Коли йде війна, дечого говорити не прийнято

Коли йде війна, дечого говорити не прийнято

Укрінформ
Свобода слова і національна безпека: як у Британії забороняли газети під час Другої Світової війни

Мабуть, не було останнім часом в Україні інформаційного приводу, який би привернув до себе таку суспільну увагу. Ми просто не можемо пригадати подібної кількості та щільності публікацій ЗМІ, присвячених одній темі, такої дружньої реакції соціальних мереж. Блокування рішенням РНБО трьох телеканалів «пулу Медведчука» – промовистою більшістю українців було сприйняте схвально. Втім, Указ президента, яким рішення РНБО було введене в дію, уже оскаржене у Верховному Суді України адвокатами Медведчука – Козака. Чекаючи вердикту головного суду країни, не зле пригадати, як вирішувались під час війни подібні колізії у країнах усталеної демократії. Ба більше – у Великій Британії – батьківщині парламентаризму. Порівняйте те, що дозволяли собі британські ЗМІ тоді, коли Королівство стримувало натиск нацизму, які вони мали через сказане «проблеми», з тим, що говорили кремлівські ретранслятори в Україні і що продовжують говорити ті, кому ще дозволено тут віщати. А ще – порівняйте можливості тодішніх і нинішніх засобів комунікації…

Це забуте слово «цензура»

В державах з усталеною демократичною традицією зазвичай досить толерантно ставляться до будь-яких думок, поглядів, що їх ретранслюють ті чи інші ЗМІ, тим більш приватні. Однак бувають часи, коли, кажучи по-простому, «гайки закручуються». Яскравим прикладом тут може бути Велика Британія під час Другої світової війни.

Політичний спектр британської преси був надзвичайно розмаїтим: від вкрай лівої, до вкрай правої. Втім, усе змінилося з початком війни, особливо після того, як упала Франція і виникла реальна загроза нацистської окупації Британії. Напруження досягло піку під час сповненої драматизму повітряної битви за Британію влітку-восени 1940 року. Міністерство інформації Великої Британії діяло вкрай жорстко, за що піддавалося критиці з боку ЗМІ, які звикли до свободи висловлювань. Однак в умовах війни і надзвичайного стану, в якому опинилася країна, довелося запроваджувати жорстку цензуру, спільно випрацьовувати нові правила і стандарти, які мали на меті лише одне: захист суспільства, держави від ворога, якомога ефективніше йому протистояння.

Дилема: свобода слова чи безпека держави

Через декілька днів після проголошення Великобританією війни нацистській Німеччині, Daily Mirror, перший британський (і європейський) таблоїд, 13 вересня 1939 року, у своїй редакційній статті вказував на необхідність дотримання балансу між національною безпекою і вільною пресою. До того ж, стаття з’явилася лише через декілька годин після того, як примірники більшості британських газет були вилучені Міністерством внутрішніх справ за порушення правил цензури – чимало ЗМІ повідомили про місцезнаходження британських експедиційних сил, що прирівнювалося до розголошення воєнної таємниці. Mirror виступила проти політики жорсткої цензури, порівнявши дії Міністерства інформації зі «свавіллям гестапо». Заява таблоїду була підтримана фактично всіма британськими ЗМІ, які аргументували власну позицію тим, що «британці мають знати правдиві факти про війну».

Британський союз фашистів
Британський союз фашистів

Прикметно, що в першій половині 1930-х років Mirror підтримувала британських фашистів, зокрема лідера Британського союзу фашистів сера Освальда Мослі, однак, із середини 30-х змінила цільову аудиторію: якщо раніше вона була консервативним виданням для середнього класу, то наприкінці 30-х, початку 40-х, це була газета лівого спрямування для найширших верств робітничого класу.

Цензура була запроваджена в Британії ще в 1939 році, але на початку війни вона не була чітко відрегульована, тому кожен – Міністерство інформації, військові та ЗМІ – розумів і трактував її по-своєму. Це було схоже на відомих персонажів давньої байки про лебедя, рака і щуку. Однак згодом, шляхом проб і помилок, британське суспільство все ж змогло дійти єдино прийнятного погляду на свободу слова в умовах війни.

Камінь спотикання – карикатура

Під час війни Daily Mirror, яка мала майже двохмільйонну читацьку аудиторію, нещадно критикувала уряд на чолі з Вінстоном Черчиллем. У березні 1942 року газету ледве не закрили. Приводом слугувала карикатура, присвячена бензиновій кризі.

На ній був зображений напівживий моряк у бурхливому морі, що чіплявся за пліт. Внизу був напис: «Ціна на бензин виросла на один пенні – офіційно». Карикатура натякала на спекулянтів – нафтові компанії, які наживалися під час військових поставок, але в уряді її розцінили як таку, що вселяє зневіру й сприяє поразницьким настроям, ну, як «зрада» в нинішній Україні. Крім того, у редакційній статті всіляко висміювалися офіцери і вище військове командування. Черчилль був переконаний, що карикатура – це пропаганда, спрямована на військових і моряків, щоб утримати їх від служби на нафтових танкерах. А редакційну передовицю він розцінив як «дуже грубу брехню на вищих офіцерів армії, розраховану передусім на те, щоб посіяти зневіру, відчай у рядах військових, примусити їх… повірити в те, що їх відправляють на смерть некомпетентні божевільні люди, які занепокоєні тільки одним – власним збагаченням». Нічого це вам не нагадує в сучасній Україні?

Почалися слухання в Палаті громад, дебати, перевірки; газета була на межі закриття. Справу розглядала МІ5 – військова розвідка. Утім, попри те, що видання сповідувало відверто ліві погляди, жодних доказів підривної діяльності так і не було знайдено.

Проти намірів уряду закрити Daily Mirror виступила майже вся преса Британії, також її захищала Національна рада з громадянських свобод, яка в квітні 1942 року провела в Лондоні мітинг протесту. Один із депутатів від Лейбористської партії, виступаючи під час дебатів у Палаті громад, заявив, що «…так, мені не подобається Daily Mirror і подібна журналістика, так само, як мені не подобається дешевий стриптиз, але вони мають право на існування, адже подобаються комусь іншому…»

За що заткнули рупор британських комуністів, або Рука Москви на січень 1941 року

Якщо Daily Mirror уникла закриття, то друкований рупор британських комуністів Daily Worker після декількох попереджень все ж закрили. Сталося це 21 січня 1941 року. Газета, на думку уряду, порушувала закон воєнного часу, «розпалюючи ненависть і ворожнечу».

Daily Worker фактично фінансувалася МосквоюDaily Worker фактично фінансувалася Москвою
Daily Worker фактично фінансувалася Москвою

Daily Worker фактично фінансувалася Москвою і була такою собі «п’ятою колоною». Тоді як Британія, оголосивши у вересні 1939 року війну Гітлеру, опинилася фактично один на один із агресором, газета виступала «за мир у всьому світі», публікуючи агресивно-пацифістські статті, та наголошуючи, що начебто справжня мета британського уряду зовсім не боротьба з нацизмом, а нав’язування німцям власного – британського – імперіалізму. Згодом виявилося, що подібні матеріали щедро проплачувалися Кремлем, який, підписавши пакт Молотова-Ріббентропа, на ту пору «плідно» співпрацював з нацистами. Звісно, після нападу Гітлера на СРСР Daily Worker кардинально змінила позицію й почала закликати до боротьби з німцями та за відкриття Другого фронту. У вересні 1942 року, коли СРСР і Британія були вже союзниками, а Сталін у британських ЗМІ з кривавого диктатора перетворився на такого собі добродушного «дядечку Джо», заборона на друк Daily Worker була скасована. Британські комуністи зітхнули з полегшенням. Якщо у 1938 році в Британії було 15570 комуністів, то в 1942 році – 56 тисяч.

З червня 1942 року відповідальність за випуск новин взяло на себе Міністерство інформації Британії. Воно стало своєрідним посередником між військовими і ЗМІ. Цензуру застосовували «виключно для порятунку людських життів і збереження… національного існування». Консенсус між пресою, цензорами і пропагандистами було знайдено. Він базувався на взаємній довірі, «дружній співпраці» та максимальній відповідальності перед суспільством в умовах війни.

Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-