У Греції тепер точно є все, крім одного – економічної кризи

Природа грецької економічної кризи була банальною: протягом другої половини «нульових» років, після введення євро як грошової одиниці, уряд «коригував», як від нього вимагали в Брюсселі, показники дефіциту бюджету на рівні не більше 3%. Насправді ж, ситуація із цим самим дефіцитом була куди більш песимістичною і потрібно було шукати додаткові гроші ззовні задля утримання економіки. Все це якось тягнулося до кінця 2009 року, коли набраних кредитів у «великих» країн ЄС та не тільки стало стільки, що віддавати уже не було чим. І от тоді уряд Греції офіційно визнав загрозу дефолту та звернувся до ЄС по допомогу. Одночасно, економічна депресія охопила тоді фактично весь світ (це якраз коли в Україні, наприклад, долар став коштувати замість п'яти гривень – аж 8), але грецька економіка не мала твердого фундаменту із важкої промисловості чи сильної банківської системи. Тому й полетіла в «піке». При владі ж в Афінах тоді були класичні соціалісти із партії ПАСОК, їх лідер Георгіос Папандреу у підсумку був змушений визнати політичну провину та піти у відставку.

Приборкання неслухняного Ципраса

Далі – ЄС та МВФ були змушені розбиратися та надавати три транші фінансової допомоги: 2010-го – на 107 млрд. євро, 2012-го – на 130 млрд., та 2015-го – на 86 млрд. Принципово кредитори вимагали від греків одного: жорсткої економії – тобто скорочення усіх соціальних програм, замороження рахунків у банках та відмова від індексацій. Приблизно в подібному становищі тоді опинилися також Кіпр, Ірландія, Іспанія та Португалія, але їхі уряди прийняли всі умови допомоги та пішли шляхом «урізання» усього, що можна. А от у Греції почалися політичні протести, на чолі яких стала Коаліція ліворадикальних сил – СІРІЗА, керманичем якої став молодий та амбітний Алексіс Ципрас. Із 2012 року при владі у Греції була традиційна права партія – «Нова демократія», лідер якої Антоніс Самарас намагався переконати співгромадян, що дефолт стане повним крахом не тільки уряду, а й усієї країни. Але у греків була дещо інша логіка: вони звинувачували ЄС у диктатурі та нав’язуванні євро, вважали, що, якщо позбутися того самого євро, то із кризи можна вийти самим і все таке інше. Треба визнати, пану Ципрасу та його соратникам вдалося розхитати політичну ситуацію: декілька разів демонстрації закінчувалися спробою штурму парламенту, а у січні 2015-го були проведені дострокові парламентські вибори, на яких перемогла СІРІЗА. Це співпало із піком падіння і без того паралізованої економіки, а головне – із необхідністю віддавати МВФ кредити ще з першого траншу. Ситуація була розпечена: Ципрас став прем’єром, але відверто «посилав» як Брюссель, так і Нью-Йорк, мовляв, ми не будемо нічого віддавати під вашу вказівку, ми краще вийдемо із єврозони та взагалі – можемо вийти із ЄС. Європа на чолі із Ангелою Меркель сухо відповідала: ну то йдіть собі, але спочатку – поверніть достроково гроші, що були виділені на підтримку вашої економіки. Подальша ж співпраця можлива тільки при прийнятті жорстокого плану економії. У підсумку, в липні 2015-го Ципрас оголосив референдум щодо згоди на такі умови – отримав від греків 61 % «ні», та… поїхав до Брюсселю та Берліну домовлятися. Результат – в ухваленні трирічного плану порятунку грецької економіки, який і закінчився цими днями.

В усій цій історії було цікаве тло: Ципрас, воюючи з ЄС та МВФ, спирався на риторику, мовляв, ми зможемо вистояти самі та за допомоги інших держав. Першою в переліку «інших» називалася Росія, до якої на різні економічні форуми та зустрічі із Володимиром Путіним, Ципрас приїжджав неодноразово. Саме в 2015-му, в умовах введення санкцій за окупацію Криму та війну на Донбасі, грецький прем’єр виконував для російської пропаганди роль «проривника ізоляції», того, хто нібито справедливо критикує ЄС та МВФ та взагалі – от і почнеться нарешті розвал «ситої Європи» саме із Греції. Але всі ці сподівання Кремля так і залишилися марними.

Або з усім ЄС цивілізовано і красиво, або з Путіним в ізоляції та занепаді

Отже, Європейський стабілізаційний механізм (ESM) у заяві щодо грецької економіки констатував: «Греція офіційно завершила свою трирічну програму макрофінансової допомоги, надану ESM, зробивши успішний вихід. Сьогодні ми можемо впевнено завершити програму ESM без запуску нових додаткових програм порятунку, оскільки вперше з початку 2010 року Греція може стояти на своїх ногах. Наголошується також, що «це стало можливим завдяки надзвичайним зусиллям грецького народу, гарній співпраці з нинішнім грецьким урядом і підтримці європейських партнерів через кредити та полегшення тягаря заборгованості». Ба більше: за останні три роки для підтримки Греції було витрачено 61,9 млрд. євро, але зарезервовані ще 24,1 млрд. виявилися непотрібними – економіка нарешті запрацювала сама.

Які ж висновки із такої ситуації варто зробити. По-перше, треба віддати належне характеру та витримці канцлера Німеччини Ангели Меркель, яка узяла на себе відповідальність щодо перемовин із Ципрасом 2015-го та переконала його не на барикади йти, а почати працювати і закликати до цього своїх співгромадян. Не менш важливою є суто політична альтернатива, намальована Меркель для молодого грецького керманича: або – з усім ЄС цивілізовано та красиво, або – із Путіним в ізоляції, коли усю твою економіку (передусім, туристичну сферу) приберуть до рук ті самі росіяни, а вони просто так нічого не роблять, за економікою – прийде політика. І Ципрас зробив слушний вибір. Він встиг добряче познущатися із традиційної європейської політики, але зумів знайти свій політичний стиль та ввійти до шанованого кола із високо піднятою головою, змусивши розмовляти із собою як з партнером.

Об’єднана Європа: «А не спешите нас хоронить»!

І от, дивіться, вже нема візитів із обіцянками дружби до Москви, Греція голосує за всі санкції проти країни-агресора, полишені усі прожекти про вихід з єврозони, і – грецька економіка отримала можливість самостійно розвиватися. Все це – доказ того, що «похорон Європи» як політичної та економічної структури не те що безпідставні розмови, а просто безглузді. Три роки тому пересічні греки в прямому сенсі не мали надії на те, що їм будуть і далі платити пенсії та стипендії – і от такий результат за три роки.

Є у цій історії є глибокий політичний зміст: європейська політика змінюється. Саме такі лідери, як Ципрас, відправляють на політичну пенсію традиційних соціалістів та консерваторів (обидві ці партії грають роль статистів у грецькому парламенті). Починаючи як радикали із достатньо помітним нахилом до «стилю Уго Чавеса», ці нові ліві для Європи – стають носіями нової ідеології: сучасного соціалізму з пріоритетами соціального та особистого захисту, екологічними та гендерними принципами. Звісно, маючи радянську матрицю у сприйнятті соціалізму до цього треба ставитися обережно, але визнати цю ідеологічну перебудову вже варто. Що ЄС і зробив – завбачливо, але відстоявши спільні інтереси.

До речі, такі процеси йдуть не тільки в Греції: криза традиційних лівих і правих характерна і для Франції, де до влади прийшов куди більш поміркований центрист Емануель Макрон, а от його головним опонентом був сучасний ліворадикал Жан-Люк Меланшон, який також знайшов своє місце в політичній системі витіснивши що соціалістів, що комуністів. Те ж можна сказати і про Німеччину, головні політичні партії якої – ХДС/ХСС та СДПН, хоч і залишаються при владі, але – здається, це останній їх уряд у такому складі.

А для України в грецькій історії є важливі уроки на майбутнє: попереду ще не один момент складного вибору, спокус піти якось інакше, попросити допомоги із рук ворога. Але якщо хочемо самостійно стояти на ногах та йти вперед як незалежна держава, треба як Алексіс Ципрас – знати собі ціну, не боятися жорстких умов і говорити з народом відверто, але по-розумному. Інакше в сучасному світі просто не вижити, а от загубитися – цілком реально.

Віктор Чопа. Київ