Дарія Альошкіна, мисткиня

Витинанки Дарії Альошкіної експонувалися у 23 країнах світу: Польщі, Німеччині, Франції, Італії, Швейцарії, Австрії, Бельгії, Данії, Чехії, Іспанії, Канаді, США, Південній Кореї та інших.  Створені образи Дерева життя, Молитви, Трипілля, Скіфії, Київської Русі, Козацької доби входять до музейних і приватних колекцій в Україні та за кордоном, а також були інстальовані безліч разів для огляду в публічних просторах і культурних інституціях.

Донька відомих митців, які залишили Київ і розвивали натхнення в селі на Вінниччині, зацікавилася давнім мистецтвом витинанки  у 2007 році, після завершення навчання на відділенні монументальної скульптури. Тоді в розмові дослідник Михайло Станкевич  цей крихкий і тендітний вид мистецтва назвав  зникомим. І в Дарії виникло бажання відродити та популяризувати український жанр мистецької передачі інформації  про історію, переживання та сенси. 

Укрінформ поспілкувався з мисткинею Дарією Альошкіною після презентації в Запоріжжі її відомого проєкту  «Витоки». Цю виставку вона присвятила світлій пам’яті захисника України з 2014 року – старшому лейтенанту Михайлові Альошкіну.

ВИСТАВКА В ЗАПОРІЖЖІ З ПРИСВЯТОЮ ЗАГИБЛОМУ ДВОЮРІДНОМУ БРАТУ

- Даріє, проєкт «Витоки» побував у Венеції, Римі, Софії, Львові. Чому нинішня зупинка – Запоріжжя?

- Пів року тому я отримала запрошення від Центру сучасного мистецтва в Запоріжжі в червні представити свою виставку «Витоки» –  і миттєво погодилася. Бо це збігається з пам’ятною датою: три роки тому, звільняючи невелике село П’ятихатки  Степногірської селищної громади у Василівському районі Запорізької області, загинув мій двоюрідний брат Мишко. Цю експозицію я присвячую його світлій пам’яті.  Людина лишається живою, поки ми її пам’ятаємо.

Старшому лейтенанту Збройних сил України Михайлові Альошкіну назавжди 40 років. Він  служив із 2014-го. Захищав Україну у складі 128 окремої гірсько-штурмової бригади.

- Як відбулася презентація проєкту «Витоки» в Запоріжжі?

- Місто перебуває під постійними російськими обстрілами. Тож я  розуміла, що офіційного відкриття може й не бути. Але все вдалося,  прийшло дуже багато людей.

Проєкт «Витоки» складається з 12 монументальних витинанок про ключові періоди української історії: Трипілля, Скіфія, Київська Русь, Анна Ярославна, Золота Орда, Козацька доба, Покрова, Модерн, На Волю та інші. Кураторка виставки Юлія Костюк дуже вдало створила експозицію, в якій по-особливому справляють враження тіні від витинанок.

- Нещодавно ви долучалися до благодійного туру «Своїм на краю світу». Що це був за мистецький маршрут та яка його мета?

- Цей благодійний мистецький тур Гордія Старуха відбувався в Іспанії і Португалії. Представляли українську культуру за кордоном завдяки співпраці з благодійним фондом «Тихо», створеним для підтримки наших захисників та популяризації культурних цінностей  як в Україні, так і за її межами.

Я долучилася до програми у трьох іспанських містах: Барселоні, Мадриді й Валенсії. Зустрічалися з українцями, які там мешкають. На благодійних майстер-класах із охочими створювали витинанки і зібрали кошти для потреб наших захисників.

- Ой, то ви – дружина Гордія Старуха? Це запитання-здивування від відвідувачів виставок ви поставили в одному з відео. Чи часто представляєте українську культуру закордоном разом із чоловіком-лірником?

- Наші шанувальники переважно не знають, що ми з Гордієм пара, бо маємо різні прізвища. Тому інформація про нас із Гордієм як подружжя для багатьох є завжди  цікавою атракцією.

Ми з Гордієм разом представляємо Україну і доповнюємо одне одного на міжнародній арені. Я  відкриваю виставки витинанок, а Гордій робить нестандартний ексклюзивний музичний супровід цього дійства. Мій чоловік має цікаву лекцію про колісну ліру, а я проводжу воркшопи з витинанки.

Гордій, коли поруч, допомагає монтувати  мою виставку – це дуже зручно.

Єдине – ми не можемо  постійно творчо подорожувати удвох. Адже в нас троє дітей, тож зазвичай їздимо окремо.

ДУЖЕ ЛЮБЛЯТЬ ПАПЕРОВЕ МИСТЕЦТВО В ПІВДЕННІЙ КОРЕЇ

- Якою була найнесподіваніша локація із 2022 року, де показували свої витинанки?

- Це було в Південній Кореї, в Сеулі. Там у Національній асамблеї показували  проєкт «Мереживо пам’яті. Голодомор».  На відкритті цієї виставки були дипломати країн, які підтримують Україну.

Посольство тоді організувало майстер-клас для дружин послів, чиї чутливі серця б’ються в унісон з Україною. Був сильний ажіотаж, заледве вистачило місць для всіх охочих...

Звісно, зробити витинанку не так просто, як здається на перший погляд. Тож довелося докласти максимум зусиль, щоб кожна учасниця майстер-класу здобула гарний результат. Усі залишилися дуже задоволеними своєю роботою, а також спілкуванням та дотиком до українських  традицій.

У Сеулі зі своїми витинанками я була вже вдруге. Паперове мистецтво в Південній Кореї дуже люблять і шанують.

Загалом  нині велика увага до України у світі, і ми намагаємося показати сповна спроможності нашої культури. 

- Чи є місце, де би ви дуже хотіли показати свої витинанки?

- Не готова назвати конкретної будівлі чи зали. Часом бувають дуже цікаві локації, незалежно від країни чи міста.  Звичайні галереї, зазвичай замаленькі для моїх великих витинанок, – можна вважати, монументальних.

Напевно, хотілося б ще побувати з туром містами Америки  та  Канади. Всюди  для виставки витинанок передовсім розглядаю великі простори та великі вікна.

- Даріє, чи давно були на Вінниччині, в селі Букатинка, що розкинулося на скелястих берегах Мурафи, де живуть ваші батьки – відомі митці Олексій і Людмила Альошкіни? Коли творча родина збиралася разом?

- У нас є сімейна традиція приїздити до мами на день народження в серпні. У час літніх канікул планувати такий візит трохи простіше.

Раніше їздили щоліта. Із 2022 року –  трошки рідше, оскільки діти-школярі навчаються за кордоном, і ми теж постійно в роз’їздах. Цього року ми плануємо нарешті добратися до місця сили і дитинства. Всі дуже скучили. Букатинка, як магніт,  притягує повернутися, де б ти не мандрував.

МУДРІСТЬ, ЗВ’ЯЗОК ПОКОЛІНЬ, ГАРМОНІЯ З ПРИРОДОЮ, СМУТОК І ВІРА У ВИТИНАНКАХ

- У Києві у виставковому проєкті «Дерево життя: великодній символ єдності» в Національному музеї декоративного мистецтва минулого року були представлені три ваші роботи. Розкажіть про їх створення.

- На витинанку «Дерево життя» (110  на 350 см ) я затратила   п’ять днів: щоразу це було  7-10 годин роботи. Вона із 2018 року була задіяна в багатьох проєктах – усіх і не згадаю.  У 2024-му вона була представлена у Відні, де ми збирали кошти для допомоги ЗСУ.

З цим мотивом працюю дуже часто, у своєму першому книжковому альбомі я представила цілий розділ. Хоча зазвичай це менші формати.

- Чи набуває Дерево життя нових контекстів у період сучасної повномасштабної російсько-української війни, коли ворог намагається нищити нашу ідентичність?

- Дерево життя – мій улюблений мотив! Це не просто красивий елемент мистецтва, а глибокий символ, що несе в собі віковічну мудрість та зв’язок поколінь. Його можна знайти майже в кожній культурі світу, адже воно уособлює безперервність життя, єдність минулого, теперішнього і майбутнього, а також гармонію між людиною та природою.

Для українців Дерево життя має особливе значення. Воно присутнє у вишивці, різьбленні по дереву, розписах, кераміці, а також у витинанці – мистецтві створення ажурних паперових композицій.

Саме у витинанці цей символ оживає у вигляді витончених орнаментів, сплетених гілок, листя, квітів і птахів. Кожна деталь  містить глибокий зміст: коріння символізує предків, стовбур – сучасне покоління, а гілки, що тягнуться вгору, – нащадків і безперервний розвиток життя.

Цей мотив зачаровує своєю простотою і водночас глибиною. Він нагадує про нерозривний зв’язок людини з природою, її корінням і духовним світом. Саме тому Дерево життя є не лише естетично привабливим символом, а й справжнім оберегом, який передає силу, мудрість і тепло поколінь.

- У витинанку «Насіння» ви також заклали багато сенсів?

- У центрі «Насіння» є образ жінки – берегині. Він обплетений мереживом із символами-кодами, які ми зустрічаємо на традиційних рушниках, килимах, писанках... «Та, що засіває»  поряд із рослинними мотивами – так я акцентувала на близькості людини до природи, яка є ресурсом, що допомагає і відновлює.

- Витинанка «Молитва» є реквіємом за загиблими в сучасній російсько-українській війні?

- У «Молитві» зображено двох скорботних ангелів, що стоять біля вікна, сповнені жалю та співчуття. Їхні схилені голови й опущені крила передають глибокий смуток та біль, адже в кожний дім прийшла біда. Ці небесні істоти ніби охороняють оселю, несучи світлу молитву за тих, хто страждає, за тих, хто втратив рідних або переживає важкі часи. Вікно символізує межу між світом людей і вищими силами, крізь яке ангели передають прохання про захист, надію та спокій.

Тонкі, витончені лінії паперового різьблення створюють ефект легкості, ніби ангели постали зі світла й тіні. Композиція наповнена символізмом: ангели уособлюють не лише сум, а й духовну підтримку. Їхня присутність нагадує, що навіть у найтемніші часи молитва залишається незгасним вогником віри.

ВАЖЛИВІСТЬ ДОЛУЧЕННЯ ДО НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ ДІТЕЙ

- Як часто створюєте нові витинанки, і як народжуються нові задуми?

- Щороку є нові ідеї на великі проєкти. Нинішнього я відкрила для себе кримськотатарський орнамент Орнек і зробила невеличкий проєкт витинанок для Українського балу у Відні.

Ця творчість отримала дуже гарний відгук, тож планую масштабувати  цю експозицію.  Надзвичайна мова орнаменту Криму мені дуже імпонує сенсами.

- Чи є роботи, які лишаються тривалий час незавершеними?

- Я завжди доводжу все до кінця. Це в моєму характері. І маю багато планів створювати нові роботи.

- Окрім усього іншого, ви були членом журі ІІ Міжнародного конкурсу «Шляхами Івана Марчука» Української суботньої школи у Відні. Чим цінний цей досвід?

- Так, цього року мене запросили як члена журі оцінювати дитячу творчість. Насправді я не дуже люблю подібні конкурси, оскільки, на мою думку, кожна дитина талановита. Але погодилася, оскільки в мене склалася дуже тепла співпраця з Віднем. У столиці Австрії  надзвичайна українська спільнота та атмосфера.

Я оцінювала дуже багато малюнків майже упродовж усього дня. Мені навіть трошки допомагав мій найменший художник – син Еней.

Загалом є величезна кількість талановитих дітей – і я отримую велике задоволення від перегляду їхньої творчості. Це навіть трошки інтимний процес: ти бачиш, як народжуються нові українські художники.

- Як часто урізноманітнюєте свою творчість? Скажімо, повідомляли, що до Великодня додали ще одну традицію – писання голуба.

- Це питання для мене більшою мірою  не про творчість, а про сімейні традиції. Я виростала в селі на Вінниччині, але таки в міській родині: батько – з Києва, а народився в Луганську; мама –  з Мінська. Вплелися в родинну історію Житомир та Вінниччина.

Українські традиції були,  на жаль, трохи стертими через непрості життєві обставини: Голодомор та інші біди. Тому ми дуже мало черпали їх у дитинстві, навіть попри велику працю наших батьків. Згодом життя у Львові допомогло трохи надолужити знання в цій царині. Тобто частину традицій я вводила у своє життя вже дорослою.

Найбільше часу виділяю на приготування до Різдва й Великодня. Щороку додаю  мінімум по  одній новій традиції. Скажімо, минулого року це було плетіння перед Різдвом «павука» (щороку має з’явитися новий – це важливо). Опанувала й писання голуба на Великдень, окрім звичайних писанок.

Я дуже активно долучаю своїх дітей-підлітків до цих процесів – навіть якщо вони не дуже хочуть. Упевнена, що такий досвід відкладається в їхньому зростанні.

- Чи є щось спільне для вас між скульптурами й витинанками? Чи міняєте техніку своєї творчості?

- Скульптура нині в моїй творчості на паузі. Я максимально вкладаюся в розвиток мистецтва витинанки. Адже є попит і пропозиція – тому наразі я в цьому вагоні. Їдемо на гарній стабільній швидкості.

Валентина Самченко 

Фото з власного архіву надала Дарія Альошкіна

Головне фото: Iuliia Dutchak