33 роки ЗСУ: від мільйонної армії – до знову мільйонної армії

6 грудня відзначається День Збройних сил України – свято істинної звитяги, мужності та героїзму. За 33 роки своєї новітньої історії українська армія пройшла шлях від глибокого занепаду до стрімкого відродження в умовах війни. Які зміни відбувалися в ЗСУ від здобуття Незалежності до сьогоднішніх днів – у матеріалі Укрінформу.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про військові формування в Україні», якою визначила: «підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України розпочати створення Збройних Сил України». Фактично цим документом було започатковано будівництво ЗСУ як необхідного інституту держави. А 6 грудня 1991 року Верховна Рада прийняла Закони «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України». Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі парламенту першим склав міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов.

У розповіді для AрміяInform, перший міністр оборони України Костянтин Морозов згадував:

«Москва розраховувала зберегти єдиною радянську армію як останню спробу збереження хоч якоїсь форми Союзу. Для цього вона вживала безліч заходів: нав’язливо погоджувала з нами спільні завдання, систему призову і комплектування, освіти, зв’язку, забезпечення тощо. Коли там усвідомили незворотність української політики, почалися пограбування складських запасів матеріальних засобів. У той же час у військах розгорнули шалену пропагандистську кампанію проти української присяги, активувалися сили протидії створенню нашої власної армії.

З’являлися антиукраїнські громадські організації, у тому числі і серед нелояльних офіцерів. Це були серйозні виклики для України, зокрема пов’язані й з ризиками втратити щойно проголошену незалежність. Міноборони лише почало формуватися документально і жодних сил і засобів протидіяти не мало. Достатньо сказати, що протягом чотирьох місяців (вересень-грудень) 1991 року я був єдиним офіційно призначеним у Міністерстві оборони і Збройних силах України. Ми з добровольцями наполегливо готували масштабну операцію з приведення особового складу до української присяги. Була потрібна допомога з представництвом у всіх регіонах. Нашими першими і безумовними союзниками були депутати зі складу Народної ради у парламенті, кадрові і колишні військовослужбовці Спілки офіцерів України. Нас підтримували активістки Організації солдатських матерів, патріотичні громадяни по всій Україні.

Багато підтримки і допомоги ми відчували від кадрових офіцерів і прапорщиків, які прийняли для себе незалежну Україну. Вони викривали випадки вивезення майна, саботажу законодавства і рішень українського уряду та інформували нас. Ми вживали здебільшого інформаційних і попереджувальних заходів лише силами тих же добровольців. Однак цих зусиль було недостатньо, адже проти нас діяла армада антиукраїнських сил, керованих з Кремля. Особливо антиукраїнська істерія розігрувалась на ЧФ у Криму. Протягом перших місяців існувала реальна загроза застосування зброї. Ситуація почала докорінно змінюватись від січня 1992 року, коли у військах розпочалося масове складання офіцерами української присяги. Вже до травня Україна мала основу власної Армії».

1991-1996: БАГАТА СПАДКОЄМИЦЯ НЕ ЗНАЄ НАЩО ЇЙ БАГАТСТВО

На момент розвалу Радянського Союзу на території України опинилася четверта за розміром армія в світі, а також колосальні запаси озброєння і військової техніки. Чисельність війська нараховувала близько 980 тисяч осіб. Під юрисдикцію України перейшли 21 дивізія (14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські), 8 артилерійських бригад (9293 танки і 11346 бойових машин), 1 бригада спецпризначення, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів, чотири повітряні армії (близько 1500 бойових літаків) і окрема армія ППО. Найкраще озброєні і навчені частини з центральної Європи відводилися на територію саме України. Ба більше, під контролем молодої держави перебували близько 2,5 тис. одиниць тактичної ядерної зброї та 176 міжконтинентальних балістичних ракет.

Така кількість особового складу, техніки і озброєння за визначенням тодішніх реалій була надмірною. Зовнішній тиск, фінансові проблеми спонукали Україну відмовитися від ядерної зброї, розпродати військове майно та провести масштабне скорочення армії. Як це робилося? Це вже питання досвіду, якого ще не було, його потрібно було набратися.

У червні 1992 р. Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі. Відповідно до нього слід було зменшити кількість танків на 5300 одиниць, бойових броньованих машин – на 2400 одиниць, бойових літаків – на 477 одиниць.

Одним з перших спільних концептуальних документів Кабінету Міністрів України та комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки, що був ухвалений постановою Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 року № 1659-XII стала Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України. В її основу вже тоді були закладені два принципи: без’ядерний статус держави і зобов’язання не входити до будь-якого військового блоку. Таке рішення на догоду і Сходу, і Заходу у підходах до будівництва армії та її спрямування стало характерною ознакою всього непростого процесу аж до весни 2014 року.

Втім, упродовж 1991-1996 рр., незважаючи на різноманітні труднощі, були закладені основи Збройних сил України, створена система військового управління, розпочалось приведення військового механізму держави у відповідність до нових геополітичних умов.

Однак виконання низки важливих заходів було неможливим і через зростаючі економічні дисбаланси, і через відсутність геополітичної визначеності в українських верхах.

1997–2005: СКОРОЧЕННЯ З ПЕРЕВИКОНАННЯМ

Початком нового етапу військового будівництва в Україні стало затвердження у січні 1997 р. Державної програми будівництва та розвитку Збройних сил України на період до 2005 року, затверджені Положення «Про Міністерство оборони України» та «Про Генеральний штаб Збройних Сил України». Це стало важливим імпульсом у становленні демократичного цивільного контролю над оборонною сферою.

Військово-політичне керівництво вкотре вдалося до кореляції напрямів розбудови ЗСУ та окреслило нові перспективи модернізації зразків озброєння та військової техніки. Однак в умовах хронічного недофінансування все це було не більш як декларацією про наміри. Втім певні зміни все-таки відбулися.

У 1998 році через запровадження нової системи військово-адміністративного розподілу території України військові округи перетворено на оперативні командування – оперативно-стратегічні об’єднання, призначені для виконання у мирний та у воєнний час оперативних, мобілізаційних завдань і завдань територіальної оборони у встановлених для них межах, а також технічного, тилового, медичного та інших видів забезпечення військ (сил), що знаходяться на їх територіях, незалежно від відомчої підпорядкованості. На початку 1999 р. здійснено перехід на нову систему тилового забезпечення за територіальним принципом. Це дозволило уніфікувати і скоротити кількість тилових структур, забезпечити інтеграцію ресурсів, сил і засобів тилу, комплексне та ефективне їх використання в інтересах усіх структур Збройних сил України.

Упродовж 2004-2005 рр. відбулось об’єднання ВПС та Військ ППО у новий вид Збройних сил – Повітряні сили. З трьох оперативних командувань залишилися два (Західне та Південне), а Північне оперативне командування переформовано у територіальне управління «Північ». Сформовано Командування сил підтримки, до складу якого увійшли понад 50 військових частин та підрозділів забезпечення.

Тривало подальше скорочення Збройних сил. Оптимальним вважалось підтримувати чисельність особового складу в мирний час на рівні 0,8-0,9 % від чисельності населення (близько 400-450 тис. чол.). У грудні 1998 р. були затверджені параметри – 320 тис. військовослужбовців і 100 тис. працівників ЗСУ. Станом на кінець 2005 р. план було перевиконано: налічувалось 180 тис. військовослужбовців та 65 тис. працівників ЗСУ.

Законодавчо було закріплено таке співвідношення особового складу між видами ЗСУ: Сухопутні війська – до 40%; Повітряні сили – до 24%; Військово-морські сили – до 8%; органи військового управління, військові навчальні заклади, установи – до 28%.

2006-2013: НА МІНІМУМІ ЗА «ВІДСУТНОСТІ ЗОВНІШНЬОЇ ЗАГРОЗИ»

Протягом 2006-2011 рр. зміни в структурі Збройних сил торкнулися їх загальної чисельності – 192 тис. осіб. Втім, у цей період було сформовано корпус швидкого реагування Сухопутних військ, реформовано систему військової освіти, кадрового і медичного забезпечення, розширено сферу діяльності міжнародного військового співробітництва.

У Сухопутних військах відбувся перехід від трирівневої структури (оперативне командування-дивізія-полк) до дворівневої (оперативне командування-бригада). У 2010 році в Сухопутних військах налічувалось 17 бойових бригад (2 танкові, 8 механізованих, 1 повітряно-десантна, 2 аеромобільні, 1 ракетна і 3 артилерійські), 14 окремих бойових полків (1 механізований, 1 аеромобільний, 2 спеціального призначення, Президентський полк, 3 реактивних артилерійських, 3 зенітно-ракетних, 2 вертолітні армійської авіації і 1 полк РЕБ), 9 окремих полків бойового забезпечення (4 інженерних, 4 зв’язку, 1 радіаційного, хімічного і біологічного захисту), інші окремі частини і установи рівня полку і нижче, а також 169-й навчальний центр «Десна». 2013 року чисельність особового складу Сухопутних військ становила 57 тис. осіб. На озброєнні перебувало 686 танків, 72 бойові вертольоти, 2065 бойових броньованих машин, 716 артилерійських систем.

У Повітряних силах основною організаційною одиницею стала бригада. Всього таких підрозділів станом на 2013 р. у Повітряних силах залишилося шість і одна окрема ескадрилья тактичної авіації, 3 транспортні авіабригади та одна навчальна, а також окремий полк дистанційно керованих літальних апаратів. Крім того, до складу Повітряних сил входили 4 радіотехнічні бригади, 4 зенітні ракетні бригади та 8 зенітних ракетних полків. Основними з’єднаннями Військово-морських сил були дві бригади надводних кораблів і декілька окремих дивізіонів, а також бригада морської авіації та бригада берегової оборони.

Переозброєння Збройних сил новітніми зразками техніки відбувалось вкрай недостатніми темпами. За президентства Януковича, зумовлювалося це не лише станом економіки, але й взагалі – низькою пріоритетністю Збройних сил в умовах офіційного визнання відсутності зовнішньої загрози (що було закріплено у Воєнній доктрині України).

2013 року армія зазнала найбільшого падіння. Віктор Янукович підписав бюджет України, в якому на потреби оборони були передбачені видатки менше ніж 1% (!) ВВП. Фактично за указкою Кремля наближався розвал українського війська. Міністри оборони України 2012-2013 (2014) рр. Дмитро Саламатін та Павло Лебедєв навіть особливо не приховували своє російське громадянство.

Плани були нищівні. До 2015 року Україні взагалі б не було уже чим захищатися. За короткий термін було скорочено п’ять зенітних ракетних бригад, три бригади переформовано у полки, повністю розформовано 12 зенітних ракетних полків. У Сухопутних військах було розформовано територіальне управління «Північ» та змінено організаційно-штатну структуру механізованих бригад (у бік зменшення бойових спроможностей).

На боєздатності підрозділів ЗСУ цього періоду не кращим чином позначилася і тенденція щодо збільшення частки контрактників. На початку 2013 року із 45 тис. осіб, які підписали контракт з відомством лише 15 тис. проходило службу у бойових підрозділах (у тому числі в Сухопутних військах – 5 тис.).

Упродовж 1997-2013 рр. у Збройних силах України на тлі безперервного скорочення чисельності особового складу та кількості озброєння декларувались, але так і не були здійснені у повному обсязі перехід Збройних Сил на комплектування за контрактом та переоснащення сучасними (модернізованими) зразками озброєння і військової техніки.

Станом на 2013 рік чисельність Збройних сил України становила 120,9 тис. військовослужбовців та ще 44600 цивільних працівників. То був офіційний мінімум. У Сухопутних військах налічувалося 57 тисяч осіб. На їх озброєнні перебували 686 танків Т-64 різних модифікацій, 72 бойових вертольоти Мі-8 та Мі-24, 2065 бойових броньованих машин, 716 артилерійських систем. У складі ВМС України залишився 1 фрегат, 7 корветів, 2 ракетні катери, 2 десантні кораблі, 2 кораблі управління, 2 морських, 2 базових та 1 рейдовий тральщик і ще близько 75 допоміжних суден та катерів рейдової служби, що були зведені у дві бригади надводних кораблів і кілька окремих дивізіонів.

2014-2021: ЖОРСТКИЙ ІСПИТ БЕЗ ПРАВА НА ПЕРЕЗДАЧУ

2014 рік увійшов в історію не лише перемогою Революції гідності, але й як рік відродження української армії. Окупація Росією Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, ініціація, військова та організаційна підтримка нею сепаратизму на значній частині Донецької і Луганської областей призвели до порушення територіальної цілісності України та її державного суверенітету. Була розв’язана гібридна війна проти суверенної Української держави.

Після запровадження особливого стану Збройні сили України влітку 2014 року вступили в реальні бойові дії з добре озброєним і навченим ворогом, який раніше в наших штабах ніколи не розглядався як імовірний противник.

Окупація Росією Криму та початок гібридної війни на Донбасі стали для Збройних сил України жорстким іспитом. З перших днів «кримської кризи» російські окупанти доклали максимум зусиль, аби захопити зброю і техніку української армії, блокували військові містечка і бойові кораблі на рейді.

Своїм ходом піти з Криму вдалося буквально декільком підрозділам – передусім це розвідники 25-ої окремої повітряно-десантної бригади, які перебували на навчаннях, всі кораблі прикордонників із Керчі, а також три літаки (два Ан-26 і Бе-12), а також два вертольоти (Ка-27 і Мі-14), що 3 березня змогли перегнати на материк льотчики 10-ї морської авіаційної бригади ВМСУ.

Україні вдалося вивезти з Криму частину озброєння. Правда, російські військові постаралися, аби привести його у робочий стан було максимально складно. Були віддані кілька застарілих кораблів ВМС України (всього три бойові кораблі та 32 судна забезпечення), 59 літаків і 23 вертольоти, а також 1438 одиниць автомобільної, бронетанкової та спецтехніки.

Росіяни залишили собі всю стрілецьку зброю і боєприпаси – як потім виявилося, все це пішло на озброєння незаконних збройних формувань на Донбасі.

Російська агресія проти України зумовила численні жертви й матеріальні втрати. Для її відбиття українське суспільство сконцентрувало всі сили, що проявилося, зокрема, у широкому волонтерському русі на підтримку армії та припливу добровольців у силові структури.

Збройні сили вдалося переформатувати і посилити за рахунок проведення кількох хвиль мобілізації. Чисельність Збройних сил України значно збільшилася – в лютому 2016 р. вона сягала 275 тис. осіб. Було сформовано з нуля цілу низку частин, відповідно до нових вимог перебудована структура управління. Зокрема, у Сухопутних військах утворено чотири оперативних командування: «Північ», «Південь», «Схід» та «Захід». Сухопутні війська 2020 року налічували у своєму складі 30 бойових бригад (2 танкові, 9 механізованих, 4 мотопіхотних, 2 гірсько-штурмові, 1 піхотну єгерську, 1 ракетну, 2 реактивно-артилерійські, 5 артилерійських, 4 армійської авіації) та цілу низку окремих полків і батальйонів різноманітного призначення.

Символом мужності і героїзму наших бійців стали оборона Донецького (242 доби) і Луганського (146 діб) аеропортів, бої за Дебальцеве взимку 2015 року.

У січні 2016 р. створені Сили спеціальних операцій – окремий рід сил ЗСУ. До їх складу увійшли 2 полки спеціального призначення та низка інших частин, у тому числі центри інформаційно-психологічних операцій та навчальний структурний підрозділ. У 2019 році українські Сили спецоперацій першими з усіх родів військ досягли взаємосумісності з колегами з НАТО і тепер мають право залучатися до операцій країн Альянсу.

Значно посилився бойовий потенціал Десантно-штурмових військ, що теж мають статус окремого роду військ. Нарощується боєздатність Повітряних сил. Відбудовуються Військово-морські сили. На озброєння надходять нові й модернізовані зразки озброєння.

Посилена увага приділяється створенню «ракетного щита» як засобу стримування потенційного агресора. У березні 2016 р. почато випробування тактичного ракетного комплексу «Вільха», а в січні 2018 р. – протикорабельного ракетного комплексу «Нептун». Ведеться створення оперативно-тактичного комплексу «Грім-2». Повітряні сили та армійська авіація отримують модернізовані літаки-штурмовики Су-25М1, винищувачі МіГ-29МУ1, МіГ-29МУ2, Су-27С1М, Су-27П1М, Су-27УБ1М, навчальні літаки L-39M1, гелікоптери Мі-8МСБ-В, Мі-24ПУ1. На озброєння прийнятий військово-транспортний літак Ан-70, замовлені середні військово-транспортні літаки Ан-178, ведеться створення низки інших пілотованих та безпілотних літальних апаратів (БПЛА) військового призначення. Суттєвим кроком у напрямку посилення бойових спроможностей Повітряних сил стало отримання на початку 2019 р. ударних БПЛА «Байрактар» ТВ2 – перших апаратів цього класу в Збройних силах України.

За 2014-2021 рр. відбувається якісний поштовх у розвитку артилерії – на озброєнні з’являються мобільні контрбатарейні РЛС, передані союзниками, БПЛА, що масово стали застосовуватися для коригування артилерійського вогню. Крім того, суттєве значення для підвищення боєздатності Збройних сил України показують поставки сучасної техніки з-за кордону.

У складі ЗСУ розгортаються та функціонують нові роди військ – Сили територіальної оборони (01.01.2022), Сили безпілотних систем (06.02.2024).

Побудова нової української армії фактично базується на двох основних критеріях – це відповідність стандартам НАТО і достатній рівень фінансування. Останній показник говорить сам за себе. Якщо станом на 2013 рік фінансування Міноборони становило менш як 1% ВВП, то прийнятий 2024 року бюджет держави передбачав видатки оборонного відомства у розмірі вже 15,2% ВВП країни. Що стосується стандартів армій Північноатлантичного альянсу, то українське військове керівництво повноцінно почало працювати в цьому напрямку з 2016 року. До початку 2021 року завершився перехід органів військового управління на функціонування у складі типових для НАТО J-структур.

33: ВІК ЗРІЛОСТІ, ВИПРОБУВАНЬ І ПЕРЕМОГ

В інтерв'ю німецькому телеканалу ARD Президент Володимир Зеленський озвучив чисельність української армії, назвавши її мільйонною. За його словами йдеться про 880 тис. осіб. Цікавий збіг – таке собі українське дежавю – від мільйонної армії 1991-го – до знову мільйонної армії 2024-го…

Неймовірним феноменом можна визначити 33-річний шлях ЗСУ – лише неповних три роки тому, окрім самих українців, в нашу армію не вірив практично ніхто, сьогодні – їх прикладу аплодує весь світ. За 1016 діб протистояння з агресором Збройні сили України знищили і вивели з ладу майже 750 тис. окупантів, 369 літаків, 329 гелікоптерів, 28 кораблів, підводний човен, 9506 танків, 19472 бойових броньованих машин, 21023 артилерійських систем, 1253 РСЗВ, 1020 засобів ППО, майже 20 000 БПЛА оперативно-тактичного рівня, 2855 крилатих ракет, 30 843 одиниці автомобільної техніки та цистерн з ПММ, 3630 одиниць спеціальної техніки.

«Вірю в ЗСУ» – такі слова сьогодні з гордістю скаже кожен українець. У найважчі часи в боях за незалежність і територіальну цілісність України себе героїчно проявили тисячі бійців Збройних сил України. Демонструючи кращі риси людської гідності і професійного завзяття, українські військові впевнено протистоять в рази переважаючому їх ворогу.

У день 33-ої річниці ЗСУ очевидно і переконливо можна зазначити про вже здобуту їхню головну перемогу – довіру тих, кого вони захищають. За результатами соціологічних опитувань протягом останніх років серед державних та суспільних інститутів найчастіше довіра висловлюється до Збройних сил України. У вересні 2024 року їм довіряли 91,5% опитаних.

Микола Зорик, Київ