«Я його чекаю живого, тільки живого»

Їхні рідні взяли зброю, аби захищати Україну, і зникли «з радарів» у перші місяці повномасштабного вторгнення. А ці жінки досі чекають найменших зачіпок і звісток, аби підтвердити статус, дізнатись хоча б якусь інформацію про своїх близьких. І продовжують жити та боротись, аби повернути їх додому – живих чи мертвих. 

Ми спілкуємось із родинами після найбільшого за останній час обміну полоненими. Цей обмін теж став частиною розмови. 

Нагальність перемовин розуміють і ті, хто живе надією, і ті, хто у процесі. «Зараз я радий, що вдалось розблокувати обмін. Про частину звільнених навіть на початку не було відомостей, що вони в полоні. І вважалося, що вони зниклі безвісти. Дуже важливо – зберігати надію»,– наголосив Президент Зеленський у зверненні після обміну 3 січня. 

Тож, про надію, яка тримає усіх, далі.

Один день із життя спільноти родин військовополонених і зниклих безвісти – в репортажі Укрінформу.

Знайомство

Ми домовляємось зустрітись із родичами військовополонених з ГО «Знайти і повернути. 57/34» біля офісу Червоного Хреста (МКЧХ) у Києві. Спроба потрапити на захід з ними виявилась марною, – більшість подібних заходів мають гриф «таємно» і недоступні для преси. 

Біля входу у сучасне приміщення в тісному київському дворику нас зустрічає шестеро жінок з теками, де зберігаються фотографії їхніх рідних («Я наших хлопчиків під серцем ношу», – сумно жартує одна із них, ховаючи теку з копіями собі під руку), і плакатами. Вони приїхали на цю зустріч з різних куточків України – Херсонщина, Київщина, Закарпаття, але більшість вагаються називати свої місця і це не через острах. Питання, звідки вони, виявляється складним для багатьох із них. З Сумщини, звідки виїхали, чи Київщини, де мешкають зараз? Об’єднує їх Луганщина, де їхні рідні зникли зі зв’язку, і спільний біль, який вони часто не в силі нести самотужки. 

Поки ми обговорюємо враження від зустрічі з Міжнародним комітетом Червоного Хреста, відзначаємо дуже помітну згуртованість цих жінок різного віку. Вони, загартовані не однією подібною розмовою, скептично оцінюють результати перемовин і повторюють свої гострі запитання, хоча відповідь на цих розмовах їх чекає однотипна: «не можемо повідомити», «це таємна інформація». Співрозмовниці діляться одна з одною своїми родинними проблемами чи історіями. Ось вони жартують про дітей, а ось – згадали про тих, хто в полоні, і тоді стає тихо. На мить.

Вирішуємо пройтись зимовими вулицями Києва у теплі приміщення інформагенції та детальніше поговорити про життя їхнього громадського об’єднання. По дорозі ділимось враженнями про тиловий побут, нещодавні обстріли та у розмові постійно зринають їхні рідні: брат, син, племінник…

Власне, вони у різних статусах: військовополонених чи зниклих безвісти, але не зникають з думок та життя тих, хто вірить і бореться за повернення їх додому. 

ГО «Знайти і повернути. 57/34» – це об’єднання родичів воїнів, які воювали у 34-му батальйоні 57-ї бригади і зникли під час боїв на Луганщині влітку 2022 року. Загалом в ГО – близько 200 осіб. Перед записом ми домовляємось, що імена військових не вказуємо, оскільки ця інформація може зашкодити тим, хто перебуває в полоні. З цієї ж причини прізвища співрозмовниць теж не називаємо.

Ворог знає, які затяті хлопці «зустрічали» їх на Луганщині

Координує групу пані Марія. Вона погодилась говорити на камеру і частину запису розмови з нею ви можете переглянути в матеріалі нижче. 

Нині Марія та її мама мешкають на Київщині, – завдяки турботі волонтерів і друзів. «Наша сім’я перебувала в окупації, коли брат потрапив у полон. Виїхати тоді не було можливості, бо всюди були росіяни. Брат досі не знає, чи живі ми, чи в безпеці. Будинок – за 500 метрів від кордону з Росією». 

Шок – це найвідповідніше слово для пояснення їх тодішнього стану. Але шок минув, а рішучість діяти зростала: «Я зрозуміла, що вся відповідальність на мені, взяла себе в руки, взяла маму, яка має дочекатись сина, і ми виїхали». По крихтах Марія почала збирати інформацію про події і обставини зникнення брата. Їй, на відміну від багатьох, таки вдалося підтвердити статус брата як військовополоненого. «Він офіційно підтверджений Бюро Центрального агентства Міжнародного Комітету Червоного Хреста як військовополонений». 

На превеликий жаль, для більшості невідомість затягується. Російська сторона практично повністю блокує підтвердження списків, які надають міжнародні організації. Скажімо, в цій спільноті 28 хлопців вийшли на зв’язок і повідомили, що вони в полоні, але їх немає в офіційних підтверджених списках військовополонених з російського боку.

Зниклі військові, яких шукають рідні, – це ті, хто у перші місяці великої війни боронили Луганську область. Як зізнається Марія, їй і досі боляче чути топоніми міст, де воював її брат. Росіяни гатили всім наявним арсеналом, який збирали для повномасштабного вторгнення, а нашим захисникам доводилось тримати позиції з тим, що було... «Коли я дивлюсь на населений пункт Новотошківське, я плачу. Я знаю, які страшні бої там були. Зараз немає цих міст – вони всі пішли під землю, їх зруйновано». 

Пошуки тих, кого назвали зниклими безвісти, – одна із болючих проблем рідних і друзів. А ще є питання пошуків полонених та пошуки останків загиблих. Частина території Луганської області, де прийняли бій солдати, і досі перебуває під окупацією. Російська сторона, як зізнаються учасниці розмови, пошуками тіл практично не займається. Є шанси отримати останки, які лишаються на відкритому просторі, і то лік цим обмінам йде на одиниці. Марія: «Нам доводиться хоронити тих, кого знаходимо. Це коли співпадає ДНК тіл, які знаходимо. Нам дуже боляче, бо кожен з них для нас, як рідний». 

Мар’яна теж щоразу приїжджає до Києва. Активно долучається і до спілкування в соцмережах. Вона із тих, хто продовжує жити і боротись. Має свій магазин у селі біля Києва. І понад рік шукає племінника. Каже, що той навіть не служив строкову службу, але лютий 2022 року не залишав вибору. Він пішов воювати на посаді бойового медика: «З 22 квітня ми не маємо про нього жодних відомостей. Знаємо, що він вийшов на позиції і не повернувся. Досі у статусі зниклого безвісти. Я його чекаю живого, тільки живого». 

Невідомість зі статусом і без

Ця зустріч – перша для родин у 2024 році. Регулярність спілкування, комунікацію і підтримку з боку різних урядових структур мої співрозмовниці підтверджують. У грудні, приміром, вони приїжджали до столиці двічі. «Зустрічі дають результати», – погоджуються всі. Але і додають, що насправді будуть задоволені лише тоді, коли рідні будуть вдома. «Але ми отримуємо відповіді на запитання. На базі Координаційного штабу, Офісу омбудсмена, куди запрошують представників з різних структур. Часто питання стосуються і соціальних гарантій, і оздоровчих питань. Проблеми з документами теж вирішуються».

Валя серед усіх учасниць найтихіша. Вона сподівається на повернення чоловіка, який зник у квітні 2022 року. Їй важко говорити, ледве стримує сльози: «Жодної інформації немає досі. Дома його чекає старенька мама. Чекає внук, який народився в нього за цей час, а він про нього не знає. Доньки чекають. Ну і я…».

Життя у невідомості – одне із найважчих випробувань, погоджуються співрозмовниці. Проте, є одне але. Правовий статус «особи зниклої безвісти за особливих обставин» та «особи безвісно відсутньої» – це суттєва різниця, стверджують жінки.

Мар’яна каже, що не готова до визнання племінника безвісно відсутнім, адже, за її словами, це дає певні соціальні пільги, але для родичів такий статус дорівнює визнанню факту смерті їхніх рідних.

Марія додає, що ніхто з їхньої організації не захотів змінити статус на особу безвісно відсутню, – і не в пільгах справа.

Одне із найбільших питань, за яке борються родини, – це уточнення списків полонених з російського боку. Ані МКЧХ, ані комітет при ООН не змогли відвідати всі заклади з примусового тримання полонених у Росії, – ані перевірити умови тримання, ані звірити списки зі своїми. Жінки з ГО вважають, що тиск саме на світову спільноту допоможе налагодити цей процес. І, одночасно, визнають, що Росія не зважає на санкційний тиск. «Тільки спільними зусиллями ми можемо домогтись свого», – каже Марія. Але чи є варіанти дієвого тиску і приклади зміни ставлення чи пришвидшення процесу? Поки що ні. 

Обміни: надія, але з важким серцем

Пані Алла з Високопілля Херсонської області. Вона не втрачає бойовий дух, жартує і, здається, тримає планку здорового заряду попри все. Хоча історія її пошуків і очікувань не менш трагічна за долі інших. «Село було під окупацією. У мене не було в думках виходити з-під окупації, мріяла зустріти наших і сина. Росіяни, коли зайшли, насамперед знищили вишку, то ж зв’язок був дуже поганий. Минуло 3 місяці, і до мене нарешті додзвонились з бригади і повідомили, що мій син зник безвісти». Алла проплакала всю ніч і думала виходити одразу, але зупиняли розтяжки в посадках. Жінка з другої спроби такий змогла вийти по «зеленому коридору» і одразу розпочала пошуки сина. «У липні мені вдалось почути голос сина. Напевно, вони знали, що я живу в окупації, то дали синові поговорити зі мною. Я запитала його, як він, а він у відповідь запитав: «Як ти?». Я відповіла, що вийшла з окупації, щоб його шукати. Видно, вони слухали його розмову, то ж син прямо не відповідав, а питав мене. Вся розмова тривала, напевно, секунд 30. Після того я з ним не спілкувалась, а номер зник, напевно був засекречений». 1 серпня Росія офіційно підтвердила, що син Алли перебуває у списках полонених. Жінка кілька разів від хлопців, які повертались із полону, отримувала вісточки від сина, їй передавали, що хлопець теж не втрачає духу, підтримує своїх товаришів навіть у полоні. «Ми чекаєм його додому. Вся наша хатня живність і я. Дуже чекаємо».

Марія розповідає, що обміни полоненими – це важко для цих жінок. Звісно, кожна з них сподівається, що саме цього разу серед повернених буде і їхній. Адже останній обмін підтвердив, що повернути українців із статусом «зниклий безвісти» – реально. «У цьому обміні з нашого напрямку було звільнено дві людини. Я дякую всім причетним, які дарують нам надію на повернення наших близьких. На жаль, мого брата серед повернених не було, як не було іще сотень і тисяч полонених. Але ми не полишаємо надії. Це дуже важко розуміти, що ти його не побачиш. 230 сімей були щасливі, але тисячі лишаються в очікуванні. 230 людей було врятовано. Але після цього дуже важко взяти себе в руки і йти далі…»

Співрозмовниці кажуть, що на зустрічах порушують питання про низький відсоток повернень військовополонених саме з Луганського напрямку. За весь час обмінів з їхнього напрямку вдалось повернути лише шістьох осіб. Вони хотіли б, звісно, аби ця цифра збільшувалась.

На запитання, чому так повільно, почула відповідь: можливо, тому, що росіяни бачили, як і чим ці хлопці їх зустрічали…

Цей рік і 8 місяців живемо надіями

Жінки збираються розходитись: кому – на електричку, кому – на автобус, а хто поспішає на наступну зустріч. Питаю, а що, які питання вони ще хотіли б порушити. «Щоб не забували про наших рідних» – і це, здається, найголовніший сенс, який тримає їх, – пам’ять. Саме вона дає відчуття небезнадійності, перспективи, ніби рятівне коло. Саме це бажання пам’ятати, не дати забути, боротись, змушує їх добиватись зустрічей, домагатись результату, виходити на акції (а ці родини переконані, що влаштовувати пікети треба за кордоном для посилення тиску урядів інших країн на Росію). 

Зринає питання, а чи не час запровадити в Україні спеціальний День для підтримання тих, хто в полоні, аби мати можливість говорити, розповідати і триматись цієї надії. Здається, цю ідею треба і надалі тримати в полі уваги аж до її реалізації. 

«Ми мріємо про загальне свято з усіма нашими рідними», – каже Оксана, яка мріє святкувати з племінником, військовослужбовцем ЗСУ, який досі зниклий безвісти, але якого дуже чекають рідні. Як живете цей рік і 8 місяців? «Надіями живемо. І поїздками до Києва, – підхоплює інша учасниця. – Ми приїжджаємо в Київ, як рідні обнімаємось…» «Якщо не бачимось довго, то в нас «ломка», – усміхається ще одна. – Ми тоді кажемо: дівчата, треба їхати». 

І вже наостанок, з дверей, Мар’яна додає: «Коли ми переможемо, ох накатаємось в гості один до одного – від Закарпаття до Луганщини…» Бере «своїх хлопців під серце» і запрошує в гості…

ЦИФРИ

Станом на 5 жовтня 2023 року, за даними МВС України, є інформація про 26 000 зниклих безвісти за особливих обставин. З них 11 тисяч людей – цивільні, близько 15 тисяч – військові. Близько 9 тисяч вже зареєстровані в Єдиному реєстрі осіб зниклих безвісти за особливих обставин.

В Офісі омбудсмена у травні 2023 року були відомості про близько 24 000 зниклих громадян України. 

Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти з офісом у Нідерландах у жовтні минулого року нарахувала лише цивільних, які зникли безвісти, 30 000 осіб. 

На кожного з них чекають з надією.

Ярина Скуратівська, Київ

Фото Геннадія Мінченка