Вперед до минулого: російські принципи з формування фальшивої історичної пам’яті

Вперед до минулого: російські принципи з формування фальшивої історичної пам’яті

Укрінформ
Путінська пропаганда мало чим відрізняється від пропаганди сталінської

Майже передноворічні кремлівські тези, озвучені безпосередньо самим Путіним, фактично нічим не відрізнялися від усіх тих наративів, які регулярно транслює російська пропаганда. Основна «трагедія», яку розігрує Путін – «ворог» біля воріт та, як не дивно, розпад СРСР, тобто те, що для більшості колишніх союзних республік стало визволенням, для очільника Кремля залишилося трагедією.

І якщо до когорти «ворогів» Кремль тепер зараховує й Україну, про що свідчать події останніх років, то про відновлення російської імперії Путін мріє вже не один рік, намагаючись потрапити до історії щонайменше в образі поновлювача «історичної справедливості», у тому ракурсі, як бачить це він та намагається примусити бачити своїх співвітчизників, на відміну від усього цивілізованого світу. Очевидно, що українською історією російський президент «цікавиться» давно і вважає себе справжнім «знавцем», бо твердження про «єдність двох народів» з його уст звучить доволі регулярно. І не лише цікавиться, а прагне переписати сучасну історію, вписавши туди й своє ім’я.

Тож «історик» Путін неодноразово вдавався до привселюдного транслювання штампів російської пропаганди, що стосуються історії України. Зокрема, варто згадати попередні чи то роздуми, чи то твердження про приєднання України до Росії нібито на «прохання Богдана Хмельницького», хибні тези, серед яких – теорія про існування єдиної давньоруської мови, від якої нібито і пішли російська, білоруська і українська мови, заперечення Голодомору та інші вже звичні кліше російської пропаганди. Але російський президент, очевидно, вирішив не зупинятися у своїх роздумах-теоріях, і під час нещодавньої щорічної пресконференції договорився до того, що Україну створив сам Ленін – ні більше, ні менше. І це було б смішно, якби не було таким сумним, бо в уяві Путіна історичної основи для виділення українців як окремого народу не було, а без Росії майбутнє України неможливе.

По своєму трактує російський лідер і сучасну історію, до творення якої, а вірніше – руйнації – причетний безпосередньо. Тож традиційно подає через бачення імперських замашок події та факти, заперечуючи агресію Росії проти України, окупацію українських територій, а події Революції Гідності за звичкою називає «державним переворотом», ситуацію на Донбасі – «громадянською війною». Путін, зокрема, регулярно намагається переконати в тому, що Росія нібито зробила все можливе для того, щоб припинити війну на Донбасі, а Мінські домовленості, які Кремль вперто ігнорує, дадуть реальний шанс мирно відновити територіальну цілісність України лише на умовах РФ, серед яких, зокрема, безпосередня домовленість з «ДНР» і «ЛНР» за посередництва Росії. Фактично ж, Росія перетворила реалізацію Мінських угод на фарс, блокує усі ініціативи української сторони, намагається підмінити сторони конфлікту та примушує до перемовин із терористами, що є абсолютно неприпустимим.

Навіщо Путін продукує свої псевдоісторичні «версії», а фактично несе нісенітниці про Україну, здогадатися неважко. Таким чином він намагається хоч якось виправдати свої агресивні дії у самому центрі Європи проти незалежної країни. Майбутнє ж України очільник Кремля бачить виключно у складі Росії або хоча б під її безпосереднім контролем. Це ще раз підтвердила нещодавня щорічна пресконференція президента РФ. Реальні ж дії з впровадження такого плану Кремль розпочав ще 2014 року, анексувавши Крим, а згодом розпочавши війну на українському Донбасі. Тож проєкт «АнтиУкраїна», на противагу заявленого Путіним «АнтиРосія», запущений ним уже давно та призвів до страшних наслідків, про які знає увесь світ, а українці відчувають щодня.

Новизни усім брехливим заявам російського лідера додає хіба що останній винахід російської пропаганди про те, що нібито НАТО загрожує безпеці Росії своєю присутністю в Україні та фактичний шантаж щодо непросування Альянсу на схід. І тут кінцева мета Кремля, очевидно, створити умови, за яких українська держава не зможе претендувати на членство у Північноатлантичному альянсі. Як відомо, у НАТО прогнозовано відкинули провокативний ультиматум Кремля, адже ніяких подібних «гарантій» нерозширення не може бути, бо це, в першу чергу, протирічить самому статуту Альянсу – Вашингтонському договору. За умовою, сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні. Саме так і сталося у 1999 році, коли Польща, Чехія та Угорщина стали членами організації, у 2004 до складу НАТО увійшли Латвія, Литва та Естонія – колишні республіки СРСР. Висуваючи свої умови для надання гарантій з боку НАТО, Кремль не просто відмовляється надати Україні будь-які гарантії безпеки, а ще й традиційно перекладає провину на іншого, у цьому випадку на саму ж Україну. Так Путін особисто повторив під час своєї передноворічної конференції міф про загрозу атаки з боку нашої держави, очевидно, готуючи чергове потенційне виправдання російської військової агресії.

На російську ж безпеку Путін пообіцяв дивитися в «історичній перспективі». Але перспектива ця щодалі відриває Москву від реалій, поєднує сучасну Росію не з демократичним і прогресивним розвитком, а з занепадом та запереченням загальнолюдських цінностей у поєднанні з ностальгією за колишньою могутністю. Або хоча б за тоталітарними часами СРСР. Ностальгія ця, мабуть, нікуди не зникає, а ще більше посилюється в уяві путінського режиму з огляду на те, що наступний рік стане 100-річним від моменту проголошення СРСР. Очевидно, не випадково Росія, після руйнування пострадянської системи відносин у регіоні, прагне відновити так звану «історичну справедливість», повернувши собі втрачені позиції в регіоні, який вона вважає сферою свого впливу, і забезпечивши собі тим самим домінуюче положення як у світовій, так і в європейській архітектурі безпеки та співробітництва. У цьому контексті Російська Федерація завжди розглядала Україну насамперед як предмет свого впливу і як ключову складову пострадянських інтеграційних процесів.

Ліквідація Радянського Союзу наприкінці ХХ століття стала шансом та надала реальну можливість колишнім союзним республікам позбутися тоталітарного режиму і важкого спадку СРСР та стати на шлях демократичного розвитку. У свою чергу керівництво РФ спочатку намагалося хоча би формально демократизувати країну, але з часом пішло своїм шляхом, відмовившись від цих задумів і розпочавши активно відновлювати та широко культивувати новоімперські замисли. Головним провідником цих ідеологічних змін став сам Путін. Зрозумівши, що Україна може стати певним зразком та орієнтиром для Росії й для інших пострадянських республік на шляху демократизації та подальшого розвитку, В.Путін ініціював процес розробки й формування нової ідеології, котра б допомогла відновити новітню Російську імперію. Така ідеологія, яку ми знаємо як «рускій мір», за своєю сутністю є доктриною, яка мала обґрунтувати та практично реінкарнувати Росію як імперську супердержаву в кордонах далекого 1914 року. Зрештою, ці амбітні імперські плани прорвалися назовні після 2014 року під час агресії та війни на території України.

Та планам з фактичної реставрації колишнього СРСР у нових умовах, найважливішою складовою якого мала бути, за задумом Путіна, лояльна і беззаперечно проросійська Україна, не судилося збутися. А ось плани з повернення до тоталітарного минулого, до часів та реалій СРСР Кремль втілює доволі наполегливо, принаймні у своїй країні. Згадаймо, що одним із головних завдань потужних більшовицьких ідеологічних структур було формування фальшивої історичної пам’яті. До цього були залучені не тільки агітатори-пропагандисти, а й учені-історики та знані митці. Тотальна фальсифікація фактів, що стосувалася практично усіх сфер – політики, економіки, історії й навіть мистецтва, стали ідеологічним фундаментом більшовицької системи. Не маючи змоги і, головне, на бажаючи реалізувати свої ж власні програмні настанови щодо «світлого майбутнього», радянське керівництво легітимізувало свою владу за допомогою штучно створюваних соціальних міфів. Найголовніше – що багато хто щиросердо вірив у подібні міфи. Як і тепер вірить у сучасній Росії усім запропонованим дезінформаційним вкидам та фейкам. Погодьтеся, збіг не випадковий. І наслідки також можуть бути схожими, адже путінська пропаганда мало чим відрізняється від пропаганди сталінської, а сучасна Росія, навіть у розлогих коментарях російського лідера, має вигляд самотньої, ізольованої та понурої країни, яка бачить навколо лише «ворогів».

Тарас Попович

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-