Сили та засоби українського онтологічного наступу

Блоги

15.10.2025 11:00

Створюємо передумови для формування українського лідерства у європейській онтологічній платформі, що є складовою забезпечення нашої перемоги

Онтологічна війна – це форма стратегічного протистояння між різними парадигмами існування за право визначати реальність та нав’язувати фундаментальні уявлення про буття, ідентичність, сенси та легітимність політичного і соціального порядку.

В даний час онтологічні платформи світу перебувають в русі, готуючись до наступного технологічного переходу, який потребуватиме від людства не тільки зміни технологічного укладу, але й модернізації самої структури взаємовідносин між людьми.

Американська онтологічна платформа перебуває у болісному процесі переосмислення та перебудування. Китайська онтологічна платформа, яка, фактично, змогла перетворити Росію на свого проксі-гравця, щороку посилюється масштабними візійними документами. Однак, китайська цивілізаційна тяглість та брак гнучкості не дозволяють їй масштабувати свій вплив з бажаною швидкістю. Європейська онтологічна платформа, частиною якої є Україна, і могла би частково бути Росія, якби не східний вплив татаро-монгольського іга, знаходиться у занепаді та потребує оздоровлення.

Одним з інструментів такого “оздоровлення” могло б бути українське лідерство з постіронічною концепцією укробуддизму, логіка якої описана в статтях “Аморальний кодекс будівника укробуддизму” та “Ідентичність як зброя”.

Укробуддизм – це практика, яка трансформує повсякденність у стійкість поведінки та проявляє гідність людини через дію, ресурсну автономію кожного, екзистенційну прозорість, коли базовими умовами існування людини стають раптова смертність, крихкість кожного дня, відсутність гарантій і невизначеність майбутнього. Цей дискомфорт стає абсолютно явним, його неможливо обійти чи сховати за ідеологією, комфортом або ілюзіями. А отже, основним елементом укробуддизму стає власний вибір своєї поведінки, продиктований волею (в обох сенсах “свободи” робити вибір, і “волінням” приймати рішення). Ця поведінка проявляється через прийняття умов існування та сприйняття їх як частини гри, в якій людина все ще може встановлювати свої правила за своїм бажанням.

Іншими словами, фундаментом європейської онтологічної платформи за лідерства України стає гідність, право на яку закріплене у 1-й статті Хартії основоположних прав Європейського Союзу, що проявляється через гідну поведінку як відповідь на виклики.

Щоб масштабувати українську практику в онтологічному просторі, необхідно наповнити сенсами основні структурні елементи, які описують українську реальність на різних рівнях мета-наративу. Такими структурними елементами можна вважати сім ключових архетипів, що творять український світ:

Чоловічий та жіночий архетип українця й українки (чоловіче “Я” та жіноче “Я”);
Архетип іншого (“я” та інші/чужі);
Український простір (“я” і простір);
Український Бог (“я” та всесвіт/природа/надприродне);
Українське потойбіччя (“я” і потойбічне);
Український тотем (“я” та уявні образи);
Українська роль у світі (“я” й глобальне).

Слід також окремо опрацювати восьмий архетип – архетип тіні – сутність, яка руйнує український світ, володіючи, можливо, більшою силою, аніж ми можемо уявити. У юнгіанському психоаналізі “тінь” (shadow) – це архетип, що символізує витіснені, не прийняті, маргіналізовані аспекти психіки суб’єкта. Вона є частиною колективного несвідомого й має величезну силу.

ЧОЛОВІЧИЙ ТА ЖІНОЧИЙ АРХЕТИПИ

Розгляд українських чоловічого та жіночого архетипів жодним чином не пов’язаний sз судженнями про те, якими повинні бути український чоловік та українська жінка. Скоріше, це про те, що ні чоловік, ні жінка нікому нічого не винні. Опис, радше, включає ключові психологічні характеристики та властивості особистісних образів, які можуть поширюватися на певне невизначене коло людей.

Українець/українка – це мікс між раціональним світосприйняттям та ірраціонально-стихійною участю в реальності як у грі. Це носій комплексної категорії “воля” у вираженні “свободи” як стилю відношення до простору та світу, та “воління” (бажання) вчиняти дії щодо інших архетипічних категорій – всесвіту, потойбіччя, чужих людей.

В цьому описі, який можна наповнювати безкінечно, виражаються типові зразки соціальної поведінки у кризових ситуаціях та певні ритуали, що відтворюють зв’язок з архетипом. Українець (і так само українка) – одночасно і воїн, і батько/мати, і господар-упорядкувальник, і шукач-винахідник.

Укробуддист/укробуддистка – це особа, що критично і навіть скептично ставиться до реальності не через недовіру, а через чуттєве розуміння плинності та змінності всього сущого. Іноді ця плинність не дозволяє спертися на конкретні орієнтири. Це породжує певну фатальність та спроможність здійснювати ірраціональні кроки – скочити на коня та помчати назустріч невідомості та невизначеності.

Ми не спочиваємо на лаврах і не заспокоюємося, а прагнемо подальшого впорядкування простору – на краю світу кидаємо шапку ще далі, на те місце, де треба посадити помідори.

Українець-чоловік є для жінки партнером, але, водночас, усвідомлює її трансцендентність і незбагненність, а тому здебільшого обирає погоджуватися з нею і не суперечити, оскільки українка-жінка безпосередньо керує реальністю і потойбіччям, то в образі воїтельки-амазонки, то в образі господині, то в образі відьми.

Українка-жінка є для чоловіка праобразом Цирцеї, яка може за власним бажанням перетворювати його на тварину чи на людину. Гоголівська Оксана з “Ночі перед Різдвом” вимагає “черевички як у цариці”, бо не збирається погоджуватися ні на що менш амбіційне.

Древні українські княгині можуть як займатися жорстоким винищенням ворогів, як Ольга, так і навчати європейців правилам особистої гігієни, як Анна Ярославна та її сестри.

Жіночий та чоловічий українські архетипи також визначають стиль їх взаємодії з іншими архетипами. Коли українець зустрічає іншого (чужого), то стає для нього провідником у свій (“правильний”) світ, не з метою змінити чи асимілювати, а для того, щоб показати оптимальні підходи співіснування.

Для світу і простору українець є розвідником нового та провідником у майбутнє. Навіть взаємодіючи з потойбічним, він намагається його впорядкувати, домовитися чи наказувати чортам у пеклі та керувати нечистою силою у ролі характерника.

Для відомого світу він є професійним менеджером фронтиру, який може оперувати невизначеністю в умовах фронтиру – воювати за свої кордони, або розсувати їх за потреби.

АРХЕТИП ЧУЖОГО

Парадигма ідентифікації “свій-чужий” є екзистенційною, необхідною для виживання будь-якої спільноти. Але не всі спільноти визначають “чужого” як щось цілковито зрозуміле. Так Тарас Шевченко пояснює необхідний стиль поведінки при зустрічі з “чужими”, використовуючи образ чужого як щось зрозуміле навіть дитині: “Москалі – чужі люде, зроблять лихо з вами”, попереджає поет, визначаючи певну категорію людей як “чужі” і проголошуючи, що “чужі люде” роблять “лихо”.

Тобто, така ідентифікація вшита в українській підсвідомості. Саме тому безкінечні “срачі” між українцями у соцмережах стали таким комунікаційним феноменом. Українці постійно верифікують усіх і кожного на предмет “свій-чужий”. Це екзістенційна звичка.

Чужими для українця є насамперед ті, хто не розділяє віри в людину та її волю (як у значенні “свободи”, та і у значенні “воління” – прийняття власних рішень). Ймовірно, цей аспект є одним з основних, коли ми намацуємо, чим ми відрізняємося від інших, а вони відрізняються від нас.

Незважаючи на те, що на словах українці не дуже добре відгукуються про інших/чужинців, соціологічні дослідження неодноразово доводили, що межування чи проживання на одній території з чужеродцями для українців не становлять жодної проблеми. Водночас, небезпечними чужинцями моментально стають люди, що проявляють агресію.

Війна і післявоєнний період потребуватимуть від нас постійного доналаштування системи “свій-чужий”, оскільки міграційних процесів вимагатимуть і економічна ситуація, і демографія. Але важливим є те, що ідентифікація “свій-чужий” для українців проходить не за кольором шкіри чи національністю, а за ставленням до гідності й волі.

УКРАЇНСЬКИЙ ПРОСТІР

У відносинах “я” і простір українець завжди буде шукати гармонію шляхом форматування світу скрізь, де живе. В той же час, українець живе одночасно у множинності просторів – у своїй особистій кімнаті на самоті та у приміщенні, де стоїть стіл, за яким усі зустрічаються для бесіди та їжі.

Українець філософськи споглядає реальність, сидячи на ганку, який сприймається як простір для рефлексії. Обов’язковим елементом має бути садок вишневий коло хати та інші елементи, що символізують дзен і спокій.

Вислів “моя хата скраю”, який уже багато разів був обіграний у наративному просторі, говорить здебільшого про тих, хто селився обабіч села. Часто-густо земельні наділи на краю села отримували козаки за вислугу років та чесну службу. Взаємодіючи з селянами, козак, який із завойованим у боях скарбом осідав, нарешті, у своєму обійсті, надсилав своєрідний меседж: “У мене все добре, у мене є все своє, що потрібно для щасливого життя. Ви можете приймати якісь рішення, але рано чи пізно будете повинні врахувати той стиль життя, який я обрав”.

Однак, у ту ж саму мить простором українця є і широке дике поле, яке не обмежує його уявними чи реальними рамками. Інтенція до впорядкування простору і засадження помідорами краю світу, там, де впала шапка, не відміняє поваги до хаосу та радості від взаємодії з ним.

УКРАЇНСЬКИЙ БОГ

Українська взаємодія між “я” і бог (природа, всесвіт) є вкрай індивідуальною, майже інтимно-домашньою, стихійною і потоковою. Український бог милостивий, багатоконфесійний, такий собі добрий дід, до якого ми-діти приходимо погратися. Тоді як авторитарний бог є для нас чужим. Український бог може бути кастомізований під конкретного користувача, не допускаючи при цьому вседозволеності.

УКРАЇНСЬКЕ ПОТОЙБІЧЧЯ

Українці – це експерти у темі роботи з потойбічним, хоч і ніколи не вчилися цим навичкам. Причім, часто операторами роботи з потойбічним стають як жінки, так і чоловіки. Хоча у жінок є беззаперечне лідерство. Жінка-відьма – це щось дуже традиційне і нормальне для українського сприйняття.

Українці можуть відчувати, що відбувається з душею, коли людина спить, гуляє в лісі або робить щось інше. Для українців потойбіччя – це простір співпраці з надлюдськими силами, де можна черпати ресурси, домовлятися з потойбічними силами, сперечатися, перемагати їх, взаємодіяти будь-яким чином. Інші народи здебільшого сприймають потойбіччя з острахом.

УКРАЇНСЬКИЙ ТОТЕМ

Дивним чином за провідними онтологічним платформами закріпилися образи тварин, які наділені якостями, що відображають відповідні народи. Тотемною твариною США є білоголовий орлан, Китаю – дракон, Росії – ведмідь.

Українська міфологія оперує десятками образів тварин, рослин, фантастичних істот, чудовиськ і духів. Однак, жоден з них не набув всесвітнього поширення, що так само є результатом пригнічення української культури з боку імперії.

Терплячий віл, можливо, не дуже добре бачить, але не спиняється і завжди привозить чумаків додому. Мудрий крук все знає і розуміє. Хитрий лис кмітливий та може знаходити нетривіальні рішення проблем. Чорний кіт, пан Коцький, демонструє індивідуалізм, прив’язаний до території, а не до людини, є вольнолюбивим, терплячим, але може дуже агресивно захищати своє. Вовк – захищає свою зграю і безжальний до ворогів.

В будь-якому випадку, на жаль, при необмеженому потенціалі, цей архетип залишається в нашому просторі непропрацьованим належною мірою.

УКРАЇНСЬКА РОЛЬ У СВІТІ

У попередніх матеріалах про диспозицію онтологічних платформ та концепцію укробуддизму ми вже писали про те, що жорстка світова конкуренція у переддень технологічного переходу вимагає цинічного відношення до концентрації ресурсів для здобуття лідерства в новій технологічній парадигмі, що потягне за собою оновлення практик суспільних відносин.

За цим цинічним відношенням майоріють авторитарні практики. Саме тому останнім часом у паттернах поведінки США, Китаю та Росії багато спільного. Єдиним непорушним осередком визначення людини та її гідності найвищою цінністю – залишається Європа. А лідером Європи у цьому вимірі на даний момент є Україна, яка єдина з європейських країн успішно склала тест на відповідність цьому критерію.

Таким чином, у цьому контексті українська роль у світі є самоочевидною – зберігати та просувати віру в те, що “альфою” і “омегою” еволюції та розвитку є людина та її індивідуальність, а не колектив (як у Росії), не партія (як у Китаї) і не корпорація (як у США).

АРХЕТИП ТІНІ

Архетип тіні у юнгіанській психології – це одна з центральних концепцій, яка описує внутрішнього супротивника, приховану частину особистості, яку людина не хоче визнавати в собі. Це не просто “темна” сторона – це те, що відкинуто, витіснено, незрозуміле, але має потенціал бути джерелом як деструкції, так і сили. Це сукупність рис, емоцій, імпульсів і думок, які его не визнає як свої й тому витісняє у несвідоме агресію, заздрість, бажання домінувати, сексуальність, що суперечить моралі, страхи, слабкості. Тінь – це головний ворог, якого герой мусить визнати, зрозуміти й трансформувати. І почати цей шлях слід з усвідомлення та визнання тіні.

Як ми багаторазово повторювали – поточна російська онтологічна платформа є неприродньою і синтетичною та створена як інструмент російської політичної верхівки (те саме відчувається подекуди і в середовищі уявної російської опозиції в Європі).

Документальний фільм Мирослави Барчук “Українське прокляття: будівничі й руйнівники імперії” запускає в українському інформаційному просторі дискусію про усвідомлення українським суспільством своєї ролі у створенні російської суспільно-державної конструкції, що відкриває для нас небезпечні, але перспективні можливості розкрити російську агресивну налаштованість проти життя загалом та проти людини і її гідності зокрема, як архетип тіні.

Український філософ Вахтанг Кебуладзе також говорить про те, що Росія – це тінь цивілізації, яка лише імітує вітрину цивілізації, наповнюючи її жахливим тіньовим змістом, створивши тіньову кадебешно-корупційну ренту під контролем держави замість вільної економічної конкуренції.

Свободу слова Росія використовує для спотворення реальності у бажаний для неї спосіб. Російська православна церква, замість любові до ближнього, пропагує насильство і заклики до підтримки божевільного царя. Елементи культури, замість оздоровлення суспільства, використовуються як інструменти “м’якої сили” для досягнення внутрішньополітичних і зовнішньополітичних цілей.

За словами Кебуладзе, тінь цивілізації й у витворах російського мистецтва відтворює контури цивілізації, проте лише контури, а всередині тіні – темрява й смерть.

Необхідно відмітити, що існує велика різниця між глибинним формуванням тіні та її сили, як рушія для агресивного ставлення до життя, та усвідомленими рішеннями як воєнно-політичного керівництва, так і всіх громадян Росії. Це означає, що “робота з тінню” є окремим складним і подекуди небезпечним процесом. Але при цьому переслідування воєнних злочинців мають відбуватися паралельно з цим, не перетинаючись з рефлексією та не передаючи цю відповідальність за злочини “тіньовій частині свідомості”.

12 КЛЮЧОВИХ МІФІВ – ЗАКРИТІ ФОРТИФІКАЦІЙНІ ПОЗИЦІЇ СИЛ І ЗАСОБІВ ОНТОЛОГІЧНОГО НАСТУПУ

Окрім конструювання семи архетипів та архетипу тіні для структуризації мета-наративу, значний позитивний внесок у наповнення онтологічного простору можуть зробити 12 ключових міфів, що являтимуть собою фундамент (основні позиції) для успішного наступу. Список цих міфів може бути дискусійним та змінним. Ми можемо запропонувати такі важливі міфи для розробки:

Про пращурів – про тих, хто був до нас;
Про предтеч – тих, хто зробив можливою ініціацію української державності;
Про батьків-засновників – тих, хто заклав фундамент суб’єктності та суверенітету;
Про ідеальну країну-утопію – світле майбутнє, недосяжний ідеал, який ми уявляємо для себе;
Про великих предків та добрі старі часи – тих, хто втілює в собі звання “українець” і дає приклад наступним поколінням;
Про вождів-спасителів – тих, хто відвів від країни страшну екзистенційну загрозу;
Про нездоланних героїв – тих, хто вибрав відповідальність і незламність перед викликами світу;
Про величні перемоги;
Про героїчні поразки;
Український символ перемоги;
Про пам’ять та вічне життя – питання меморіалізації, традиції пам’яті і вшанування полеглих та пращурів;
Про місця сили – географічні точки, що дають сили українцям.

Таким чином, працюючи над сімома архетипами, які структурують українське бачення реальності, вивчаючи та пропрацьовуючи архетип тіні, а також наповнюючи дванадцять ключових міфів українського інформаційно-культурного простору, ми створюємо передумови для втілення власного лідерства у європейській онтологічній платформі та перемоги над злом.

Дмитро Золотухін, експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки