера, аби забезпечити всіх нас, вивчити, а мама налагоджувала побут і родинну атмосферу. Ніколи не скаржився, що важко. Лише пожартує, посміхнеться, і знов працювати. Перед війною влаштувався у виправну установу. На моря-гори ми не дуже їздили. Не було в батьків можливості, аби десь далеко вирушати на відпочинок. Але ми з братами мали щасливе дитинство. Пам’ятаю, як дуже давно, коли ще діяли віялові відключення електрики, батьки увечері сходилися, запалювали свічку й сідали грали у карти. Нас розважали, як могли та вміли. Також я дуже любила в такій обстановці налаштовувати татові зачіску, адже він мав довге хвилясте волосся. Турбота і любов – ось що головніше. І нам добре було й під час риболовлі на своєму ставку чи збираючи гриби у лісі», – згадує донька Наталія.

Вона розповіла, що 16 березня 2022 року, у день народження батька, йому зателефонували з ТЦК і наступного дня вже мобілізували.

«Мама, якщо тато з роботи не приїздив додому на обід, без нього не їла, просто пила каву чи воду. Коли ж він пішов на війну, я приїздила й буквально примушувала її поїсти, бо без свого Толіка зовсім не мала апетиту. Вони звикли все робити разом, бо надихали одне одного. Мама дуже важко перенесла загибель батька. Навіть нині буває, що по господі й обійсті не знає, за що братися: «Був би тато, все гуртом поробили б…». Зараз у мами руки опускаються, але ми підтримуємо її, як можемо» – продовжує Наталія. 

Анатолій мав купу хворіб, зокрема катаракту й дуже проблемну спину. І коли йому рідні відправляли на фронт посилки, обов’язово вкладали знеболююче, яке вводили побратими.  

«О 7.30 ранку 17 березня він уже вийшов на маршрутку, а я побігла до нього на зупинку і провести його. Як виявилося, то була наша остання зустріч наживо… Згодом у розмовах брат почав казати, що навряд чи повернеться з цього пекла. Їм там, на Луганщині, було дуже тяжко. Особливо сутужним через ворожий вогонь видалося відправлення до їхніх позицій всього необхідного. Ми готували до Великодня на всю бригаду гостинці, але не довезли через обстріли. Хлопці у порожньому і розбитому селі, де облаштувалися, шукали якусь їжу. Пробували просто з борошна й води якісь млинці випікати. Один дідок лишився в селі й чекав, що син його забере в евакуацію. Він розпустив господарство і віддав нашим воякам останні дві курки. Отак вони виживали», – каже сестра Анатолія Олена.

Дуже важко втрату батька пережив і наймолодший син Владислав, якому нині 27 років. Коли почалася повномасштабна війна, був у Польщі на роботі вже понад рік, але повернувся додому. Хотів служити якнайближче до батька, але наживо побачитися так і не вийшло… 

Владислав саме перебував у Сріблянському лісництві на Луганщині зі своїм підрозділом Нацгвардії, як надійшла звістка про трагедію. Він не міг повірити, поки не приїхав на поховання. Тоді він звільнився зі служби, однак за 9 місяців повернувся на фронт. Каже, що його місія – бути там. Наразі військовий служить у бригаді Гвардії наступу «Хартія» і продовжує справу батька.

Світла пам'ять Захисникові!

Фото з сімейного архіву