Кулеметник з Гуляйполя мріє після війни відбудувати зруйновану ворогом хату і побувати в Америці
Микола Домашенко («Грін»), 36 років, народився і жив до війни на Запоріжжі. Гуляйпільський район і село Велика Терса, де він проживав, опинилися в гущі бойових дій. В хату Миколи прилетів «Ураган». Тож він вивіз матір та поранену сестру в обласний центр, прилаштував їх там, а сам прийняв рішення іти в Збройні Сили України. Попросився у 65 бригаду, яка тримала рубежі на його малій батьківщині, і тепер воює у складі 4 роти 2 механізованого батальйону. А днями отримав почесний нагрудний знак – «Золотий хрест» від головнокомандувача Валерія Залужного.
- До війни я працював у Києві, в «Укрбуді». Початок війни застав мене дома – поки він був, той дім, бо в кімнату, де я мешкав, прилетіла касета від «Урагана» і зруйнувала його. Мене не зачепило, а от сестра отримала поранення осколочні. Так сталося, що з командиром роти Романом Скопейком я був знайомий ще до війни. То він і каже: «Ти все одно в зоні бойових дій живеш, ходи до нас служити».
Ми пішли у військкомат в Новомиколаївку – виявилося, документи втрачені і мене там взагалі не було в жодних списках. Якби сам не прийшов, вони б і не знали, хто я і де я. Але попри те, що не служив взагалі, 1 грудня 2022 року мене взяли в ЗСУ. Побратими Богдан «Павук», Ігор Бородінов – вони мене всьому навчили: і поводженню зі зброєю, і роботі в групах, і всьому тому, що необхідно знати бійцю на війні.
Зараз служу кулеметником у 3 взводі, маю отримати звання старшого солдата. Брав участь у штурмах, відбивали «Ікси», «Гомера».
Півтора місяця тому ходили штурмувати «Химеру» за Роботіно – отам було дійсно страшно. Це панівна висота, і з неї кацапи контролювали напрямок на Нестерянку, Копані (який штурмувала 128 бригада). Не було підтримки нашої артилерії, і нас крили з усіх сторін. 5 разів ходили в атаку – і 5 разів думали, що не повернемося живими. Евакуації дожидалися переважно легкі поранені – до позиції нам було іти 6 кілометрів. Командир 6 роти загинув від втрати крові (відірвало ногу). Турнікет турнікетом, а винести пораненого не було змоги – там все прострілювалося…
Заходили і виходили ми туди лише по-темному або по «сіряку». Все несли на собі: воду, БК, продукти; на руках же виносили і вбитих та поранених. Нас було три групи по 6 чоловік – тримали три напрямки, три посадки. Правда, там і посадок вже нема: скошено все снарядами і мінами так, що лишилося чисте поле. Ну, і мін там натикано всюди: наші розміновують стежки, а потім теж мінують підходи до своїх позицій.
Там стояли переважно кадирівці, але в тих посадках і камери, і птуристи, і танчики. Бліндажі в три накати, які танковий снаряд видержують, а далі взагалі бетоновані укріплення…
Але «Химеру» таки взяли наші хлопці з 1 і 3 батальйонів при наступі із 23 бригадою. Правда, там все під вогневим контролем обох сторін. Як на мене, було б достатньо боєприпасів – треба просто палити вщент ті посадки, щоб не губити там людей.
Страшно в бою перші хвилини, на початку, поки думаєш, що можуть убити. А коли бій починається, там тебе веде адреналін.
Чи боюся загинути? Я про це не думаю. В бою голова потрібна, щоб аналізувати звідки стріляють, дивитися на всі боки, щоб прикрити товаришів і чітко прораховувати, як себе вести, щоб вижити, а не піддаватися паніці чи страхам. На цій війні виживають ті, що вміють думати і працювати колективно. От з розвідкою в нас погано: вони мають розвідкою займатися, а не на штурми ходити.
Після війни?.. Хату треба відбудувати. Мама з трьома племінниками перебиваються поки на зйомній кватирі. Сестра після поранень лікується в Німеччині (хлопці з 65 бригади допомогли туди потрапити). А я хочу в Америку поїхати – друзі, які нам звідти допомагають, запрошують в гості.
Сергій Скібчик
Фото автора
реклама