Нобелівська премія миру: між високою місією та політичними компромісами

Цьогоріч до Нобелівської премії миру, лауреата або лауреатку якої оголосять 10 жовтня, буде прикута увага всього світу. Адже ні для кого не є секретом, що діючий президент США Дональд Трамп затято прагне її отримати. Американський політик позиціонує себе як великого миротворця, неодноразово наголошуючи, що йому вдалося закінчити сім воєн. Шкода, що в цю блискучу сімку так і не увійшла Україна, але сподіваймося, що рано чи пізно, за Трампа чи без нього, мир настане і на нашій багатостраждальній землі, що зло в особі нинішнього очільника Кремля і тих, хто його підтримує, буде покарано.

Ретроспективний погляд на минуле Нобелівської премії миру свідчить: серед її лауреатів, так само як серед номінантів, було чимало достойників, чия позиція – стійкість у поглядах, сміливість відстоювати правду й мир за вкрай несприятливих, а інколи й небезпечних часів і обставин надихають і по сьогодні, але траплялися й відверто одіозні постаті. Можна також знайти й певні аналогії з нинішнім часом. Крім того, ця премія завжди була в епіцентрі політичних подій світу.

Берта фон Зуттнер: лауреатка з бездоганною репутацією

У 1905 році Нобелівську премію миру вперше було присуджено жінці – баронесі Берті фон Зуттнер. Вона написала одну з найвпливовіших книг ХІХ століття – пацифістський роман «Геть зброю!» (1889). Тоді назва здалася багатьом провокаційною, але антимілітаристський посил прижився. У 1870-х роках фон Зуттнер стала близькою подругою Альфреда Нобеля й певною мірою впливала на його світогляд. Упродовж багатьох років вони листувалися й міркували на тему миру. Берта фон Зуттнер стала одним із лідерів міжнародного руху за мир і в 1891 році заснувала Австрійське товариство миру. На конгресах за мир, де переважали чоловіки, вона виділялася як сильний і яскравий лідер. На початку нового століття її називали «генералісимусом руху за мир». Чимало з того, про що вона писала, з чим виступала наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. було пророчим застереженням. Утім, її заклики до роззброєння, до мирних переговорів, до встановлення стійкого миру не знайшли відгуку в політиків.

Берта фон Зуттнер розглядала мир як природний стан людського суспільства, а війну – як аномалію, своєрідний стан «безумства». Вона вважала, що право на мир – це одне із засадничих прав людства. У своїй промові перед Комітетом Нобелівських премій вона наголошувала на тому, що будь-які міждержавні конфлікти мають врегульовуватися арбітражними договорами мирними засобами. І будь-який збройний напад однієї держави на іншу повинен відбиватися союзом усіх інших держав. Німецькі націоналісти зневажливо називали її «мирною Бертою», а дехто – «утопісткою».

У 1907 році фон Зуттнер була єдиною присутньою жінкою на Другій Гаазькій мирній конференції, на якій, попри назву, переважно розглядалися правила ведення війни. Фон Зуттнер різко критикувала конференцію і попереджала про майбутню війну. Приймаючи Нобелівську премію миру роком раніше, вона сказала: «(...) чи перетвориться наша Європа на руїни й попіл, чи ми зможемо уникнути цієї небезпеки... Саме численні аспекти цього питання і мають бути предметом обговорення на Другій Гаазькій конференції, а не запропоновані теми щодо законів та практики війни на морі, бомбардування портів, міст і сіл, встановлення мін тощо. Зміст цього порядку денного показує, що хоча прихильники існуючої структури суспільства, що приймає війну, приходять на мирну конференцію, готові змінити характер війни, вони, по суті, намагаються зберегти існуючу систему в недоторканності».

Поза сумнівом, що дружба фон Зуттнер із Альфредом Нобелем вплинула на зміст його заповіту, і багато хто приписує їй заснування ним премії миру. «Інформуйте мене, переконуйте мене, і тоді я зроблю щось важливе для руху», – сказав Альфред Нобель Берті фон Зуттнер.

Одіозні номінанти: між Гітлером і Сталіним

Серед номінованих на престижну премію було чимало відомих політичних діячів із досить одіозною репутацією. Наприклад, російський цар Ніколай ІІ, Невіл Чемберлен, Беніто Муссоліні, Адольф Гітлер, Йосип Сталін. Останнього, очільника СРСР, Генерального секретаря Комуністичної партії СРСР (1922-1953), номінували двічі – у 1945 і 1948 роках «за зусилля в припиненні Другої світової війни».

Щодо Гітлера, то номінація була, радше, жестом відчаю і гіркого сарказму водночас. На премію канцлера Німеччини в 1939 році – в рік початку Другої світової війни, номінував шведський політик, соціал-демократ Ерік Брандт. Він зробив це через три дні після того, як у січні 1939 року дванадцять шведських парламентарів висунули прем’єр-міністра Великої Британії Невіла Чемберлена на Нобелівську премію миру. Аргументом на користь цього рішення стало те, що Чемберлен «врятував світ», уклавши Мюнхенську угоду з Гітлером у вересні 1938 року, коли Судетська область Чехословаччини була передана Німеччині. Саме так розглядалась тоді анексія агресором незалежної держави – «порятунком світу», «меншим злом», «розумним компромісом» і, зрештою, «не втягуванням Європи у велику війну». Чемберлен начебто був тією людиною, яка «в цей небезпечний час врятувала нашу частину світу від жахливої катастрофи». Так було написано в листі про висунення. Одразу ж після висунення Гітлера на номінацію, багато хто, передусім шведські комуністи, оголосили Брандта мало не божевільним. Людина при здоровому глузді не могла вчинити подібне. Але Брандт згодом аргументував власну позицію: саме висунення Чемберлена спровокувало його висунути Гітлера, щоб привернути увагу суспільства. Здавши Гітлеру Судети задля досягнення примарного миру і спокою, Європа лише розпалила експансіоністські апетити нацистів. Ані Чемберлен, ані Гітлер не заслуговували на премію миру. Однак гірку іронію Брандта суспільство не сприйняло, тож парламентар відкликав висунуту ним кандидатуру 1 лютого 1939 року – в останній день прийому номінацій на 1939 рік.  

Горда відмова

Єдиний лауреат, який відмовився від престижної відзнаки – в’єтнамський політик Ле Дик Тхо, удостоєний Нобелівської премії миру 1973 року спільно з держсекретарем США Генрі Кісcінджером.

Вони обидва отримали премію за участь у переговорах щодо мирної угоди у В’єтнамі. Ле Дик Тхо заявив, що не може прийняти Нобелівську премію, зважуючи на ситуацію у В’єтнамі. В’єтнамський конфлікт (1959–1975) вівся між Демократичною Республікою В’єтнам (Північний В’єтнам) та підтримуваною США Республікою В’єтнам (Південний В’єтнам). Різдво 1972 року ознаменувалося масованим бомбардуванням столиці Північного В’єтнаму Ханоя американськими бомбардувальниками B-52. Цілями були переважно залізничні вузли й електростанції, але були й мирні жертви, що одразу ж використала у власних цілях комуністична в’єтнамська пропаганда. По всьому світу тисячі людей вийшли на вулиці на знак протесту. Світові ЗМІ засуджували «менталітет американських убивць». Людина, яка віддала наказ про бомбардування – «Ми розбомбимо їх, до бісової матері», – одночасно очолювала переговори про припинення вогню. Перемир’я набуло чинності в січні 1973 року, і тієї ж осені Генрі Кісcінджер був удостоєний Премії миру разом зі своїм колегою Ле Дик Тхо. Останній відмовився прийняти премію, і вперше в історії Премії миру двоє членів залишили Нобелівський комітет на знак протесту. Ле Дик Тхо, на відміну від Кіссінджера, не забракло сил здолати марнославство.  Зрештою американські та південнов’єтнамські війська зазнали поразки, і війна завершилася об’єднанням В’єтнаму під владою комуністичного уряду Півночі.

Від Карла фон Осецького…

У 1936 році Нобелівську премію миру отримав журналіст і соціаліст Карл фон Осецький. Він був одним із провідних критиків політичних подій у Німеччині у міжвоєнні роки. Журналіст викрив таємне переозброєння німецької влади попри Версальський договір. За це він був визнаний винним у державній зраді та ув’язнений.

Після захоплення влади нацистами у 1933 році його знову заарештували і відправили до концтабору. Було організовано міжнародну кампанію за звільнення Осецького. Одним із етапів цієї кампанії стало його висування на Премію миру. Прикметно, що норвезька королівська сім’я, порушуючи протокол, не була присутня на церемонії нагородження у грудні 1936 року. Сучасні дослідники припускають, ймовірно, на вимогу уряду, який побоювався реакції Німеччини. Гітлер люто відреагував на звістку про присудження Осецькому премії миру і заборонив усім німцям отримувати Нобелівську премію. Важкохворому лауреату було відмовлено у дозволі виїхати до Норвегії для отримання нагороди. Він помер у тюремній лікарні у травні 1938 року.

…до Лю Сяобо

В якості аналогії до 1936 року можна навести нагородження в 2010 році Нобелівською премією миру відомого китайського правозахисника Лю Сяобо, яку йому дали «за тривалу ненасильницьку боротьбу за права людини в Китаї». Задовго до оголошення імені лауреата офіційний Китай у категоричній формі попередив Норвегію про заборону нагородження будь-кого з китайських дисидентів. Коли ж Нобелівський комітет, демонструючи незалежність, оголосив лауреатом Лю Сяобо, Китай розірвав з Норвегією дипломатичні та економічні відносини майже на сім років.

Китайські дипломати чинили безпрецедентний тиск на міжнародне співтовариство, щоб якомога менше держав були присутні під час церемонії нагородження лауреата. Майже 20 країн, піддаючись тиску, а інколи й поділяючи погляди Пекіна, підтримали КНР і відмовились від запрошення Нобелівського комітету на урочистості. Ані Лю Сяобо, ані будь-кому з його родичів, китайська влада заборонила отримувати премію. У 2017 році правозахисник, який присвятив престижну нагороду всім загиблим і зниклим безвісти на площі Тяньаньмень у 1989, помер у китайській в’язниці. Лише наступного року, після офіційного візиту короля Норверії Гарольда V до КНР, відносини обох держав почали нормалізуватись.

Тож Нобелівська премія миру – це завжди про вибір і про велику політику. Вірніше, про можливість і силу їй опиратись, або ж навпаки – прогинатись. Чи отримає Дональд Трамп омріяну премію? Побачимо. Принаймні, якщо ні, то того ж таки дня, 10 жовтня, може знову номінуватися. Саме цього дня Нобелівський комітет відкриває прийом заявок на 2026 рік.

Довідка

Нобелівська премія миру присуджується людині чи організації, яка зробила найбільш помітний внесок «у справу братерства між народами, у скасування чи скорочення чисельності постійних армій, а також у проведення та сприяння проведенню мирних конгресів».    

Усі Нобелівські премії вручаються у Стокгольмі (Швеція), крім Нобелівської премії миру, яка вручається в Осло (Норвегія). У своєму заповіті Альфред Нобель зазначив, що Нобелівська премія миру має бути присуджена норвезьким комітетом. За життя Альфреда Нобеля Норвегія та Швеція були об’єднані під владою одного монарха. В 1905 році Норвегія стала незалежним королівством.

Медаль, якою нагороджуються лауреати Премії миру, дещо відрізняється від решти. На аверсі Альфред Нобель зображений у дещо іншій позі. Напис латиною, вигравійований на реверсі: «Pro pace et fraternitate gentium», можна перекласти як: «За мир і братерство між людьми». По краю медалі вигравійовано ім’я лауреата та рік отримання премії. Медаль Нобелівської премії миру була створена відомим норвезьким скульптором Ґуставом Віґеланом.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото – медаль Нобелівської премії миру Рігоберти Менчу. Фото wikipedia