Що так і що не так у «15 пунктах» Навального про путіна, війну та Україну
Публікація Навальним, точніше його командою «за дорученням» нової політичної платформи передусім викликала іронічну реакцію, мовляв, Крим таки схожий на бутерброд з ковбасою, який можна повертати туди-сюди. Це можна зрозуміти, але сумно посміхнувшись з цього приводу, треба йти далі. Оскільки насправді ті навальненські «15 пунктів громадянина росії, який бажає блага своїй країні» заслуговують на те, щоб з їхнього приводу ще порозмірковувати.
ВЛУЧНА ДАТА ПУБЛІКАЦІЇ ТА ПОВАГА ЗА СМІЛИВІСТЬ
Перше із цікавого – дата публікації. Сам Навальний зазначав, що це до «річниці повномасштабного та неспровокованого вторгнення російських військ в Україну». Та, окрім того, є нюанси. Цей текст, наче голка в акупунктурі, був виставлений – або вставлений – саме так, аби викликати максимальний ефект. Дивіться, як…
Напередодні картина «Навальний» отримала премію BAFTA (2023) у номінації «Кращий документальний фільм». Отже, хто у світі підзабув це ім’я, згадав його. До того ж – блискавичний (і блискучий) візит Байдена до Києва – з продовженням і новими заявами в Польщі. Та на противагу йому – очікування вівторкового виступу путіна перед російським «парламентом». Тому пункти Навального – то не просто «для годиться», а всесвітнє декларування себе Анті-путіним, справжнім лідером росії. Щоправда, ув’язненим лідером демократичної росії, якої ще нема (і невідомо коли буде). Та все ж – і це важливо.
Доречно також нагадати, що на нещодавній Мюнхенській конференції всіляких путіних і лаврових не було. А, навпаки, туди запросили представників опозиції, важковаговиків політичних – Гарі Каспарова, Михайла Ходорковського, а також громадських – Жанну Нємцову та представницю «Меморіалу» Ірину Щербакову. Вони брали участь у колективній дискусії «росія в уяві: бачення демократичного майбутнього». В чомусь публікація Навального стала відлунням і на цю вже чітко заявлену тему. Причому більш гучним, ніж попередні мюнхенські заяви, оскільки його «пункти» прозвучали з-за путінських грат.
Окрема історія – що за цю публікацію можна заводити на опозиціонера нову кримінальну справу, щоб додати до його терміну ще років десять ув’язнення. Втім, і так очевидно, що за живого путіна він все одно на волю не вийде. Та попри це, мужність політичного в’язня Навального, якого ніякими знущаннями не можуть примусити замовкнути, викликає велику повагу.
«ПУТІНСЬКА АГРЕСІЯ», БО В УСЬОМУ ВИНЕН ТІЛЬКИ ПУТІН
Якщо ж говорити по суті заяви, то треба зазначити головне. Навальний, слідом за Ходорковським, долучився до позиції, якої Каспаров притримувався з самого початку, з 2014 року. Крим – це Україна. Також консенсусними для провідних російських опозиціонерів є тези про необхідність відшкодування Україні збитків, нанесених агресором і необхідність розслідування військових злочинів. Позитивне зрушення.
І от тепер треба переходити до «але», до того, що насторожує в «15 пунктах» Навального. Він вішає всю провину за поточну війну лише на вождя. Причому з самого початку. От перший пункт: «Президент путін розв'язав несправедливу агресивну війну проти України під безглуздими приводами. Він відчайдушно намагається надати цій війні статусу «народної», прагнучи зробити своїми спільниками всіх громадян росії, проте його спроби зазнають краху. Добровольців для цієї війни майже немає, тому путінська армія спирається на ув'язнених та примусово мобілізованих».
Мовлене тут – частково є правдою. Та все ж таки тут узагальнено надто сильно. Так, бажаючих йти на війну небагато, але ж чи можна вважати «примусово мобілізованими» тих, хто бере кредити (хоч і без особливого бажання), щоб придбати амуніцію й таки піти воювати.
А от і другий пункт: «Реальні причини війни – політичні та економічні проблеми всередині росії, прагнення путіна утримати владу за будь-яку ціну, а також його одержимість своєю історичною спадщиною. Він хоче увійти в історію як «цар-завойовник» та «збирач земель».
І це вже – більш очевидне пересмикування. Оскільки владі путіна в країні до 24 лютого ніщо, от абсолютно ніщо не загрожувало, ніякі «політичні та економічні проблеми всередині росії». Можна погодитися з тим, що він хотів увійти в історію як «цар-завойовник» та «збирач земель». Але ж це його бажання палко підтримувалося абсолютною більшістю росіян. Інакше б не було «кримнашівського консенсусу».
ПРО ІМПЕРСЬКІ КОМПЛЕКСИ РОСІЯН І ПОПУЛІСТСЬКІ ЗАГРАВАННЯ
Таким чином ми підійшли до ключового питання – наявності в російському населенні, принаймні, в переважній його частині імперських комплексів. І тут політв’язень Навальний знову вдається до пересмикування. У пункті 9: «Всім російським властива імперська свідомість? Це дурниця. Наприклад, у війні проти України бере участь Білорусь. У білорусів теж імперська свідомість? Ні, у них також диктатор при владі. У Росії, як і в будь-якій країні з історичними передумовами цього, завжди будуть люди з імперськими поглядами, але це далеко не більшість. Тут немає причин плакати і голосити. Таких людей треба перемагати на виборах, як перемагають правих та лівих радикалів у розвинутих країнах».
Ну, звісно, імперська свідомість властива не всім росіянам. Але ж більшості з них (знову ж таки кому про це знати, як не Навальному з його бутербродними розшаркуваннями перед «кримським консенсусом»). Аргументи ж щодо білорусі та білорусів настільки недолугі, що й спростовувати незручно. Справа ж не тільки в диктаторах, а в тому, хто з них сильніший і хто кого примушує. Якщо пройти кілька кроків цією стежкою роздумів, то якраз отримаємо заперечення. Саме тому, що в білорусів нема імперських комплексів, їх і побоюються мобілізовувати та відправляти на війну. На відміну від росіян, які покірно йдуть, тренуються і воюють, як можуть.
Загалом подібні твердження Навального схожі на прояви популізму, загравання з електоратом, який поки що є під’яремним. Але колись… Просто раніше він бавився Кримом-не-бутербродом, а тепер – з не-імперськими-не-комплексами.
Також у подібному вішанні всієї провини лише на путіна можна вбачати загравання і з політелітами, мовляв, ви тільки здайте вождя-диктатора, а з вами ми вже якось домовимось, як саме проводити «демонтаж режиму путіна та його диктатури». «В ідеалі» у Навального – «через загальні вільні вибори та скликання Конституційних зборів». А не «в ідеалі»? Якраз так, як я написав вище – «вже якось домовимось».
Нам, чесно кажучи, було б вигідно, якби така тактика спрацювала. Бо навкололіберальні популісти набагато краще, ніж імперські агресори. Але… Якщо говорити не про тактику, а про стратегію, то на майбутнє треба пам’ятати, що як у сьогоднішніх умовах Крим перестав бути для них «бутербродом з ковбасою», так само в інших обставинах він знову може стати ним. Ні в якому разі не можна покладатися на майбутню російську демократію та лібералізм.
ГЕТЬ ВІД МОСКВИ! ТА СПІЛКУВАННЯ З ПРИТОМНИМИ МОСКОВИТАМИ
Покладатися можна тільки на власну силу, яка базується на власній ідентичності, та на стале союзництво з демократичним світом – США, ЄС і НАТО. Все інше від лукавого. Навіть ці короткі 15 пунктів від Навального криють в собі стільки підводних каменів, що їх розбирати та розбирати.
От самий простий і промовистий приклад. Одночасно – найкоротший навальненський пункт 8: «Розслідувати воєнні злочини у співпраці з міжнародними інституціями». Перепрошую, а чиї «воєнні злочини»? Чи випадково тут не вказана сторона агресора, яка масово чинила та чинить їх – відкрито і свідомо, в тому числі такі, що підпадають під ознаки геноциду. Наразі цей пункт виглядає так, ніби російська сторона може (і буде) подавати масові позови. А добре нам знайоме Amnesty International їм в цьому радо допоможе.
Час приходити до останніх висновків. З російськими демократами, лібералами можна і треба контачити, в чомусь співпрацювати. Проте при цьому важливо тримати в думках і впроваджувати в практику лозунг Хвильового «Геть від москви!». Як у політичному сенсі, так і в загальнокультурному. Геть не тільки від кремля, а й від російської мови та розгалуженої через свою імперськість російської культури. Ми маємо стати останнім поколінням, для кого російська література якимось чином могла сприйматися чи й ще сприймається, як… своя. Вона має бути на тому ж рівні сприйняття, що й німецька, французька, англійська, польська тощо.
І справа не в одному Навальному. Згадаймо регулярні суперечки із зірками російського лібералізму. Це ж не випадковість, а система. Як цьому запобігти? Вони просто мають остаточно усвідомити, що ми – інші, й отримувати підтвердження цього в проявах нашої української ідентичності.
Проте не можна впадати і в інші крайнощі – крики «та вони всі однакові, ні з ким говорити». росія є і буде в нас по той бік кордону. Тому якщо з непритомними росіянами Україна зараз воює та має перемогти, то з притомними нам все одно доведеться розмовляти. Найважливіше при цьому – адекватно їх оцінювати. І виходячи з цього вибудовувати свою позицію, стиль і суть спілкування. В цьому сенсі «15 пунктів Навального» можна вважати непоганим посібником для практичних занять.
І наостанок – російський політичний в’язень Олексій Навальний має бути на свободі. Як і всі кремлівські політв’язні. Це аксіома, яку втім періодично треба повторювати.
Олег Кудрін, Рига
