Карабах як приклад звільнення окупованих територій: що чекає на Україну
Тепер бурхливо обговорюють супутникові знімки, що зафіксували затори з вірменами, які виїжджають з Карабаху. І фото ці супроводжуються співчутливими вигуками й тирадами, що співпереживають, а це гранично не коректно. Адже співчуття і співпереживання мають бути до тих, хто тікає зі своїх рідних домівок від насильства, пригнічення, терору, які переслідують їх. І нерозуміння цих моментів зумовлює співчуття та співпереживання там, де вони не доречні.
Дивно, але мало хто з коментаторів ставив питання, а чому в Карабаху, регіоні Азербайджану, міжнародно визнаному в межах Азербайджану, живуть десятки тисяч вірмен і майже немає азербайджанців? Мало хто з охочих зловити трохи хайпу на візуально-трагічній ситуації захоче перегорнути 30 років історії, щоб уточнити для себе, що Карабах окупувала Вірменія і на початку 1990-х від переслідувань і терору втекли сотні тисяч азербайджанців.
Любителям дешевого хайпу слід було б звернути увагу на низку резолюцій Ради Безпеки ООН від 1993 року, у яких вірменську сторону закликали вивести війська з Азербайджану, Кельбаджарського району, Агдамського району і т. д.
Це розуміння ситуації в контексті історичної пам’яті. А тепер із гуманітарних питань.
Вірмен із Карабаху ніхто не виганяє. Там немає терору, етнічних чисток та іншого. Це як із «голодом» у Ханкенді, від якого так і не помер жоден вірменин. Але є страх. Страх перед тим, що кожного, хто має за собою шлейф зі злочинів, буде знайдено та покарано. А таких, що мешкають у Карабаху, вірмен, багато. І їхній особистий страх поширився навіть на тих, хто першу війну навіть не бачив, не вчинив жодного злочину й народився на окупованій території вже після трагічних подій 1990-х.
Дивно, але після завершення 44-денної війни в 2020 році у звільненій частині Карабаху не почалися чистки вірмен. Ба більше, усі вони отримали роботу і продовжують жити, без будь-якого «геноциду» та «Голокосту». Наприклад, у Шуші багато будівельників – це вірмени, що залишилися жити в місті.
І всі ці роз’яснення я роблю не просто так. Тому що дуже скоро ми з вами зіткнемося з такою ж проблемою. І навіть гіршою.
Зіткнемося, коли звільнятимемо Крим, Донецьк, Луганськ…
Адже з окупованих територій України, так само, як і з Карабаху, тікатимуть не тисячі, десятки тисяч, а сотні тисяч русачків і посібників окупантів, що понаїхали. З Криму так взагалі вони не виїжджатимуть, а випливатимуть, як щури, що біжать з авіаносця, який тоне, «непотоплюваного».
І нас так само клюватимуть за те, що наша визвольна війна створює якусь гуманітарну катастрофу! І знову – навіть гірше. А гірше ось чому.
Так чи інак, але у звільнених Криму, Донецьку, Луганську залишаться тисячі упертих сепаратистів та окупантів, які нікуди не поїдуть, навіть усвідомлюючи те, скільки за ними злочинів і що за ними прийдуть. І прийдуть. І ось тоді почнуться особливо гучні крики про те, що порушують права людини, переслідують місцевих, чищення, геноцид, хунта лютує!
Крім того, у Криму, Донецьку, Луганську безліч квартир і будинків незаконно зайняли ці понаїхи, які оформили право власності за своїми фіктивними «законами». А кожна з цих квартир і будинків має своїх живих господарів або законних спадкоємців, які давно мріють повернутися додому. І виселення незаконних мешканців має відбуватися або жорстко та без компромісів, або ніяк. І ось тут знову розпочнеться знайома пісня.
Крім того, кожен такий проросійський елемент, який залишився на території України, – це збільшення потенційних загроз. Збереження представників російських метастазів – це бомба уповільненої дії, а їх видворення – наше стратегічне завдання в майбутньому.
А тому Карабах – це приклад того, що нас чекатиме в прийдешньому. Хайп не доречний, у кожній ситуації потрібно розбиратися максимально глибоко, без охань і ахань. Ті, хто тепер біжать… Їх там не мало бути. Але коли вже виявилися, їх ніхто не виганяв насильно. Але їхній вибір – утеча. У нас усе буде жорсткіше.
Олександр Коваленко, військово-політичний оглядач
Інформаційний спротив
реклама