Дмитро Грешко, режисер, військовослужбовець ЗСУ

Міжнародний кінофестиваль у Карлових Варах – один із найстаріших у Центральній та Східній Європі, він має статус фестивалю класу «А», нарівні з Каннським, Берлінським і Венеційським. Участь у такому кінофесті є визнанням якості кінопродукту сама по собі. Для українського режисера Дмитра Грешка, робота якого – «Дівія» – була не просто включена в програму фестивалю, а в його головну програму (це всього 12 фільмів) – це «подвійне» визнання. До того ж, для Дмитра, як він розповів в інтерв’ю Укрінформу, це перша участь у такій великій кіноподії.

На Червону доріжку Грешко, який служить у ЗСУ і є резидентом Культурних сил, вийшов у військовій формі з українським прапором.

АВТОРСЬКЕ КІНО ЙДЕ ВІД АВТОРА

- Дмитре, ви знімаєте кіно з 2018 року, маєте в багажі вже 6 фільмів…

- Шість?

- Я порахувала.

- Там були короткометражні, вони не рахуються. Це офіційний третій повнометражний.

- Тим більше: третій повнометражний фільм – і вже на одному з найпрестижніших кінофестивалів Європи, в основній програмі. Які почуття?

- Це найбільший фестиваль, на якому я коли-небудь був.

Трохи незвично. Тут так багато людей, і всі ходять у кіно... Дуже цікавий вайб.

Звісно, приємно. Я думаю, що це момент визнання цих усіх зусиль за три роки, коли були сумніви: чи робити фільм так, чи робити його інакше; чи «вестися» на якусь кон’юнктуру. Ми провели дуже багато воркшопів, пітчингів. Дуже багато людей нам рекомендували використовувати ті чи інші прийоми. У нас у стрічці немає ані слів, ані тексту, а була спокуса пояснити все глядачеві, все протитрувати, поставити закадровий голос, який буде говорити, що відбувається в кадрі. Коли монтували, то було зрозуміло, що воно і так усе зрозуміло, не треба нічого пояснювати. Тож органічно все пішло.

Відтак, на щастя, вдалося до кінця протягнути авторську ідею, і це велике щастя для будь-якого режисера. Авторське кіно йде від автора. Я думаю, це мрія кожного режисера – робити фільм, який ти хочеш, а не замовний.

ХОТІЛОСЯ, ЩОБИ ГЛЯДАЧ САМ ВИРІШУВАВ, КОЛИ ЙОМУ СУМУВАТИ

- Ідея робити фільм «німим» була від самого початку? Чи вона трансформувалася з часом?

- Насправді є цілий жанр таких фільмів, і вони час від часу з'являються. Можливо, ви дивилися «Барака» (документальний фільм Рона Фріке 1992 року, жанр якого називають «філософське кіномузичне есе», – авт.). Тобто ніша вже є, я нічого нового не придумав, просто використав цю візуальну форму для своєї ідеї.

- Зате у вас звучить музика чудового Сема Слейтера (він написав музику до серіалу HBO «Чорнобиль»). Як вам удалося його залучити?

- Ми шукали композитора саме за кордоном. Я натрапив на Сема Слейтера, послухав його останній альбом і зрозумів, що це те, що треба. У нього музика незвичайна: він сам створює інструменти, нове звучання, музика вся у нього така дуже дивна. Якраз цього і хотілось у фільмі, щоб це не була якась музика, що маніпулювала б емоціями. Хотілося, щоб глядач сам якось думав, чи йому сумувати, чи ні в якийсь момент.

- У фільмі ви виступаєте і як режисер, і автор ідеї, і сценарист, і оператор. Скільки всього людей працювали над стрічкою?

- Так склалося, що коли у нас ще не було фінансування, то я сам їздив і знімав. Потім, коли нам підтвердили польське фінансування, ми залучили вже і звукорежисера Василя Явтушенко з «Four Years Production», і оператора Володимира Усика. Почали набирати команду. Всього над фільмом працювало людей 20.

- Це ко-продакшн з Польщею і Нідерландами. Польщу ви згадали. Нідерланди яким чином долучилися?

- Вони якраз оплатили Сема Слейтера.

Ще у нас у США є продюсер, який підтримував теж.

- На стадії роботи ви отримали кілька грантів і грошових призів. А держава допомагали грошима?

- Держкіно? Ні.

Те, що нам дало поштовх до зйомки, це грант української Кіноакадемії у співпраці з Netflix.

Для будь-якого фільму важливо отримувати перші гроші, бо якщо їх немає, всі сумніваються: можливо, цьому проєкту не дають гроші, бо він не перспективний. А коли вже є кілька грантів, тоді легше, бо значить це буде щось цікаве. Тож перший грант ми отримали від української Кіноакадемії, і це дало нам поштовх поїхати на зйомки, писати сценарії і розвивати проєкт.

ЩОДО ПРИРОДИ СХОДУ УКРАЇНИ БУЛО БАГАТО УПЕРЕДЖЕНЬ

- Давайте повернемося до самого початку. Чому, власне, ви вирішили звернутися до екологічної тематики?

- Це внутрішнє. Просто мій внутрішній інтерес до природи. Я сам люблю подорожувати, в гори ходити, природні парки. Це частина мого життя, і хотілося б це якось висвітлити.

- Під час зйомок ви відвідували місця, де буквально перед тим проходили бойові дії, – деокуповані території Київщини, Чернігівщини, Харківщини та в Донецькій, Луганській, Миколаївській, Запорізькій, Херсонській областях. Ви раніше, до війни, бували в цих місцях?

- Ні! Я відкрив для себе схід України якраз після початку повномасштабного вторгнення. На жаль. Хоча до повномасштабки ми їздили з друзями на Джарилгач, який наразі окупований, також окуповані Олешківські піски, які є у фільмі. Тільки-но почав любити ці краї, а вони вже недоступні, сподіваємося – тимчасово, чи знищені.

А Святогірські гори (Донеччина), Харківщина, Чернігівщина – це щось новеньке для мене. Я сам із заходу (з села Страбичово на Мукачівщині), у нас більш звично було їздити кудись за кордон, бо 800 км до Києва і 800 км до Адріатичного моря. Тож на схід я не дуже їздив. Це мій перший досвід, і природа мене вразила. Є ж такі стереотипи, упередження у тих, хто не звідти, що на сході – фабрики, заводи, такий industrial.

Отже, ми туди поїхали, а там стільки природи: пагорби, крейдяні гори, ліси, купа рекреаційних зон. Оскільське водосховище, Сіверський Донець – усе дуже красиве і гарне.

Цікаво, я пам'ятаю, у 2014-2015 році в Ужгород приїхали з Донецька люди, з якими ми товаришували, ми з ними їздили в гори, про які ми завжди всім розповідаємо. Вони ж ніколи не казали, що у них там так прикольно, так кльово; ніколи не запрошували, ніби… соромилися. Ну, це дивно. Я, коли туди потрапив, подумав: о, прямо багатства якісь сховані! І саме тому ми в частині фільму показуємо багатства природи, щоб у глядача за кордоном не було враження, що у нас так завжди було. Тобто якщо ми би показали тільки зруйновані землі, які там відновлюються, то глядач подумав би, що, мабуть, в Україні все таке.

- Ви їздили на Каховське водосховище – буквально на другий день після підриву російськими окупаційними військами Каховської дамби та через рік потому. Як вам здалося, як змінюється картина, чи повертається туди життя?

- Ми кілька разів їздили. Життя повертається, але воно трансформується. Екологи досліджують, з’ясовують, що відбувається. Я не можу оцінити, я не еколог. Було припущення, що це стане пустелею, яка буде забруднювати все навколо, але водосховище, навпаки, наповнювалося водою. А зараз ніби йдуть такі розмови, що, можливо, все ж таки воно стане пустелею. Ніхто не знає, що це буде, як воно трансформується.

Там доступ дуже обмежений. Ми коли туди їздили, постійно були обстріли, а зараз іще більше обмежений доступ – через дрони.

МАТЕРІАЛОМ ДІЛИТИМЕМОСЯ З ВИРОБНИКАМИ ФІЛЬМІВ ПРО ЕКОЛОГІЮ

- Три роки фактично йшла робота над фільмом.

- Так, ми почали знімати якраз коли звільнили Ізюмщину, Київщину і потім уже й Херсонщину. Це відкрило дуже багато територій для зйомки. Зараз це вже неможливо – фронт рухається, й у нас немає можливості знімати зруйновані локації. Тож це було таке вікно можливостей завдяки ЗСУ, що ми змогли працювати після деокупації.

- Ви рахували, скільки проїхали кілометрів?

- Багато. Мабуть, десь 30 тисяч.

- Власне самі зйомки скільки тривали часу?

- Я порахував, у нас було 77 знімальних днів.

- Фільм триває 79 хвилин. Тож зрозуміло, що багато матеріалу не увійшло в стрічку. Боляче було від чогось відмовлятися?

- У нас відзнято 130 годин матеріалу. І виходить, що 129 годин ми викинули.

- Можна буде кудись його використати?

- Так, ми думаємо, як використати цей матеріал, і, можливо, восени анонсуємо якийсь проєкт, який буде спрямований на те, що ми будемо ділитися цим матеріалом з іншими виробниками, продакшнами, які роблять фільми на тему екології.

Поки зайняті прем'єрою і кінофестивалями, я думаю, продюсери звільняться трішки восени і будуть думати, що робити з цим матеріалом. Було б недобре, якби він просто валявся на дисках. Тим більше, що це унікальний матеріал, який зараз неможливо зняти, а фільмів про екологію треба багато. Це має бути хоч 10-20 фільмів, які б охоплювали різні аудиторії – від телевізійних до Youtube-фільмів, до фестивальних. Їх треба багато. Я знаю, ще один фільм про екологію зараз у виробництві, «Вавилон 13» робить. Більше я не чув. Це дуже мало. Два фільми для всієї країни за три роки – це дуже мало.

- На банері фільму зображений олень.

- Це благородний олень. А ще у нас у фільмі з’являється олень-альбінос. Це еко-парк «Деревіль» на Чернігівщині.

Просто пощастило: ми їздили по парку і побачили білого оленя. Почали його знімати, бо розуміли, що це щось дуже унікальне. То він увійшов у фільм.

- Як тварини сприймали ваше втручання?

- З них погані актори, вони не дають себе знімати. Якщо з людьми можна домовитися, то з тваринами тяжко. Але є довгофокусна оптика, яка дає можливість їх знімати. Просто цілими днями сиділи у парку і знімали.

- Документальна стрічка представлена в основному конкурсі, де змагаються художні фільми, загалом номінантів 12. Які реально шанси здобути нагороду?

- Наш фільм – один з двох документальних у конкурсній програмі.

Тут важко спрогнозувати. Звісно, ми хочемо щось отримати, і це завжди приємно. Але побачимо.

ЗДАЄТЬСЯ, ЩО УКРАЇНСЬКА КІНОІНДУСТРІЯ БУЯЄ, АЛЕ ЦЕ ШЛЕЙФ ПОПЕРЕДНІХ РОКІВ

- На фестивалі Україна представляє загалом 4 фільми, й усі вони стосуються війни («2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова, «Стрічка часу» Катерини Горностай і короткометражний анімаційний фільм «Я померла в Ірпені» режисерки Анастасії Фалілєєвої). Це багато. Це спосіб не дати людям на Заході забути про війну, яка триває вже три з половиною роки?

- Просто здається, що ці фільми якраз зараз вийшли, але насправді вони починалися на початку повномасштабного вторгнення. Ми зараз дивимося цей «шлейф». Виробництво фільму займає десь 2-3 роки. І ми зараз бачимо те, що режисери починали робити на початку повномасштабного вторгнення. Тобто фільми, які будуть робитися зараз і відображати нинішню реальність, вийдуть через 2-3 роки.

Можливо, це останній рік, коли у нас стільки багато фільмів вийде, і через відсутність державного фінансування наступні роки буде 1-2 фільми на рік. Це зараз здається, що українська індустрія буяє, але це «шлейф» із тих років, коли Держкіно давало гроші, коли ще був міжнародний інтерес, роздавали багато закордонних грантів.

Треба розуміти, що ці фільми – не цього року результат, це результат 2022-23 років. А що буде у 2026-27-му, чи будуть у нас фільми?

Треба також розуміти, що багато людей з кіноіндустрії вже мобілізовані, воюють. Можливо, документальна індустрія не так сильно постраждала, бо там не так багато людей потрібно. А в ігровій – чимало акторів загинули або воюють, і не факт, що повернуться в професію. Купа режисерів, операторів, режисерів-монтажу теж воюють. Це знекровлює індустрію. Зараз документальне кіно знімають групи дівчат, я знаю. Це добре, що у дівчат є можливість, але така гендерна рівність виглядає сумно.

Ми вже задали дуже високу планку – кінофестиваль класу А. І вони будуть очікувати такого рівня й надалі. Але які будуть результати у нас без державного фінансування? Можливо, у 2027 році нам нічого буде показувати на фестивалі. Наприклад, не факт, що я зможу, будучи в ЗСУ, зробити наступний свій проєкт.

- Ви долучилися до лав ЗСУ у 2024 році, наразі є військовослужбовцем Культурних сил.

- Я долучився до Культурних сил на початку року. Займаюся створенням документального фільму «In Thanks we trust».

Ми його нещодавно закінчили. Він про культурну дипломатію, як українські військові музиканти на чолі з Миколаєм Сєргою їздили в США (це було ще до останніх президентський виборів) подякувати американцям за підтримку України та залучити подальшу. Вони зустрічалися з членами Конгресу, простими американцями, українською діаспорою. Вони продовжують їздити: були в Брюсселі, в Туреччині, робота продовжується, але фільм буде тільки про американський тур. Він уже готовий і чекає на реліз. Я думаю, що скоро вже має вийти.

УКРАЇНСЬКА ПРЕМ’ЄРА ПЛАНУЄТЬСЯ НА ОСІНЬ

- Вітаю вас ще раз зі світовою прем’єрою «Дівії»! Яка подальша доля фільму?

- Це питання скоріше до продюсерів. Мабуть, рік будуть катати по кінофестивалях, і потім буде реліз на якихось платформах.

- А в Україні, коли побачать глядачі?

- Я не знаю, чи можна про це говорити, але ми плануємо прем'єру зробити восени. На одному з українських кінофестивалів.

- На Карпатському гірському міжнародному кінофестивалі, співзасновником і директором якого ви є? І представте, будь ласка, цей ваш проєкт?

- Фестиваль існує вже шостий рік. Ми його робимо з локальною командою в Ужгороді. Цього року він пройде в жовтні, і вперше без мене.

Ми продовжуємо розвивати місцеву культуру. Це фестиваль, сфокусований на горах. Всі фільми мають бути про гори, про те, як живе соціум у горах; ми даємо приклади, як можна розвивати гірську культуру, мотивувати до подорожей і тому подібне.

Я традиційно показую на цьому фестивалі всі свої фільми, і в усіх у мене є гори, і в «Дівії» теж є. Я спеціально додав гори, щоб можна було показати на Карпатському кінофестивалі.

Ольга Танасійчук, Карлові Вари

Фото автора