Коли українець та іспанець – один народ
Про переломний момент переходу від громади до діаспори
Цей допис відноситься до української громади Іспанії, але сам роздум стосується всіх країн, де перше чи основне поселення українців – це (вже колишні) заробітчани Четвертої хвилі. Цей допис, – предмет якого наприкінці, – про переломний момент переходу від громади до діаспори...
У цей час Різдва і коляди не слід забувати, що відразу після історії щасливого народження було біженство Святої Родини та облаштування далеко від рідного краю. А життя мігранта рідко буває легким. Тим паче, коли мова йде про тривалий термін.
Українці, які наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років вирушали у Світа, передусім з економічних причин, могли думати, що їдуть «на рік, а може два»... Тепер, освоївшись, воз’єднавши родини чи створивши на місці нові і народивши дітей, щораз більше з них бачать себе в країні перебування чи не назавжди.
Забравшися до певних держав Старої Європи, як Англія, країн з українською національною меншиною, як Польща, або ж за океан – від Канади до Аргентини, українці «Четвертої хвилі» відкрили для себе спільноти попередніх хвиль – діаспору – саме такими, як ми всі їх собі уявляємо. Безумовно, самобутніми. Але також і з подвійною ідентичністю: історичною – за країною власного чи родинного походження, та політичною – за новою приналежністю або,- якщо бажаєте,- за країною своєї домівки. Власне, коли ми бачимо українського американця, коли ми чуємо від нього чим він переймається, спадає на думку приклад Св. Апостола Павла: з євреями – як єврей, а з греками – як грек.
Зовсім інші «стартові позиції» у тих українців «Четвертої хвилі», які потрапили до країн без значної попередньої присутності співвітчизників,- основним чином до тих, яких зараз по-свинськи називають «PIGS» (Португалія, Італія, Греція та Іспанія).
Мова йде за сотні тисяч людей, які не мали перед собою прикладу діаспорянства; які завжди казали (і кажуть) на Україну – «вдома»; які, попри все і де б вони не були, досягнули значних успіхів у гуртуванні та примноженні української ідентичності.
Буквально кілька днів тому, з сторінки Укрінформу, я мав нагоду запропонувати «Новорічні підсумки стотисячної громади українців Іспанії», де перелічуються безліч прикладів того, як українці в Іспанії підтримують свою національну свідомість, як задовільняють культурні, мовні, освітні та інформаційні потреби на щодень.
Це вказує на хорошу громаду, але діаспора, у вущому сенсі слова, характеризується іншим. Погодьмося – це власні храми та будівлі, споруджені меморіали, поважні і професійні творчі колективи, налагоджена видавнича справа, місця зустрічі, які змінити не можна... Саме такого роду присутність виділяється у позаминулорічній публікації «ТОР-5 фактів, що свідчать про становлення української діаспори в Іспанії». Тобто, йдеться про напрацювання спадщини та власних традицій... А пройшло вже (чи-то лише) 10-15 років з часу формування повноцінних громад та старту асоціативного руху українців.
Втім, як вже згадувалося, виїзд за кордон не позбавляє від складностей. І в цьому примноженні українського нашими людьми в еміграції є свій сенс, так гарно описаний Іваном Франком у розповіді про Різдвяне колядування: «бо колядка переносила їх думку в якийсь світ, близький і рідний їм, а притім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх клопітливе життя (...) Пісня радує його, а глухе почуття дійсних життєвих клопотів хоч на хвилю уступає набік, випливає сльозами, не гіркими, але такими, що облегшують душу».
Крім клопотів, глухі почуття ще спіткають заробітчанина (навіть колишнього, осівшого) у кожному переломному моменті, який розширяє його світогляд. У випадку вказаних країн, серед яких Іспанія, переважна більшість наших громадян є вихідцями Західної України, а церковні осередки УГКЦ – їх основними спільнотами в містах компактного проживання. Тому питання релігійні – найбільш чутливі.
Якщо для українців України 25 грудня стало чимось різдвяним лише тепер, то для українців у ЄС ця дата завжди була вихідною. Коли понад п’ять років тому капелани церковних громад пропонували зробити її святковою, окремі репліки вірних (які хоч і проживали вже певний час серед іспанців і точно помітили, що храми, в яких для них правиться українською, є римо-католицькими) були десь такими: «щоб ми справляли Різдво як поляки?». Тепер нововедення приживається, але мова не за це.
Пройшовши такого роду переломний момент, релігійний світогляд українців загалом та західноукраїнців зокрема, які наприклад в Іспанії, правдоподібно є значно ширшим за середньостатистичного співвітчиника в Україні. Цьому також посприяли різні практики, як-от всеіспанська проща українців до Святого Грааля у Валенсії, яка переходить у щорічному традицію.
Приймаючи українців у 2016 р., архієпископ Валенсії – кардинал Антоніо Каньїсарес (віце-президент Іспанської конференції єпископів і який обіймав високі посади у Римській курії) розпочав свій вітальний виступ з базової істини, яку можливо не так легко розгледіти крізь сусідські – як транскордонні так і внутрішні – відносини українців з поляками, угорцями чи словаками та навпаки:
– «Ми [тобто ви – греко-католики, і я – римо-католик] одна єдина Церква.»
І це – не політичне гасло, а братерська дійсність, в якій кожен греко-католик може переконатися через відносини з римо-католиками у Західній Європі.
У неділю, 7 січня 2018 р., вже сам кардинал Антоніо завітав до українського церковного осередку у Валенсії з вельми винятковим жестом – щоб очолити Богослужіння з нагоди Різдва Христового за юліанським календарем. Це були досить милі миттєвості невимушеного переплетіння двох мов, двох стилів богослужбового одягу і самих двох літургійних обрядів – миттєвостей єдності у різноманітті. Та й не один кардинал вже відсвяткував Різдво: більшість присутніх українських вірних колядували вдруге – вже вшанувавши Різдво, за кількарічним звичаєм у своїй громаді, на Службі 25 грудня...
У певний момент своєї проповіді (іспанською мовою), кардинал Антоніо дав зрозумінити, що бачить у зібраних в цьому храмі – українців та себе – не лише одну Церкву, але й один народ.
Говорячи про піднесення молитв до Діви Марії, іспанський ієрарх закликав «поручати наші бажання, наші потреби, проблеми, наш народ». І лише потім додав: «підносячи також молитви за Україну, яку ви не забуваєте».
Для розуміння непересічності сказаного, для його сприйняття, потрібно зважити на всі попередні пролегомени.
Це недільне слово кардинала сягало дальше церковної спільності українців та іспанців – воно вказало на спільність громадську; тут, на місці. Такий собі білет від станції «одна Церква» до станції «один народ». Все завдяки трохи якіснішому сприйняттю термінологій і навіть не переймаючись, що друге громадянство має менша частка присутніх українців.
Направду, іспанське суспільство невід’ємно складається з понад чотирьох мільйонів іноземців. І всі вони можуть розділяти бажання та потреби яко населення одної країни. Розділяти та долучатися до відповідних процесів (також політичних) у країні перебування не лише виконуючи свої законні обов’язки, але й реалізовуючи свої права. В інклюзивній Іспанії це дуже співзвучно з відомим висловом Міґеля де Унамуно: «звертаймо більше увагу на те, що є батьками нашого майбутнього, ніж на те, що є синами нашого минулого».
З іншого боку, деякі українські чиновники середньої ланки кажуть нам тут: «Іспанія має відчути потужну силу українців у напрямі збереження та розвитку української культури». Можливо, Іспанія має ще відчути потужну силу українців у напрямі розбудови самої країни і її єдиного суспільства задля подальшого спільного майбутнього?
Адже підхід за формулою «один народ» не применшить, а лише примножить, на дальшу перспективу, можливості зв’язків з Україну, де, вочевидь, особливе захоплення викликає саме те діаспорянство, яке тотожне з тими кращими якостями прототипного образу українського американця чи українського бразилійця.
У будь-якому випадку, переломний момент переходу українських громад в Портулагії, Італії, Греції чи Іспанії в діаспору настає хоча б тоді, коли чуючи літургійну молитву «за народ наш, за правління і все військо» у головах з’являється місце для доповнення відмінними думками, які б потім супроводжували справи вже за двома чи більше напрямками ідентичності.
І це індивідуальне домашнє завдання – передусім для українців у Середземноморських краях, які визначили там свій осідок – одинакове як для греко-католиків так і для вірних інших конфесій чи людей не релігійних.
Андрій Якубув