Погляд на Україну з Близького Сходу
Харизматична і популярна в арабському світі журналістка і ведуча одного з найбільших арабомовних телеканалів «Аль-Арабія» Ляяль Аль-Іхтіяр відвідала Київ у рамках престуру, організованого Посольством України в ОАЕ з нагоди роковин повномасштабної російської агресії. Вона зустрілася з першою леді України Оленою Зеленською, прем’єр-міністром України Денисом Шмигалем та першим заступником голови Верховної Ради України Олександром Корнієнком. Записані нею інтерв’ю стали першими для арабських ЗМІ і мали потужний розголос в арабському інформаційному полі, посилений професійністю і популярністю самої Ляяль Аль-Іхтіяр, яка у 2021 році посіла друге місце в рейтингу найбільш впливових арабських ведучих, що проводиться виданням «Arab News».
Після поїздки до Києва вона написала матеріал, в якому передала свої відчуття, сприйняття України, українського народу та його боротьби за свободу. Він цікавий тим, що достатньо точно, зі східними особливостями передає наші настрої і мету супротиву українців неспровокованій російській агресії. Написаний «у полі» матеріал Ляяль сильно відрізняється від поширених в арабському світі «диванних» наративів про «історичну приналежність» України росії, про «неонацистів», про розширення НАТО і загрозу рф. Пропоную переклад цього матеріалу з Близького Сходу, де ще багато роботи на фронті боротьби за інтереси України, а значить – ця боротьба буде продовжена.
УКРАЇНА МІЖ ВІЙНОЮ І КОХАННЯМ
Ляяль Аль-Іхтіяр («Аль-Арабія»):
- Я не буду писати теоретичну чи політичну філософію. Я не буду вдаватися у дипломатію чи геостратегію. Це слова, написані серцем, очима і тремтінням рук на території країни, яка зветься Україною. Це був мій перший візит. Польовий візит до країни, де іде війна.
Ти божевільна! Це була одностайна відповідь усіх, хто знав, що моїм пунктом призначення буде Київ з нагоди відзначення перших роковин російсько-української війни. Більшість моїх друзів і родина намагалися відмовити мене від цієї ідеї, яка у їхній свідомості небезпечніша за небезпеку і є чимось на зразок неминучої смерті. Я визнаю, що, незважаючи на наполегливість, страх супроводжував мене. Зізнаюся, що він був моїм компаньйоном. Однак це був прекрасний вид страху. Той, що є сумішшю любові до життя, турботи про безпеку, мотивації до роботи та спонукання до пристрасного успіху.
Отже, кохання було першим, що вразило мене в цій прекрасній країні. Зі своєю архітектурою, спадщиною та людьми. Коли я перетинала останню лінію розмежування між миром і війною на польсько-українському кордоні, я спочатку подумала, що потрапила у тунель. Країна, занурена у щільну темряву внаслідок ударів росії по українській інфраструктурі. Понад двадцять годин в апокаліптичній дорозі. Я побачила цей нескінчений тунель між потягом, автомобілем і бомбосховищем від постійних попереджень про ракетні удари. Або я думала, що це і є той самий кінець, поки не добралася до Києва після поїздки з Варшави до Львова, звідки й приїхала до столиці країни, аеропорти якої були закриті війною.
Тут, між трагедією та жахами руйнування, приготуйтеся почути голоси тих, хто засуджує війну та відповідальних за неї. Чекаєш внутрішньої критики, самоконтролю, страху, пораженства чи якоїсь іншої думки... Потім тебе приголомшує факт, що один із трьох українців розмовляє російською, але більшість із них старанно намагаються її позбутися після пробудження української ідентичності внаслідок російського вторгнення.
Позбутися російської мови є відкрито декларованим обов'язком більшості непохитних. Самообов'язок. Він не чекав ні законів, які ухвалить парламент, ні нормативних актів, які введе в дію уряд. Мовляв, серед причин сьогоднішньої війни є спроба ментального вторгнення, процес культурної маргіналізації та проєкт інтелектуального підкорення й переплавлення всього українського протягом століть. Під час нього росія вважала, що не існує нічого з ім’ям Україна, і що все тут є органічною частиною її географічного, політичного та культурного простору.
Російська так звана спецоперація мала бути спрямована насамперед на «визволення переслідуваних неонацистами за російську культуру», як їх називають у кремлі. Однак ви чуєте твердження та повторення кожного, кого тут зустрінете, що «це наш дім, і є ті, хто намагався зламати його двері й стіни та виселити людей. Тому ми будемо запекло боротися до кінця. Росіяни не залишили нам іншого вибору, окрім протистояння. Ми прагнемо позбутися всього російського, тому що наші предки казали нам: якщо хочете жити в мирі та добробуті, то ви повинні триматися від них подалі».
Два факти підсумовують боротьбу ідентичності та мови в Україні. Перший – з водієм, який забрав мене з аеропорту в Польщі. Він намагався за допомогою Гугла спілкуватися зі мною англійською. Водій виглядав заплутаним з точки зору висловлювань, перекладу та роботи з пошуковою системою. Я запитала його, у чому причина? Він рішуче сказав: тому що я всіма силами стараюся говорити українською, а не російською. І я не дуже добре знаю українську, хоча я українець. Я прагну позбутися всього, що пов’язує мене з російською мовою та цією державою.
Другий – поширена в Україні приказка, яку люди повторюють своїм родичам у Криму та на підконтрольних росії територіях: «Розмовляйте українською, щоб хтось прийшов і врятував вас та зруйнував гасла москви».
Це забуті факти про багатьох в Україні. Якщо тут навіть хтось закликав до миру, до припинення війни, до припинення кровопролиття, чи говорив, що між росією та Україною багато спільного і що вони – єдиний слов’янський народ, але всі погоджуються, що не можна поступатися ні територією, ні населенням, ні народом, ні політикою.
Несподіванкою стало – можливо, найнебезпечнішою, – що більшість українців переконані, що це не лише війна одного путіна проти України та Заходу, який її підтримує. Це війна путіна, а з ним і всієї росії та всього російського народу, який уже, за словами українців, не бачить і не чує. Мовляв, путін так промив їм мізки, що вони не бачать у своїх родичах в Україні нікого, окрім зрадників.
А оскільки панують такі переконання, то й волі вистояти в українців стало більше, а рішучість і налаштованість на перемогу – просто виняткові. Земля і суверенітет для них важливіші за все інше. Їм байдуже, чи вони перебувають у великій в'язниці, оскільки покинути країну стало важко через воєнні обмеження. Вони сприймають ці обмеження як тимчасові в обмін на остаточну й вічну свободу. Тому що поступка чи відмова від будь-якого українського активу не втримає путіна від повернення знову, як це сталося після подій 2014 року, на їхню думку.
На обличчях юнаків – багато смутку і надії... Смутку за похмурим і невизначеним майбутнім. Надії, що це буде новий початок для їхньої країни.
Що стосується жінок, які стали бійцями в оливкових одностроях, то їхня мужність вражає. Краса їхніх облич і ніжність рис злилися в рішучості бійців і нещадній рішучості зробити все заради своєї країни. В їхніх очах – таємниця стійкості цього маленького народу перед обличчям військової сили, яка багаторазово його перевищує.
До того, як цю країну підтримав Захід, як була надана військова підтримка, секрет був у готовності людей боротися за свободу своєї країни, в готовності воювати до останнього подиху.
У перші дні мого «українського життя» я здригалася, як тільки сирени сповіщали, що на столицю можуть упасти ракети. У холі та номерах готелю, коли по телефону – завдяки завантаженому додатку – отримувала сповіщення, то я бігла, щоб сховатися, і закликала оточуючих теж ховатися. Спочатку сміх людей шокував мене, а вони продовжували своє звичайне життя, повторюючи: ми не боялися, коли росія була біля воріт Києва, то як ти нас тепер злякаєш?
Це бажання свободи і життя, яке не здолають ні танки, ні ракети.
Сирени війни замовкають і люди виходять до кафе, ресторанів, магазинів, виходять до початку комендантської години. Так, ніби їхні життя розписані в ритмі тотального опору.
З іншого боку, в коридорах Офісу Президента, Кабінету міністрів, Верховної Ради України і всіх державних установ не вщухає робота, як у бджолиному вулику.
Ви проходите через безліч блокпостів і контрольно-пропускних пунктів, потім проходите через тамбури і коридори, закладені мішками з піском, щоб потрапити в темні офіси, де вікна були закриті в очікуванні будь-яких заходів безпеки. Тут усі працюють 24 години на добу. На патріотичній мотивації. Ні метушливого слова, ні натяку на невдоволення. Ні, це просто сковані обов’язком обличчя. Так, що навіть схожі на камінь.
Але у військових, які поверталися з лінії зіткнення, у тому числі з обложеного Бахмута, – інші історії. Вони бачать це зі сльозами на своїх обличчях, підсумовуючи протистояння одним реченням: ми не хотіли воювати з нашими російськими братами і народом, але ми вимушені протистояти. Боротися з братом важко і боляче, але набагато болючіше, коли цей брат приходить захопити тебе, твій народ, твою землю…
Приблизно через десять днів, сповнених гарних моментів і страху, я зібрала валізи, щоб повернутися до Дубая. Сподіваюся, що я повернуся знову, а Україна очиститься від залишків осколків, ракет і дронів. До Києва повернеться життя, і сам Київ повернеться до серця життя.
Бо ти прекрасна, Україно! З твоїм шармом, трояндами і духмяними запахами, свободою й опором. Прекрасна ти, Україно, своїм народом, церквами і будівлями. І чудовий ти, Києве, своїми крижаними небесами, що пронизують серце нескінченним теплом і любов’ю...
Вступ і переклад – Віталій Федянін
