Від Сочі-2014 до ЧС-2018: Від «крымнаша» до «футболнаша»
Що сказати. Кремлю пофартило з футболом. Відповідно Чемпіонат світу-2018 використовується ним у поточних політичних потребах – цинічно, нахабно і ефективно, наскільки це можливо. Але це ще не фінал. До фіналу – цілих два тижні побєдобєсія і «футболнаша».
ІНТЕРФЕЙС АЙФОНЧИКА І ВИБІР ДИКТАТОРА
Безумовно, більш-менш злагоджений бойкот ЧС-2018 з боку демократичного світу не вдався. Але точкові уколи для Кремля по його ходу все ж є. Ось, наприклад, на матч Іспанія-Росія з Піренеїв приїхав не діючий вищий політик, а король Філіпп VI. Так, формально він – глава держави, але зрозуміло ж, що «царює, а не править». А реальна влада країни тим часом розслідує справи російської мафії, яка осіла на їхній батьківщині і має виразний пітерський акцент.
Ще цікавіше було з представниками російської сторони, які сиділи по іншу руку від президента ФІФА Джанні Інфантіно. Це – прем'єр Медведєв з дружиною. Треба було бачити обличчя Дмитра Анатоліча після того, як Ігнашевич на 12-й хвилині у боротьбі з іспанцем зробив трудовий автогол. На фейсі Айфончика було написано: «Ну вот, как Саудовскую Аравию 5:0 громить, так он. А как Испании продувать, так я...».
Але тут сталося непередбачене... Як вже писалося у минулому матеріалі, іспанці, колись потужні, а зараз обрезклі та розгублені (особливо після відставки тренера за кілька днів до початку турніру) самі собі придумали комплекс – що їм не щастить в плей-офф з господарями турніру. (У 2002 році вони програли Південній Кореї). Швидко повівши в рахунку і пропустивши м'яч після пенальті, вони зажалися. І поступилися в серії пенальті Росії. (А та, за влучним зауваженням Василя Уткіна, застосувала тактику «автобуса», у даному випадку автобуса Ліаз – пам'ятаєте такий? – тобто, стала вдесятьох біля своїх воріт, відбиваючись від суперника. Цього разу вийшло).
Після цього з'являється чисто кремлівська, точніше візантійська (що майже одне і те саме) інтрига – чи піде ВВП на наступний матч. Звичайно, надійніше буде знов сидіти вдома, відправивши на стадіон громовідвід будь-якого народного невдоволення Д. А. Медведєва. З іншого боку, а раптом команда Ліаз-Росія знову переможе по пенальті? Піти, чи що...
Але й піти страшно. Особливо в цю пору року, коли дні стають коротшими, а ночі, пенсійний вік і протест – довшими. Пригадується схожий облом молодших партнерів Росії (які являють собою, можливо, її світле майбутнє) – Кореї. Але не Південної, як ви розумієте, а потойбічної, тобто – Північної. На ЧС-2010 збірна КНДР дуже гідно зіграла з Бразилією, ледь не звівши той матч внічию (у підсумку все ж поступилися 1:2). Тодішній правитель країни Кім Чен Ір ризикнув і наказав транслювати у прямому ефірі наступний матч. Але отримав у ньому в прямому ефірі для всієї КНДР 0:7 від Португалії. І наступного року помер, до речі. А для себе недоречно і, як для диктатора, до палацу якого спеціальним трубопроводом подається повітря соснового бору, зовсім юним – 70-річним.
У нормальних країнах лідер країни зі своєю командою – і в перемогах, і в поразках. Але в Росії все по-іншому, тут тисячі людей працюють над тим, як би вправніше підлаштуватися дійсно під потрібну тезу: «Где Путин, там победа!!!». Правда, заднім числом ВВП поспішив примазатися і до цієї перемоги: зателефонував королю Іспанії, зробив комплімент, що його команда гарно грала, і запросив з візитом. Але думки Путіна зараз, напевно, зайняті іншим – йти на чвертьфінал з Хорватією чи не йти? Ні, ну 7:0 від неї навряд чи отримаєш, але уругвайські 0:3 цілком...
ПОБЄДОБЄСІЄ. ТЕПЕР ФУТБОЛЬНЕ
І це тільки початок. Звичайно, не може не турбувати переможна істерія, яка наростає зараз в РФ. Адже попереду ще цілий тиждень нового варіанту побєдобєсія, тепер – футбольного.
Так, радіти перемозі своїх спортсменів – це нормально, це відбувається у кожній країні.
Однак в інших країнах спорт – це замінник війни. А от у сьогоднішній Росії спорт – це прикриття для війни. Перемоги у спорті – наркотик, після якого, «під кайфом», легше починати війни.
Коли телеведучий починає програму зі слів «Наши вышли на поле биться, умирать, за что им большое спасибо!», в інших країнах це банальна метафора-гіпербола. У Росії з її найсвіжішою історією «вантажу 200» це виглядає інакше, схоже на заклик «биться и умирать» до всіх. Тому що одразу ж ведучий починає громити Захід і демократію за русофобію, Україну – за фашизм. І загрожувати всім божественною карою і російською непереможністю.
А ось кілька фраз з побєдобєсної подачі на першій сторінці головної спортивної газети Росії. «Дисциплина, терпение, самоотдача, преодоление, ответственность за общее дело, тяжкий труд... которые помогали русскому народу в самые тяжелые моменты в истории, наконец-то нашли свое отражение и в футболе. Виде спорта, в какой-то степени заменившем войны». «Мы возвели возле своей штрафной сразу две Кремлевские стены. Как писали в соцсетях, мы защищали ворота Акинфеева, как будто это Сталинград». До речі, при всій пафосній дурості цих слів підсвідомо автор досить точно показав піар-технологічний зв'язок між «Кремлевской стеной», «Акинфеевым» и «Сталинградом».
А у російському суспільстві тим часом більш виразнішим стає всенародне єднання, на кшталт того, що було у 2014-му. Навіть гірше, тому що під прапори «футболнаша» стають і ті, хто були проти захоплення Криму і розгортання війни на Донбасі. Найкраще і найбільш повно про все це написала Карина Орлова (колись працювала на «Эхо Москвы», але через свої надто ліберальні погляди була вимушена бігти в США). Коротко викладу її тези, дуже важливі для усвідомлення:
"Ответ на вопрос “что не так с российской оппозицией и почему у нее ничего не получается” можно найти в реакции на итоги матча Россия-Испания... Не может интеллектуальное меньшинство не понимать, что это только в демократических странах успехи национальных сборных не проецируются на власть. В авторитарных режимах, таких как Россия, победы всегда приписываются лидеру страны, а в поражениях виновата команда и тренер. Так вот, рационально за сборную России не болеть... Такая победа приносит только одно – укрепление рейтингов Владимира Путина. Которое ему сейчас, кстати, после рекордного обвала очень нужно.
Как же интеллектуальное меньшинство может чувствовать гордость за страну, в которой сотни политзаключенных, в которой пытают в тюрьмах, в которой декриминализируют домашнее насилие, в которой цензура, отсутствие свободных выборов и «сырный продукт», потому что импортозамещение? Какая может быть гордость, когда семь недель голодает Олег Сенцов, осужденный на 20 лет за то, что ничего не сделал. Ничего.
(Російській опозиції потрібно, – ред.) перестать пытаться быть бескомпромиссным и продажным одновременно. Продажным как в смысле денег, так и в плане конъюнктуры в угоду тупому большинству.
Не бывает сегодня “Путин уходи”, а завтра “наши победили”.
Не бывает “мы против войны в Украине”, но “наши победили”. Наши или и там, и там, или и не там, и не там.
За вас, за нас и за Донбасс идут только в комплекте, вот в чем дело».
Надзвичайно точний діагноз! І привід для настороженості. Тому що важко припустити, на що здатна уколота «футболнашем» Росія.
«ХАБАЛИСТАЯ ДАВАЛКА» І МОРАЛЬНА БІЛЬШІСТЬ
Правда, до гри з Іспанією у зв'язку з Росмундіалем чи не найважливішою була зовсім інша тема. Цілком дикувата, така, що переводить стилістику жовтої преси в поле серйозного обговорення.
Тут взагалі варто зазначити, що це одна з характерних рис російського інформаційного поля, керованого з єдиного центру. У цьому інформполі шизофренічно вживаються непристойна, таблоїдна форма подачі інформації з постійним нарцисизмом з приводу власної найвищої у світі моральності. Тут гарний приклад – ефіри «Вечера с Соловьевым» минулого тижня. У першій частині програми Володимир Рудольфович жартує в дусі шкільного підворіття з папіроскою в кулачку, питаючи «українського політолога» Ковтуна: «Так вы член Европы или не член? Или получлен?». А в третій частині програми він переходить від лобкових жартів до високочолих розмов. Розсаджує гостей по кріслах і розводить філософію. І тут починаються свої перли. Ось один з них, від Олени Ямпільської, члена (перепрошую) Держдуми і головного редактора газети «Культура» (одне з найкращих видань часів перебудови, зараз – мракобісний листок михалковського кола). Насолоджуємося кожним словом і поворотом думки: «Мы, русские, – всегда духовное большинство! Мы – большинство, даже если нас меньше!». Розумієте, і це після міркувань у цій же студії про «члена», ги-ги, і получлена.
Але досить вступів, ближче до тіла, як говорив Гі де Мопассан. В Росії довго накопичувалося невдоволення, частково расистське, частково просто хуторське, що серед уболівальників, які приїжджають на ЧС-2018, більше чоловіків. А в Росії – більше жінок. І, як кажуть, попит породжує пропозицію.
Для початку недавній православний мракобіс і імперець, а нині світоч лібералізму (втім, не забуває повторювати про свою повагу до гебистів) Олександр Глібович Невзоров дав таке визначення того, що відбувається зараз в Росії – «чемпионат мира по скоростному сниманию трусов». На його думку, це відбувається через те, що більшість росіянок мріють залишити своє «богоспасаемое отечество» і виїхати хоч куди-небудь за кордон. Однак проблема, на його думку, в тому, що іноземці, всі ці «конголезцы, уругвайцы, египтяне», погано розуміють російську мову. І зовсім не розуміють, чого хочуть росіянки (ну, крім того, чого хочуть і самі «конголезцы, уругвайцы, египтяне»).
А буквально за кілька годин після виступу Невзорова з'явився інший резонансний матеріал колись скоріше українського, а після Євромайдану вже однозначно російського автора Платона Бєсєдіна. Щоб зрозуміти суть, вистачить назви: «Время шлюх: россиянки на мундиале позорят себя и страну». Втім, варто навести і фінал статті: «Если мы не хотим, чтобы образ России ассоциировался с хабалистой давалкой, вычисляющей иностранную жертву, то действовать надо прямо сейчас. Мы и так уже, как показал ЧМ, слишком много времени потеряли».
А далі, ви не повірите, усю цю нісенітницю заходилися серйозно обговорювати в російській пресі, у тому числі ніби як солідній. Що дозволяє припустити: таке злагоджене вкидання не було випадковим. На випадок поразки Росії від Іспанії, яка здавалася неминучою, потребували безвідмовної теми довгого користування.
Цікаво буде простежити, якою мірою залишиться у полі уваги російських ЗМІ інтимне життя росіянок тепер, після «іспанського дива». Припущу, що воно зникне.
СЕНЦОВ. ОПЕРАЦІЇ ПРИКРИТТЯ ТА ВІДВОЛІКАННЯ
Але найбільш мерзенним є те, що мірою того, як загострюється ситуація з голодуванням Сенцова і Балуха, зроблено все, щоб феєрверки ЧС-2018 витіснили цю тему з російських ЗМІ. Добре, аби тільки з державних. Так ні – і з ліберальних теж. На «Дожде» у великій підсумковій тижневій програмі Михайла Фішмана «И так далее...» для Сенцова місця не знайшлося. На порталі Meduza.io, який віщає на Росію з Риги, на весь уїк-енд, з п'ятниці по неділю для новин про Сенцова та українських політв'язнів місця теж не знаходилося (у понеділок вони знову з'явилися).
Не до того! Замість того – розповіді про вуса, які відпустив брат Олексія Навального Олег, який нещодавно вийшов з колонії. Так, він симпатичний хлопець, гідно поводився в ув'язненні. Але докладні розповіді про те, як сміливо Олег Навальний відпустив заборонені вуса, як він після звільнення спалював свою тюремну робу, при тому, що ситуація з іншими політв'язнями, українськими, стає все більш критичною, виглядає цинічно. Або... технологічно.
Великий резонанс в Україні викликало звернення режисера Олександра Сокурова до президента Петра Порошенка. Я перечитав його кілька разів, але не цілком зрозумів, що він хотів сказати, що ще конкретно повинен зробити український президент, щоб врятувати Сенцова. Особливо з урахуванням того, що наш омбудсмен Людмила Денисова вже зробила абсолютно конкретну паритетну пропозицію про обмін.
Однак багато що стає зрозумілішим, якщо моніторити російські ЗМІ. У п'ятницю Гліб Павловський зробив вкидання, що лист Сокурова цілком природний, оскільки Україна якось не дуже переймається з приводу Сенцова. І тепер потрібно тиснути на Україну.... Не на Росію, в якій сфабрикована справа проти українського режисера, в якій йому по-кріпосницьки нав'язують громадянство, в якій утримують, а на Україну. Далі Павловський заявив, що Україні... вигідна смерть Сенцова. З'явиться, мовляв, новий сакральний герой.
Наступного дня, у суботу, цю нісенітницю майже дослівно повторив інший близький до Кремля «аналітик», головний редактор «Эхо Москвы» Венедиктов: нібито українській владі вигідний мертвий сакральний герой. Але Вєнік (як його називають з деякого часу) зробив ще одну важливу обмовку, додавши: «Если Сокуров писал Путину, он имел право написать и Порошенко».
І ось це, як мені здається, відкриває етапність цієї інформаційної спецоперації. Венедиктов вимовив цю фразу з жорстко-хамовитою інтонацією путінських чиновників, звідки він її, мабуть, і отримав.
Можна припустити, що ситуація була такою. Сокуров як людина, яка щиро бажає звільнення Сенцова, почав рватися в Адміністрацію президента РФ, до Путіна. Але там йому сказали: «А что вы всё к нам? Обратитесь к Украине. Они что-то несговорчивые». І тоді Сокуров написав цей дивний лист з розпливчастими формулюваннями. З благими намірами, але, на жаль, слабким розумінням – що таке кремлівська політика. Так, порядних, але наївних людей досить часто обманюють і використовують негідники.
А далі в справу вступили патентовані негідники, Павловський, Венедиктов. Вони почали розкручувати маячну тему, що смерть Сенцова вигідна Україні. І ось це вже вселяє великі побоювання. Що у такий спосіб Кремль розпочав підготовку до операції прикриття у разі страшного результату в ситуації з Сенцовим... Згадаймо Політковську, Естемірову, Нємцова, інших убитих. Там вбивали по-іншому, але прикриття було схожим: «Кремлю ця смерть невигідна. Ця смерть вигідна ворогам Росії!».
Дуже хочеться, щоб цього не сталося. Щоб Людмила Денисова для початку зуміла прорватися до Олега Сенцова та інших українських політв'язнів. Щоб після цього почався обмін... Але з таким сусідом, як РФ, треба бути готовим до всього, у тому числі і до гіршого.
Олег Кудрін, Рига.
Перше фото: Максим Стулов, "Ведомости"
