Тарас Бережанський, оперний співак і боєць вогневої групи

Із Тарасом Бережанським на позиції вогневої групи, яка захищає столичних мешканців під час ракетно-дронових ворожих атак, ми зустрілися після ночі, коли на Україну летіли 317 російських засобів повітряного нападу, й основним напрямком удару був Київ. З пізнього вечора атака країни-агресорки з двома невеликими перервами тривала майже 6 годин. Відбій був за кілька хвилин до 6-ої ранку. Солдатові добровольчого формування територіальної оборони «Мрія» з позивним Опера було достатньо часу подбати про кулемети й поспати дві години, щоб бадьоро зустріти нас після 10-ої.

Якби ми просто проходили поблизу позиції вогневої групи, – навряд чи зрозуміли б, що це за місце. Кілька протитанкових «їжаків» поряд – таких немало в центрі й на околицях міста. Проте в уяві домалювали довкілля і побачили, чому на вибір нам запропонували час зустрічі – на заході сонця. Жодних сумнівів: він там дуже красивий… якби ж не повномасштабна російсько-українська війна, яка триває майже 3,5 роки.

Заслужений артист України Тарас Бережанський – відомий оперний співак, виконавець оперних партій Захара Беркута, Святого Петра, Івана Карася – вже два роки поєднує службу в добровольчому формуванні з виступами на різних оперних сценах як в Україні, так і за кордоном. Укрінформ розпитує, як все можливо сумістити?

ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ВОГНЕВИХ ГРУП – НЕ ДОПУСТИТИ ПРОНИКНЕННЯ ШАХЕДІВ У МІСТО, А ОСОБЛИВО ВЛУЧАННЯ

- Тарасе, як пройшло бойове чергування?

- Трішки важка видалася ніч, звісно, - як і будь-яка ніч обстрілу, коли летять ворожі шахеди. На жаль, нічого не збили, тому що росіяни постійно міняють тактику і весь час намагаються обманути: летять не лише по одному, а й парами, або й трійками; періодично  вимикається мотор, а потім умикається; міняють інколи висоту. За таких звукових коливань складніше визначати, де перебуває той чи інший шахед. 

Уночі була злість від того, що чуєш, як воно дзижчить десь угорі, а зробити нічого не можеш. Нам  хмарність завадила побачити рух ворожих засобів, натомість  нападникам, на жаль, допомогла.

Проте наш командир Сергій Сас, коли іноді скаржимося  на відсутність збитих ворожих засобів нападу, каже, що результатом роботи мобільних вогневих груп є примус ворога до зміни тактики. Раніше російські шахеди літали серед білого дня над Києвом,  літали спеціально низько, ховалися у складках, -  щоб їх не було видно на карті. 

Саме через те, що наші мобільні вогневі групи ефективно збивали ворожих безпілотників, тепер вони летять вище 2 км, щоб їх не діставав кулемет.  Там уже працює більша наша зброя, німецькі  «Леопарди». Дороговартісні ракети для збиття шахедів неефективно використовувати. 

- Уточнімо, що ваша мобільна вогнева група – це  чотири людини. Скільки таких у Добровольчому формуванні територіальної громади міста Києва «Мрія»?

- У нашому об’єднанні більше 10-ти вогневих груп. Ще виконуємо інші завдання: охороняємо об’єкти тощо.

Зараз, оскільки ворог міняє тактику, ми також розширюємо можливості. Набирають нові групи для навчання застосування зенітних  FPV-дронів, які збивають ворожі цілі на значній висоті. 

- Безпосередньо ви на скількох видах зброї можете працювати?

- Зазвичай, на чергування я заступаю як кулеметник. На попередній позиції, де працював, був чеський кулемет – ми його називаємо «Чех». Одразу освоїв станковий  «Максим». Тут на позиції маємо поєднані на одній платформі чотири стволи розробки британського зброяра ще кінця ХІХ століття. Ще ДШК – із більшим калібром кулемет, який називають в армії скорочено «Дашка».

Головне завдання вогневих груп – не допустити, щоб ворожі засоби залетіли в місто, не кажучи вже про його центральні частини й місця, куди цілиться ворог. Це наше завдання – вберегти об’єкти, які ми охороняємо: ми прикриваємо одні, там далі – прикривають інші.

- Що на позиції роблять ваші побратими? Розкажіть про них.

- Дві людини працюють за кулеметами. Третя обслуговує цю роботу, підсвічує. Наша позиція оснащена ліхтарем, тепловізором, є лазерна указка. Треба, щоб хтось фільмував роботу вогневої групи, відписував у групі, був на рації. Тож ще одна людина зайнята цим.

Старший нашої групи зараз на позиції – Віктор Фомін, до 2022 року був головою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області. Ще поряд – Володимир Чорновол із Києва, за першою професією – топограф. Вони старшого віку, могли би просто бути на пенсії.  Загалом,  кістяк нашого добровольчого формування територіальної оборони «Мрія» з 2022 року – це судді, адвокати, юристи.

- Доєднатися до Сил оборони України ви намагалися від початку повномасштабної війни, з кінця лютого 2022-го? 

- Як і всі, з перших днів повномасштабної війни я шукав можливості бути чимось корисним і долучитися до війська. Ще у 2006–2007 роках я служив у війську – співав в ансамблі Збройних Сил України, потім ще кілька років там працював. Тому що колектив був  дуже класний.

Але нас, професійних музикантів, навіть не навчили користуватися бойовою зброєю. Автомат я тримав лише раз, – коли складав присягу.  Тож у центрі комплектування в Києві у 2022-му, в Печерському районі,  мене сприймали як людину без військового досвіду. Тоді стояли великі черги, багатьом відмовляли.

Ми з дружиною і донькою жили в Києві, а працював я у Львівській національній опері, - тож перебралися ближче до західного кордону. У Львові з волонтерами я підтягнув теорію військової справи. Потім повчився стріляти. Коли рашистів відігнали від столиці – сім’ю знову привіз у Київ.

МУЗИЧНИЙ СЛУХ ДОПОМАГАЄ РОЗРІЗНЯТИ, СКІЛЬКИ ЛЕТИТЬ ВОРОЖИХ ШАХЕДІВ

- До «Мрії»  ви приєдналися  два роки тому. Як все відбувалося?

- Я немало працював на сцені, однак, хотілося  бути корисним у захисті України в період війни. Шукав такої можливості, щоб не закинути співу, бо  вже стільки років присвятив оперній професії! І це, як у спортсменів: коли без постійних занять навіть трішечки вийдеш із форми –  складно або й неможливо повернутися назад.

Спочатку, це був початок 2023 року,  подзвонив у «Хартію» – тоді це було ще добровольче формування, а це означало, що міг бути варіант часткової занятості. Щоправда, довелося би жити на три міста: Київ, Харків і Львів.

У «Хартії» відверто розповіли, що зовсім скоро переходять у підпорядкування Нацгвардії. Тобто так майже нереально поєднувати артистичну діяльність і службу. Проте мені  сподобалася така чесність, яка викликає довіру і повагу.

Інформацію про «Мрію» побачив в інтернеті. Написав заступникові  комбата через його сторінку в месенджері (спочатку зрозумів тільки те, що він якийсь начальник). І мене запросили на співбесіду.

У «Мрії» є люди різних професій. І це зовсім не дивно, тому що в Силах  оборони є митці, спортсмени, бізнесмени... Люди творчих професій, які за своєю натурою мали б бути пацифістами, всі розуміють, що треба захищати Батьківщину. Без нас цього ніхто не зробить.

- Як ваша родина поставилася до того, що пішли в добровольче формування?

- На початку, звісно, всі були проти: і сестра, яка в центрі комплектування працює психологом; і мама, яка мешкає у Павлограді; і дружина. Доньці, зараз їй уже 13,  я навіть боявся щось сказати.

Поступово вони звиклися і змирилися з тим, що я хочу долучатися до захисту. Я ніяк не акцентував на цьому, десь  спочатку тільки казав про своє бажання. У відповідь чув: «ні-ні».

Потім минув майже рік від початку повномасштабної війни. І я продовжив лагідне ознайомлення з варіантами долучитися до Сил оборони. Розповідав своїм, що добровольче формування територіальної оборони – це не мобілізація у класичному розумінні. У нас один взвод чергує один тиждень, інший взвод – наступний тиждень; за потреби – за погодженням з керівництвом без бюрократичної тяганини –  бійці навіть досить швидко можуть помінятися днями.

- Власне, ви служите за контрактом?

- Так, я підписав контракт у чотирьох примірниках: один іде в ТЦК; другий – у військову частину, в чиєму підпорядкуванні добровольче формування; третій залишається у відділі кадрів нашого формування; та один екземпляр у мене. 

Цей контракт не дає відстрочки від армії. Навпаки – бійці добровольчих формувань є першочерговим резервом. У нас служать, зокрема, ті, хто має бронь, пенсіонери, жінки.

- Тобто вас можуть призвати в армію?

- В принципі, так. Але, на тепер я – заслужений артист України – маю бронь від театру. Вона дає мені змогу не припиняти оперної діяльності. У вільний від служби час я співаю, у вільний від роботи – служу. Наприклад, у  Національній філармонії я заспівав концерт  29 липня. У ніч із 30-го на 31-ше не мав чергувати на позиції вогневої групи – замінив побратима, який захворів. Захопив шалену ніч, «веселу».

- Ваш музичний слух, напевно, допомагає гостріше чути ворожі  дрони. З іншого боку, на нього впливають шуми, гуркіт. Як бережете? 

- Справді, слух треба берегти. Загалом у всіх дуже чутливі барабанні перетинки, навіть коли видається, що нічого страшного.

Коли я вперше поїхав на стрільбище, не маючи досвіду, то мої вуха постраждали. Із «Максима» тоді пустив пару черг – на три дні мені їх заклало. 

Ясно, що купив собі одразу активні навушники, які знижують гучні звуки, а шепіт і тихі звуки навпаки  підсилюють. Такі навушники – це один із засобів захисту, поряд із бронежилетом і спеціальними окулярами. 

Музичний слух іноді допомагає розрізняти, скільки летить безпілотників. Бо для когось це звучить в унісон – однаково, а я чую, що працює не один мотор. Можу загалом чіткіше орієнтуватися в просторі, за звуком точніше визначати рух засобів ворожої атаки.  Хоча звук трішки із запізненням іде, тому іноді це оманливе орієнтування.

ЧИ ВИЇДЕ ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА НА ЛЬВІВСЬКУ СЦЕНУ НА КОНІ

- Одна із знакових прем’єр, до яких готуєтеся, – постановка «Мазепа» у Львівській опері. Яку партію виконуватимете?

- Львівська національна опера має дуже інтенсивний графік. Наприкінці театрального сезону відбулася прем’єра опери «Золотий обруч» Бориса Лятошинського в постановці  Івана Уривського. Ще створюють  балет «Лісова пісня» з музикою Вікторії Польової. Тому підготовка «Мазепи» трішечки змістилася.

Ми постійно на зв’язку з композитором Олександром Родіним. Поміж нічними бойовими чергуваннями поступово вчу свою партію Мазепи.

У новій опері, зрозуміло, інший погляд на постать гетьмана, – відмінний від того, який представляли у творі російського композитора за сюжетом російського поета.  У Чайковського Мазепа – це баритон. В опері відомого сучасного українського композитора Олександра Родіна – бас.

- Чи обговорюються нестандартні рішення в опері «Мазепа» на львівській сцені? Наприклад, у «Травіаті» режисера Євгена Лавренчука в Одесі на сцену виводили афганських хортів.

- Родін дуже хотів би, щоб Мазепа виїхав на сцену на коні. Чи буде так – глядачі побачать. Звісно, одним із центральних образів буде Мотря Кочубей (Марія).

Ми ж розуміємо, що опера – це художній твір, образи відображатимуть режисерський погляд.  Буде цікава незвична інтерпретація від Василя Вовкуна,  – щоб зацікавити глядачів, які з театром уже багато років, і молодих.

- Ви  виконуєте партію Захара Беркута в «Золотому обручі» режисера Івана Уривського. Як працювати з драматичними режисерами в оперній постановці? Це питання і про оперу Карла Орфа «Місяць» за казкою братів Гріммів режисерки Тамари Трунової в Національній опереті. Там ви  – святий Петро.

- Не скажу, що з режисерами драматичного театру працювати складніше, ніж з оперними. Бо попередній досвід роботи, зокрема й закордоном – в Австралії і Німеччині, допомагає знаходити взаєморозуміння щодо образів. Найголовніше:  завжди цікаво працювати з людьми, яким є що сказати.

Хоча в моїй практиці був гіркий випадок, коли ми приїхали створювати постановку в Австрію,  а знаний режисер із драматичного театру абсолютно не знав, що з нами робити. Ми часто ідеалізуємо Європу. Тому для мене та ситуація була дуже дивним відкриттям.

Іван Уривський, на чиї вистави завжди всі квитки продані, завжди уявляє картинки того, що він хоче створити в постановці. Потрібен час, щоби зрозуміти бачення режисера. Побачивши створений той чи інший епізод, Іван усе аналізує й може ще пропонувати зміни.

Тамара Трунова дуже швидко знаходила потрібні слова, щоб донести свої ідеї. Уточнення до початкового бачення вона  вносить одразу в процесі роботи.

Було цікаво працювати з обома. Хотілося абсолютно заглибитися у творчий процес, бути задіяним і допомагати створювати образи.

 - Львівська опера зробила два роки тому театральне перепрочитання  «Запорожця за Дунаєм». Що ви доносите глядачам образом Івана Карася, якого в імперські і радянські часи показували комічним?

- Режисерка перепрочитання опери «Запорожець за Дунаєм»  Оксана Тараненко. Семен Гулак-Артемовський писав цей твір у Петербурзі, був співаком Маріїнського театру, тож, напевно, це наклало відбиток на те, що звичним у Російській імперії і Радянському союзі  для кількох поколінь образ Карася: трохи гультяй, трохи пияк.

Оксана Тараненко переосмислила сюжет.  Запорожці живуть за Дунаєм. Чому вони там опинилися? Ясно, що сталося це після  розформування Січі російською царицею Катериною.

Тож Іван Карась – це керівник руху опору запорожців за Дунаєм в екзилі. Із побратимами вони виношують план повернення на батьківщину. А гультяйством маскують свою діяльність. Добрих вістей чекають від Андрія. 

До речі, ця ідея переосмислення в Оксани Тараненко виникла ще до 2022 року. До початку повномасштабної війни режисерка хотіла, щоб обов’язково у сценографії були міліарні акценти. 

Наш «Запорожець за Дунаєм» вийшов дуже актуальним. І, як кажуть наші менеджери у Львові, вистава завжди аншлагова.

МІЖ АВСТРАЛІЄЮ ТА ДАНІЄЮ, ІЗ МРІЄЮ ПРО КОРОЛЯ ФІЛІПА Й АТТІЛУ

- У Києві, в Національній опері, показують традиційну постановку. У 2016–2020 роках ви були її солістом. Дуже рідко виконавці  звільняються з головного, принаймні територіально, оперного театру країни. Чому ви ухвалили для себе таке рішення?

- У доковідні часи ми всі жили в іншому світі. Ніхто мене не попереджав, що буде пандемія. Мав багато закордонних контрактів. Більше часу  перебував за межами України, аніж тут.

Не вагаючись вирішив, що вихід на міжнародні сцени є перспективнішою і фінансово привабливішою діяльністю. Але не все сталося так, як гадалося.

Буквально в січні 2020 року я спокійно забрав документи з театру і поїхав в Австралію працювати за контрактом. Ми репетирували і встигли показати лише дві вистави. І потім я застряг там із сім’єю.

Коли повернулися, десь рік був у стані невизначеності, трохи співав концерти. А потім доєднався до Львівської опери.

Генеральний директор-художній керівник Василь Вовкун  саме набирав у команду нові обличчя, втілюючи  програму українського прориву. За кілька років до того музичним керівником став Іван Чередніченко (ми з ним товаришуємо з консерваторії). Головним хормейстером  у театрі працює Вадим Яценко, нині всім відомий також як керівник хору «Гомін». 

- Нещодавно ви також стали солістом Національної філармонії України. Герої українських опер – так називався крайній концерт.  Чи однаково слухачі реагують на музику винятково українських композиторів і  винятково французьких, як було в попередній програмі?

- На концерті з музикою українських композиторів  був аншлаг. Звучали твори з опер Миколи Лисенка «Наталка Полтавка» і «Тарас Бульба»; із «Золотого обруча» Бориса Лятошинського; «Страшної помсти» Євгена Станковича; «Ярослава Мудрого» Григорія Майбороди, інші. В одному концерті було бажання показати тяглість української історії з часів Русі.

- Якою мовою на вітчизняних сценах мають звучати опери іноземних авторів, скажімо, Моцарта чи Верді: українською, чи мовою оригіналу?

- Мені як виконавцеві, краще, щоб це була мова оригіналу. Тоді я можу заспівати цю партію і в постановках в інших країнах.  І у вистави наших театрів ми також можемо запрошувати іноземних зірок. Для більшості  глядачів зрозуміліша, звісно, українська мова.  Тож найліпший варіант: що більше пропозицій, то краще.

Бажано в будь-якому випадку, щоб це була високопрофесійна постановка. А смаки і запити в усіх різні. Тому треба давати людям можливість почути все.

-  Вас часто називають Тарасом Григоровичем? Таке поєднання цілеспрямоване?

- Я коли вступав у консерваторію, то представився: Бережанський Тарас Григорович. Всі члени приймальної комісії на це зреагували.

Горджуся тим, що так поєднані ім’я й по-батькові. Спочатку я мав бути не Тарасом. Але мій дідусь, який любив Шевченка,  помер, коли  мама була вагітна. Тож мене вирішили назвати Тарасом.  Часом хтось із друзів звертається: «Григорович», інші кажуть:  «Тарас Григорович». І відразу виникає асоціація з Шевченком.

- Яку партію мрієте заспівати? Які закордонні проєкти готуєте?

- Із Данією готуємо «Летючого голландця» Вагнера. Усі виконавці – з України: солісти, оркестр, хор. Спочатку у вересні відбудеться концертна версія в Національній філармонії. Тут робимо запис. А потім повеземо в Данію,  коштом сторони, яка приймає. 

Я люблю опери Верді, співав «Аттілу» в Австралії. Хотів би щоб в Україні її теж поставили, дуже актуальна опера. Король гунів Аттіла  свого часу завоював майже всю Європу, дійшов до Риму, багато є про це історій. Загалом це сюжет про боротьбу добра і зла.

Ще мрія кожного баса – заспівати партію короля Іспанії Філіпа ІІ в опері Верді «Дон Карлос».

- Чи співаєте, коли знаходитесь на позиції вогневої групи?

- Журналісти закордонних видань, коли сюди приїздили, просили заспівати Гімн України. Люблю виконувати українські народні пісні.

Мрію про те, що співатиму тільки на сценах, коли переможемо нападників.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Олександра Клименка