Вірменія-Азербайджан: переможця знову не буде

Вірменія-Азербайджан: переможця знову не буде

Аналітика
Укрінформ
У цьому не зацікавлені ключові геополітичні гравці. Але нинішній спалах війни за Карабах може перевершити трагічні наслідки усіх попередніх

Кінець вересня приніс чергове загострення на південному Кавказі: почалася нова гаряча фаза більш як тридцятирічного збройного конфлікту довкола Нагірного Карабаху. Аналітики вже оцінюють ці сутички як потенційно найбільш серйозні й кровопролитні після пригасання активних бойових дій між Вірменією і Азербайджаном у 1994-му. Кажуть: масштаб цієї біди однозначно перевершить загострення 2016 року...

Ставки “на війну” зростають. Але й перспектива швидкого миру – реальна

Небезпеки, поміж іншого, пов’язані зі змінами, що відбуваються нині у світі. Людство зіштовхнулося з масштабними загрозами, які відволікають увагу від локальних протистоянь і змушують політиків та обивателів більше думати про “власну сорочку”, а не про чужі проблеми. І це – одна із відмінностей порівняно з попередніми випадками ескалації регіонального конфлікту.

Особливість перша. Геополітична

Ілія Куса
Ілія Куса

Приміром, “Вашингтон, який раніше був активним учасником південнокавказьких регіональних процесів, поступово відмовляється від ролі глобального лідера, якому “є діло” до подій по всьому світу. Думаю, із цим і пов’язана доволі стримана реакція США на загострення конфлікту. З остаточною позицією країни у Білому Домі так і не визначилася”, – каже у коментарі Укрінформу експерт-міжнародник Ілія Куса. До того ж, нагадаємо, Сполучені Штати готуються до президентських виборів, у Європі знову активізувався коронавірус, а Росія переймається новими можливостями посилення впливу на Білорусь... На цьому тлі дії регіональних гравців, які мають на Південному Кавказі свої інтереси, стають менш прогнозованими. В арсеналі ж у них з’являються нові інструменти, апробовані, приміром, у Сирії та в інших “гарячих точках”.

Особливість друга. Військово-технічна  

У порівнянні із 1990-ми потужнішим стало озброєння, яке використовують і ще можуть задіяти супротивники в рамках нинішнього загострення. Так, в основі військової потуги Азербайджану й Вірменії усе ще залишаються розроблені в СРСР й частково модернізовані зразки танків, авіації, ракетних і артилерійських систем. Але ж з’явилося й чимало новітніх смертоносних знарядь. До того ж, зброї стало набагато більше, оскільки фінансові можливості сторін виросли. Вони ж десятиліттями мілітаризувалися, готуючись до великої війни. Сторони активно закуповували зброю по всьому світу – передовсім, у Росії. При цьому Москва постійно стимулювала їхні апетити до продукції власного ВПК, надаючи дешеві цільові (для придбання російського озброєння) кредити – особливо, для Єревана. Таким чином, як і завжди, гріючи руки на чужому горі – переслідуючи водночас і політичні, й економічні цілі.

Втім, за оцінками військових експертів, завдяки кращим фінансовим можливостям Баку останніми роками домігся переваги над Єреваном – в його розпорядженні набагато більше ефективного сучасного озброєння. За непідтвердженими даними, півтораразова перевага за кількістю важких артилерійських систем, у 2-3 рази більше бронемашин і танків. До того ж, Туреччина активно постачає Баку сучасні безпілотні літальні апарати. Натомість вірменська сторона контролює більшість стратегічних висот. А сам Нагірний Карабах за останні 20 років перетворився на неприступну цитадель – із глибокоешелонованою обороною.

За таких умов тотальної переваги над супротивником, вважають аналітики, не має жодна зі сторін. А велика війна принесе кожній із них непоправні втрати. Усвідомлення цього, певно, й буде одним із ключових запобіжників від “переходу межі”.

Фактором стримування є й те, що на вірменській території базуються кремлівські війська – 102-а військова база в Гюмрі та аеродром в Еребуні, де дислоковані російські винищувачі. Те ж стосується і ймовірного оперативного введення на територію Азербайджану турецьких військ.

Особливість третя. “Гібридна” 

По-третє, удосконалюються методи інформаційної війни. Сторони традиційно вдаються до взаємних звинувачень у першому пострілі, який провокує чергове загострення конфлікту, а також занижують число власних жертв і втрат техніки та перебільшують свої локальні “перемоги”. Нинішня ситуація – не виняток. Баку і Єреван повідомляють про мінімальну кількість загиблих зі свого боку – більше того, кажуть, що від ударів ворога потерпають, переважно, мирні жителі, військовим же, мовляв, вдається вміло захищатися від атак і виходити ледь не сухими з води. Традиційний пропагандистський трюк. Утім, відео знищення азербайджанської та вірменської військової техніки, масованих ракетних і артилерійських атак дають аналітикам підстави сумніватися у достовірності офіційних даних.

Так було і раніше. Приміром, після загострення в регіоні у 2016 році в ООН підрахували, що загиблих було не менше 200. Тим часом і Вірменія, й Азербайджан говорили, що втратили лише по кілька десятків своїх, тоді як ворог рахує “двохсотих” сотнями. Тепер приховати реальну ситуацію складніше – через стрімкий розвиток інформаційних технологій та підвищення впливу соціальних мереж. І сторони це враховують: вже повідомляється про обмеження в роботі Інтернету в Азербайджані і у підконтрольному Єревану Нагірному Карабасі.

По-четверте, підкинути хмизу у вогонь може офіційне визнання Єреваном незалежності Нагірного Карабаху, про що вже заявив вірменський прем’єр Нікол Пашинян. Раніше Вірменія на такий крок не йшла, що робило Баку більш поступливим під час переговорів і “не таким сердитим”.

Тож, за оцінками аналітиків, шанси на повноцінну війну, яка охопить не лише Нагірний Карабах, а й міжнародно визнані ділянки азербайджансько-вірменського кордону, тепер як ніколи високі. Тим паче, що “пробні камені” вже “літали” у липні, коли раптово почалися взаємні обстріли на Товузькому напрямку – це за 300 кілометрів від Нагірного Карабаху. І цього разу “тих, що ідуть на смерть”, вже можуть не зупинити ні заклики з боку ослаблих “світових авторитетів”, ні миротворчі зусилля міжнародних інституцій.

Це – з одного боку. З іншого ж – згадані вже перспективи значного кровопролиття з обох сторін, а головне – небажання конфліктувати між собою “патронів” з Москви й Анкари змушують більшість експертів говорити про те, що й цього разу найгіршого сценарію вдасться уникнути. Якою ціною? І з якими дивідендами для тих, хто й цього разу спробує загребти побільше жару чужими – вірменськими й азербайджанськими – руками?

Доки ллється кров, “партнери” думають про свою вигоду

Наразі найвпливовіші регіональні гравці – Росія (вважається, що вона симпатизує Вірменії) й Туреччина (називає братнім азербайджанський народ), – діють по-різному. Принаймні, публічно. Анкара вже відкрито стала на бік Баку, підтримавши його трактування причин осіннього загострення. Москва ж, попри активні контакти з вірменським прем’єром Ніколом Пашиняном, офіційно підтримувати Єреван не поспішає. Адже, попри явні симпатії й негласну підтримку вірменської позиції, Кремль зацікавлений і у військово-технічній співпраці з Баку.

А ще багато розмов про те, що Москва досі “терпить” Пашиняна, але не проти його “піти”. Мовляв, Путін не може забути, що вірменський прем’єр прийшов до влади внаслідок реальної революції, а не через “понятійний” механізм за участі російських кураторів. Тож кремлівському карлику дуже хочеться, щоб Пашинян продемонстрував свою неефективність. Але то, звісно, особисте…

Переконана у “власній місії”, Москва сльозам вірменів і азербайджанців не вірить

Як і у Придністров’ї, на Донбасі та в інших народжених людиноненависницькою політикою Кремля “гарячих точках”, Москва зацікавлена в тому, щоб конфлікт довкола Нагірного Карабаху тлів десятиліттями. Знесилюючи як впливового суперника на регіональних ринках вуглеводнів – Азербайджан, так і “братню” Вірменію.

Хоча, на думку Ілії Куси, визначальними у нинішній ситуації є не економічні, а політичні інтереси РФ. “Перед Москвою стоїть складна дилема: з одного боку, треба захищати союзника – Вірменію, з якою Кремль пов’язують угоди у сфері колективної безпеки, з іншого – не можна псувати відносини із таким сильним гравцем як Туреччина. Тим більше, що в деякому сенсі те, що Анкара намагається змінити непрацюючі багатосторонні політичні конструкції довкола механізмів врегулювання конфлікту, дає додаткові можливості і самій Росії, потенційно посилюючи її вплив. Але для того, щоб втілити цей сценарій, Кремлю доведеться іти на поступки Анкарі, приміром, дозволивши їй стати учасницею мирного процесу. А зробити цього, не попсувавши стосунки із Єреваном, не можна”. Саме з міркуваннями, який з варіантів може виявитися для Кремля більш вигідним, на думку експерта, й пов’язана стримана позиція Москви, яку спостерігаємо від неділі. 

Ігор Романенко
Ігор Романенко

Водночас цілком ймовірно, що, демонстративно приміряючи “овечу шкуру” й закликаючи сторони конфлікту до стриманості, підкилимно Кремль, як і зазвичай, діє по-іншому. “Путін використовує воєнні дії в Карабасі для перевірки реакції Заходу на втручання РФ у конфлікти в інших країнах, – вважає військовий експерт, генерал-лейтенант у відставці Ігор Романенко, – Росія, як на мене, розглядає це як елемент стратегії. Путін бачить, що за необхідності наростити зусилля для втручання у воєнні дії на Кавказі або в іншому місці, у нього буде час, щоб активно використати свої сили, а потім, досягнувши мети, як у Сирії, формулювати власні підходи до впливу на цей регіон".

Тімоті Еш
Тімоті Еш

З такими оцінками погоджується й британський економіст, експерт з питань України Тімоті Еш. “Росія, зазвичай, використовує вірменсько-азербайджанські сутички у власній стратегічній битві зі США та Заходом. Все ще – пам’ятаючи зовнішньополітичну мантру колишнього міністра закордонних справ РФ Євгєнія Прімакова про те, що Росія “подорожує світом”, створюючи проблеми для США, і потім пропонує усунути їх. І тепер РФ розіграє карту миротворця, необхідного для забезпечення регіональної безпеки й надійності енергопостачання. Вважаю, Путін запропонує саміт, можливо, з Трампом і Ердоганом, а потім “піднесе на тарілці” мир у Нагірному Карабасі, ймовірно, – як подарунок за кампанію з переобрання Трампа”, – прогнозує міжнародний експерт.

Погляд з “турецького берега”. Як Анкара хоче посилити регіональний вплив

Те ж стосується і планів Туреччини, яка також отримала шанс продемонструвати свою “безальтернативність” як регіонального миротворця. “Анкара намагається через дестабілізацію Південного Кавказу й розмороження конфлікту в Нагірному Карабасі посилити позиції в регіоні й стати новим стейкхолдером (зацікавленою стороною. – Ред.) регіональних процесів, з яким усі мають рахуватися, – вважає Ілія Куса, – Отримавши нові можливості – ресурсні, політичні, геополітичні, – на фоні послаблення традиційних глобальних гравців Анкара вирішила, що саме час розконсервувати частково заморожений, але остаточно не врегульований процес. Тобто, зруйнувати неефективні конструкції у рамках Мінської групи ОБСЄ і нав’язати натомість свій порядок денний. Думаю, ціль – вийти на двосторонній формат переговорів з Москвою, під час яких і вирішити питання. Подібно до того, як це робили у Сирії і як намагаються зробити в Лівії”.

Володимир Воля
Володимир Воля

Про такий же “турецький інтерес” говорить у коментарі Укрінформу й експерт-міжнародник Володимир Воля. Різкі антивірменські заяви Анкари він оцінює не як пряму погрозу безпосередньою участю турецьких військ у конфлікті, а як політичну гру, мета якої – ввести Туреччину до клубу посередників у вирішенні конфлікту. “В рамках Мінської групи, де головують Росія, Франція і США, жодного просування немає. Тож турецький президент Ерджеп Ердоган намагається зробити свою країну четвертим гравцем-посередником у цій “партії”, підвищивши її вплив на справи регіону загалом. Тому не думаю, що нинішня гостра риторика спрямована на перетворення конфлікту на повномасштабну війну. Йдеться про кроки для підвищення статусу Туреччини як регіонально гравця. І це вже приносить результат – усі поточні дипломатичні контакти із приводу врегулювання конфлікту відбуваються не лише із зовнішньополітичними відомствами Вірменії й Азербайджану, а і з турецькою стороною. Й заяви Держдепу США про неприпустимість втягування у протистояння зовнішніх гравців, думаю, адресовані, передовсім, Туреччині”, – вважає пан Воля.

 “Якщо Анкара напряму втрутиться у конфлікт, можна очікувати санкцій проти неї з боку західних країн, – нагадує Ілія Куса. – Тим більше, є європейські держави, які лише чекають приводу, щоб посилити тиск на Німеччину, аби вмовити її запровадити щодо Анкари політичні та економічні обмеження. Це, насамперед стосується Греції, Кіпру і Франції, у взаємовідносинах яких із Туреччиною й без того вистачає непорозумінь”.

Тегеран готовий запропонувати “свій глек на капусту”

Окремо аналітики говорять про нові шанси, які з огляду на нинішнє загострення на Півленному Кавказі отримав Іран. Адже без відкриття його повітряного простору для російських літаків Кремль не зможе активізувати постачання Єревану озброєнь. Не кажучи вже про перекидання військ. Це значно посилює позиції Тегерана. Принаймні, у взаєминах із Москвою. Недарма ж деякі експерти звертають увагу на те, що під час нещодавніх переговорів у Москві з главою російського МЗС Сєргєєм Лавровим міністр закордонних справ Ісламської республіки Мохаммад Джавад Заріф “почувався господарем”. Пізніше Заріф навіть запропонував Тегеран як майданчик для мирних переговорів Єревана з Баку.

Усі ці хитросплетіння інтересів глобальних та регіональних гравців і дозволяють робити висновки, що ті наразі не готові до найгіршого сценарію розвитку подій. Схоже, театр воєнних дій цього разу обмежиться територією Нагірного Карабаху. Попри оголошення воєнного стану, мобілізації і впровадження комендантської години, сторони поки що не демонструють намірів перейти до активних дій по всій лінії можливого протистояння.

Але – з іншого боку – й загального зацікавлення у повній ліквідації (в хорошому сенсі) цієї “гарячої точки” також немає. Отже, швидше за все, після того, як супротивники трішки “випустять пару”, конфлікт знову “приморозять”, утім, так і на заморозять остаточно. Що означає: противники знову чекатимуть слушного моменту для “вирішального удару”.

Владислав Обух, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-